Інтерв'ю

Як живеться за кордоном багатодітній українській сім’ї – інтерв’ю з подружжям Наталі та Віталія Тиманів

В травні львівське подружжя Наталі та Віталія Тиманів, які проводили понад 18 років дошлюбні курси для львівських молодят при Церкві св. Андрія, відзначило 20-ту річницю шлюбу, а через 2 тижні, у День свого народження 3 червня, пані Наталя у німецькій клініці міста Бруксаль народила 13-ту дитину – донечку Вікторію. Про те, як живеться за кордоном багатодітній українській сім’ї, читайте у матеріалі журналістки Галини Козар.

– Пані Наталю, пане Віталію, багато хто вважає вашу родину зразковою: мама, тато, 10+3 діточок (3-є діток на небі), 20 років подружнього життя, прожитих в злагоді й любові. Знаєте якийсь секрет щасливого шлюбу?

Відразу хочемо сказати, що ми себе такими не вважаємо, оскільки ми є звичайною українською родиною, яка переживає такі ж радощі і труднощі, як і інші українські сім’ї. Ми так само змушені були покинути Україну, втікати від війни. Ми нічим не відрізняємося від інших сімей, так само віримо в Бога і завжди намагаємося будувати наші життєві плани згідно із Його законами.

– Цього року ви відзначили 20-річчя шлюбу. А як почалася історія вашої сім’ї?

Віталій: Наша перша зустріч відбулася в храмі святого Онуфрія у Львові на церковному зібранні Марійської дружини. Сюди мене запросили друзі і відразу, з першого погляду, як тільки я побачив Наталю, я закохався. І від того часу, вже понад 21 рік, Наталя залишається для мене найкрасивішою жінкою в світі, люблячою дружиною та вірною помічницею. Наталя очолювала Марійську дружину, була дуже виваженою в роботі, послідовною, не по роках зрілою, мудрою, разом з тим, мала лагідний підхід до всіх членів громади, вміла так зорганізувати роботу, що всі справи, навіть найважчі, робилися швидко і легко.

 

– То було кохання з першого погляду. А коли ви зрозуміли, що це ваша майбутня дружина?

Віталій: Одного дня, повертаючись після спільної молитви додому, проходили через гору Високий Замок, та дорога була доволі довгою. Розмовляючи, в той вечір ми повністю відкрили душі один одному. І тоді я остаточно зрозумів, що це – ВОНА.

Наталя: І я після цієї розмови розуміла, що кращого за Віталіка хлопця я не зустрічала, і що він буде для мене завжди підтримкою, опорою і моєю найміцнішою скелею, що він є саме тим чоловіком, з яким я хочу збудувати сім’ю, народити дітей. В той час, коли моя мама після інсульту лежала в лікарні на повторному курсі реабілітації, Віталік якраз вчився на реабілітолога в Інституті фізкультури і тоді якраз проходив практику в інсультному відділенні цієї лікарні та був єдиним практикантом, котрий зміг переконати мою маму працювати над своїм відновленням. Робив це абсолютно безплатно, не шкодуючи ні сил, ні часу, і я тоді черговий раз зрозуміла, що саме Він і є той «єдиний від Бога». Потім разом з іншими учасниками Марійської дружини ми мали поїздку на озеро Світязь, де наші стосунки розвивалися, а напередодні Нового 2002 року Віталік зробив мені офіційну пропозицію стати його дружиною при всьому товаристві Марійської дружини. Урочисто, вставши на одне коліно, подарував мені золотий перстень, на який збирав гроші із чотирьох зарплат. І це був настільки зворушливий та несподіваний момент, що зворушені були всі присутні на цій події: і я, і він, і наші друзі…

