КонкурсПроза

На перехресті доль

Їдучи у тролейбусі, одна галаслива молодиця, ненароком уже вкотре штовхнула між ребра чоловіка, який стояв поруч. Він у військовій формі, десь середнього зросту, терпів ту штовханину. Та коли при повороті пасажирка уже десь 7-й чи 8-й раз заїхала ліктем в обличчя солдатові, то він не витримав і зробив зауваження:

– Пані, ви будьте добрі притисніть ліктя до свого тіла, бо ваші «крила» скоро мені носа розіб’ють.

– Знайшовся недотрога, – обурилась молодичка і вже на своєму наріччі промовила. – Пані, какая я тєбє пані? Малорос до носа нє дорос.

Її подруга голосно розсміялася.

Лишень хотів вояка щось заперечити, тій непані та її сусідці, як гучна сирена раптом всіх поставила на місце. Весь транспорт зупинився, відчинилися двері і всі ринули навтьоки.

Петро помітив край якихось заростей кущів  і дерев, і рвонув туди. Перебігаючи дорогу, помітив, як подруга його обідчиці, не дивлячись навкруги, прямувала під колеса буса, що мчав подалі від обстрілів, які уже чулись неподалік. Вояка встиг різким ривком потягнути жінку на обочину. Ще б мить – і з молодиці лишився б тільки мішок з закривавленими кістьми.

Ще не зовсім розуміючи, що сталось, жінка хотіла висловити своє обурення, як вояка знову хапнув жінку до землі і прикрив тілом. Осколки від снаряда розлетілися у увсебіч.

Коли все затихло, Петро  уже перев’язував бинтом свою ногу, яку ледь зачепило, але кров треба було зупиняти.

– Пощастило, – спробував жартувати Петро, вправно замотуючи бинтом кінцівку.

І лишень тепер до Софії (так звали жінку) дійшло, що ось цей «малорос» практично двічі врятував її життя.

– Де ми? – запитав у своєї попутниці.

– Неподалік від Харкова. Тут є невеличке село, в якому я живу. Треба лишень подолати проліском десь два кілометри.

Оцінюючи обстановку, солдат роздумував, куди йому податись. Лишень позавчора дали йому відпустку. Погодився виконати доручення свого бойового побратима з Харкова, з яким служив в зоні ООС. Петро подумав, що  з Харкова є поїзд до Ужгорода, тож легше буде добратися додому. Завіз сім’ї друга трохи грошей від нього, попрощався, як тут страшна звістка: «Повномасштабне вторгнення ворога в Україну».

Поки калейдоскопом промайнули всі ці думки, молодиця нарешті остаточно отямившись, запропонувала:

– Чи зможеш іти? Зараз нема куди подітись, навряд, чи щось їхатиме, прямуємо до мене, в село.

Солдат подумав і запитав:

– А як твої домашні до цього поставляться?

– Нормально. Вдома мати з сином.

– А чоловік?

– А муж наївся груш. Покинув нас, коли поїхав у Сибір на заробітки. Найшов собі там кацапку.

– Дурний, – підмітив Петро і молодиця, почервонівши, аж зашарілась, бо зрозуміла, що сподобалася мужчині як жінка.

Трохи накульгуючи, вояка пошкутильгав за молодицею. Десь за пів кілометра натрапили на страшну картину. Біля розчахнутих дерев і кущів на землі лежали бездиханні ще зовсім молоді чоловік та жінка. Скавулів поранений собака, а біля нього, плачучи, просив пса піднятись зовсім малолітній хлопчина.

– Як тебе звуть, хлопчику? – першою зреагувала Софія.

– Вася.

– Скільки тобі років?

Малий почав рахувати на руці і показав чотири пальці. Порадившись, дорослі забрали малюка з собою, вирішивши повернутися з якимось транспортом, аби забрати тіла і пораненого пса.

Малий навіть не чинив опору, бо нарешті відчув себе у безпеці. Знайшли поряд велосипеди. Очевидь, молода сім’я поїхала кататися або переїхати кудись на велосипедах і їх  в дорозі застали ворожі снаряди.

