Блог Сергія Головіна

Про справжній ключ

Коли мені вперше довелося побувати в таборі біженців, це, по суті, був не просто табір, а справжнє селище. Ціле покоління, яке ніколи не бачило рідної землі, народилося і виросло серед його будівель. Люди більш-менш обжилися, знайшли собі заняття, налагодили побут. Але, як найвищу цінність, як незрівнянний скарб, у кожній оселі мені показували старий іржавий ключ − ключ від покинутого будинку. Для його власників він був таким собі символом. Нагадуванням, що їхнє місце – не тут. Що рано чи пізно вони повернуться. Повернуться додому. Передаваний від батьків дітям, ключ той був ніби запорукою, гарантією майбутнього повернення.

Тоді я й уявити собі не міг, що з часом ми й самі плекатимемо непоказний ключик, час від часу скрикуючи: а де НАШ ключ? Чи не загубився він серед сучасних і наворочених ключів від тимчасових притулків?

Проте в цьому світі ми всі – мандрівники і прибульці. Біженці та переселенці. Чи може когось задовольняти такий статус? Що для блукача може бути дорожчим, ніж дім, що вабить вдалині? І що в наших мандрах цінніше за Хрест Христовий – ключ від нашого небесного житла?

Тут-то і криється підступ – небезпека задовольнитися своїм статусом. Або, щобільше, своїм становищем у цьому статусі. Так, я – всього лише мандрівник. Але зате який! Мандрівник преміумкласу! Такого, як я, ще пошукати треба! Саме до таких, «які впевнені були про себе, що вони праведні, і принижували інших», і була звернена притча:

«Два чоловіки до храму ввійшли помолитись, один фарисей, а другий був митник. Фарисей, ставши, так молився про себе: Дякую, Боже, Тобі, що я не такий, як інші люди: здирщики, неправедні, перелюбні, або як цей митник. Я пощу два рази на тиждень, даю десятину з усього, що тільки надбаю! А митник здалека стояв, та й очей навіть звести до неба не смів, але бив себе в груди й казав: Боже, будь милостивий до мене грішного!… Говорю вам, що цей повернувся до дому свого більш виправданий, аніж той. Бо кожен, хто підноситься, буде понижений, хто ж понижається, той піднесеться» (Від Луки 18:10-14).

Ну, хто не знає цієї притчі? Перед очима одразу ж постають образи з фільмів, інсценівок, ілюстрацій до «Дитячої Біблії» і картинок в інтернеті: посеред храму гордо підноситься огрядний і ошатний фарисей, що пахне здоров’ям, а десь на задвірках тулиться, тріпочучи в побожному страху, кволий і блідий митник. Ми ж знаємо, хто тут – хороший хлопець, а хто – поганий!

Насправді ж для слухачів Ісуса все виглядало зовсім інакше. Фарисеї були людьми, які присвятили своє життя праведному ходінню перед Богом і реально жертвували всім заради цього. Поява цього руху була реакцією щирих богошанувальників на розкіш храмової еліти, продажність політичної еліти та марнославство народу землі юдейській елліністичного періоду її історії. Фарисеї намагалися не пропускати жодного служіння в Храмі, суворо дотримувалися всіх 613 заповідей Закону Мойсея, виснажували себе постами та іншими обмеженнями, виявляли надзвичайну стриманість в одязі та способі життя.

Блідий і виснажений постами фарисей опинився в Храмі далеко не випадково. Там йому було саме місце! З радісним світлом в очах він дякував Всевишньому за це щастя. За те, що може наближатися до Нього, на відміну від тих, кому не пощастило пізнати істинний сенс буття.

Митник же по життю був цинічний, багатий, не цурався задоволень і надмірностей. Професія податкового інспектора не передбачала іншого. Він і зайшов-то спонтанно. Навіть не зовсім зайшов. Відчувши атмосферу благоговіння, що панує в Храмі, він зрозумів, що йому тут не місце. Він не став проходити вперед, а лише, потупивши погляд, пробурмотів: «Господи, помилуй!». А потім, не затримуючись, пішов далі займатися своїми справами. Тож вердикт, винесений Ісусом героям притчі, виявився повним сюрпризом для слухачів!

Саме така реакція показана у Хуана де Пареха (учня великого Веласкеса) на знаменитій картині «Покликання св. Матвія» (1670). Художник зобразив себе самого на лівому боці полотна у вигляді збанкрутілого ідальго з судовою постановою в руці. Поруч стоїть друг, який висловлює своє співчуття. За столом сидять судовий пристав з ордером і секретар, який складає протокол вилучення майна. На чолі ж столу сидить, виділяючись розкішшю свого оздоблення, митар Матвій. Тут він – лихвар, якому відходить усе майно нещасного. Але тут входить Ісус, і з усього шляхетного й гідного товариства кличе за Собою саме його, Матвія. Усі – в шоку! Найбільше здивування ми бачимо на обличчі самого митника: «За що, Господи?»

Читайте також:

У притчі і фарисей, і митник упевнені, що вони – мандрівники преміумкласу. Що живуть саме таким життям, на яке заслуговують. Фарисей – духовно, митник – матеріально. З Божої ж точки зору проблема в обох одна й та сама. Тільки митник це відчуває, а фарисей навіть не здогадується.

Не дай нам, Господи, того, на що ми заслуговуємо! Допоможи серед брязкалець цього світу не забути про єдиний Ключ, що має реальну цінність!

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!
Become a patron at Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Сергій Головін

Доктор філософії (Ph.D), доктор прикладного богослів'я (D.Min), магістр гуманітраних наук МА, релігієзнавство,, магістр природознавства (фізика землі), магістр педагогіки (фізика). Президент Християнського Науково-аполегетичного Центру.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button