Щоб бути загубленим, не потрібно валятись під забором чи збанкрутіти, для цього достатньо тільки бути звичайною смертною людиною. Щоб визнати себе загубленим, не потрібно накоїти дуже багато зла і розвалити в дрантя своє життя, для цього достатньо бути просто чесним із самим собою.
Правда в тім, що як би успішно не складалось наше життя, ми все одно загублені. Ми грішні, ми смертні, ми покарані, ми вигнані. І немає більшої ілюзії, більшої самоомани, аніж віра у власну самодостатність, успішність, класність. Якщо все в житті вдалось і ми безпечні −це самоомана. Нас приспав ворог. Адже який усе це має сенс, якщо невдовзі ми все одно помремо?
Хіба це не лячно? Хіба це не гидко? Закінчитись, стати мертвим, холодним трупом, перетворитись в купу тлінного пороху. Хіба це не лихо, хіба це не кара, хіба це не приреченість? Хіба гуманізм не є звичайним опіумом, що заглушує жах душі від цього страшного діагнозу? Будь гуманним, займайся особистісним ростом, досягай успіху, роби фізичні вправи, медитуй і… Що тоді? А тоді ти просто вмреш і тебе закопають в землю, або розсіють по вітру. І все! Ось вам і весь успіх, ось і весь ріст, ось і весь гуманізм. Просто опіум, щоб втекти від страшної реальності, знеболити безглуздя, заглушити відчай, втамувати жах, забутись.
Реальність безжальна, абсурдна, бездушна і, щоб якось жити в цьому холодному світі, ми декларуємо віру у світський гуманізм і глузуємо з християнства, бо воно нібито опіум для народу. Тимчасом як справжнім опіумом, який тільки знеболює, але не лікує є сам таки цей світський гуманізм.
Християнство – це історична віра, яка народилася з порожньої могили. Перші християни називали свою віру ліками безсмертя. Євангеліє не веде до втечі від реальності й забуття, воно дарує вічне життя. І це життя з розп’ятим і воскреслим Христом.
Христос прийшов у світ шукати й спасти загублених. Євангеліє призначене для загублених. А щоб бути загубленим, щоб визнати себе таким… (гортай вгору і читай спочатку).