Мати Софії – медичка молодшого персоналу Надія Йосипівна одразу оглянула малого і вояку. Похвалила Петра, що правильно замотав незначну рану, і як в таких випадках зауважила:

– До весілля заживе!

Мимоволі Петро і Софія переглянулися. Уже, вочевидь, Амурчик попрацював у цій екстремальній ситуації.

Та довелося вирішувати нагальні справи. Сусід Дмитро погодився завести свого саморобного тракторця з кузовом, і Петро з Софією поїхали в ліс за постраждалими. А Вася залишився з Сергієм, сином Софії, який лише на два роки був старший за прибульця.

… Священника в селі не було, тож обряд поховання як міг відправив староста місцевої невеличкої церкви. Собака стік кров’ю, тож його закопали прямо в лісі.

Петро сидів на лавці, що була під стіною літньої кухні. Важкі роздуми обірвав телефонний дзвінок. Телефонував Павло – побратим, з яким служив разом і на його прохання відвідував родину в Харкові.

– Петре, у нас пекло. Ти де? Можна мої поїдуть до тебе на Прикарпаття, бо місто безперервно бомблять прокляті орки.

Петро назвав село, звідки родом і сказав, що сам також буде добиратися туди, бо в бойову частину зараз аж ніяк не дістанешся.

І знову зрадлива тиша. Раптом солдат почув голосний плач. Петро подумав, що щось сталося. Та коли увірвався у літню кухню, побачив у душовій кабіні Софію, яка тримтівши, обхопила руками коліна, що аж здригалось її тіло. День був насичений такими гіркими подіями, що вона нарешті дала волю своїм почуттям.

Її рятівник не знав, що робити, як заспокоїти жінку. Не придумавши нічого кращого, як сам роздягнувся і зайшов в кабіну, де лилась ледь тепла вода. Та цього уже ні Софія, ні Петро не відчували.

До хати, де спали обидва хлопчаки і мама, вони не пішли. Софія накидала на підлогу на підлогу якісь старі ковдри та куфайки, знайшлися покривала. Там і вклалися спати.

Лише під ранок обоє схаменулися, як на це зреагує мати та й самі почувалися ніяково.

Надія Йосипівна вже щось поралась на подвір’ї. Коли Софія вийшла з літньої кухні, мати лише зауважила:

– Сподіваюся, дочко, ти розумієш, що робиш?

Але розборки не набрали розвитку.

Забіг сусід Дмитро і повідомив, що з боку Харкова йдуть російські танки.

– Я буду тікати, – кинув фразу сусід і додав. – Хочете, забирайте мою стару «Таврію» і також тікайте. Ваш гість у військовій формі аж ніяк не може залишатися тут. Сподіваюся, на машині він уміє їздити. Там в баку десь літрів 20 є.

Після недовгих роздумів в «Таврії» уже сиділи обидва хлопчаки, мама Надія Йосипівна та Софія. Петро кілька разів смикнув машиною без звички, не знаючи її норову. Та невдовзі колеса покотилися сільськими дорогами у бік Києва.

На щастя, Софія мала хороший новий телефон, де була вся інформація, тож їм вдалося прорватись на житомирську трасу, минаючи бойові дії.

Добиралися майже добу до підкарпатського села. Стара Нощучка – мати Петрова – лише сплеснула руками, коли побачила цілий гурт чужих людей зі своїм сином. Як привітались, то мати тихо спитала, відкликавши сина в  бік:

– Що за кацапів мені привіз?

– Мамо, вони так натерпілись, а ти починаєш ділити нас.

– Та це я між іншим, – і одразу до гостей. – Ідіть мийте руки, будемо вечеряти і вкладатися спати, бо ви, бачу, таки добре натомилися. Ліжка є, то якось розмістимося.

