«Наступного дня Іван бачить Ісуса, що до нього йде, та й каже: Оце Агнець Божий, що на Себе гріх світу бере! Це Той, що про Нього казав я: За мною йде Муж, що передо мною Він був, бо був перше, ніж я. І не знав я Його; та для того прийшов я, христивши водою, щоб Ізраїлеві Він з’явився. І свідчив Іван, промовляючи: Бачив я Духа, що сходив, як голуб, із неба, та зоставався на Ньому. І не знав я Його, але Той, Хто христити водою послав мене, мені оповів: Над Ким Духа побачиш, що сходить і зостається на Ньому, це Той, Хто христитиме Духом Святим. І я бачив, і засвідчив, що Він Божий Син! Наступного дня стояв знову Іван та двоє з учнів його. І, поглянувши на Ісуса, що проходив, Він сказав: Ото Агнець Божий!» (Євангеліє від Івана 1:29-34)
Євангелист Іван, як свідок, розповідає про перші зустрічі майбутніх учнів Ісуса з Ним. До свого побачення з Ісусом, Він для них був лише таємничим незнайомцем. Та й узагалі вони про Нього знали не більше, ніж про процеси на поверхні сонця. І тільки тоді, коли Іван Христитель указав на Нього і стисло охарактеризував Ісуса, саме у цей час у них виникло зацікавлення: «Хто Він?» Адже не кожного дня вулицями їхнього селища ходить Месія, на Якого вони так палко чекають. Ці прості єврейські парубки, рибалки, яким, напевно, в їхньому віці варто було б думати не про речі космічно-глобального, світового масштабу, а про цілком прозаїчні буденності: про дівчину, з якою вони поберуться, де житимуть, про те, як виховуватимуть дітей, як годуватимуть сім’ю і багато такого, що роїться в голові простої молодої людини. Можливо, вони й думали про це. Та в їхньому житті сталася подія, в яку вони, якби знали наперед, ймовірно й не повірили, коли б не сама зустріч з Іваном Христителем та Ісусом. Займалися б собі спокійно своїм рибальством та земними речами. Ні ж бо, їх потягнуло до чогось невідомого, чого вони й самі не знали, але всередині прагнули цього. З’явився Іван Христитель, який своїми палкими промовами відрізнявся від проповідей заможної релігійної верхівки фарисеїв, книжників і саддукеїів. Це було щось нове за свої і сутністю і формою. Ось саме це щось нове й невідоме і потягнуло їх піти вслід за Іваном. Та й сам Іван давав привід зацікавитися ним, бо не жив так, як вся решта. Був скромний, невимогливий до інших, пробував відлюдьком, харчувався не жирно й не розкішно. І як це не дивно – знав Боже Слово, що для такої людини робило велику честь і викликало повагу. Крім того, був людиною високої моралі, що його відрізняло від фарисеїв, які зовні прагнули бути схожими в житті, але не відмовлялися від земних благ і утіх. Тож було чого зацікавитися і самим Іваном Христителем та його наукою. На превелике диво для них, Іван робить неймовірний вчинок – він переорієнтовує увагу від себе на іншу людину, яка цілком певна і надійна, в якій ніхто й ніколи не розчарується – на Ісуса з Назарету. Проте, цю істину знав тільки Іван.
Що заінтригувало учнів Івана в його словах про Ісуса? – «Він Божий Син!, Ото Агнець Божий!» (Івана 1:34.36). Як можна було людину назвати Божим Сином і Агнцем Божим?
