Костя з кухні перейшов у кімнату. Проте крики долітали й сюди. «Що там у них діється? – поморщився хлопець. – Мабуть, дядько Слава знову набрався, як чіп, і робить сімейні сварки».
Костя прислухався.
«Ні. Чути лишень тітку Клаву. Напевне, чоловік вже й лика не в’яже, – допустив хлопець, – і тільки мовчки гамселить дружину. Хоча не все так однозначно. Можливий й інший розвиток подій – він уже не в силі підвестися, і все відбувається навпаки? – промайнула інша думка. – Швидше за все, так і є».
Тітка Клава – жінка бойова, з сильним характером, як зараз кажуть – крута. Будь-яку ситуацію розрулить. Тож у випадку зі своїм судженим, тим паче коли він без тями, робила це однією лівою. Проте, коли дядько Слава ще тримався на своїх двох, нападав першим. Мабуть, тут спрацьовувало загальноприйняте серед чоловіків правило: напад – найкраща оборона. Тобто – бий першим. У таких випадках тітці Клаві була потрібна підмога. Нею був Костя. У ті рідкі дні, коли він бачив сусіда тверезим, той видавався йому мирною, адекватною людиною.
«Сьогодні щось пішло не так. Видно, допомога потрібна обом, – зробив висновок Костя з почутого. – Що ж, піду. Може вдасться якось їх примирити чи допомогти чимось. Мо, заспокояться, все-таки сусіди».
Хлопець вийшов на площадку. Подзвонив у двері. Став чекати. Крики то затихали, то поновлювалися знову.
«За сваркою десь не чують», – здогадався юнак і натиснув кнопку дзвінка, довго не відриваючи руки.
Нарешті крики стихли.
Та ніхто не спішив відчиняти йому двері.
«Може притихли, бо не хочуть нікого впускати», – ще подумав Костя, як двері раптом відчинилися.
– А, Костик! – якось байдуже промовила тітка Клава. – Проходь. Мабуть, ти гадав, що ми й у такий день сваримось? Ні. Не сваримось. Просто плачемо. – Та ти не стій. Проходь, – сусідка побачила, що хлопець затупцював на місці.
– Може я невчасно? Зайду іншим разом, – почав делікатно відмовлятися Костя, зрозумівши, що на цей раз помилився.
– Чого ж там? Іншого разу не буде. Кажу, проходь! – наполягла Клава.
Костя зайшов.
– Сюди! – потягнула його за рукав сусідка.
Костя неквапом слідував за нею. Вони, увійшли в простору кухню.
– Налий йому, Славо! – скомандувала тітка Клава.
Дядько Слава взяв одну з недопитих пляшок горілки. Клава простягла хлопцеві чисту склянку.
– Взагалі-то, я не п’ю, – запротестував Костя, дивлячись як сусід вправним рухом вже хотів налити йому питво в склянку.
Рука дядька Слави застигла на півдорозі…
Хлопець раптом помітив, як всі якось дивно глипнули на нього, навіть Валька, їхня донька, що причаїлася мовчки в кутку кухні.
– Що, з нами навіть пом’янути не можеш? – запитала Тітка Клава, і її губи зрадливо затремтіли. Лице перекосила болісна гримаса, на очах появилися сльози.
«Що тут відбувається?» – подумав розгублено Костя.
– Я щось не зрозумів? Кого це ви поминаєте проти ночі? – перепитав, обводячи всіх здивованим поглядом.
У нього одразу ж втупилося три пари таких же здивованих очей.
– Як кого? – крізь сльози проказала Клава. – Ігорка нашого…
Костя розгублено глянув на дядька Славу. В його п’яних очах годі було розгледіти що-небудь. Тоді хлопець перевів погляд на Валю. Заплакані, проте, порожні очі дівчини, теж ніяк не могли прояснити ситуацію. Тоді погляд Кості повернувся до найбільш тверезої тітки Клави. Її червоні від сліз очі, сповнені горем, свідчили про непоправну втрату.
Раптом хлопець, серед громаддя пляшок та склянок, загледів невеличкий портрет їхнього сина – Ігоря, з чорною стрічкою навскіс.
– Що трапилось? – тихо запитав Костя.