– Я хлопцям уже в твоїй колишній дитячій постелила, – сказала мати до Петра. – Як помиються, то проведемо їх туди. А ви, Надіє Йосипівно, ходіть, приймете душ в хаті, – розпорядилась Нощучка, піймавши себе на думці, що приїжджу ледь свахою не назвала.

Олена Андріївна вже давно мріяла, аби її Петро завів сім’ю. Але він після обпеченого кохання з недалекою сусідкою втратив інтерес до женячки. Тож подумала: може, та голубоока, русокоса і дозріла молодиця Софія  – то і є Доля Петрова? Така могла б понароджувати міцних і здорових Нощуків. А з Надією Йосипівною вже й подружились. Ті харків’яни геть не ледачі, тож хай би й породичалися…

Так собі міркувала Нощучка, засинаючи. Навмисне не дивилася телевізор, аби не бачити ті страхіття, які відбуваються у Харкові, Києві, Маріуполі, на всьому сході України. А Петро з Софією геть розпашілі від гарячої баньки ніжно дивилися одне на одного і вже зникла кудись ніяковість – наче й живуть разом не один рік. Софія не вірила, що нещастя принесло їй жіноче щастя, про яке навіть у найсолодших мріях не уявляла. Петро вперше відчув себе справжнім чоловіком, під його опікою не тільки мама, кохана жінка, але й ціла сім’я. Турбувало лише дві речі: де зараз Павлові родичі і як там хлопці під Маріуполем. З повідомлень – дуже важко їм. Та вже вранці Петро отримав есемеску від дружини Павла, що вона, їх дочка та мати добралися до Львова. Домовилися, що прибульці їдуть до Моршина, а там Петро їх забере «Таврією».

Він повідомив матері, що до них їдуть ще троє біженців – сім’я його бойового побратима.

Мати лише посміхнулась і сказала:

–  Бачиш, добре, що ми не продали дідову хату. Тепер створимо там табір біженців.

– Побачимо, – кивнув син і рушив до автомобіля.

Вийшовши за ворота, одразу почав милуватися краєвидами. І хоч гори були від його обійстя кілометрів за 20, все ж сизий туман підкреслював їх велич. А обабіч зустрічалися різні насадження. Темною зеленню від ще сірих дерев відрізнялись ялина та сосна, ніжними «котиками» верболіз. На ділянках, де не росли дерева, уже зачепилась за зелений колір травичка. Подекуди гуділи трактори, розпушуючи землю і це поліпшило трохи настрій Петра. Хоч і було кілометрів зі сто до Моршина, доїхав старенькою «Таврією» трохи більше за годину. Тож прибульці не чекали свого рятівника, а швидко всілися в автомобіль. Зупинилися лише біля аптеки, де жінки знайшли все необхідне.

По дорозі вимушені мандрівники почали розмову про те, що, можливо, вони десь знайдуть собі місце в готелі, аби перебути лиху годину.

Петро одразу припинив ці зайві розмови твердим словом:

– Їдемо до нас, а там, як не сподобається, через якийсь час вирішите.

Мала Тетянка  з цієї компанії повеселіла перша і дивувалася місцевій природі:

– Мамо, мамо, дивися, як тут гарно.

Мама Валентина Тадеївна лише сумно підтакувала, а бабуся Ніна Петрівна змахувала зрадливу сльозу.

В дворі Нощуків гостей уже чекали і Олена Андріївна одразу скомандувала:

– Софіє, дайте гостям рушники і воду, хай миють руки і до столу.

Господиня з допомогою Софії та Надії Йосипівни наварили червоного борщу і банашу. Поставили великі миски квашенини: огірків, капусти і помідорів. А нещодавно спечений хліб можна було їсти без будь-яких страв.

Після короткого відпочинку Олена Андріївна запропонувала новоприбулим подивитися дідову хатину, де думала поселити гостей. Але втрутився Петро, який уже переговорив з Софією та Надією Йосипівною, сказавши:

– Переселяться туди Соня з мамою і хлопцями, а Павлове сімейство буде жити тут. Вони звикли до більшого комфорту.