«І почули два учні, як він говорив, та й пішли за Ісусом. А Ісус обернувся й побачив, що вони йшли за Ним, та й каже до них: Чого ви шукаєте? А вони відказали Йому: Равві перекладене це визначає: Учителю, де Ти живеш? Він говорить до них: Ходіть і побачте! Ті пішли та й побачили, де Він жив, і в Нього той день перебули. Було ж коло години десятої. А один із тих двох, що чули від Івана та йшли вслід за Ним, був Андрій, брат Симона Петра. Він знайшов перше Симона, брата свого, та й говорить до нього: Знайшли ми Месію, що визначає: Христос. І привів він його до Ісуса. На нього ж споглянувши, промовив Ісус: Ти Симон, син Йонин; будеш званий ти Кифа, що визначає: камінь.» (Євангеліє від Івана 1:37-42)
Хоч Іванові учні й були простими рибалками, але крім того, вони були ортодоксальними юдеями, які не просто дотримувалися Тори, але й знали її, хай і не напам’ять, як фарисеї і книжники, але знали, бо відвідували синагогу, вміли читати та писати. Тому то, коли вони почули від Івана ці слова, вони всім серцем і душею проникнулися ними і вирішили для себе дізнатися: «А чи справді так воно є?». І пішли вслід за Ісусом, щоб дізнатися, де Він живе. Ще такого не було до них, щоб їм довелося першими не тільки почути, але й побачити на власні очі Того, про Якого казали Тора і Пророки. Справді, що може бути дивовижніше за виконання Божого пророцтва?! І не в житті якогось ефемерного юдеянина десь там, невідомо де, а безпосередньо в їхньому фізичному житті на власні очі й усвідомлене сприйняття реальности! Чи здавали вони справу, що у цю ж саму мить вони стають свідками розкриття до цього нікому невідомої Божої таємниці? Ні, вони не могли здати собі справу у цьому. Тільки з роками по цих подіях євангеліст Іван запише, побачене ним. А до перших слів Ісуса «Чого ви шукаєте?» вони йшли, керовані прагненням, зрозуміти й осягнути почуту таємницю та істину.
Проте слова Ісуса в Його запитанні кожен для себе може прочитати по-іншому: «Чого ви шукаєте?». Чого шукають люди у житті? Слави, грошей, поваги, визнання, сенсу життя тощо. Чого вони шукали у житті? Чого ти шукаєш у житті? Але слова Ісуса мали значно глибинний зміст, аніж той, який читач при першому ознайомлені з цим уривком може вкласти. Чи шукає людина Ісуса? Чи шукаю я Ісуса? Як це не звучить банально, але від відповіді на це запитання залежатиме моя майбутня вічність і вічність будь-якої людини.
Звернімо увагу, що учні Івана назвали Ісуса Христа «Раббі (Учителю)». Хоч Ісус ще не виявив Себе жодним словом і ділом.
Для нас, людей європейської християнізованої цивілізації, доволі не просто зрозуміти світогляд людей Сходу, їхнє розуміння, ніби спільних для всіх людей понять, зокрема і такого слова як учитель. Для нас це лише слово, яким ми називаємо людину, що пройшла певний курс підготовки з якогось предмету чи галузі знань у середньому чи вищому навчальному закладі. Але для східної й зокрема, єврейської культури – це вже не поняття, а ціла традиційна інституція, що розвивалася століттями.
На Сході учителя, незалежно від досвіду, вважали для учня носієм правди, духовним наставником, прикладом для наслідування в усіх життєвих ситуаціях. Будучи носієм сакрального містичного знання, необхідного для осягнення вихованцем загальних законів всесвіту, Наставник, передаючи їх учневі, вказував дорогу для майбутнього самостійного здобуття ним таких знань. Правдивий учитель повинен був виростити такого учня, який перевершив би його, допомагаючи вихованцеві насамперед розвинути в собі духовні якості, виробити внутрішню потребу до самовдосконалення, навчитися самостійно мислити і робити висновки, з честю знаходячи вихід з будь-якої ситуації. Таке розуміння учительства побутувало на Сході.
Хоча в юдаїзмі було чимало спільного зі східним розумінням учительства, проте він мав свої відмінності. Й тому, коли юдеї вживали слово раббі, вони вкладали в нього зовсім інший зміст, аніж той, який би вклали ми чи представники інших релігій. Раббі – звання. Цим словом, що дослівно означає «великий» «значний» «учитель», також «мій пане» називали духовних лідерів єврейської громади, духовних наставників. Для того, щоб отримати це звання, євреєві потрібно було отримати релігійну освіту, а потім через рукопокладення свого вчителя, також рабина, кандидат вважався рабином. В пізнішому юдаїзмі це звертання мало три ступеня поваги: рав, раббі та раббуні, з яких останній – найвищий.
