Проза

Під колесами життя

Яка завжди усміхається

Коли нещодавно я оголосив після Богослужіння, що треба зібрати пожертвування на операцію сестрі Анні Григорівні Михайленко, багато хто питали: «А хто це?» Сказав, що Міда, – питання відпали. Так її називали в родині з малих літ, так перейшло й до церкви. І хоч їй пішов сьомий десяток, її і нині називають Мідою. Сестра з новонавернених, передаючи гроші на операцію, також сказала, що не знає, хто це. Але коли їй пояснили, що це Міда, котра без обох рук, то новонавернена відразу відреагувала:
– А, це та, яка завжди усміхається!
Сестра без обох рук, яка завжди усміхається. Такою її знають у нашій церкві всі. Та не всі знають, як вона втратила руки, як Бог вів і веде її по життю. Сама по собі це унікальна історія.

Попередження

Батька сестри Анни Григорія Кузьмича Ткаченка я добре пам’ятаю. Він був пресвітером у селі Вигідне Новомиколаївського району. Тихий спокійний, ні на що ніколи не скаржився, всім був задоволений. По війні його заарештували за бесіду про Бога в колі співробітників на заводі залізобетонних конструкцій. Віру свою він не афішував, але й не ховав. За цю бесіду 1947 року він отримав 4 роки ув’язнення і повністю відбув свій термін.
Міда народилась у родині першою, потім – з’явились Люба та Валя, а найменшим був брат Віктор. Батько всім дав освіту, але це якось віддалило дітей від Бога. Міда закінчила педагогічне училище, де на уроках атеїзму їй занижували оцінки, бо у неї батьки були віруючими. Підручником на заняттях була книга Ярославського «Біблія для віруючих та невіруючих». Запопадливість педагогів дала свої плоди, й Міда закінчила училище гордою, впевненою в собі, що людина (а не Бог) є творцем своєї долі.
Батьки засмутились і молились, а вона швидко просувалась службовою драбиною. Відразу по навчанні  – призначення директором школи до маленького села Тернувате Василівського району, потім – директором школи в селі Щербаки, того ж району. Школа чималенька відповідала селищу; відомість серед місцевої інтеліґенції підживлювала горде, самовпевнене серце. І вона ще більше забирала собі в голову, що кувати своє щастя можна й без Бога. Побралась з Леонідом Михайленком. Перебралась працювати до Запоріжжя, до 77-ої школи вчителем фізики й математики. Згодом стала завначем.* Нове призначення – райвідділ освіти у Вільнянську, а потім – обласний відділ Запорізької области.
Чоловік працював на залізниці зчіплювачем вагонів на станції Запоріжжя Ліве. Почав цілуватися з чаркою, став часто приходити з роботи п’яним, а в сім’ї вже троє дітей. Чоловіка любила, тому звільнилася з улюбленої роботи і пішла а залізницю, щоб допомогти йому утриматися від пияцтва. Коли за графіком він був на роботі. Готувала обід і носила йому прямо на роботу.
Якось віднесла обід і поверталась додому. Поряд рухався вантажний поїзд, і вона не почула, що позаду котяться з гірки вагони з металургійного підприємства. Хтось поставився недбало й не прибрав стирчастий товстий дріт. Коли вагон порівнявся, цей дріт зачепив її й кинув убік поїзда, що їхав. З милости Божої впала між рейками й залишилась живою. Підняла голову, але якоюсь балкою вдарило по потилиці, на короткий час знепритомніла. Потім розплющила очі, а її тягне по шпалах. Схопилась за рейку, відірвалась, але колесо встигло переїхати п’ясть лівої руки. Відразу навіть не помітила.
Встигла перекотитися через рейки й відповзти до бетонного паркану. І тільки тут помітила, що замість лівої п’ясти криваве місиво. Побачили люди, викликали «швидку допомогу», і в лікарні ампутували пошкоджену частину руки. Дивлячись на забинтовану нижче ліктя куксу, жахнулась. Ця біда сталась 24 грудня 1985 року, напередодні Різдва. Незабаром приїхав батько, зайшов до палати, побачив свою старшу доньку в трагічній ситуації і зі слізьми на очах сказав:
– Мідо, це тобі від Бога останнє попередження. Рука загоїться, біль вгамується; є ще ліва рука, ноги цілі, голова на місці, але страждання в пеклі без Бога ніколи не припиняться.

