Християнські церкви у всьому світі розпочнуть найсвятіший тиждень року у день, який в народі називають Вербною неділею. Вона відзначає одну з небагатьох подій у житті Ісуса, описаних у всіх чотирьох євангельських історіях: Його в’їзд до Єрусалиму, що супроводжувався гучним і теплим вітанням і безліччю гілок, що розмахуються руками. (Лише в Івана 12:13 згадується, що це були пальми.) В Ізраїлі сьогодні церкви все ще відтворюють подорож з Оливної гори до Єрусалиму − маршрут, який нібито пройшов Ісус багато століть тому.
Вивчаючи цю історію у Святому Письмі, мене вражає той факт, що головний символ цього дня − гілки − вибрав не Ісус.
Іван пише:
«Взяли пальмове гілля і вийшли Йому назустріч» (Івана 12:13).
Чому натовп вибрав пальмові гілки? Можливо, просто тому, що пальми були поруч. Але історія підказує нам, що могла бути й глибша причина: ці рослини були символічно пов’язані з військовими перемогами та Месією.
За покоління до Ісуса, коли Симон Маккавей вигнав ворогів Ізраїлю з Єрусалиму, люди святкували, махаючи пальмовими гілками:
«Двадцять третього дня, місяця другого, 171 року юдеї ввійшли до неї з похвалами, пальмовими галузками, під звуки гарф, цимбалів та гусел, під спів пісень та гимнів, бо був знищений між Ізраїлем великий ворог» (1 Мак. 13:51). (1 Мак. 13:51)
У «Заповіті Неффалима», іншій книзі, написаній євреями того періоду, також згадується про пальмове гілля в контексті месіанського очікування. Тож коли Ісус увійшов до Єрусалиму, люди використовували їх, щоб інтерпретувати Його особистість. Він був ще одним Симоном Маккавеєм − довгоочікуваним царем, який вижене язичників.
У всіх Євангеліях ясно сказано, що Ісус обрав символ, спосіб, за допомогою якого Його народ міг зрозуміти Його царську владу. Але це було молоде осля, а не пальмова гілка (Івана 12:14). Іван справедливо вбачає в осляті те, що Ісус мав на увазі. Це було сповненням пророцтва Захарії 9:9, в якому сказано:
«Радій вельми, о дочко Сіону, веселись, дочко Єрусалиму! Ось Цар твій до тебе гряде, справедливий і повний спасіння, покірний, і їде на ослі, і на молодім віслюкові, сині ослиці».
Ісус обрав символ, який підкреслював смиренність і покірність, а не військову силу. Цей факт повинен вплинути на те, як ми святкуємо і пам’ятаємо Його в’їзд до Єрусалиму. Звичайно, було б непрактично для кожної церкви по всьому світу знайти віслюка, щоб затягнути його до свого храму. Але ми можемо провести Вербну неділю в роздумах про те, що означає слідувати за царем, який відкинув шлях насильства.
Коли ми дивимося на осла, а не на пальму, на які практики це може нас надихнути? Які аспекти християнської культури вона може критикувати?
Я не стверджую, що всі публічні прояви християнства повинні бути пасивними й неагресивними. Наприклад, на публічних площах я помічаю, як деякі християни «наглядають» за іншими й відчувають дискомфорт від прояву емоцій. Їхньою метою є стримана віра, яка ніколи не говорить відкрито про зло, що ховається в серцях людей або суспільства в цілому. Християни можуть і повинні використовувати різкі слова, особливо коли вони стосуються структурної несправедливості або особистої неправедності.
З іншого боку, я помітив, що деякі з нас стали занадто впевненими у власній прозорливості. Ми переконані, що ми праві, а наші вороги не просто неправі, а злі. Але ж Ісус ненавидить те, що ненавидимо ми, чи не так?
Безумовно, він хоче встановити своє правління через нас прямо зараз, одним гнівним твітом і полум’яним коментарем за раз. І тому ми піднімаємо наші пальмові гілки і піднімаємо наші крики на підтримку Ісуса, якого ми створили в нашій уяві, а не розп’ятого Месії, чиє правління засноване на любові й ґрунтується на любові. Він став гаслом нашого порядку денного, а не Його.
Як пише Рассел Мур, «Ісус має рацію, кажучи, що такого роду ненависть і насильство ніколи не приводять туди, куди ми думаємо, − до перемоги над усіма нашими ворогами і до перемоги для “нас”, ким би “ми” не були».
Ми забули, що світ є одночасно й об’єктом Божої любові, і місцем бунту проти свого Творця. Християнська вірність передбачає тримати ці речі в напрузі. Ми зробили так багато винятків із заповіді любові, що вона майже втратила сенс. Ми накопичили Божу благодать для себе, відмовляючись дарувати її іншим. Всі ми кричимо про Ісуса, але не звертаємо уваги на Його власні слова і вчинки.
Зрозумійте правильно, я не є занудою. Я не маю бажання виривати пальмові гілки з рук щасливих дітей чи припиняти давню традицію процесій та гімнів, якими відзначають цей день. Натомість я сподіваюся, що під час святкувань Страсного тижня ми зможемо сповільнитися, щоб подумати про суперечливі послання Вербної неділі.
Ісус стверджував, що він Месія, і це не було просто про панування Бога над усіма речами. Він і натовп були згодні з цим твердженням. Його земне життя і служіння були також засобом досягнення цієї мети, а саме − жертовною любов’ю. Ісус дав нам не тільки дар прощення, що витікає з його страстей і воскресіння, але й шлях, яким ми повинні слідувати. Цей шлях повинен наповнювати наше публічне і приватне свідчення.
Іншими словами, я стурбований тим, що в нашому бажанні перемогти ворогів ми втрачаємо християнські чесноти − плід Духа.
Читайте також:
Якщо ми прагнемо встановити Боже правління через самоствердження, а не через турботу про ближнього, прагматизм, а не принцип, і злість, а не любов, то чого б ми ще не досягли, ми більше не йдемо шляхом Ісуса. Бог обрав лагідність, чесність і любов, щоб зібрати свій народ. Це послання Вербної неділі. Попри всі вигуки вітання, Ісус ніколи не випускав з поля зору хрест.
Тож на цьому Страсному тижні слідуймо за Тим, хто сидить на віслюку, щоб Він знову нагадав нам про шлях до життя вічного.
Автор: Ісав МакКоллі
