Нестерпно палило сонце. Та чому б і ні, адже якраз була жнивна пора. На полі гуркотіли комбайни, трактори, чулися людські голоси. Жнива були в розпалі, і кожен, хто міг, приєднувався до цієї «битви за урожай».
Неподалік дороги на свіжообмолоченому полі селяни скиртували солому. Веселі гамірливі розмови, які зав’язувалися зранку, поступово стихали – люди стомилися, хотілося перепочити, посидіти в тіні і випити чистої холодної води.
Надходив полудень. Людські рухи ставали дедалі повільнішими, адже робота не з легких: з шостої ранку до десятої вечора перекидаєш та розправляєш вилами солому. А її безперервно подають трактором на скирту. Та й переміщатися потрібно, а нелегко, бо в’язнеш у соломі. А ще й допікає спрага.
Тому й не дивно, що всі поглядали в той бік, звідкіля б мали показатися коні з водою.
– Де там забарився той Петро? – запитували один одного чоловіки.
– Заснув там чи що? – додавали інші.
– А, може, він замість того, щоб поїхати по воду, втрапив до магазину і вже пиво або ж горілку дудлить.
– Так-так! Правду кажете, – відгукувалися на ту мову люди. – Він таке може втнути.
Після подібних балачок, людям ще більше хотілося пити. Та коли розмови, буркотіння і спрага досягнули апогею, вдалині показалися коні.
– Даремно ми грішили на чоловіка, ось уже й воду везе, – багато хто зітхнув з полегшенням.
Коні наблизились, і всі дійсно побачили на возі Петра. Він їхав повільно.
– Ото плентається, немов на завтра! – дорікнув хтось.
– Таж воду везе! Розхлюпає, як буде гнати, – заступився інший.
Петро під’їхав. Це був невеличкий щупленький чоловік, весь якийсь коричневий на обличчі. Ознаки, притаманні любителям випити, десь ховались за перепеченим на сонці обличчям. За зовнішнім виглядом йому можна було дати понад шістдесят років, та насправді Петрові ще не виповнилося й п’ятдесяти. Селянин, об’їхавши кіньми довкола скирти соломи, зупинився в затінку.
Чоловіки почали зістрибувати зі скирти на землю. Потім гуртом підійшли до воза. Відкрили бідон з водою.
– Пийте, хлопці, вода щойно з джерела! – припрошував Петро.
– Куди ти так далеко по неї їздив? Ми вже думали, що ти під магазином був, – запитав тракторист Григорій.
Петро якось хитро усміхнувся:
– Ні, під магазином не був, – і дихнув у лице Григорію перегаром.
– А де ж ти вже встиг «заправитися», – кривлячись, відмахнувся від нього механізатор.
– Місця треба знати! – задоволено відповів Петро і знову розплився у радісній усмішці.
Чоловіки, п’ючи холодну воду, прислухалися до їхньої розмови і собі усміхалися.
– Ну що, всі напилися? – по-діловому запитав Петро.
– Ні, не всі! Ще ті, що на самому верху скирти. Їм треба було б подати, – загомоніли люди.
– Подати? – Петро здійняв до верху брови. – Ось Максим з самого верху зліз і нічого з ним не сталося. Правда, Максиме? – звернувся він до нього. – Хіба вони не можуть теж злізти?
– Не знаю, – відповів йому той.
– А, може, ти зліз, – не вгавав Петро, – бо думав, що я тут горілки привіз.
Максим промовчав.
– Ну-ну, не применшуй. Ти, напевне, тільки на людях не п’єш, а так, коли ніхто не бачить, тихенько потягуєш. Ти ж раніше багато міг випити, більше за мене, – ніяк не міг вгамуватися Петро.
– То було колись, – відказав Максим.
Він, повернувшись, пішов від воза і поліз на скирту.
Чоловіки, зайшовши на зоране місце, виділене для куріння, посміхаючись закурили…
– Дай йому, Петре, дай! А то з нами навіть посидіти не хоче, – підлив хтось масла у вогонь.
