Блог Михайла Назаренка

Під покровом Галицької-Волинської корони. Бучацьке Євангеліє

Історія України дуже багатогранна і багата на події з одного боку, а з іншого повна трагізму і руїни. Але попри це наш народ здавна шукав Бога і цінував Його Слово. Сьогодні хочу розповісти вам про Бучацьке Євангеліє.

Під покровом Галицької-Волинської корони

Історія України Бучацьке Євангеліє
Міжусобна боротьба князів за великокняжий київський престол завдали значної шкоди не тільки політичній єдності Руси-України, але й духовно-культурній спадщині давньоукраїнської держави. У вирі змагів за владу в полум’ї пожеж і битв гинули не тільки люди, але і культурно-духовні цінності, на яких і мала б триматися русько-українська держава. Але остаточної згуби вона зазнала від монголо-татарської навали.
Ослаблена міжусобними війнами Русь-Україна не була вже здатна чинити збройного опору добре вишколеній орді азійських завойовників. Тяжко переживали князі й народ татарське ярмо, що виявилося у видачі князям ярликів на князювання та непосильної данини для монгольських ханів. «Для цього вони викликали князів до Золотої орди і, залежно від довір’я, яке викликав той чи інший князь у хана, від розміру подарунків, видавали «ярлик», не рахуючись ані з його правами на престол, ані з  бажанням народу. Таке заміщення князівських столів відкривало широкий простір для доносів, підкупів, інтриґ і всякого роду  злочинів. Звичайно, князь, що дістав стіл «ласкою» хана, не потребував підтримки людности і не прислухався до голосу громади.

Подорож до орди була часто небезпечною для князя, і кілька їх загинули — забиті або отруєні. Забитий був князь Чернігівський Михайло, який відмовився поклонитися образам ханів. Це був перший мученик татар. Взагалі від князів вимагали виконання  принизливих обрядів. Князі повинні були негайно з’являтися на виклик хана, виступати з військом на допомогу йому в походах.
Другою формою «іга» була данина, якою обкладено всю людність. Спочатку данину збирали татарські урядовці-баскаки, а згодом поклали відповідальність за її сплату на князів. Таким  чином перетворено Україну на провінцію, яка повинна була  забезпечувати татар усім потрібним.» [1]
Татарський розгром суттєво вплинув на внутрідержавні відносини стародавньої великої імперії, якою була Русь-Україна. Підвладні їй північно-східні князівства – Ростово-Суздальське та Муромо-Рязанське, що складалися не зі слов’янських, а з фіно-угорських племен[2]  – були першими жертвами монголо-татар і на тривалий час підпали під них[3]. Пізніше  оформилися у Московську державу, зазнали істотного впливу від татарщини у всіх царинах життя, зокрема, в політичному ладі, в соціальних, культурних відносинах. Не обійшло татарське ярмо навіть й народної вдачі та психіки майбутніх москвинів[4], які нині звуть себе «росіянами» або русскімі, вважаючи Московське царство безпосереднім спадкоємцем київського спадку.
Але утворення нової української держави на заході колишньої великокняжої Руси відіграло для історичного майбутнього України неймовірно  позитивну й прогресивну роль. Фактично, її поява позбавила права на привласнення традицій спадкоємности й безперервности української державности з боку нового Ростовсько-Суздальського князівства, що замахнулося на провідне становище в Українській державі.[5]  Що це були різні за своєю вдачею і душевним складом племена, а пізніше, народи, свідчать умови їхнього життя й сприйняття світу. Так московський історик Володимир Ключевський «підкреслює, що суздальські князі відрізнялися від українських: там віча, багаті, могутні міста закликали князя, укладали з ним «ряд». На Суздальщині князь, починаючи з Андрея, закликав населення і був повним господарем землі, був «власником свого уділу».
Татарське «іго» уточнило ці взаємовідносини князя та населення; князі перестали почувати себе суверенами і визнали себе підданими татар, діставши від них повну, необмежену владу над своїми підданими.
«Татарська навала вперше познайомила   руські (великоросійські –  Наталія Полонська-Василенко) княжіння з владою, з якою не можна домовлятися, якій треба безумовно коритися». Так у ХІІ-ХІІІ століттях на північному сході формувалася нова державна організація, а на заході — нова міцна українська  держава — Галицько-Волинська».[6]
Тож монголо-татарська навала підштовхнула до різних шляхів, якими пішли ці два окремих народи – русько-український та московський, які були від початку різними і були в одній українській державі тільки тому, що політично, культурно і збройно стародавня Київська держава стояла набагато вище і завдяки цьому тримала останнього в одній купі з першим. Але Київ, як політичний центр, по погромі перестав відігравати свою провідну роль не тільки всередині держави, але й на міжнародному рівні. Статус його підупадає, і за ним залишається вага лише як духовно-релігійного осередку, бо тут перебувала кафедра Київського митрополита[7], а також слава культурного центру[8].
Поволі політичне   життя стародавньої Київської держави перебирає Галицько-Волинське князівство, що і стало продовжувачем традицій Києва – «матері міст руських». Після захоплення Києва татарами і виникнення нових центрів книгописання в Галицько-Волинській Русі, тут утворилась “певна школа письма”, в якій продовжено київську писемну традицію. [9]
Вага Галицько-Волинської держави, як спадкоємиці великокняжого Києва полягає і в тому, що вона стала другою українською державою і продовжила його традиції, а також і в тім, що ще більше наблизила стародавню Русь-Україну до Європи, а останню до першої.
Також Галицько-Волинська Русь заховала в собі, зберегла і примножила велику духовно-культурну й національно-мовну спадщину староукраїнської Київської Руси, що відбилася у численних писемних і культурних пам’ятках, що були створені на її теренах, але які дійшли до нас, на жаль, не у всій їх кількості. Звісно, що п’ятисотлітня історія середньовічної Київської держави  та понад столітнє існування Галицько-Волинської Руси не може йти в жодне порівняння.
Але велич першого не применшує значення другого. Обидві стали дорогоцінними діамантами в цілісній  історичній  короні державности Руси-України. Продовжувачами українського державницького й духовно-культурного  наступництва стали галицько-волинські князі. Українська історія зберегла нам чимало славних імен цих людей.
Визначними з них стали Ярослав Осмомисл[10], Роман Мстилавич[11], Данило Романович Галицький[12], Лев Данилович[13] та інші.
Що стосується культурного рівня, Київська Русь-Україна стояла значно вище  інших молодих держав на Заході й своїх найближчих слов’янських сусідів. Дослідники, наприклад, початкових зносин Руси з Польщею таки просто визнають культурну перевагу Руси[14].
Тож маючи уявлення про історичний плин на заході українських земель можемо ознайомитися з історією творення давньоукраїнських рукописів Святого Письма.

