Проза

Пізно

Велика сива хмара повільно посунулась за гору, дощ перестав падати, і ясне сонце знову засвітило, як і перед тим. Сергій ще трохи почекав, поки протряхне земля, а потім запряг коні до борін і почав доскороджувати вчорашню ріллю. Ступав босими ногами по теплій землі, чув, як маленькі грудочки протискувалися між пальцями його ніг, роздушувалися там і легко лоскотали.

Сергій почував себе сьогодні чомусь дуже здоровим, веселим і щасливим. Вдихав на повні груди свіже повітря, наповнене пахощами після дощу, злегка підганяв коней, слухав спів жайворонків і так йому захотілося заспівати тут на полі. Він розглянувся навколо, побачив, що він сам і затягнув на весь голос: «Великий Боже як на світ погляну…»

Голос його котився полями, плив під ясне голубе небо, вдарявся об свіжу ріллю. А Сергій співав і співав. Здавалося йому в цю хвилину, що нема на світі жодної війни, що всі люди брати між собою, що над всіма народами панує Бог – Любов, бо ж довкола такий гарний всесвіт, така пишна природа…

Сонце піднялося високо і швидко наступив полудень. В цю пору треба годувати коней, повести до річки, напоїти і дати їм трохи відпочити. Сергій дійшов до кінця поля, борони залишив на ріллі, а коней пустив на конюшину. Сам пішов до воза, підготував обрік і розвісив на драбині упряж, щоб просохла. Потім привів коней до оброку, поставив коло воза, а сам також сів на траві обідати.

 По обіді Сергій повів коней до річки напоїти, пустив їх трохи на сіножать, а сам сів над річкою. Дивився крізь чисту і прозору воду на дно ріки, бачив там маленькі камінчики, корінці дерев і маленьку рибку, яка випливала з під берега, обережно наблизилася до очерету, насторожилася і так стояла нерухомо, мов у повітрі. Сергій кинув на воду стебельце, рибка тріпнулася і щезла, мов би перетворилася в прозору воду. В осоці щось зашелестіло, в очереті заспівала пташка, і Сергій так заслухався в шепіт осоки, задивився на красу ріки, задумався, що й не почув за собою людських кроків.

– Добридень, Сергію!
Сергій аж стрепенувся. На стежці стояла дівчина з сусіднього села, з якою він недавно познайомився коло пекарні. Вона була з Київщини і працювала, як і він, в одного німця.

Схожі статті

– Доброго здоров’я, – відказав Сергій, встаючи.
– Гарно ти співаєш, Сергію, – почала дівчина. – Я чула, бо саме проходила біля річки до села. Твої пісні мають гарні мелодії, такі тужливі, дійсно наші рідні мелодії, але я не можу ніяк розуміти, чому ти все співаєш про одне і те саме. Завжди співаєш про Біблію, про Бога, про небо, а не про щось інше. То ж ти ще молодий і матимеш ще час молитися та ходити до церкви. Співай тепер про молодість, про квітки, про весну… 

– Слухай, Оксано, – відповів Сергій, – я знаю пісні і про природу, про квітки, про щастя віруючої людини у Христі Ісусі, але поки це тобі ще незрозуміле. Я сам ось дуже люблю природу. Оця річка, трава, ці гори довкола нас, ліс, тихий вітерець, ясне сонце, спів пташок – це все змалку глибоко живе в моїй душі. Тому я й співаю Тому, Хто все це сотворив. Співаю Творцеві Всесвіту, Творцеві всього того гарного, що ми бачимо, що чуємо. Коли б я не знав Бога, то взагалі не співав би, бо моє життя було б сумне, журливе. Без Бога, Оксано, нема жодної радості і щастя. Чи молодим, чи старшим, але без Бога нема життя. Хто ж у Христі, той завжди молодий… Коли б ти бажала увірувати в Христа, прийняти Його в своє серце, то побачила б, переконалася… Дівчина голосно засміялась. 

