Як проводити тихе і безтурботне життя в умовах військових загроз

Щоразу, коли трапляються певні соціально-політичні потрясіння, бачимо безліч публічних закликів до молитви. Особисто мене вони радують, але з одного боку. Тому що вже сам заклик до молитви передбачає певну реакцію на події, що відбуваються навколо Церкви та християнської спільноти.

Справді, у Біблії є багато закликів до молитви у найрізноманітніші часи. І коли у двері нашої країни вривається чергова хвиля агресії та ескалації гібридної війни, найцитованішим віршем із Біблії стає:

«Отже, перш за все прошу звершувати молитви, прохання, моління, подяки за всіх людей, за царів і за всіх начальницьких, щоб проводити нам життя тихе і безтурботне в усякому благочесті й чистоті, бо це добре і завгодно Спасителеві нашому Богу, Який хоче, щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини» (2 Титу 2:1-4).

Але життя тихе і безтурботне за Христом – це не тільки результат молитов, але й результат того, чого ми вчимо християнську спільноту або помісну громаду в проповідях і домашніх групах, чи годуємо людей, про що вважаємо за краще мовчати або замовчувати.

Життя тихе і безтурботне – це не дивитися по телевізору, охаючи і ахаючи, як тікають біженці, коли визвольна армія показує всьому західному світу «кузькину матір», а ми радіємо, гримаючи ядерним молотом перед лицем світу. Друзі з Росії, вибачте, але й багато ваших друзів і родичів живуть на Заході – в Європі, в США. Як ви пояснюєте їм ці гримання ядерною зброєю?

Життя тихе і безтурботне за Христом – це пройти шлях хоча б з одним пригнобленим і біженцем до кінця, подбавши про нього духовно та фізично; пройти шлях хоча б з одним солдатом до кінця; зупинити хоча б у своїй сім’ї розлюднення за національною та мовною ознакою свого ближнього, іншого – того, кого пропагандистські канали та програми показують виключно в образі ворога.

Життя тихе і безтурботне за Христом – це здатність у проповіді дати євангельську оцінку пропагандистському шлаку, що розлюднює всіх інших за етнічним та мовним принципом. Якщо ми не здатні на це, чому тоді ми дивуємося, що така велика кількість християн (православних, євангельських) є носіями знецінюючих ідеологій, які готові перетворити всю землю на ядерну зиму?

Життя тихе і безтурботне за Христом – це не «налагоджувати» життя тихе і безтурботне шляхом мовчання і західних друзів, шляхом війни та пропаганди, шляхом підігравання пропагандистським розлюднюючим наративам, але пройти зі страждаючим і пригніченим до його життя тихим і безтурботним.

Цим я в жодному разі не хочу применшити роль молитви, коли війна стукає в нашу країну, наше місто, в мій дім, або в дім моїх родичів, друзів, колег, ближніх. Роль молитви не може бути недооцінена, якщо молився і Син, звертаючись до Отця. Не тільки в життєвих обставинах, але і в Гефсиманському саду, і на хресті Голгофи.

Але молитва – це лише слова, якщо у реальному житті ми боїмося називати (сповідувати) речі та явища своїми іменами. Молитва – це лише частина цілісного життя християнської громади. Але ще одна важлива частина, яка також впливає на те, як і про що ми молимося, полягає в тому, чому ми навчаємо і чому ми навчені як помісна громада, християнська спільнота, церква?

Наш Цар – не Нерон, не Пилат і Ірод, і навіть не Варавва. Жоден з них не здійснив месіанської ролі в сенсі позбавлення людини влади і сили гріха. Такі царі та політичні діячі у важких обставинах допомагають нам вижити, підтримують наше расове, національне, мовне его, збуджуючи ненависть до ворога та іншого, маніпулюючи нашими мотивами у своїх корисливих цілях, наповнюючи нас мстивістю та стійкістю заради свого его чи альтер его.

Але наповнити наше серце любов’ю до грішника і ворога може лише Христос, і лише на Хресті Христовому, коли ми зрозуміємо всю глибину Його спокутної любові у крику: «Отче, вибач їм…» Усю свою ненависть можна залишити тільки на Хресті Христовому. І немає іншого місця під Сонцем для усвідомлення Любові Христа в усьому Часі та в усьому Просторі…

Біля Хреста Христа ми перестаємо мовчати, і починаємо говорити публічно про Ісуса: «Воістину, Він – Син Божий!». Говоримо про Нього публічно, не боячись, що це може вплинути на нашу кар’єру в римській армії, на ставлення підлеглих до мене, на те, що подумає про мене окупований народ або сам імператор, що втрачає зв’язок з ratio. Все це було вже не важливо, коли сотник розпізнав в Ісусі справжнього Спасителя, Того, Ким Він є насправді. Всупереч зойку Сина про те, чому Батько Його залишив…