Бучацьке Євангеліє

Історія України Бучацьке Євангеліє
Долі рідкісних книг, як і людей, доволі непередбачувані. Хто міг подумати, що книга, яку досліджували, тримали в руках, згадували в енциклопедіях і наукових працях, зникне з поля зору,  ніби її й не було зовсім, щоб потім знову явити себе світові. Саме така історія сталася із Бучацьким, або як його ще називають Городиським Євангелієм.
Ця старовинна пам’ятка Галицько-Волинської Руси знайшла своє друге життя вже у незалежній Україні. Що нам відомо про нього? Всі, хто його тримав у руках – від філологів-науковців та мистецтвознавців до простих людей – свідчать, що ця книга дуже цінна.
Переписувачі,– а їх, на думку дослідників, було троє ченців одного з волинських монастирів[15], бо кожна манера письма має свій стиль, – доклали максимум зусиль, щоб  Євангелія служила якомога довше своєму власникові. Ймовірно, що один із них був художником-декоратором. Він творчо і сумлінно працював над цим колективним мистецьким витвором, прикрасивши кожне євангельське читання  двохсот десятьма[16]великими заголовковими ініціалами у старовізантійському і давньоруському стилях. Історія замовчує їхні імена. Можливо, і самі переписувачі не вважали себе гідними згадувати про себе бодай якимось чином на берегах рукопису чи на прикінцевих аркушах твору. Можливо, тільки один із них порушив цю таємницю і скромно згадав про себе на одній із сторінок рукопису: це «запис дрібним уставом одного з переписувачів (?) “О(т)сель почаль Иванко”[17]
Нам невідомо скільки часу і сил доклали ці відважні Божі трударі, наскільки було їм важко чи легко у праці над Євангелієм – ми про це вже ніколи не дізнаємося. Але що саме Небо допомогло –  в цьому немає жодного сумніву[18].