– Так, так, – підтвердила Надія Йосипівна. – Ми люди сільські, то ми звикли до простих умов.

Тож заперечувати ніхто не став. А швидко позносили кожен свої речі, куди їм показали.

Коли вже всі повкладалися спати, Петро з Софією ще не спали. Він розпочав ту розмову, якої його подруга вже давно боялася.

– Завтра мушу показатися у військкомат, стати на облік. Як скажуть іти на фронт, то піду. Та й вас треба зареєструвати у місцевій раді, аби не було ніяких претензій. Завтра поїдемо у райцентр, заберемо твою маму і хлопців, заодно розвіються. Що будемо робити з Васильком?

– Усиновлювати. Чи ти заперечуєш?

– Ні. Але мусимо стати чоловіком і жінкою.

Софія лише впилася гарячими губами у Петрові. І вони вперше відчули себе не щасливими грішниками, а ніби вже узаконеним подружжям.

Хлопчаки аж ніяк не хотіли прокидатися зранку, та коли почули, що їдуть до міста, то одразу ж почали вдягатись.

– Документи не забули? – нагадав жінкам Петро і всі рушили до основного двору, де й стояв автомобіль. Пацани помчали наввипередки, а дорослі лише посміхалися, радіючи, що хлопці так подружилися, наче брати.

Поснідавши ситою яєчнею зі шкварками, родина всілася у «Таврію». Петро пояснив Валентині, куди і чому їдуть, зауважив:

– Ви щойно приїхали, тож ще не обов’язково вам реєструватися. Насолоджуйтеся природою і чекайте повідомлень від Павла.

– Він уже написав есемеску і дуже радий, що ми в безпеці.

– То й добре.

Райцентр від Петрового села був за пів години їзди.

Проїжджаючи повз райдерж­адміністрацію, Сергійко раптом вигукнув:

– Он наш тато!

Дорослі одразу звернули увагу на чоловіка з рюкзаком, який на телефон знімав приміщення влади.

– А він що тут робить? – сплеснула долонями Софія, наче зверталася до матері. – він же в Росії.

– Може, не він? – одразу запідозрив щось недобре Петро.

– Він, – ствердила колишня теща.

– Спокійно, – скомандував солдат, який одразу прокинувся у ще вчорашньому вояці.

За рогом будинку ходили два тероборонця з жовтими пов’язками. Їм Петро і роз’яснив ситуацію. Всі троє рушили до незнайомця. Той одразу напружився і на прохання показати документи, спробував дати ногам знати. Петро очікував таких дій, одразу ж підставив ногу втікачеві. Той спіткнувся, але на ногах встояв. Став у бойову стійку та краєм ока побачив сина та колишню дружину. Їхні погляди зустрілися і диверсант одразу опустив руки.

Його повели у військкомат, який був ближче до відділення поліції. Офіцер одразу розібралися в ситуації і передав полоненого старшому офіцеру.

… Жінки витирали сльози, схлипував Сергійко, лише Василько розгублено сопів і нічого не розумів.

Петро пішов ставати на облік і просив чим швидше відправити його на фронт. Але офіцер побачив на його нозі кров. Намагаючись зупинити шпигуна, Петро якраз підставив ту ногу, яка була поранена і рана знову відкрилася. Довелося розповісти і попередню історію поранення.

– Е ні, хлопче, поки що ти на фронт не підеш, такі з досвідом мені й тут потрібні, аби вчити необстріляних, – виніс вердикт воєнком, який уже встиг допитати диверсанта. – Спасибі заодно і за того «птаха». Уявляєш, він родом з Харківщини, а останні два роки жив в Сибіру. Там його і завербували, бо не хотів добровільно йти в армію.

– Здогадуюсь, – мовив на те боєць. – Впізнала його колишня сім’я, яка тут, зі мною. Може і тому не чинив особливого опору, коли випадково побачив малолітнього сина.

– Оце то світ тісний, – здивувався воєнком. – Розберемося, що з ним робити, може, щось важливе розкаже.