Віталій: А потім був наш перший курс церковних передшлюбних наук, який ми потім понад 18 років викладали при Церкві Андрія для львівських молодят. Треба сказати, що на той час це були взагалі найперші такі «сімейні курси» як у Львові, так і в Україні. Їх проводив отець Юрій Коласа разом з отцем Юрієм Бойком. І за весь той час, поки ми відвідували ці 19 занять, ми обговорили всі моменти, пов’язані з розподілом обов’язків в родині і всі гострі питання. І кожного  разу, вертаючись додому після цих лекцій, ми, двоє лідерів, роздумуючи над почутим, дуже сильно сперечалися, дискутували, а деколи навіть сварилися. В деяких питаннях в нас були взагалі кардинально різні погляди на сімейні цінності. Тому, скажу вам чесно, тепер ми жартуємо, що за час тих дошлюбних наук ми насварилися на ціле життя вперед так, що більше сваритися нам вже не хотілося. Бувало, що ми просто йшли вулицею і так голосно сперечались, що люди, чуючи наш галас, аж оберталися, але саме в тих дискусіях і суперечках якраз і народжувалася наша золота істина, яка потім дозволила нам жити в мирі-злагоді. Ми багато про що говорили і ми про все домовилися ще перед нашим вінчанням. Так би мовити «на березі».

Тобто зараз у вашій родині не буває ані суперечок, ані конфліктів?

Наталя: Ми звичайні, живі люди і так само сперечаємося, як і інші. Деколи, вкрай рідко, можемо і посваритися, але ми вивели для себе правило: коли є якась гостра ситуація – йдемо до сповіді, потім на розмову до священника, потім сідаємо вдвох до діалогу і домовляємося про все в спокійній атмосфері. Я вважаю, що цей рецепт є ідеальним для усіх сімейних пар.

– Віталію, а що саме, на вашу думку, є головним інструментом щасливих сімейних стосунків?

Віталій: На мою думку ключовим моментом для подружнього щастя є безперервний діалог. Подруги мають постійно розмовляти про те, що вони відчувають, про те, чого вони хочуть. Це і є, власне, той момент, коли ми даємо живий  зворотний зв’язок своїй «половинці». Друге – дуже важливим є  вміння правильно сформулювати родинні цілі та плани.

Від найпершого дня нашого сімейного життя, разом із дружиною ми домовилися про те, що хай там як, ми завжди разом, тримаючись за руки, і тримаючи за руку Бога, будемо йти Його дорогою і ні на крок не звернемо з неї.

Наталя: Хочу тільки додати, що останнім часом 15 хвилин в кінці кожного дня ми говоримо з чоловіком про все добре, що сталося за цей день в житті нашої родини і дякуємо Богу, а також один одному.

Я б порадила таку практику сімейного діалогу усім родинам, оскільки вона дуже зміцнює сімейні стосунки.

– А якими основними правилами керуєтеся у вихованні ваших дітей?

Віталік: Я б описав коротко і лише двома словами – любов та дисципліна. Наталя в нас дуже любляча мама, тому весь дисциплінарний процес контролюю я.

– А чи стикалися ви з проявами дитячої ревності, коли народжувалися наступна дитинка?

– Ні, в нашій сім’ї такого явища ніколи не було, оскільки виховуємо дітей в любові і намагаємося щодня приділити кожній нашій дитині хоча б декілька хвилин особистого часу.

– А чи проживало ваше подружжя сімейні кризи, тяжкі періоди?

Наталя: Так, звичайно. В нас було все, як і в інших родин – і кризи, і труднощі. Бо то є просто нереальним викликом для подружжя прожити сімейне життя безхмарно. Тому я всім кажу: нехай вас це не лякає, а більше звертайте увагу на те, як ви вирішуєте ці кризові моменти в ваших родинах. А найдраматичнішим періодом для нашої родини були 2016–2018 роки, коли у нас вже було 8 дітей. Саме в той час ми пережили найбільшу кризу наших стосунків. Віталік тоді дуже тяжко захворів, пережив складну операцію на серці, яка виявилася ще й вкрай неуспішною, і через 9 місяців після неї довелося робити ще другу операцію. Це був надзвичайно тяжкий час для нас всіх. Я залишилася одна з вісьмома дітьми на руках.

Було вкрай тяжко як і фізично, так і морально. Це також була велика криза переоцінки життєвих цінностей, зокрема й моїх.

Було тяжко, було страшно, бо лікарі не давали Віталіку ніяких гарантій щодо одужання, тому, ідучи на операцію, він прощався зі мною…

Але це також був час переродження і розуміння того, наскільки ми є дорогими один одному і що з нами завжди поруч є Бог і добрі люди.

Фінансово в той час нам дуже допомогли і родина, і друзі, і Віталікові пацієнти. Навіть із таких серйозних бід Бог «вивів» нас щасливо і Віталік дуже швидко реабілітувався як після першої, так і після другої операції. Через тиждень повернувся з київської клініки до Львова.