До нас Бучацьке Євангеліє дійшло не цілком повністю: уціліло тільки 160 аркушів цього воістину безцінного твору, решта в силу невідомих причин – не збереглась.
Написана пам’ятка старослов’янською мовою у києворуській редакції. Незважаючи на серйозний вік та свою винятковість, Бучацьке Євангеліє досліджували доволі мало.
Найбільше, хто багато працював над дослідженням стародавньої української пам’ятки був Іларіон Свєнціцький, відомий український мовознавець, етнограф, музеєзнавець, доктор філології, який ще у 1911році підготував фундаментальну наукову працю «Бучацьке Єван­геліє. Палеографічний опис»[19].  По його смерті дослідження пам’ятки продовжила його дочка, Віра Свенціцька. Вона дослідила художнє оформлення пам’ятки і прийшла до таких висновків: «Оскільки риси уставного письма Євангелія зберігають ще класичний для ХІІ ст. образ, цю пам’ятку можна зарахувати до домонгольського періоду, тобто до межі ХІІ—ХІІІ століть.
Є підстави вважати, що Бучацьке Євангеліє написане у час князювання Романа Мстиславовича, який об’єднав Галицьке і Волинське князівства, боровся за об’єднання всіх князівств давньої Руси, за відродження чільної ролі давнього Києва. Місцем написання рукопису, можливо, був один із монастирів  Волині, не виключено, що це був Богородицький монастир у селі Городище поблизу Володимира-Волинського.
Слід  підкреслити, що Бучацьке Євангеліє є цінною пам’яткою писемності Галицько-Волинського князівства домонгольського періоду»[20] .
Крім родини Свєнціцьких українську пам’ятку досліджували український мовознавець Олександр Колесса та московський лінгвіст  Петро Владіміров.
Всі троє науковці визнали за Бучацьким Євангелієм його природній нерозривний зв’язок з Галицько-Волинською Руссю, особливо щодо наявності в ньому чималого шару виразних південно- руських слів, тобто, українізмів.
Структурно Бучацьке Євангеліє являє собою повний апракос: в ньому містяться чотири канонічні Євангелія, що упорядковані за недільними читаннями, починаючи від Пасхального тижня.
Рукопис на 400 років давніший за славнозвісне  Пересопницьке Євангеліє.[21]Чому ми так мало знаємо про нього. Ймовірно, що головною причиною були війни, розрухи, руїни, в яких чимало духовних і культурно-мистецьких цінностей зникли з обрію буття народу, чи опинилися по закордонах у чужих музейних фондах та запасниках, або й просто були схоронені від небажаних очей. Можливо, саме цьому нинішні українці і мають можливість бачити  Бучацьке Євангеліє безпосередньо у себе вдома, не питати дозволу в північного сусіда, щоб ознайомитися з рідними історичними пам’ятками.
Зберігався унікальний рукопис у Хрестовоздвиженському монастирі в місті Бучачі, звідси й назва. Потім потрапила до запасників Львівського музею, згодом до Онуфріївського василіянського монастиря у Львові, а після його закриття – знову до музею.
Та між цими територіально – приміщенськими мандрівками його мали нагоду побачити і дізнатися про нього ширші кола львів’ян.  У 1888 році Бучацьке Євангеліє представили на Археологічно-бібліографічній виставці Ставропігійського інституту у Львові, коли відзначали його ювілей.
Проте на цьому історія Бучацького (Городиського) Євангелія не скінчилася. По деякому часі за нього ніби забули і не згадували ніде. Та допитливі люди, які чули про нього, не залишили його поза увагою і почали пошуки. За це діло взялися активісти «Земляцтва тернополян у Києві». Тривали вони шість років і, на щастя, завершилися успішно. Пам’ятка на цей час перебувала у Львівському національному музеї імені митрополита Андрея Шептицького. Пошуковці гадали, що вона є копією оригіналу, але були приємно здивовані, коли дізналися, що знайшли оригінал.
Ентузіасти не спинилися на досягнутому і вирішили перекласти Бучацьке Євангеліє на сучасну українську мову і перевидати. Перший наклад перекладу налічував 300 примірників, які вручили відомим людям України [22].
Крім цього українська громадськість потурбувалася про видання фотокопії  рукописної пам’ятки. Сигнальний примірник якраз устигли видати до 750-річного ювілею міста Бучач, на честь якого і було названо рукопис. І нині широке коло дослідників різних релігійних і наукових напрямів мають змогу безпроблемно вивчати і досліджувати його[23].