 Спасіння

Ці слова в’їлися в мозок, і на п’ятий день після аварії, 29 грудня, перед новим роком прийшов страх перед Всемогутнім Богом. Вся гордість і самовпевненість зруйнувались; їх, як торішнє зів’яле листя, змили сльози покаяння. Безпосередньо в палаті впала навколішки і покаялась перед Богом. Нікого не було поряд, ніхто не заважав розповісти Богові про все, що заважало раніше примиритися з Ним. Тільки тепер їй стало зрозуміло, що без Бога, без надії на вічне життя всі досягнення земного шляху, мов піщаний палац, що будують діти. Один помах руки – й нічого немає.
Виплакала усе своє попереднє невір’я, піднялась із колін і твердо вирішила йти за Господом. Чоловік подумав, що все це під впливом біди, а потім мине. Вийшовши з лікарні, пішла на Богослужіння до баптистського молитовного будинку і покаялась на людних зборах.
3 лютого 1983 року запам’яталося їй великою радістю, а особливо – радістю батьків. А 3 серпня, за дорученням братів Григорій Кузьмич здійснив хрищення нововірців, з особливою любов’ю христив він свою старшу доньку. Спливло чимало часу, і Господь відкликав його до вічних осель. Доньки Люба і Валя на похоронах плакали, звертаючись до померлого батька:
– Хто ж тепер буде молитися за нас? Хто тепер буде нести нас і наших дітей до Бога?
Через деякий час після похорон Мідині сестри вирішили поїхати до найкращого друга батька Павла Петровича Книша. Він зустрів їх зі своєю дружиною Зинаїдою Василівною. Вони довго розмовляли на духовні теми, і того ж дня обидві покаялись. Як важливо віруючим мати добрих, духовних друзів, щоб наші діти знали, хто вони, знали, де можна знайти духовну підтримку, коли болить душа.
Старші діти Сергій та Іра пішли своїми шляхами, і тільки Юлечка залишилась вірною помічницею своїй мамі, котра навчилась жити з однією рукою. Чоловік звик до думки, що дружина увірувала, що тепер у неї тільки одна рука і частенько потішав себе спиртним.

Випробування

Нещастя Міди на цьому не припинилися. Юлі було вже 10 років, коли 24 квітня 1992 року її мама знову потрапила під поїзд. Квапилася на роботу, і на станції Запоріжжя-2 не помітила, як ззаду насунулося на неї ще одне лихо. Вагон штовхнув різко і раптово. Чимось зачепило й потягло по шпалах. Ліворуч і праворуч колеса, а попереду стрілочний перевід.
– Ну, ось і все! – блискавкою промайнула думка. В одну хвилину жмут волосся потрапляє в щілину рейки. Вагон тягне тулуб, а голова зачепилась. Перевертає через рейку, вагон покотився далі, а права рука залишилась лежати по другий бік рейки, відрізана по саме плече.
Через кілька день я зібрався з духом і вирішив відвідати її в лікарні, не знаючи, чим потішити сестру, що залишилась без обох рук. Які тільки слова не готував для цієї зустрічі; думки роїлись і плутались, і я вирішив молитися. Коли зайшов до палати, вечірнє сонце саме осяяло білі простирадла, під якими лежали хворі.
На ліжкові біля вікна побачив плече, забинтоване закривавленими бинтами. Я назвав ім’я, і до мене повернулося спокійне лице нашої сестри. Побачивши мене, вона широко усміхнулась, і її першими словами були: «Леоніде Олексійовичу! Слава Богу! Залишилась живою, могло бути ще гірше!»  –  і вона стала розповідати, як це сталося. Кілька разів заглядала медсестра. І щоразу, бачачи радісне обличчя хворої , в туж мить зачиняла двері.
Час летить швидко, особливо, якщо біда трапляється не з тобою, а з іншими: сестру Міду виписали додому. Потрібно було навчитись жити без обох рук. Тим більше, що Юленьці незабаром до школи. В серпні, через кілька місяців по виписці з лікарні, коли рана на плечі ще гоїлась, трапилося нове нещастя, нова рана, але вже на душі. Коханий чоловік, зібрав речі, пішов від безрукої дружини до іншої жінки. Міда залишилась на першому поверсі, а він перебрався в цьому ж під’їзді на третій.
Пральної машини тоді не було у неї, й вона, сидячи у ванні, ногами прала білизну. До ложки приробили кільце, навчилась їсти куксою лівої руки. До слухавки також приробили  кільце, і вона примудрювалась телефонувати, накручуючи диск телефону олівцем, який тримала зубами. Писала також ротом. Покладе аркуш паперу, натисне статуеткою і пише короткою ручкою, затиснувши зубами. Почерк виходив красивий, рівний.