– Наталю, а як ви давали раду із вашим господарством, яке на той час, як я знаю, було вже доволі великим?

– Весь тягар чоловічих обов’язків ліг на плечі наших старших синів, а дівчата допомагали мені по хатньому господарству, хоча ми ніколи не заставляли дітей працювати, бо вони самі виявляли бажання допомагати нам. Всю чоловічу роботу Віталікові завжди допомагав робити старший син Назар, який, маючи лише 8 років, вже доглядав 250 шиншил, а в 17 років професійно порався з кіньми, вмів виорати город, розумів і цікавився сільськогосподарською технікою, і Дмитро, який ще в 8 років самостійно верхи об’їздив двох коників, доглядав 60 овець, кіз, та Устимко, який в 13 років вже пильнував 10 нутрій, курей, індиків,собак, та Богуслав, якому зараз 6 років, але він вже також радо допомагає сестричкам по дому.

Хлопці тоді робили всю чоловічу роботу, а дівчата допомагали мені на кухні і з меншими дітьми. Найстарша донечка Анна-Марія вже в 6 років вміла в разі потреби доглянути маленького Устимка, а від 3-х років дуже любила ліпити вареники. Маленька, ростом нижча від стола, замурзана в муці, але завжди щаслива, що допомагає мамі. Коли їй було 10 років, вона самостійно наліпила 144 вареники, самостійно замісивши тісто, користуючись лише дистанційно моїми порадами. Тому в цей тяжкий час вона стала мені головною помічницею. Як і Галинка, якій зараз 11 років, і вона вже вміє наготувати сніданок на всю родину і дуже любить пекти медівник, а також любить гостинно приймати відвідувачів своєю випічкою.

А наскільки великим було ваше господарство тоді?

– На той час в нас було 4 коні гуцульської породи, один поні, 5 кіз, декілька баранів, 500 шиншил, 2 собаки, кури та індики.

Наталя, завдяки чому вам вдалося пережити той страшний час?

– Звичайно, що найбільше мене тримала в цей час віра в Бога, що він не залишить нашу родину, підтримка родини, дітей, друзів і саме в цей страшний час я навчилася дбати про себе, про свої потреби, бо була настільки виснажена і фізично, і емоційно, що розуміла, що не маючи ресурсу, я не зможу допомогти ані собі, ані дітям, ані хворому чоловікові. Коли Віталікові стало трохи легше, я відразу почала відвідувати басейн, фітнес-зал, а потім я вперше за час нашого подружнього життя, відважилася на 10 днів лише з одним немовлям поїхати в Трускавець до своєї подруги на відпочинок, залишивши решту дітей з Віталіком. Так само ми домовилися про те, що і Віталік зможе запланувати такий відпочинок від дітей, але він, як люблячий чоловік і батько, такого собі ніколи не дозволяє, оскільки турбується про те, щоб я завжди мала більше часу на відпочинок.

В нашій родині ми давно навчилися домовлятися про такі моменти.

А де вас застала війна і як ви прийняли рішення виїжджати за кордон? Як вам дався переїзд?

Наталя: За день до війни ми мали гарну прогулянку в лісі. Пам’ятаю, що дуже гарно світило сонечко, щебетали пташки, ми поверталися додому, співали подячну пісню Господу, раділи життю. Коли ж на наступний день зранку завили сирени і оголосили війну, нам було дуже тяжко повірити в те, що це відбувається все з нами ще й в 21 столітті.

Порадившись з чоловіком, ми відразу прийняли рішення, що залишимося у Львові і нікуди з України не поїдемо. Я на той час була вже на 6-му місяці вагітності і мені нікуди не хотілося їхати з рідного дому. Але, прокидаючись, по кілька разів за ніч від сирен, кожного ранку я відчувала постійну тривогу та страх.

В той час нам надходило багато пропозицій від наших друзів виїхати чи то в Меджугор’є, чи в Німеччину, але кожного разу ми поверталися до нашого найпершого рішення. Діти теж не хотіли нікуди виїжджати.