– Маю я ще досить часу, щоб думати вже тепер про Бога. Після закінчення війни, коли повернуся додому, вийду заміж, потім постарію, і аж тоді можу повірити, як ти кажеш, думати про Бога і молитися. Але це буде ще колись… Ще досить часу…

– А звідки ти знаєш, – перебив її Сергій, – що ти доживеш до старості? Думаєш, молоді люди не вмирають?.. Дивись, зараз якраз найбільше вмирає молодих… Життя наше, як цвіт на траві, що сьогодні цвіте, а завтра в’яне, засихає і гине. Життя наше, мов тонка нитка, яка кожної хвилини може перерватися… А людина має тільки одне життя. Пам’ятай про це… Одне життя має кожна людина і не варто його загубити. Бог є Паном нашого життя…

Оксана байдуже махнула рукою і пустилася йти. Те, що Сергій говорив, було їй чужим і далеким. Від цієї розмови минуло два тижні. Однієї ночі відбувся великий наліт на ту околицю, де працювала Оксана і Сергій. Сотні літаків кружляли над зеленими горами і скидали смертоносні бомби. Навколо все дрижало. Сергій вибіг з села і пустився до недалекого лісу. Присів там під скелею і молився Богові, щоб Він спас його від смерті. Вмерти він не боявся, але бажалося йому ще повернутися до далекого рідного краю, побачитися з батьком, з матір’ю. Навколо нього падали бомби, горіли дерева, сипалася зі скель земля…

Але Сергій залишився живим. Коли щезли літаки, він повернувся до села і застав його майже зруйнованим. Хата його господаря догоряла, а там згоріло його останнє вбрання, валізка, книжки і все, що він мав. Рятувати вже не було що. Він дивився на тліючі залишки цього господарства, мов свого власного. По подвір’ї ходив зажурений господар. Тієї миті до Сергія прибіг якийсь незнайомий німець і зляканим голосом сказав:
– Ідіть, будь ласка, зі мною, бо за селом умирає поранена ваша землячка. Вона просила відшукати Вас і сказати, щоб Ви прийшли. Там нікого немає з ваших людей, а вона по-нашому не говорить…

Сергій з німцем побігли в напрямку церкви. Навколо них лежали руїни, догоряли будинки. Їдкий дим заходив у очі. За селом вони побачили гурт людей, а на землі лежала закривавлена Оксана. Сергій зігнувся над нею.
– Оксано!.. Оксано!..

Дівчина не відповіла. Лежала нерухомо лежала, мов нежива.

– Оксано!..
Мовчала… Люди підняли дівчину і занесли до недалекої хати під лісом. Перев’язали їй ліве плече, яке розірвало уламками бомби, і послали підводу до сусіднього села по лікаря. Тим часом Оксана мов пробудилася зі сну. Відкрила очі. Побачила біля себе людей, щось спробувала сказати, та не змогла. Пробувала підняти голову.
– Не ворушись, Оксано, – казав Сергій, – тобі не можна. Мусиш лежати. Скоро приїде лікар. Лежи…

Дівчина тихо прошепотіла:
– Сергію, не треба лікаря. Не треба… Пізно вже… Життя, Сергію, мов цвіт на траві, мов тоненька нитка. Це правда… Тепер уже вірю цьому. Ох, Сергію… Вона ще хотіла щось вимовити, але кров струмком пробилася з лівого плеча на подушку і дівчина замовкла. Важко дихала, а вуста щось шепотіли.

Люди стояли над раненою, але неспроможні були допомогти їй. І таким же безрадним був і Сергій.
– А чи приїде лікар? – спитав хтось. – Міг виїхати в інше село. Таке тепер робиться на світі… Боже!..

Сергій вийшов з хати. Став у воротах, приклав руку до чола і дивився на дорогу, звідки мав приїхати лікар. На дорозі не було видно нікого, лише сивий дим стелився з села. Вернувся назад. На самому порозі зустрів німця, що виходив з хати. Німець покивав головою і тихо сказав:
– Не треба вже лікаря… Верніться… Вже нічого не треба. Пізно…

Більше про Бога:

Сергій уже не пішов до хати. Пішов під ліс і сів на зелений моріг. Відчув, що він сьогодні дуже втомився. Руки чомусь дрижали, у вухах шуміло, а до серця підкрадались біль та журба. Перед ним, мов жива, стояла Оксана.
– Досить ще часу, – ніби чув її дзвінкий голос.

Підвівся. Відчував, що трясуться ноги, мліють коліна. Ішов до спаленого чужого села і тихо шепотів сам до себе:
– А мати вдома виглядатиме доньки… І не дочекається її повернення, бо «життя наше, мов квітка, як тоненька нитка, як роса… Одна хвилинка – і нема, і пізно…»

Михайло Подворняк 

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!
Become a patron at Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button