      [1]  Полонська-Василенко Наталія Історія України у 2-х томах, том 1. До середини XVII століття. К.: Либідь, 1992. – сс.186-187
      [2] «Муромська земля залюднена була фінським племенем муромою. Від цих автохтонів залишилися могильники з типовими фінськими дармовісами, спіральними зап’ястями, наручниками тощо… Ростово-Суздальська земля була територією фінських племен: муроми, мері і весі. У давніх пам’ятках цю територію між Окою і Волгою зветься «Залеською» землею. Причиною цієї назви були  непроглядні ліси, які відокремлювали Залеську землю від півдня. Ще в XII ст. Володимир Мономах з трудом пробирався крізь ці ліси.» (Полонська-Василенко Наталія Історія України у 2-х томах, том 1. До середини XVII століття. К.: Либідь, 1992. – сс.168,175)
      [3] «Для великоруських земель ця доба тяглася формально аж до 1480 року. Для України вона була значно коротша й носила відмінний характер: у нас татарське панування полишило без порівняння менше сліду в обсягу соціяльного й політичного устрою, в обсягу культурно-побутовому. На Великорусі, завдяки більшій ґеоґрафічній близькости й зручности сполучення по Волзі татари безпосередньо налягли на князівства, взяли в свої руки справу затвердження князів, близько втручались в їхні внутрішні стосунки. Населення було обложено поголовною даниною, яку збирали татарські урядовці. Обхоплена з усіх боків татарськими сітями Суздальська Русь була відрізана від зносин з іншими сусідами, за виїмком новгородської республіки, що одна з поміж великоруських земель не була завойоана татарами й продовжувала стояти в тіснім звязку з Ганзейським оюзом. Лиш дуже помалу, аж з другої половини XIV сто- ліття почала Великорусь емансипуватися зпід татарської зверхности. Але довге перебування під цією зверхністю положило свій відпечаток на цілу дальшу історію велико-руського народа й на саму його національну вдачу, надавши їй риси грубости, жорстокости й деспотизму.» (Нарис історії України (Текст) / Д.І. Дорошенко; [передм. І.О.Денисюка]. – Львів: Світ, 1991. До половини XVII століття ̸ Дмитро Дорошенко. – 2-ге вид. с.92 )
        [4] Там таки. С.101.
        [5]  Полонська-Василенко Наталія Історія України у 2-х томах, том 1. До середини XVII століття. К.: Либідь, 1992. – с.183.
        [6] Полонська-Василенко Наталія Історія України у 2-х томах, том 1. До середини XVII століття. К.: Либідь, 1992. – с.193
      [7] У 1299-1300 роках київський митрополит Максим переїхав до Володимира Суздальського князівства, а потім до Москви, куди він переніс і митрополичу кафедру. (Полонська-Василенко Наталія Історія України у 2-х томах, том 1. До середини XVII століття. К.: Либідь, 1992. – с.190)
      [8](Нарис історії України (Текст) / Д.І. Дорошенко; [передм. І.О.Денисюка]. – Львів: Світ, 1991. До половини XVII століття ̸ Дмитро Дорошенко. – 2-ге вид. с.63 )
      [9] Вікторія Любащенко. Церковні літописи Галицько-Волинської Русі XІІ-XІV століть: Спроба узагальнення.  Княжа доба: історія і культура / [відп. ред. Володимир Александрович]; Національна академія наук України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. – Львів, 2011. – Вип. 4. – 308 с.
      [10] Ярослав Осмомисл (р. н. невідомий — помер 1187) — князь галицький (1153—87), син Володимирка. Прізвисько «Осмомисл» (той, що має вісім смислів) означало мудрий, розумний. Свої союзницькі відносини з  Угорщиною закріпив шлюбом дочки з королем Стефаном III (1167). (Іван Крип’якевич Історія України. Львів. Вид-во «Світ», с.390).
      [11] Роман Мстиславич (р. н. невідомий—помер 1205) —галицько-волинський князь (1199—1205). великий державний діяч і полководець Русі -України. Син волинського князя Мстислава Ізяславича. По смерті останнього галицького князя з династії Ростиславичів, Володимира, сина Ярослава Осмомисла, у 1199 р. об’єднав Галичину з Волинню і створив Галицько-Волинську державу. Приборкував непокірних бояр, провадячи добру політику, зміцнював кордони князівства. У двох походах (1201 —1202, 1203—1204) його війська розбили половців і визволили багатьох бранців. Завершенням його успіхів було здобуття Києва та включення його у сферу своїх впливів. Загинув біля Завихорста в засідці, яку зробили поляки. Сучасний князеві Романові літописець називає його «самодержцем усієї Руси», оцінюючи його заслуги у справі з’єднання більшости руських земель.(Іван Крип’якевич Історія України. Львів. Вид-во «Світ», с.390).
