Проза

Шматок хліба

Тетяні Іванівні тепер не легко відвідувати зібрання у Домі Молитви, здоров’я не те, та й літа не ті. Проте нині, вона не могла залишитися вдома. Сьогодні День подяки. Тому вона тут, з усіма. Одна за одною линуть чудові пісні. Діти Божі славлять свого Господа, дякують Йому за щедрий урожай.

Жінка співала разом з усіма. Ці пісні вона знала напам’ять. Її погляд часто зупинявся на багато вбраному столі заставленому фруктами й овочами. Вабили зір своїми червоно-жовтими боками яблука та груші, віддавали синявою сливи та виноградні грона. Поряд з ними, поважно лежали величезні дині та гарбузи.

Та чого тут тільки не було – очі розбігалися, і все це дари полів та садів – дари Божі. Усе це багатство було обрамлене гірляндами з кленового листя багряно-жовтих відтінків.

Серед цього різноманіття плодів землі красувався пишний коровай. Випечений з муки вищого ґатунку, він переливався на світлі чудернацькими рум’яними квітами та листочками.

Споглядаючи цю картину, особливо коровай на фоні жовтого листя, Тетяна мимоволі перенеслася у далеке минуле..

…Йшла осінь 1932 року. Їхня сім’я не була заможною, та на життя вистачало – був хліб, було і до хліба. Тоді їм, маленькій Тетянці і Володі, ніщо не засмучувало безтурботного дитинства. Вони гралися з раннього ранку до пізнього вечора. У них не було часу навіть поїсти. Зрештою, і не хотілося. І якби не оті мамині нагадування: «А ходіть снідати!», «А ходіть обідати!», «А ходіть вечеряти!», то здається не помітили би, коли день закінчується.

Ось і того дня, мама припрошувала її:

– На, доню, поїж. Ти за тими іграми і поїсти не маєш часу..

– Я не голодна! – за звичкою, відповіла Таня.

Проте, глянувши на маму, зрозуміла, що ненька не задоволена її відповіддю, тому швиденько постаралася виправити помилку.

– Добре. Давайте, – вона взяла шматок хліба помащений смальцем, з маминих рук.

Тані не хотілося їсти. А ще більше їй не хотілося тратити такий дорогоцінний час на якусь скибочку хліба, та ще й зі смальцем. Вони з братиком щойно так чудово гралися.

– Я на дворі з’їм, – пообіцяла Таня й заквапилася на вулицю.

Дівчинка з шматком хліба попрямувала у садок. Проте не зовсім туди де вона гралася. Загледівши її, до неї одразу ж підбіг братик Володя.

– Таня!? Що ти тут робиш? Ходи гратися, – запропонував він помітивши, що сестричка якось дивно поводиться.

– Зараз іду! – відмахнулася рукою від нього Таня. – Та мені потрібно десь цей хліб подіти, аби мама не загледіла.

Дівчинка, хвилю подумавши, почала похапцем загрібати хліб серед опалого жовтого листя. Володя взявся їй допомагати. Спільними зусиллями справу було зроблено – кучугура листя поглинула хліб. Тоді, розправивши листя так, наче там нічого не було, Таня переможно подивилася на Володю, потім на те, як вони замаскували сліди. Залишившись задоволеними діти обтрусила руки. Тепер можна було досхочу гратися.

Проблему з їжею було вирішено…

Звідки могли знати ці діти, що через короткий час проблеми лише почнуться…

Наступив 1933 рік…

Рік, тепер відомий у всьому світі, як рік голодомору на Україні. Рік геноциду радянської влади на чолі з Сталіним, до українського народу… Мільйонами людських смертей, через голод, ознаменувався цей страшний рік…

…Нарешті закінчилася злощасна голодна зима цього страшного року, та за нею настала така ж весна…

Людські думки тепер були направлені на одне – їжу. Тепер – найбільшим скарбом став хліб. Та його не було…

Діти, які йшли у школу, не думали ні про навчання, ні про футбол чи інші ігри, а роздивлялися навкруги, аби знайти щось їстівне. Та де його було взяти? Зі школи, назад, вони поверталися голодні – теж саме чекало їх і вдома.

Таня з Володею ще не ходили до школи, але й в їхній хаті не було й крихти хліба. Від голоду їм аж животи зводило, так що навіть не хотілося гратися…

Діти намагалися чимось відволіктися, не думати про їжу, та відчуття голоду вже ставало нестерпним…

– Володя! Володя! Я знаю де є хліб! – раптом, ляснувши тендітною ручкою себе по лобі, вигукнула Тетянка.