Але ви таки виїхали 25 березня в Польщу…

Так. Оскільки Віталік є учасником польської ініціативи «Тато.нет», в той час його якраз запросили відвідати тренінги для батьків в Польщі, то для цих зустрічей він мав взяти нашу старшу донечку Анну-Марію, але знаючи, що в нас в родині є не одна донечка, організатори запропонували Віталікові взяти й інших. Ми приїхали в місто Білобжегі в Польщу з Анною-Марією та з 5-ма меншими дітьми, відбули тренінги, а за день до того, як ми мали повертатися до Львова, довідалися з новин, що у Львів прилетіло 5 ракет і що вони наробили багато шкоди. І аж тоді ми вперше задумалися, чи варто нам з дітьми повертатися додому.

Віталік повернувся сам, а я з 6-ма дітьми залишилися жити в Реколекційному домі. Нам відразу почали допомагати польські волонтери, тому що в мене не було ані документів, ані грошей, ані можливостей.

Віталік, повернувшись додому, відразу почав думати, що робити з нашим величезним господарством, кому це все роздавати, щоб вже зі старшими дітьми приїхати до нас. Звичайно, що ми дуже багато молилися за це рішення, бо воно давалося нам вкрай важко. Ще півтора місяця чоловік зволікав, сподіваючись, що війна швидко скінчиться. Весь цей час волонтерив у Львові, чергував на посту в лавах тероборони. Але війна лише набирала обертів, а час пологів наближався. Віталік, нічого не кажучи мені, подав документи на підписання контракту до тероборони області, але отримав відмову. Після відмови через 2 тижні наше господарство було роздане-розпродане і Віталік зі старшими дітьми приїхав до нас передмістя Жешува, і вже всі разом, на запрошення наших друзів зі спільноти «Світло Марії» ми поїхали в далеку дорогу до Німеччини.

Хто тепер живе у вашій хаті біля Львова?

– Там тепер ніхто не живе. Залишилися тільки собаки, яких доглядає наш родич.

Віталіку, яким було ваше прощання з домом?

Скажу коротко: то було дуже тяжке прощання з країною, з домом і то було напевне те рішення, яке мені далося найтяжче в житті, тому що все, що було надбане за всі ті роки в подружжі, здебільшого прийшлося роздати або продати за півдарма. Також не просто було знайти аргументи для переконання свого патріотизму, бо ж я залишаю свою країну, рідну землю яку виорав, городи, які засіяв, хату яка стояла чомусь сумною, похмурою і тихою.

– А що було найважчим у цій вашій довгій дорозі до Німеччини?

Наталя: Найтяжчим був навіть не сам переїзд, а те відчуття, що твій коханий чоловік далеко від тебе, оскільки до того часу ми ніколи на такі довгі проміжки часу не розлучилися. Ми завжди були разом і в радості, і в горі, один одному допомагали у всьому, а тут я одна цілих півтора місяця з шістьма дітьми залишилася в чужій країні. Й хоча мені дуже допомагали волонтери, мені бракувало його чоловічої підтримки і мужнього плеча. За час нашого перебування в Польщі, ми три рази поміняли місце проживання, оскільки в Реколекційний дім мали заїхати після Великодня сестри-монахині і священники на реколекції, а потім ми навіть жили в школі, обладнаній для українських біженців, спали на поверхових ліжках в класі, де загалом в трьох класах було понад 60 людей. З кожним днем пологи наближалися, а житлові умови ставали все  гіршими і гіршими. Ми з тяжкою бідою витримали в цій школі лише тиждень, оскільки розуміли, що мусимо їхати-кочувати далі. І тоді ми знову поїхали до наших інших друзів з церковної спільноти в Гостинний двір біля Жешува. Там пробули ще три тижні і тоді вже аж коли Віталік і четверо наших старших дітей приїхали, всі разом вирушили в Німеччину.

Чому ви вибрали саме Німеччину, де є серйозний мовний бар’єр?

– В січні 2022 року під Новий рік ми складали плани на майбутнє – що ми хочемо багато подорожувати нашою великою родиною по світу, а вже в березні почалася наша велика сімейна подорож, і нам дуже шкода, що її причиною стала війна.

А де ви зараз живете, які маєте умови?

– Ми живемо в селі, маємо окремий будиночок, який нам повністю оплачує держава.

– Наталю, я боюся навіть питати, чи тяжко вам було?