Зареєстрували в тергромаді харків’ян швидко. Петро лише запитав, чи РАЦС працює? Підказали, як туди пройти. Почула ту розмову Йосипівна і трохи в’їдливо запитала:

– Ти, я бачу, Петрусю, не лише шпигунів умієш швидко ловити, а  й задумав дочку мою в паспорт записати. Могли б мене запитати, чи хоча б до відома поставити.

– Дорога тещо, – напівжартома звернувся до жінки майбутній зять. – Хотів у вас попросити руки вашої дочки, але не знав, чи РАЦС працює.

– Мамо, – обізвалася Софія, – ми хочемо Василька усиновити, а для цього треба одружитися. Та й взагалі…

– Бачу, дочко, що взагалі. Давно ти не була така внутріш­ньо щаслива, хоч і біда в державі. Звичайно, я рада за вас, та й за синочків наших. Але пообіцяйте, що ще внучку мені подаруєте, бо ті розбишаки вже всю голову виїли.

– О, це ми з радістю, – навіть не почервонів зятьок.

Всі дружно засміялися, особливо Василько, який за кілька останніх днів нарешті повеселів.

В РАЦСі сказали, що в умовах воєнного часу зареєструють швидко. Але не сьогодні, бо не було завідуючої. Запропонували приїхати через три дні.

– То буде субота, – захвилювалася Софія.

– Не переживайте, наречена, ми і в суботу працюємо.

З цією новиною і приїхали в село. Олена Андріївна для годиться трохи побурчала, мовляв, піст, яке весілля.

– Мамо, нема ніякого весілля, є воз’єднання сім’ї, – урочисто та з гумором пояснив Петро.

– Вам – жити, вам – вирішувати, – відповіла новоспечена сваха, а сама тішилася думкою, що Петро найближчим часом не піде на фронт. Бо й так напереживалася, коли був у зоні АТО, а потім ООС.

Потомлені всі розбіглись спати. Петро ще хотів іти навести порядок в сараї. Але наречена нагадала, що хтось обіцяв тещі внучку подарувати.

– А ну його той сарай, – одразу ж погодився наречений. І швидко роздягнувшись, вилив на себе відро прохолодної води.

Розпашіле тіло після розтирання ще бабиним конопляно-лляним рушником, заграло кожним м’язом. Софія замилувалась своїм чоловіком. І ще раз подумала, як їй пощастило.

… Найважче у цій ситуації було Валентині. Телевізор не змовкав розповідати про ті страхіття, які були у Маріуполі. А від Павла ані звісточки. Петро заспокоював жінку, адже поза зоною зв’язок означав, що телефон ніяк зарядити.

Через два дні до Петра зателефонував ще один побратим загону «Азов» і повідомив, що пораненого Павла вдалося переправити у Запоріжжя. Була якраз та субота, коли РАЦС готовий зареєструвати шлюб Петра і Софії.

Боєць ходив сам не свій і наречена відчула щось недобре:

– Ти що, передумав, що ходиш як хмара? Мав би радіти.

Довелося розповісти коханій.

На щастя, зателефонував сам Павло з якогось іншого телефону і кволо розповів, що він в госпіталі Запоріжжя. Але, можливо, кудись перевезуть. Тож просив поки що не розповідати його родині.

– Скажи, що я телефонував з чужого телефону, бо мій розбитий, – прошепотів Павло.

– Куди ранило?

– В голову не дуже, а ногу навряд чи складуть. Але прошу, поки що нікому про це.

– Добре, скажи, щоб не від­повідали на той номер, з якого дзвониш, бо Валя зараз же буде наярювати.

– Поняв, не дурак.

А Петро, як завжди в такому випадку, жартував:

– Дурак би не поняв.

Петро підійшов до засмученої Валі і вдавано бадьоро повідомив:

– Об’явився твій суджений, правда телефонував з командирового телефону. Казав, щоб не сумували і гарно себе поводили.

