Проза

Подарунок на Різдво

Юля, сидячи на підвіконні, стежила за сніжинками, що весело кружляли за вікном. Деякі з них, вдарившись об шибку, на мить застигали на місці, тоді вона розглядала їх неповторну, дивовижно витончену, казкову красу, яка говорила про талановитість Майстра-Творця. Та в наступну мить вони тихо сповзали по склі вниз, щоб дати місце іншим.

Дівчинка переводить погляд на тролейбусну зупинку під вікном. Вона чекає батьків, які поїхали за покупками. Близиться Святий Вечір, найулюбленіший з її вечорів, а за ним Різдво, улюблене свято, день народження Ісуса, який знає її найпотаємніші мрії й сподівання, завжди розуміє і допомагає.
Юля чекає на подарунок від батьків, та знає, він від Ісуса…

Вона жила в очікуванні дива, яке ось-ось мало відбутися. Дорослі думки снували у дитячій голівці у переддень Різдва. Юля зауважила, що Ісус не часто отримував подарунки. Зазвичай, люди на своє свято чекають на них від когось, а Ісус Сам їх роздає. Для Нього радість тоді, коли всі щасливі.
Юля дивилась, а сніжинки падали й падали…

Ось вони, пуховою ковдрою, встелили замерзлу землю, накинули теплі шуби на дерева, будинки. Ось уже й підвіконня, з боку вулиці, вкрили. Тепер їх годі й розрізнити, вони одинакові. Тепер це сніг. Спільним у них є хіба що неземна, небесна чистота…

* * *
Юля натиснула кнопку дзвінка. Двері відкрила бабуся Віра.

– Христос народився! – привіталась до старенької.

Схожі статті

– Славімо Його!

– Зоя вдома?

– А де ж їй бути? У нас рідні нема. Раніше ти заходила, та тепер і не звідаєшся.

Дівчинка потупила зір. Потім справилася з собою. Підвела голову:

– Покличете її?

– А хіба ти не зайдеш?

Юля, трохи потупцювавши на місці, відважилася і переступила поріг.

– Зачекай. Я її розбуджу, – мовила старенька. – Ми вдосвіта повернулися з Церкви, тож досипає.

Бабуся пішла. Зі спальні долинули голоси. Проте ніхто не виходив.

«Напевне досі ображається?» – подумала Юля.

Та ось почулися шльопання капців. На порозі з’явилась заспана Зоя.

– Чого тобі? – запитала удавано байдуже.

«Таки ображається», – мелькнула нав’язлива думка.

Дівчинка набрала повні легені повітря…

– Зойка! Я завітала з двох причин: попросити вибачення, я була не права…

Зоя пильно подивилась їй у вічі. Вони не обманювали. Були чистими, як сльоза, що бриніла на вії подруги.

– Гаразд! Приймається! А друга?

Тут Юля заметушилася й простягнула пакунок, що до цього, ховала за спиною.

– Що це? – Зоя, з цікавістю глянула на коробочку, розміром зі шкільний зошит, і з дірками на кришечці.

– Відкрий, побачиш! – загадково усміхнулась Юля.

Зоя взяла у руки коробочку. Їй раптом здалося, що всередині хтось заворушився. Вона глянула на подружку. Та мовчки знизала плечима. Тоді дівчинка здійняла кришечку…

– Ой! – у неї аж подих перехопило.

– Ня-я-в! – роздалося з середини і на світ Божий з’явився білий пухнастий клубочок. Він солодко потягнувся, позіхнув, а потім глянув на Зою двома тернинками здивованих очей.

– Ой! Який гарнюсінький, пухнастенький і білісінький. Чисто Пушок, – тут вона прикусила губу, – сніжок.

– Ти вгадала, Сніжок. Назву можеш лишити, – задоволено мовила Юля. – Це тобі дарунок на Різдво!

– Мені? А тобі не жаль з ним розставатися? – Зоя підозріло глянула на подружку.

– Ні. Котика мені батьки купили. Але я просила в Ісуса подарунок для тебе. Тож він твій. Якщо дозволиш, інколи буду приходити з ним гратися.

Зоя радісно чмокнула її в личко.

– Дякую!

– І тобі дякую! – відповіла Юля.

– А мені за що?

– За примирення. Саме про це я просила в Ісуса, для себе.

– Зачекай! – вигукнула Зоя. – Я для тебе теж молила Ісуса про подарунок.

Вона вибігла у свою кімнату. Та за мить вже повернулася простягаючи подружці її коробочку.

– З Різдвом Христовим, подружко! Христос народився!

– Славімо Його! – відповіла Юля і спантеличено перепитала. – А що це?

– Відкрий, побачиш! – загадково мовила Зоя.

Тремтячими руками Юля здійняла кришечку.

– Ой! – у неї аж подих перехопило.

– Ня-я-в! – роздалося і з коробочки показався білий пухнастий клубочок. Він солодко потягнувся, позіхнув, а потім глянув на Юлю двома тернинками здивованих очей.

– Знайомся! Це Пушок.

– Ой! – Юля глянула на Сніжка, що його тримала Зоя. – Такий же пухнастий і білий, як і Сніжок. Це що братик?

У відповідь Зоя тільки плечима знизала.

– Так! Братик! Тепер ви родичі. Ми з твоїми батьками їх на ринку разом купили, – почувся, за спинами у дівчаток, бабусин голос.

Вони глянули на неї, потім на картину з Ісусом, що висів на стіні навпроти.

І тут, їм на мить здалося, що Його лик прояснів. Спаситель навіть по-змовницьки посміхнувся до них.

Вони переглянулись між собою.

– Тобі нічого не здалося? – зашепотіла Юля до подружки.

– Зда-ло-ся! – затинаючись відповіла Зоя. – Ходімо гратися.

Дівчатка пішли до Зої в кімнату. А у слід їм дивились дві пари теплих очей − бабусиних і Ісуса…

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!
Become a patron at Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Микола Мучинський

Письменник і автор оповідань, які публікуються в журналах та збірках. У 2018 р. вийшла авторська книга «Слід».

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Дивіться також
Close
Back to top button