Коли навесні 2014 року пастору протестантської церкви невеликого шахтарського містечка зателефонували, він якраз шукав свого сина. Пастору сказали: «Твій син збожеволів. Він накинув на плечі український прапор і ходить по центру міста. Забери його, поки не вбили».
За вісімдесят кілометрів від містечка знаходився Донецьк, вже захоплений упирями з трибарвними шевронами, по річці плив труп депутата Рибака з розпореним животом – він посмів стати на захист українського прапора, десь в полі п’ять куль в обличчя вже отримав хлопчисько, який потрапив, з жовто-синіми стрічками на рюкзаку, прямо на блок-пост бойовиків. Пастор сів у машину і поїхав в центр містечка.
Всі шахтарські містечка схожі. У центрі міста офіс «ПриватБанку», потворна будівля міської влади, кілька ломбардів та аптек, трохи в стороні – контора управління шахти. Все дуже близько. Навесні 2014 все було ще й дуже порожньо. З міста зникли міліція, влада, люди розійшлися по домівках, чекаючи того, чого деякі навіть дуже хотіли: «Путін, прийди».
З цього безлюдного центру шахтарського містечка, приготовленого, немов наречена для нареченого, до приходу «Путіна», йшов молодий хлопець з українським прапором, накинутим на плечі. Його батько їхав до нього.
Залишити все, як є, значить втратити сина, який попливе слідом за депутатом Рибаком. Забрати сина додому, зірвати з нього прапор – значить теж втратити сина, нехай не відразу, але з часом – точно. Пастор вже побачив свого сина – прямо на центральній площі, безлюдній, як і всі арени драми, яка наближається.
Пастор притиснув машину до бордюру. Вийшов і підійшов до сина. Зняв прапор країни з його худих плечей. Обняв сина і накинув прапор – на себе і на нього.
Вночі батько, син і досить велика група чоловіків з шахтарського міста зустріли на в’їзді в місто автобус з бойовиками «молодої донецької республіки». Було кілька пострілів, кілька міцних шахтарських фраз і рухів, але автобус розвернувся і поїхав в сторону Донецька. А вранці на західних окраїнах міста піднявся пил – в місто входила українська армія. Жовто-сині і чорно-червоні прапори на бойових машинах, хлопці з жовто-синіми нашивками на різномастому камуфляжі повернули в містечко України владу і життя.
Читайте також:
Звичайно, це не кінець історії, але свою роль в ній батько і син виконали. Справа за всіма нами – поліціянтами, військовими, лікарями, вчителями, політиками, безробітними, бізнесменами й медійниками.
І звичайно, священниками. «Будь твердий і мужній» – мені ж навіть не потрібно писати, звідки взяті ці слова? Ви знаєте. Але ці слова звернені саме до нас, чоловіків і жінок, сьогодні, зараз. Будь твердий і дуже мужній.
Джерело: facebook.com/den.gorenkov.3/posts