Вояка для повнішої важливості ще й вказівним пальцем помахав.

– Не обманюйте, – раптом оживилася Валентина, – покажи телефон.

– Будь ласка, – він подав їй апарат, – Не віриш, дзвони сама, але наш ком від чужих трубки не бере.

Жінка почала набирати останній номер у телефоні Петра, однак звідти давало повідомлення, що абонент поза зоною.

У дружини Павла дещо від серця відлягло і всі почали збиратися до РАЦСу. Кожен одягнув щось найнарядніше. І двома легковиками рушили до райцентру. Довелося ще сусіда просити, аби завіз до міста, бо всі в одну «Таврію» не поміщалися, аби бути присутнім і  учасником історичного процесу – шлюбу двох найщасливіших людей у світі.

По дорозі Петро не втримався і вколов Софію:

– Твій колишній нам не завадить? Не замінував РАЦС?

Наречена не образилася:

– Тепер нас з тобою лише космата розлучить. Що, я даремно до тебе чіплялася в тролейбусі, а потім ти мене двічі рятував, щоб тепер нас хтось розлучив?

Господиня РАЦСу пані Марія, як з’ясувалось, була знайомою Олени Андріївни. Тож швидко запустила веселу компанію. І, не зволікаючи, почала говорити заучені слова для таких випадків. Але звучали вони по-особливому, бо десь не так далеко літали смертоносні ракети, і самі молодята, вже обпалені війною, і їхні почуття, народжені в особливий священний час.

– Дай вам Боже, дорогі наші молоді, жити разом довго і щасливо, на зло усім смертям. А рід ваш стане великим, бо тепер живим треба робити все, що уже ніколи не зроблять ті, хто пішов від нас у засвіти, боронячи наші життя, нашу Україну.

Звісно, у жінок були сльози на очах. Цього разу щасливі солоні краплинки, яких нині так багато з приводу чогось поганого.

Петро вийшов з РАЦСу, оглянув всю свою челядь і пройнявся думкою, що відтепер він ще більше за них у відповідальності. А вголос сказав:

– Маєте всі годину, аби «розбомбити» магазини. А ми з сусідом підемо, пошукаємо, де тут пиво продають.

Звичайно, жінки в годину не вклалися, бо за своєю натурою, перш ніж щось придбати, то ще не один раз засумніваються, але водії на них не ображалися.

А ввечері бабуся Олена, новоспечена сваха та свекруха, крім пива поставила на стіл ще й наливку, яку давненько приховала в льосі. Наварили багато картоплі, та ще й котлет насмажили. А огірків та помідорів, капусти у господині було багато, хоч роту вояків годуй. Бажали молодятам щастя, здоров’я, і «щоб у кожній кутині було по дитині». Та не  співали, бо піст. Лише сусід завів, було:

– Ой у лузі червона калина

похилилася,

Чогось наша славна

Україна зажурилася.

А ми тую калину піднімемо,

А ми нашу славну Україну

гей розвеселимо…

Читайте також:

І була це мелодія впевненості, що нас ніхто і ніколи не подолає.  Хоч і поламала війна людські долі, але декому лише повернула зі Сходу на Захід і ще більше у великому мас­штабі об’єднала.

Ще десь днів через два чи три Павла перевезли в госпіталь до Львова. І тоді Петро розповів Валентині усю правду. Вона тут же подалася до Львова, знайшла свого коханого Павлика і влаштувалася санітаркою в госпіталь.

А Петро з головою поринув у вишкіл новобранців, які приходили в військкомат. Жінки справлялися по господарству, доглядали дітей, які здружилися як рідні. І лише викликали подумки у старших молитву:

– Боже, помилуй нас! Збережи нам дітей!

Автор: Андрій Бабінець

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Редакція

Слово про Слово – інформаційний християнський ресурс. Публікуємо щоденні новини, коментарі, аналітику, що висвітлюють релігійну тематику в Україні та світі. Публікуємо статті різних жанрів, авторські блоги, оповідання, поезію, притчі.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button