– А ти що нічого не чув? Не знаєш? – підвела на нього згорьовані очі сусідка. Її обличчя знову жалісно скривилося. – Наш Ігорчик покінчив з життям! Ми щойно з моргу…
– Пробачте! Я не знав. Тільки прийшов з роботи. Висловлюю свої щирі співчуття! – проказав Костя й подумав: «Ось чому дядько Слава п’є у її присутності. І Валя вдома, хоча зазвичай як день, так ніч десь тиняється».
Хлопець ще раз поглянув на тітку Клаву. Її обличчя мінялося на очах – біль і горе десь зникли. Тепер воно наливалося злобою.
– Це через них пішов з життя мій хлопчик! – зблиснули люттю її очі. – Від них ніякої користі. Я роками билася як риба об лід. Піклувалася про сім’ю. І що натомість маю? Ось бачиш, – вона повернула заплакане обличчя до Кості. – Чоловік – закінчений алкоголік. Донька, кажуть, гуляща.
Хлопець краєм ока бачив, як дядько Слава і Валя щось хотіли заперечити, сказати на свій захист.
– Цитьте ви! Зрадники! – крикнула на них тітка Клава.
– Ну навіщо ви так? – спробував заспокоїти її Костя.
– А як!? – мало не зарепетувала сусідка. – Дивися! Я сама все це заробила своїми руками.
Вона знову вхопила хлопця за рукав.
– Пішли! Дивись! – жінка почала відкривати одна за одною двері кімнат. – Бачиш? Чотирикімнатна квартира. Скрізь нові, чи не найкращі меблі. У Валі – музичний центр. Думала любить музику, менше буде з хати втікати. Та ж ні – тижнями вдома не з’являється.
Тут сусідка підвела Костю до вікна.
– Дивись! Бачиш іномарка під вікном? Наша. Думала, чоловік кине пити. Непоганий був колись водій. Добре розбирається в автомобілях. Але ні, п’є, навіть більше, ніж колись. Мусила відібрати і ключі, і водійські права. Ще якусь аварію зробить. Чи сам чи хтось через нього загине. Не хочу брати гріх на душу. – А Ігорчикові, – продовжила жінка, – купила комп’ютер, про який він раніше міг тільки мріяти. А він… – Вона раптом замовкла. Силувалася справитися з собою, та не змогла. Почала витирати рукавом рясні сльози.
Читайте також:
Костя повернувся до неї, поглянув сумними очима на прибиту горем жінку, яка згадавши про смерть сина, на очах зів’яла, промовив м’яко:
– Тітко Клаво, не мені молодому вас вчити. Дуже шкода, що так сталося. Але не ті цінності ви обирали в житті. Не на тому фундаменті будували свою сім’ю. Та й взагалі – не все нам під силу. Вам потрібно було найперше звернутися до Бога, просити Його про підтримку. Тоді були б інші результати.
Тут хлопець побачив, як після його слів тітка Клава одразу ж випросталася. Її очі від подиву зробилися круглими:
– Ти що, знущаєшся? Який Бог? Я сама все це здобула. За кордоном, так би мовити, заробила стартовий капітал. Тепер ось і свою фірму відкрила. На всі ті речі, які ти бачив, я заробила сама. Розумієш? Я сама! – крізь сльози гордо зблиснула очима.
– Вибачте, але ви не праві, – похитав сумно головою Костя.
– Багато ти знаєш! – спочатку переконливо відказала тітка, а потім вже не так впевнено додала. – Мені видніше!
– Я піду, – пригнічений її відповіддю сказав хлопець.
Тітка Клава промовчала. Мовчки провела його до виходу. Проте, зачиняючи двері, зронила:
– Приходь завтра на похорон.
На похорон Костя прийшов. Як же було йому не прийти – жаль їх, та й потрібно підтримати сусідів. «Ігорчика теж шкода. Начебто непоганий був хлопчина, хоч і увесь засмиканий якийсь. Якби я раніше сюди переїхав, може й подружилися б… – думав хлопець, стоячи на кладовищі над могилою Ігоря. – Як знати? Можливо, з часом, разом зі мною він би й у Церкву сходив, про Бога дізнався б – подивився би на життя по-іншому. Та й взагалі-то, їм усім треба було би до Бога навернутися й трагедії би не сталося», – подумав Костя. Потім, окинувши поглядом тітку Клаву, тихо мовив:
– А їй першою.
Хлопець підійшов до жінки, що ридала.
– Ще раз прийміть мої щирі співчуття, тьотю Клаво. Тримайтеся!
Жінка звела на нього затуманені від сліз очі:
– Так, Костю! Ти правий. Це я все сама – своїми руками…