– Ой… На початках було дуже важко, не раз і сльоза котилася по моєму обличчі: чужа країна, чужі закони, нічого не знаєш, нічого не можеш сказати, 9-й місяць вагітності, 9 дітей, скоро народжувати…

Я дуже хвилювалася, переживала, мала тяжку адаптацію. Для мене навіть небо Німеччини весь той час було якимось похмуро-сірим.

Я страшенно сумувала за Україною, за друзями. І то настільки сильно гнітило, що я постійно сердилась на чоловіка, що нас так далеко від дому завіз. Аж поки одного дня, в момент такого відчаю, до нас на подвір’я не прийшла німецька сусідка з хлібом-сіллю в руках, і на ламаній російській мові сказала нам, що вона дуже хоче нам допомогти освоїтись і зробить все для того, щоб ми себе тут почували, як вдома. Я щиро заплакала, бо для мене та жінка була Божим посланцем, чудом і великим Божим знаком.

Ту сусідку звали Марія. І її несподіваний візит відразу вивів мене зі стану тяжкої депресії.

– Хто ця пані?

– Марія приїхала з Узбекистану в Німеччину, коли їй було 13 років. Досконало знає німецьку і російську мови і зараз дуже нам допомагає адаптуватися в німецькому середовищі, показує нам все і стала для нас дуже рідною людиною.

– Тобто ви себе добре почуваєте зараз в Німеччині?

– Так. Бо не тільки вона одна опікується нами, але й інші волонтери і я тепер прокидаюся в спокої, я більше не боюся, що до Львова, до моєї оселі прилетить ракета. Бо життя в постійному страху – то мука.

Як живеться за кордоном багатодітній українській сім’ї – інтерв'ю з подружжям Наталі та Віталія Тиманів

– В Німеччині ви народили вашу донечку Вікторію, яким є медичне обслуговування та якою є медицина в Німеччині?

– У Львові, коли я народжувала 9 дітей, я мала дуже хороше медичне обслуговування і такого ж високого рівня воно було і тут, в Німеччині. Медичний персонал дуже кваліфікований, хоча і молодий – віком до 30 років, а старші медики сиділи на постах, приймали породіль та робили обстеження.

Ніякого стороннього втручання, без жодної таблетки я народила нашу донечку. Пологи були справжні, без знеболення, і моя радість була теж справжньою. 28 травня мала народитися наша донечка, але чомусь вона ніяк не хотіла приходити в цей світ, аж поки не дочекалася дня мого народження – 3 червня.

Ось такий подарунок я отримала. Перед тим весь тиждень я ходила на огляди до німецьких лікарів, і за той час встигла вивчити головні німецькі слова, пов’язані з пологами, також встигла адаптуватися до німецького медичного простору. Хочу сказати, що всі німецькі лікарі дуже привітні, прекрасно відносились до мене і донечки. А коли я йшла вже народжувати, то мені сказали, що нічого не потрібно брати з собою – нам дадуть все необхідне.

А чи було щось таке, що вас вразило, чи щось таке, що дуже сильно відрізнялося від українських пологів?

– Так. Ми прибули до пологового в 15.00, а народила я лише в 23.35. В якийсь період мені навіть здавалося, що німецькі лікарі якось байдуже відносяться до мене і що я сама народжу без їхньої участі. А це виявляється в них така ненав’язлива форма опіки над пацієнтом. Хоча я нічого не боялась, бо поруч зі мною був чоловік, який був майже на всіх пологах наших дітей і він мені щосекунди допомагав, заспокоював, тримав за руку, витирав піт, давав рекомендації, коли я не чула і не розуміла німецьких лікарів, я чула його голос,і це було для мене найкращим знеболенням та анестезією.

Німецькі лікарі з великим подивом дивилися на те, як легко проходили наші пологи. І говорили, що таких чоловіків, що так вміло керують родовим процесом, як мій Віталік, вони ще не зустрічали.

Я хочу сказати вам, що це був для нас із чоловіком також час такої особливої романтики.

Ми приїхали в пологовий, коли відкриття матки вже було 2 см, а самі перейми були доволі регулярними, але німецькі лікарі не залишили нас в шпиталі, а відправили нас обох на прогулянку в Замок, який був розташований біля самого пологового. Ми з Віталіком за той час прогулянки встигли зробили фотосесію. Ту, яку я не встигла зробити за всі 9 місяців вагітності.