Видно сонце і горілка зробили свою справу, Петрів язик вже був і до того зовсім розперезався, та, почувши підтримку громади, він ще завзятіше почав нападати на Максима. Чого вже тільки він не говорив і як не насміхався над чоловіком, бо той не такий як усі, а «штунда», що не всіх їх ще Сталін вивіз до Сибіру, і що вже недовго вони житимуть у селі, як прищ на носі. Також обзивав усіх віруючих, говорячи, що де Господь наслав їх на його голову, і ще багато чого.
Максим підвівся з місця і перейшов на інший бік скирти, щоб не бачити і не чути кривдника. Та Петро вже був «в ударі», він причепився до Максима, як реп’ях до штанів. Цмокнувши на коней, і собі переїхав на той бік скирти.
– А що, не можеш слухати? Не тікай і не таке ще почуєш, – зловтішався чоловік і брутально лаявся.
Максим знову повернувся на старе місце. Та Петра годі вже було зупинити, він і собі переїхав на той бік, де знаходився Максим і, задерши голову до нього вверх, продовжував:
– Тепер вже з Петром і випити не хочеш, соромишся, ще й повчаєш. Забув, як раніше і сам не раз пригощав? Тепер тобі Господь забороняє, а раніше не забороняв? Уже почав Його боятися? А мені бач і досі можна, і нікого я не боюся, і ніхто мені нічого не зробить. Ось як я помру, тоді нехай мені забороняє.
Це все тривало не одну годину. Чоловіки вже встигли побувати на скирті і знову злізли на перепочинок. Тільки один Максим більше не спускався на землю. Та Петро ніяк не вгавав. Він ще раз з’їздив по воду і видно не тільки по неї, бо його мова про віруючих і їхнього Бога стала ще більш зневажливою, а лайки більш брутальними. Побачивши, що Максим вже не злазить пити воду, підморгнув до чоловіків, і крикнув до нього:
– Та ти бери злазь! Не хочеш води, то я знаю місце, де така горілка, що сама в рот тече.
Дехто з людей засміявся і глянув догори на Максима. І ось він повільно почав спускатися зі скирти. Решта чоловіків і собі зацікавлено підвели на нього голови…
Задоволений Петро посміхався…
– От так би й одразу, а то він – неп’ющий. Теж мені святий знайшовся!
Максим тим часом ступив на землю. Закинув вила на плече. Розвернувся до Петра спиною і закрокував геть.
– Ти куди, Максиме? – гукнув той спантеличено.
– Йду додому! – обізвався чоловік. – Не можу слухати, як ти ображаєш мене і усіх віруючих. Мене чи нас ти ще можеш обзивати, ми дійсно ще не такі, якими б мали бути. Однак, ми намагаємося стати кращими. Не раз з тобою говорили на цю тему, коли ти був тверезий. Я й сам говорив, що тобі вже час покаятися. Проте ти не схаменувся. Мало того, ти добрався вже й до Бога. Але Його не чіпай. Не насміхайся. Господь осміяний бути не може!
Люди замовкли…
– Максиме, зачекай! – загукали чоловіки, враз чомусь перейшовши на його бік. – Чого ти слухаєш його базікання? Він же п’яний, тому й меле, що на язик спаде.
– Не можу я цього слухати і не буду! – твердо відповів Максим.
Петро зібрався ще щось сказати, та його зупинив Григорій:
– Прикуси язика, а то занадто вже його розпустив. Не чіпай чоловіка! Сам набрався, як чіп, та ще й інших ображаєш. Настрій псуєш. Ляж в холодочку поспи.
– А ти, Грицю, не лізь! То наша справа. Може, й собі у «штунди» записався? – вимушено засміявся Петро, повівши навколо посоловілими очима у пошуку підтримки громади.
Та його ніхто не підтримав.
– Петре, перестань, кажу тобі, – скипів Григорій. – Максимові не можна з тобою сваритися, тому то ти такий герой. Знаєш, що він тебе не зачепить. Якби це було раніше, то з тебе тільки мокре місце залишилося б і скоро висохло. Та якщо Максимові не можна, то можна мені…
З тими словами Григорій підбіг до Петра і вдарив його по обличчі. Той, як сидів на лавці воза, так і звалився на дно, задерши ноги. Все сталося так несподівано, що ніхто й оком не встиг зморгнути. Петро, розпластавшись, лежав на возі, намагаючись звестися і щось п’яно белькочучи. Це йому ніяк не вдавалось, і він, знесилівши, ліг і заспокоївся.