Звернімо увагу, що Ісусове розуміння цілком було протилежним до релігійного розуміння вчительства на Сході: «Учень не більший за вчителя, а раб понад пана свого. Доволі для учня, коли буде він, як учитель його, а раб як господар його» (Євангеліє від Матвія 10:24-25) Ми бачимо, що Ісус не вивищував учня за вчителя, і не ставив перед учнем завдання виростити вище за вчителя. Адже ж сама логіка життя підказує, що і вчитель не сидітиме на місці, а буде вдосконалюватися, бо скільки ти живеш, стільки і навчаєшся. Тому слово «доволі» ставить перед учнем етичну межу і вияв поваги до вчителя, а з боку вчителя визнання за учнем досягнення його рівня і рівну повагу.
Тож можна зрозуміти, кого в Особі Ісуса бачили учні Івана Христителя після його слів. Для них Ісус нині був більший, аніж Іван, бо визнав це і сам Предтеча. Ознайомлюючись із текстом цього вірша і самої ситуації, можна припустити, що, звертаючись до Ісуса «Раббі» вони у такій спосіб хотіли висловити Ісусу про свою готовість стати Його учнями.
Що могли відповісти учні на слова Ісуса? Перша їхня реакція – запитання: «Де Ти живеш?» Ним вони хотіли сказати, що вони дізналися від Івана Христителя щось неймовірне. А як можна зрозуміти, коли не вивідати помешкання Божого Сина, Агнця Божого? Адже ж для них було важливо не тільки саме помешкання Ісуса, де Він жив, але Сам Ісус. Його Особа притягувала їхню цікавість не менше, а в першу чергу більше, аніж Його житло. Водночас – їхнє запитання було і приводом і щирим бажанням. Для учнів було важливим докладно поговорити з Ісусом не походя, не між іншим, щоб на хвильку задовольнити свою цікавість, а потім забути про це, як про буденну подію. Для них це стало сенсом життя. Про серйозні й життєві речі не говорять поквапом в метушні та в галасі міських вулиць. Бо така розмова була б схожа на вітер, що здіймає куряву й розпорошує її на різні боки.
Ось так люди посеред білого дня стали не тільки свідками світової історії, але й узяли безпосередньо активну участь в її творенні. Часто прості люди думають, що від них нічого не залежить і вони ні на що нездатні. Але Бог вибирає «немудре світу, щоб засоромити мудрих, і немічне світу, щоб засоромити сильних» (1Коринтянам 1:27). Інша сторона цієї медалі та, що кожна людина – це історична особа, хоч і невідома широкому загалу, тим більше світовому. Бо жодна людина, що приходить у цей світ, не може жити поза історією буття і людства. В очах Бога історична людина не та, що входить в анали історії чи в її підручники, або чиїми іменами називають землі, зірки чи астероїди, а та, яка боїться і любить Бога.
Далі євангелист Іван у тридцять дев’ятому вірші пише: «Він говорить до них: «Ходіть і побачте!» Ті пішли та й побачили, де Він жив, і в Нього той день перебули. Було ж коло години десятої.» Ісус уживає слово …Ἔρχεσθε (ерхесте), що нашою мовою перекладено як «ходіть» зі значенням спонуки, залучення до чогось, а також у цьому контексті запрошення у гості. Ми бачимо що ця людська і Божа риса Ісуса показує нам Його відкритість. Бог не ховається від людини, бо задля того Він і прийшов у цей світ, щоб явити Себе кожному з нас, і мені зокрема.
І далі Ісус каже їм «…і побачте!» Він не зупиняється на запрошенні. Тут Ісус використовує слово ὄψεσθε (опсесте) , що перекладається як побачите, погляньте. Ісус бажає, щоб вони самі переконалися на власні очі, але вже не зі слів Івана Христителя. Перші учні Ісуса на власному досвіді переконалися у правдивості слів Псалма 34:9 вірша, де Давид закликає пізнати Бога: «Скуштуйте й побачте, який добрий Господь, блаженна людина, що надію на Нього кладе!»