Ми дуже гарно погуляли, пофотографувалися і повернулися в пологовий будинок, але лікарі нас знов відправили на прогулянку на цей раз в парк. Ми вже проходжувались і центром міста, і парком, і я мало в тому парку там не народила нашу Вікторію. В нас, в Україні ніхто з лікарів би не випустив породіллю в пологах на вулицю.

Хочу сказати, що це мене дуже здивувало, але німецькі медики були дуже позитивно налаштовані.

– Що вам найбільше подобається у Німеччині?

– Мені дуже подобається німецький порядок. Тут можна залишити відкритою машину з документами та грошима, знаючи, що ніхто нічого не вкраде і це є саме той німецький порядок, який гарантує тобі безпеку.

Чи плануєте повертатися в Україну, коли закінчиться війна?

Не знаємо. Нам було добре в Україні, було добре в Польщі, зараз добре в Німеччині. Я згадую, як нам тяжко далося те рішення про переїзд , а як буде далі, ми не знаємо. Зараз ми готові до будь-яких поворотів долі.

– А як ваші діти адаптуються в німецькому мовному середовищі?

Даринка і Яринка з 20 червня вже йдуть в школу. В нашому селі є декілька шкіл, і ми хочемо наших всіх дітей адаптувати до навчального процесу.

– А що було найважчим в адаптації в Німеччині?

– Хоча нам дуже багато допомагають волонтери, ми вже відчули на собі всю «радість» бюрократичної тяганини щодо всіх документів, довідок, які були потрібні нам, щоб зареєструватися на статус біженців. Але ця німецька точність винагороджується, оскільки зібравши всі довідки, ми повинні отримати від держави і матеріальну допомогу, і статус. На разі ми ще не отримали ніякої допомоги. Зараз маємо від держави лише безплатне житло та комунальні послуги, а наш близький приятель дав нам гроші, щоб ми мали хоча б за що тут жити перший час. Також є німкеня-волонтерка, яка живе на нашій вулиці, і яка теж дуже нам у всьому допомагає.

– Чи планує український пан-господар із синами відновлювати своє господарство тут, на німецькій землі?

Наразі ні, бо це дуже сучасне, забудоване село. Але в кінці села ми вже знайшли поля, де можна було б випасати і тримати коників. Тому все ще може бути…

– В Україні, як і в цілому світі, зараз спостерігається дуже сумна тенденція до збільшення кількості абортів, тому наостанок запитаю вас: ким для вас є ваші діти?

– Наші діти для нас – це наше найбільше Боже благословення.

– Наталю, пройшло 20 років від вашої першої зустрічі з Віталіком, багато чого змінилося в вашому житті, але ви і тепер, як і тоді почуваєтеся щасливими…

– Так. Я дуже щаслива жінка, дружина, мама, і навіть в цю війну я зрозуміла, що з Богом ми сильні, і з Богом ми зможемо подолати всі найтяжчі кризи й труднощі в житті.

Якщо в нас в сім’ї є якісь проблеми, ми всі разом стаємо на коліна перед святими образами, молимося, просимо, і Бог нам дає те, чого ми потребуємо.

Діти подружжя:

Вікторія, 1 місяць;

Наталя, 3 роки, поки що єдиним обов’язком якої є забава;

Богуслав, 6 років. Самостійно навчився читати українською, дуже здібний до іноземних мов;

Яринка – танцює, займаються на фортепіано;

Даринка – займається успішно музикою;

Галинка, 11 років, займається народними танцями, професійно малює;

Устим, 13 років, грає на цимбалах, які родина привезла з України  в Німеччину;

Дмитро, 15 років, дуже здібний до всього і дуже любить тварин;

Назар, 17 років, любить техніку;

Анна-Марія, 19 років, спортсменка, чемпіонка Львівської області з боксу у 2020 році, професійно грає на фортепіано.

Тато – Віталій, реабілітолог.

Мама 13-х – Наталя, берегиня сім’ї.

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Галина Козар

Магістр ЛДМА ім. М. Лисенка, 25 років досвіду у культурно-мистецькій сфері. Журналістка видань: "РІА- Львів", "Ваше здоров'я", "Слово про слово". Для мене журналістика це не робота, це поклик серця, щоб робити світ щодня добрішим.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Back to top button