– Навіщо ти так, Грицю? – запитав Максим.
– Я вже не міг слухати його базікання, – відказав механізатор. – І як ти це все стільки часу терпів?
– Господь нас вчить бути терплячими, – відповів той.
– Напевне, Він тебе вже навчив, адже я ж знаю, який ти був вогонь. Коли ти почав злазити зі скирти, я подумав, що ти Петра в землю вб’єш разом з підводою. А ти стерпів.
– Бог йому суддя! – промовив Максим. – А ще Господь говорить: «Що посієш, те й пожнеш!»
Григорій нічого не відповів. Присутні опустили голови, а потім знову поволі полізли на скирту. Робота тривала. Петро проспав до вечора, а коли прокинувся, то, не сказавши нікому жодного слова, швиденько кудись поїхав.
Після цього дня нічого наче й не змінилось. Життя продовжувалося… Максим любив Бога, любив ходити на богослужіння у Дім Молитви, а Петро – випити і проводити час у п’яних компаніях. Можливо те, що сталося тоді на жнивах, стерлося б у людській пам’яті, як і багато інших життєвих випадків, якби ця історія не нагадала про себе знову…
* * *
Пройшло немало часу, як селом поширилася страшна новина… Сталася трагедія: помер молодий чоловік, Іван. Помер, тому що, як і його батько, любив випити. За роботу, яку він виконував ще з одним чоловіком Сергієм, з ними розрахувалися технічним спиртом. Вони не втрималися, та й випили. Напевне, немало. Після цього Іван, ледве дійшовши додому, впав п’яний на ліжко. Він щось бурмотів, стогнав, плакав. Та до подібного вдома вже звикли, тому не звертали уваги.
– Мамо, а де Іван? – запитала невістка, прийшовши під вечір з роботи.
– Та він сьогодні так набрався, що й на очі не бачив. Уже ось півдня, як спить в хаті, – невдоволено відповіла мати.
– Я піду його розбуджу. Що робитиме вночі? Ще виспиться.
Невістка зайшла у хату. Чоловік лежав, увіткнувшись лицем у подушку.
– Іване, Іване, вставай! Чого розлігся? Білий день надворі, – тормошила дружина.
Та він не обзивався… Жінка, розізлившись, закричала:
– Та вставай же ти, пияку нещасний! – і перевернула його догори лицем…
У цей час Іванова мати, пораючись по господарству, раптом почула з хати жахливий крик і голосіння…
«Що там таке робиться?», – подумала вона й поспішно сама зайшла у дім.
До одного крику й плачу додався й інший – материнський….
Читайте також:
Івана не стало. Він помер… Згорів від спирту, залишивши молоду дружину і двоє маленьких діток. Сергія ж рідні встигли врятувати.
Петро, батько Івана, дуже сумував за сином, навіть на якийсь час перестав пити. Та це ще був не кінець… Невдовзі село сколихнула інша подія. Петрова невістка, жінка покійного Івана, з двома дітьми під’їжджала з кимось на автомобілі додому. Усі вийшли з нього та переходили дорогу. Діти ж, бавлячись, побігли наперед і не помітили інший вантажний автомобіль, який якраз під’їжджав. Крик жінки заглушив скрегіт гальм і глухий удар. Діти зникли під колесами автомобіля…
Що робилося після того, страшно передати… За батьком пішли і діти. Втративши сина і онуків, Петро геть зчорнів. Село охопив жах… Тоді багато хто пригадав випадок на жнивах, коли Петро насміхався з Максимової віри, насміхався з Бога…
«Напевне, він збирає той урожай, який посіяв», – подумав механізатор Григорій, коли йшов з похоронів Петрових онуків.
Та чи зрозумів це сам Петро? Чи покаявся за свої слова? Ніхто того не знає, бо невдовзі помер і він…
