Що посієш, те й пожнеш – історія про те, що добро повертається
Доброго ранку, − сказала жінка, проходячи повз чоловіка, який валявся на землі. Той оторопіло підняв на неї очі. Відразу було видно, що жінка добре заробляє − дороге пальто і доглянуті руки говорили самі за себе. Спочатку чоловік вирішив, що вона знущається з нього, як і багато інших, які щодня проходять повз нього.
− Дайте мені спокій, – зі злістю промовив він. На його подив, жінка не зрушила з місця. Вона посміхнулася, оголивши рівний ряд білих красивих зубів.
− Ви голодні? – запитала вона.
− Ні, – відповів він, усміхнувшись. – Я щойно пообідав із президентом. Ідіть уже, куди йшли!
Посмішка жінки стала ще ширшою. Раптом він відчув її руку на своїй руці.
− Що ви робите, леді? Я попросив дати мені в спокій.
Поруч чергував поліцейський, який, почувши крики, підійшов ближче.
− Якісь проблеми, мем? – запитав він.
− Ні, що ви, офіцере, – відповіла вона. – Я просто намагаюся підняти цю людину на ноги. Не допоможете мені?
Офіцер спантеличено почухав потилицю.
− Це ж старий Джек. Він живе на цій вулиці протягом кількох років. Що ви хочете від нього?
− Бачите той кафетерій неподалік? – запитала вона.
− Я хочу відвести цього чоловіка туди й нагодувати.
− Ви з глузду з’їхали, леді!
Безхатченко пручався щосили:
− Я не хочу йти туди!
Раптом він відчув, як сильна рука офіцера підхопила його з іншого боку і підняла з землі.
− Відпустіть мене, офіцере! Я нічого не зробив.
− Вона хоче допомогти, Джеку, – відповів офіцер. − Не сперечайся з нею.
Нарешті, не без зусиль, жінка й офіцер поліції відвели Джека в кафе і посадили за столик у кутку.
Був пізній ранок, сніданок уже минув, а час обіду ще не настав, тому людей було мало. Менеджер одразу ж підійшов до їхнього столика.
− Що тут відбувається, офіцере? – запитав він. − Що все це означає, ця людина в біді?
− Ця леді привела його сюди, щоб пригостити ланчем, – відповів поліцейський.
− Не тут! – роздратовано відповів менеджер. − Присутність такого роду людей шкодить бізнесу.
Старий Джек посміхнувся беззубою посмішкою:
− Бачите, леді, я ж казав вам. Тепер, відпустіть мене, будь ласка!
Жінка повернулася до працівника кафе:
− Сер, ви знаєте «Едді і Ко», банківську фірму далі по вулиці?
− Звичайно, – відповів той, – вони проводять свої щотижневі збори в одному з наших банкетних залів.
− О, і ви, напевно, маєте непоганий виторг із цих зустрічей?
− А вам яке діло?
– Вибачте, сер, я Пенелопа Едді, президент і головний виконавчий директор компанії.
− О, – тільки й зміг вимовити шокований менеджер.
Жінка знову посміхнулася:
− Я думаю, це змінює ситуацію, правда?
− Вона глянула на поліцейського, який щосили намагався не розсміятися.
− Хочете приєднатися до нас на чашку кави та ланч, офіцере?
− Ні, дякую, мем, – відповів він, – я на службі.
− Тоді, можливо, чашку кави з собою?
− Так, мем. Було б дуже великодушно з вашого боку.
Менеджер прийшов до тями й швидко промовив:
−− Ваша кава зараз буде готова, офіцере.
Офіцер обернувся до жінки:
− Спритно ви його поставили на місце.
− Я не ставила собі такої мети. Вірте чи ні, але в мене інші причини.
Вона присіла за столик навпроти збентеженого волоцюги й пильно подивилася йому в очі:
− Джеку, ви пам’ятаєте мене?
Старий Джек уважно вивчав поглядом кілька хвилин:
− Ну, ви виглядаєте знайомо.
− Я трохи старша зараз. І вже точно повніша, ніж у дні моєї юності, коли ви працювали тут. Одного разу я зайшла саме в це кафе, голодна, змерзла, в дешевому одязі.
− Ви, мем? – Офіцер, що стояв поруч, не втримався від коментаря, він не міг повірити, що така розкішна жінка колись могла мати інший вигляд.
− Я тоді тільки-но закінчила коледж, – продовжила розповідь жінка, – приїхала в місто в пошуках роботи, але так нічого й не змогла знайти. Зрештою, закінчилися гроші й мене виселили з орендованої квартири. Був лютий, стояв моторошний мороз, мені нікуди було піти, і я забрела в це кафе, щоб погрітися.
Обличчя Джека раптом осяяла широка усмішка.
− Тепер я згадав! – вигукнув він, – я стояв за стійкою, ви підійшли й запитали, чи можна попрацювати тут в обмін на їжу. Я тоді сказав, що це проти правил закладу.
− Саме так, – відповіла жінка, – потім ви зробили мені найбільший сендвіч, який був у меню, пригостили гарячою кавою і не взяли з мене грошей. Я боялася, що через мене у вас будуть неприємності з начальством. Потім я побачила, як ви поклали свої гроші в касу за мій ланч.
− Так ви почали свій бізнес? – у нетерпінні запитав старий Джек.
− Я влаштувалася на роботу наступного дня. Я сама торувала собі дорогу до успішного життя. Зрештою я почала свій власний бізнес і, з Божою поміччю, він почав рости та процвітати. – Вона відкрила сумочку і дістала візитну картку:
− Коли ми закінчимо тут, я хочу, щоб ви нанесли візит містеру Лайонсу. Він директор із персоналу нашої компанії. Я поговорю з ним, і впевнена, він знайде для вас відповідну роботу в офісі. – Вона посміхнулася:
− Думаю, що він зможе навіть дати вам аванс, щоб ви купили собі одяг і знайшли житло, доки ви самі не встанете на ноги. І запам’ятайте, якщо вам коли-небудь що-небудь знадобиться, мої двері завжди відкриті для вас.
− Спасибі вам! – по щоках волоцюги текли сльози, – Як я можу віддячити?
− Не дякуйте мені – відповіла жінка, – Господь допоміг мені через вас, тепер Він допомагає вам через мене!
Читайте також:
Вийшовши з кафе, офіцер і жінка зупинилися біля входу на хвилину, перш ніж їхні шляхи розійшлися.
− Дякую за вашу допомогу, офіцере.
− Навпаки, мем, – відповів він, – завдяки вам я побачив сьогодні диво, я ніколи не забуду цього. І… спасибі за каву!
Що посієш, те й пожнеш…