– Де?! – запитав Володя і його байдужі очі раптом ожили. У них спалахнула іскорка надії.

– Та ж у нашому саду, – взялася радісно тлумачити йому Тетянка. – Хіба ти забув? Згадай, як минулої осені я не хотіла їсти і щоб мама не сварилася заховала під листям шматочок хліба. Ти ж сам мені допомагав.

– Правда! Правда, пригадую! – вигукнув хлопчик. – Біжімо швиденько дістанемо його!

Діти вибігли на вулицю. Було ще досить холодно, хоч почався вже березень місяць, та сніг заледве розтанув. Нашвидкуруч вдягнені діти швидко змерзли. Але не зважаючи на те, що їх аж трусило від холоду, вони кинулися до місця схованки і почали руками розгрібати торішнє листя.

Почервонілі рученята завзято гребли, ставали синіми, та діти на це не зважали. Робота просувалася поволі. Вимазані й замучені, вони нарешті, розгребли мокре листя. Проте під ним, окрім землі, нічого не було… Діти взялися розширювати місце пошуку. Знову з-під рук полетіло залежале опале листя, галузки дерев, суха трава. Та все було намарне…

Задубілі руки вже не хотіли більше слухатися.

Нарешті Таня з Володею припинили пошуки – розчаровано глянули одне на одного. В їхніх очах стояли сльози розпачу, дрібно цокотіли зуби…

Нічого не кажучи, діти опустивши голови, повільно побрели у хату. Та надія, яка загорілася в їхніх дитячих очах з такою великою силою, погасла. Погасла вона й у серці…

Замість очікуваного запашного шматка хліба перед їхніми очима стояла купа гнилого листя… Це ще більш нагадало їм про голод…

Їхня мама, побачивши як до хати тихо зайшли замурзані і аж посинілі від холоду діти, з німим запитанням поглянула на них. Це викликало ще більший жаль у дитячих душах і вони, не змовляючись, голосно заплакали.

– У чому річ? – стурбованим голосом, запитала мама.

Діти винувато відводячи погляди, розповіли їй про той випадок, що стався минулої осені з шматком хліба.

– Пробач мені, мамочко, за те, що я тоді викинула хліб! – крізь сльози благала маму Тетянка. – Я більше не буду так робити! Не буду!

– Я знаю, сонечко, що ти тепер знаєш ціну хліба і більше так не зробиш, – почала заспокоювати її мама.

Обійнявши дітей вона й собі заплакала.

А вони, притулившись до неї мов ластів’ята, все шморгали носами та витирали сльози.

Мама дивлячись поверх їхніх голів шепотіла:

– Збережи хоч їх, Господи, від голодної смерті! Хоч їх…

Читайте також:

* * *

Хор перестав співати. Настав час молитви.

Тетяна Іванівна зворушена хвилею спогадів, молилася у душі і дякувала Богові за те, що Він почув тоді мамине прохання і у ті страшні часи зберіг їм життя. Дякувала за те, що Він научив цінувати хліб. Дякувала Господу, за те, що Ісус тепер Сам став тим хлібом життя, який вона споживає щодня.

За кафедру вийшов проповідник. Наче відповідаючи на її думки, він зачитав вірш з Євангелія від Івана.6.35:

« …Я – хліб життя. Хто до Мене приходить, – не голодуватиме він, а хто вірує у мене, – ніколи не прагнутиме».

«…Істинно так, Господи», – шептала тихо Тетяна Іванівна, а перед її зволоженими очима пропливала її непроста доля…

« …Як мені страшно буває, коли я читаю Слова Божі: «Минулися жнива, закінчилось літо, а ми не спасенні…, – лунало тим часом з-за кафедри. – Чи впевнені ви, що ви спасенні? Чи впевнені ви, що Ісус Христос є вашим Спасителем і Господом?» – далі продовжував проповідник.

«Ти, Господи, мене двічі спас від смерті. Перший раз: від голоду фізичного, другий раз – від голоду духовного», – у думках, щиро дякувала Господу Тетяна Іванівна.

«…Я – хліб живий, що з неба зійшов: коли хто споживатиме хліб цей, той повік буде жити…»

Читав далі проповідник…

«…Істинно так. Істинно так», – шепотіла зворушено сестра Тетяна.

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Микола Мучинський

Письменник і автор оповідань, які публікуються в журналах та збірках. У 2018 р. вийшла авторська книга «Слід».

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button