Ми не можемо сподіватися, що наша молитва, молитовні чування, нічні молитви та багато інших форм молитов матимуть цілющий успіх,

• якщо ми, як діти Царства Божого, підтримуємо геополітичний переділ світу по праву сильного – «у кого сила, у того й правда, брат» − на користь однієї етнічної групи чи нації, чи політичного угруповання, чи історичної ностальгії про «пізній совок»; адже Церква немає географічних кордонів. Вона Вселенська у тому сенсі, що долає будь-які межі будь-яких держав, запрошуючи до відносин любові, довіри та турботи мешканців будь-якої країни;

• якщо ми, як діти Царства Божого, ототожнюємо зло за расовою, етнічною, мовною ознакою, адже Церква − наднаціональна освіта, і складається вона з різноманіття народів, рас, мов, етнічних груп, і саме це різноманіття виявляє суть Царства Божого через стосунки любові, довіри та турботи незалежно від етнічної чи мовної належності;
• якщо ми, як діти Царства Божого, знецінюємо та знеособлюємо інших християн за етнічною чи мовною ознакою, стверджуючи, наприклад, що Україна не має права на самостійне існування, бо немає такої нації як українець, немає такої мови як українська, немає такої країни як Україна (або Молдова, або Грузія, або Казахстан, або Азербайджан тощо, що всі вони нібито завдячують своєму існуванню лише Радянському Союзу); адже Церква Христова − це та спільнота, в якій відновлюється наша людяність через наслідування Христа, через набуття христоподібного характеру, через наші стосунки любові, довіри та турботи один про одного;
• якщо ми, як діти Царства Божого, підтримуємо тоталітарні режими чи авторитарних лідерів, приписуючи їм месіанську роль «гаранта світу», «батька народів», «захисника титульної нації», «заступника традиційних цінностей» тощо; список «якщо» можете продовжити самі…

Ми не можемо сподіватися, що наша молитва матиме цілющий успіх,

• якщо в церкві ми боїмося піднести свій голос про місійну природу Церкви та сутність Царства Божого;
• якщо у своїх проповідях обслуговуємо геополітичні інтереси певного політичного угруповання, розлюднюючи ближнього та іншого із сусідньої країни, що розмовляє іншою мовою;
• якщо боїмося підняти свій голос проти агресії та розпалювання гібридної війни;
• якщо заради тихого та безтурботного життя воліємо замовчувати те, що за допомогою пропагандистських конструкцій руйнує місійну природу та соборність Церкви, християнської спільноти.

Найменше я можу зрозуміти зараз слов’ян-християн, які живуть у Штатах і підтримують політику Кремля.

Вони тікали з Радянського Союзу, на співбесіді говорили про гоніння, утиск прав на віру в Христа, і водночас виїхавши з СРСР… Один із пасторів на відповідне моє запитання написав мені: «Ну, Тарасе, на Батьківщину повернутися не можу, тому що в США у моїх дітей більше економічних можливостей, а в Росії на них чекають лише злидні». І жодних ознак причинно-наслідкових зв’язків (хоча я не ідеалізую Штати, але це вже інше питання).

Крім молитовних предстань «у проломі» (до речі, ніколи не розумів цієї фрази, хоча молитися доводилося багато про що у своєму житті…), нам потрібне ясне розуміння місійної природи Церкви та суті Царства Божого. І про це треба говорити публічно та відкрито з кафедри, не лише в Україні, а й у Росії. Молитва не має жодного сенсу, якщо ми публічно боїмося сповідувати багатонаціональну і багатомовну природу Церкви, де не треба соромитися свого походження, і де людство відновлюється згідно з задуманим Богом образом і подобою через христоподібний характер.

Риторика ненависті і мовчазна згода з нею не може бути частиною Благої вісті Христа. Вся наша ненависть, яку ми передаємо дітям щодо ближнього, іншого, ворога, членів сім’ї, зрештою зруйнує наші життя, наші стосунки, занапастить нас зсередини, а потім і зовні… загубить покликання нашої християнської громади та помісної церкви.

Одна з неосмислених фундаментальних трагедій християнства ХХІ ст. є залучення сповідуючих християн до розлюднюючих соціально-ідеологічних дискурсів, що культивують ненависть до людини на підставі культурних, релігійних, соціальних, економічних, етнічних, мовних, расових, статевих та інших відмінностей між групами людей.