Про що точилася розмова між Ісусом і цими двома неофітами? Євангелист Іван нічого не каже нам про це. Але можна стверджувати, що їхня бесіда була довкола приходу Месії та Його Особи. Учнями Івана Христителя керувала цікавість. В них виникла безліч запитань з цією таємничою фразою: «Оце Агнець Божий, що бере на Себе гріх світу». Вони вирішили дізнатись, чому Ісус є Агнцем Божим, і чому саме Він бере гріх світу, яким чином Ісус це зробить? Чи відповів Ісус на всі ці запитання – невідомо. Проте, я можу бути впевненим, що Ісус надав їм достатньо свідчень, що Він правдивий Месія. Про це згодом скаже один із цих учнів на імя Андрій своєму старшому братові Петру: «Знайшли ми Месію, що визначає Христос» (Івана 1:41). Чому вони пойняли віри словам Ісуса і визнали Його за Христа? По-перше, спрацювали слова й авторитет Івана Христителя, по-друге, Сам Ісус настільки був для них переконливий у Своїй з ними розмові, що у них не було жодних сумнівів щодо заявлених Ісусом слів про Себе. Тож, імовірно, що Ісус міг говорити їм про Самого Себе як про Месію. Ісус говорив з ними про Боже Слово і розтлумачував його. Які аргументи надав Ісус учням, щоб переконати їх у Своєму месіянстві – нам невідомо. Можна лише припустити, що Ісус міг говорити їм про них самих, хто вони, хто їхні батьки. Бо Він знав про них все від початку. Це також могли справити на них враження про всевідання Ісуса. Вони стояли перед вибором: або повірити в те, що говорив їм Ісус, або відкинути. Вони вирішили повірити. Це був вольовий, свідомий і вільний вибір без примусу, на підставі арґументів. Іван, який був одним із цих двох учнів, згодом на початку свого першого соборного листа напише: «Що було від початку, що ми чули, що бачили власними очима, що розглядали, і чого руки наші торкалися, про Слово життя». Ці слова він напише через багато десятиліть, але пам’ять його буде такою ж світлою, як і в перший день його знайомства з Ісусом. Тож після проведеної зустрічі з Ісусом цих двоє молодих людей вийшли від Нього з твердим переконанням, що вони знайшли правдивого Месію, Христа.
Звернімо свою увагу також ще на один момент, про який каже євангелист Іван у 40 вірші: «А один із тих двох, що чули від Івана та йшли вслід за Ним, був Андрій, брат Симона Петра.» «Та йшли вслід за Ним». Виявляється, що для Андрія було достатньо однієї зустрічі з Ісусом, і він пішов за своїм новим Учителем. Це означає, що Ісус надав достатньо переконливі арґументи на доказ Свого Месіянства. Інакше ніщо інше й не могло переконати цих двох неофітів. Чи є підстави так стверджувати? Так, допомагає нам це зрозуміти мова, якою написано Євангеліє.
Для позначення слова перебувати, бути в чомусь, Іван використовує слова ἔμειναν (емінан), що дослівно означає вони залишились. Вони не просто залишилися фізично у той день в Ісуса, але вони займались чимось конкретно, в чомусь перебували. А перебували вони в спілкуванні з Ісусом, в Його слові, тобто науці, вченні. А чому «в слові»? Бо пізніше Ісус скаже на Таємній вечері такі слова(4 μείνατε ἐν ἐμοί κἀγὼ ἐν ὑμῖν καθὼς τὸ κλῆμα οὐ δύναται καρπὸν φέρειν ἀφ’ ἑαυτοῦ ἐὰν μὴ μείνῃ ἐν τῇ ἀμπέλῳ οὕτως οὐδὲ ὑμεῖς ἐὰν μὴ ἐν ἐμοὶ μείνητε 5 ἐγώ εἰμι ἡ ἄμπελος ὑμεῖς τὰ κλήματα ὁ μένων ἐν ἐμοὶ κἀγὼ ἐν αὐτῷ οὗτος φέρει καρπὸν πολύν ὅτι χωρὶς ἐμοῦ οὐ δύνασθε ποιεῖν οὐδέν) «Перебувайте (μείνατε «мІнате») в Мені, а Я в вас! Як та вітка не може вродити плоду сама з себе, коли не позостанеться (μείνῃ «мЕні») на виноградині, так і ви, як в Мені перебувати(μείνητε «мЕніте») не будете. Я Виноградина, ви галуззя! Хто в Мені перебуває (μένων «мЕнон»), а Я в ньому, той рясно зароджує, бо без Мене нічого чинити не можете ви.» (Євангеліє від Івана 15:4-5) І тут Ісус ізнову використовує слова позостанеться, перебувати. В основі всіх наведених Ісусом слів лежить кореневе слово μένω (мЕно), що на мові оригіналу означає 1) залишатися, бути, перебувати, жити, 2) продовжувати залишатися живим. Тобто, й у випадку першої зустрічі з учнями і на Таємній вечері Господь ні про що інше не говорив, як тільки про Свою науку, про Слово Боже, що Він хотів передати їм.