Відповідь у віруючому серці

Але найголовніше – не занепадала духом. Завжди з Юлею була у зборах. Коли в її селищі утворилася нова церква, вона перейшла до неї, і згадавши про свою педагогічну освіту, стала вчителем недільної школи.
Де б ви її не зустріли, вона завжди усміхається. Один час підробляла на ринку. Незвична продавчиня, без рук, була товариською. Люди самі вибирали госптовари на її столику, самі клали у тарілочку гроші, самі брали здачу.
Одного разу поквапилася за онучатами, які дорогою зі зборів побігли до маршрутки. І впала. Зламала ногу. Знову на тривалий час – нерухомість. Гіпс. Я навіть написав вірша з цього приводу – «У віри є відповідь» :
Побігла, щоб захистить внучат,
І впала раптом на дорогу,
Міцних ще можуть руки виручать,
Вона ж без рук… Зламала ногу.
Лежить у гіпсі вся – без двох кінцівок,
Немов сосна на порубі без гілок.
А серце в грудях калатає, і сила запитань снує …
«Де ж взяти відповідь?» – Не знає.
Чому ж буває так із нами,
Що зло з бідою раду радять?
Й імла, без просвітку, тьмяніє,
Й зірок не видно в небосхилі.
«Де ж є твій Бог – шепоче злісно біс –
Що ж Він не дивиться за рідними своїми?»
І заступають хмари звід небес,
Щоб віру обернути у руїни.
Але у віри є на все відвіт –
Вона навчає довірятись Богу,
І у пітьмі суцільній видно світ,
Коли нас в Небеса веде дорога!**
Сьогодні розмовляв з нею телефоном. Сказала, що в її тілі знайшли ракові клітини і зробили якусь операцію. Та голосом, сповненого оптимізму й довір Богові, сказала, що цілком вручила своє майбутнє в руки Небесного Лікаря
Згадую слова підбадьорення стражденним Божим дітям: «Тож не відкидайте відваги своєї, бо має велику нагороду вона. Бо вам терпеливість потрібна, щоб Божу волю вчинити й прийняти обітницю.
Бо ще мало, дуже мало, і Той, хто має прийти, прийде й баритись не буде! А праведний житиме вірою. І: Коли захитається він, то душа Моя його не вподобає. Ми ж не з тих, хто хитається на загибіль, але віруємо на спасіння душі…» (Євреям 10:35-38)
*   Завідувачка навчальної частини
* *  Переклад вірша – Михайла Назаренка
[sc name=”futerblock” ]

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Михайло Назаренко

Народився: Запоріжжя 1965; 1986-91 - Запорізький держуніверситет, спеціальність: викладач української мови та літератури. Працював учителем у школі 3 роки; 15 років - диктором і ведучим програм "Слово про слово", "Гранослів" на ОДТРК "Лтава".

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button