Звичайно, ми майже ніколи не погодимося з тим, що ми нібито ненавидимо. Але якщо ми згодні з тим, що інша нація, етнос, мова не має права на єдиноправне існування, якщо ми згодні з існуванням феномену титульної нації, ми вже, як християни, є частиною цього дискурсу ненависті, замовчуючи феномен, який руйнує Соборність Церкви в проповіді, у домашніх групах, у навчанні помісної громади.

Ненависть змушує нас фокусуватися тільки на тому, кого ми ненавидимо, і вона стає нульовою точкою, що визначає вектор наших рішень, світогляду, цінностей, життя, відносин. І цей вектор не має нічого спільного ні з місією Церкви, ні з суттю Царства Божого. Живучи ненавистю до грішника, ми передаємо її наступним поколінням у сім’ї та в церкві, що спрямовує нас на вірний шлях до місійного саморуйнування. Життя в ненависті − це й мовчазна згода з пропагандистським дискурсом ненависті заради «чистої Євангелії»… Але… подолання ненависті до грішника неможливо без Хреста Христового, без готовності прийняти Його Хрест через любов за того, кого ми вважаємо своїм ворогом, або того, хто нас вважає своїм ворогом. Хто це проживав, той знає ціну подолання ненависті, той знає з чого і з кого складається Царство Боже, в якому стосунки любові, довіри, турботи, прийняття – основа спільності та єдності з Отцем, Сином та Духом Святим.

Чистота Євангелії полягає не в тому, щоб не торкатися чи замовчувати соціально-політичну проблематику. Чистота Євангелія якраз і полягає в тому, що, якими б не були соціально-політичні потрясіння, воно, Євангеліє, є місійним герменевтичним ключем, що повертає сенс і суть Царства Божого через стосунки любові, довіри та турботи одне про одного, зрікаючись будь-якого іншого лжемесії заради визнання єдиним своїм Спасителем Ісуса Христа. І сповідання це відбувається не через замовчування, а через піднесення свого голосу на захист тих, кого розлюднюють… через піднесення свого голосу, щоб виявити місійну інклюзивну природу Церкви та Царства Божого.

Тільки перехід на світоглядний метанаратив Христа і на ціннісну метамову та категорії Христа дасть нам свободу від ідеології насильства, звільнить нас від мови ненависті «Можемо повторити», «На Берлін», «Смерть ворогам», «Покажемо Кузькіну матір», «Перетворимо в ядерний попіл», та інші вигуки, що не мають спільного ні з розумом, ні з Царством Божим.

Метанаратив і метамова розлюднюючої ідеології, яка переклала (translated) світогляд та цінності на мову «Великої Вітчизняної війни» (відторгаючись від поняття «Друга світова війна»), призведе націю до смерті, саморуйнації. Ненависть завжди руйнувала і руйнує, перш за все, того, хто ненавидить, бажає повторити і дійти до Берліна. Хоча довести нічого не можна з того, що вже доведено… Але руйнує нас не тільки ненависть, а й мовчання, замовчування, ігнорування: на Захід пишемо одне, у себе на Батьківщині говоримо інше…

Молитися треба, і важливо. Але якщо ми говоримо тільки Богу в цілях своєї безпеки, або в цілях просування інтересів своєї титульної нації, і, водночас, боїмося дати оцінку знецінюванню, знеособленню, розлюднюванню іншого та іншого, наша молитва – це лише вербальний струс повітря.

Якщо ми боїмося публічно явити єдність Царства Божого, наша молитва не має сенсу, і ми вірні, скоріше, певній ідеології, а не Христу і стосункам любові, довіри та турботи… вірні титульним отцям нації, а не місії Церкви та Царства Божого у цьому зламаному гріхом світі… Решта – між рядками…

Шануймося ❤

PS. Знаю, що знову отримаю десятки повідомлень в особисті, більшу частину яких, мабуть, не прочитаю. Але мені здається, що в гонитві за національною ідентичністю, відновленням «історичних меж Криму» ми втрачаємо головне, як християни, – розуміння суті та природи Церкви, Соборності Церкви, Царства Божого, яке не має національних та мовних кордонів.

PPS. Я хочу закликати своїх російських друзів і колег не тільки молитися про те, щоб Бог не допустив війну, але й… ви знаєте, про що я… Щоб проводити нам життя тихе та безтурботне. І я знаю, дійсно знаю, що вкотре втрачу стосунки, що з 2014 року відбувалося не раз… Час такий, що замовчуючий – зараз більший друг.

З молитвою…

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!