      [12] Данило Романович Галицький (1202—1264), князь волинський і галицький, король Русі з 1253 р. Після смерті батька, князя Романа Мстиславича (1205) разом з матір’ю, рятуючись від боярських заворушень перебував при угорському дворі, потім княжив з братом Васильком у дрібних волинських князівствах. Зумів у 1238 р. об’єднати Волинь, а згодом, після кількох невдалих спроб, оволодів Галичем (1238) та Києвом (1239). Проти Данила виступила Угорщина в союзі з поляками і підтримкою ворожих йому бояр. Однак у 1246 р. під Ярославом Данило переміг коаліцію і остаточно поширив владу на Галичину. Внаслідок мудрої державної політики Данило фактично не  підкорився владі Золотої Орди. Підтримував контакти з папою римським Інокентієм IV, погодився на унію і прийняв від папи королівську корону. Засновник Львова, Холма та інших міст. Активно провадив західну політику, ширив  західні культурні впливи, запроваджував європейське самоуправління у містах. Оцінюючи мудрість князя, літописець пише, що його можна ставити другим після біблейського Соломона. (Іван Крип’якевич Історія України. Львів. Вид-во «Світ», с.390).
      [13] Лев Данилович (бл. 1228—бл. 1301) — галицький князь. Після смерті батька, Данила Романовича Галицького (1264), успадкував Перемишльське князівство і Львів, а після смерті брата Шварна Даниловича (бл. 1269) — Галич, Белзьке, Холмське і Дорогичинське князівства. Підтримував дружні  зв’язки з Угорщиною і Чехією. Після смерті краківського князя Болеслава  Соромливого (1279) намагався приєднати до своїх володінь Краків. Однак це йому, не вдалося зробити, натомість бл. 1292 р. повернув українське Закарпаття, а близько 1292 — Люблінську землю. На честь князя Лева названо місто Львів. (Іван Крип’якевич Історія України. Львів. Вид-во «Світ», с.390).
      [14] «Культурні здобутки, витворені верхніми верствами, входили в народні маси і проникали їх дедалі глибше. Культура України стояла так високо, що сусіди дивилися на неї з заздрістю, і, наприклад, польські князі за словами польського історика Станіслава Закшевського, тому виправилися на Київ, щоб дещо із культурних скарбів привезти до своєї вбогої землі. Культурний капітал, складений у князівських часах, залишився в українському народі на довгі сторіччя і служив йому за допомогу в добу пізнішої руїни».(Іван Крипякевич Історія України Видавництво «Світ» при Львівському університеті, 1992, стор.118)
      [15] Віталій Затильний, прес-служба Бучацької єпархії УГКЦ
      [16] Електронна бібліотека давньої української літератури. Ізборник. Історія  України. Олена Дзюба, Ганна Павленко. Літопис найважливіших подій культурного життя в Україні (X — середина XVII ст.). Київ, 1998
      [17] Вікторія Любащенко. Церковні рукописи Галицько-Волинської Русі XII­XIV століть: спроба узагальнення. (Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України)
      [18] Свідок об’єднання давньої Русі. Ольга Скрипник «Дзеркало тижня. Україна» № 48, 29 грудня 2011-13 січня 2012.
     [19] Там таки.
     [20] Там таки.
     [21] На Пересопницькому Євангелії Президенти України присягають на вірність українському народові Серед громадськості побутувала навіть думка запропонувати на церемонії присяги Президентів класти обидва Євангелія, але через те, що пам’ятка доволі ветха і не повністю збереглася, від неї відмовилися . (Свідок об’єднання давньої Русі. Ольга Скрипник «Дзеркало тижня. Україна» № 48, 29 грудня 2011-13 січня 2012).
[22]  Віталій Затильний, прес-служба Бучацької єпархії УГКЦ
     [23] Свідок об’єднання давньої Русі. Ольга Скрипник «Дзеркало тижня. Україна» № 48, 29 грудня 2011-13 січня 2012.
[sc name=”futerblock” ]

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Михайло Назаренко

Народився: Запоріжжя 1965; 1986-91 - Запорізький держуніверситет, спеціальність: викладач української мови та літератури. Працював учителем у школі 3 роки; 15 років - диктором і ведучим програм "Слово про слово", "Гранослів" на ОДТРК "Лтава".

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Back to top button