Чи була небезпека в Іванових учнів помилитися з їхнім визнанням месіянства Ісуса? Напевно, що Ісус уже знав наперед, що в них можуть виникнути такі побоювання. Адже ніхто не хоче вірити в того, хто не підтверджує своїх претензій без вагомих арґументів. Можливо, що Ісус надав їм їх. Але знову ж таки, все це відбувалося на підставі Божого Слова – Тори і Пророків.
Після того, як двоє учнів вийшли з під стріхи помешкання, де жив Ісус, один з них, як каже Біблія, «був Андрій». І що робить цей Андрій? Він шукає свого рідного старшого брата Симона і приводить до Ісуса. Звернімо увагу, що «він перше знайшов свого брата Петра… і привів його до Ісуса». Читачеві, який уперше читає Євангелія, може на перший погляд здатися, що всі події відбуваються ніби за короткий проміжок часу. Але це помилкове, обманне уявлення. Автори Євангелій зробили чимало пропусків не через те, що їм не було чого розповісти, а тому, що докладний опис життя Ісуса Христа забрав би чимало часу й уваги і відвернув читача від головної мети, задля якої Він і прийшов у цей світ. Про це написав сам євангелист Іван: «Багато є й іншого, що Ісус учинив. Але думаю, що коли б написати про все те зокрема про кожне, то й сам світ не вмістив би написаних книг!» Тож, Андрій розшукує свого рідного брата Симона, щоб повідомити про новину. Як потім ми довідуємося, Андрій і Симон були родом із міста Витсаїди, що в Галилеї, а описувана зустріч з Христом в Євангелії від Івана відбувається у Витанії «на тім боці Йордану, де христив Іван». Тобто, обидва брати перебували далеко від рідної домівки. Чим займався Симон у цей час, євангелист Іван не каже. Проте для читача це не так важливо. Можливо, він рибалив, можливо, робив щось інше, але ще не перебував удома, де вони могли тимчасово проживати, чому Андрієві довелося трошки потрудитися, щоб знайти брата.
Можна тільки уявити радість Андрія, коли він промовив до нього: «Ми знайшли Месію, що визначає: Христос». Рівень месіянських очікувань серед євреїв до, в часи Ісуса Христа і після, був неймовірно високий. Не знижувався він досить тривалий час, поки євреї не втратили рештки свого автономного державного життя і не опинилися в розпорошенні після останнього юдейського повстання Бар-Кохби 135 року по Різдву Христовім. Родина Андрія та його брата Симона була доволі релігійною й ортодоксальною. Сама атмосфера оповістей, кожного слова Нового Заповіту просякнута релігійно-животворним духом. Тож, не дивина, що Андрій від мозку кісток і до останньої волосини був проволожений очікуванням Месії. Все єство юдея чекало зустрічі з Христом. І ось воно сталося! В Біблії не сказано про реакцію Симона на слова брата. Сказано лише, що «і він привів його до Ісуса». Можливо, між братами були деяка полеміка, й Симон не міг відразу повірити Андрію. І ось Андрій бере його та веде до місця, де він був нещодавно з Іваном. Імовірно, що в свідомості Симона така подія, як прихід Месії, не могла відбутися так буденно. Можливо, кожен юдей чекав якогось офіційного повідомлення про прихід Машиаха від релігійно-офіційної влади – Синедріону. А тут вривається рідний брат і каже, що вони знайшли Месію. Та не може такого бути, щоб отак, серед білого дня – ба-бах!… і стався прихід Машиаха! Симон був неймовірно заскочений цим повідомленням. Імовірно, справді, він не йняв віри словам свого брата. І ось тоді Андрій умовив його прийти і пересвідчитися на власні очі. Що таке могло бути, підтверджується подальшою реакцією Симона, що став Петром, на інші події в Євангеліях. Наприклад, коли Петро запитує Ісуса про поступ за Ним, і що вони будуть мати з того, або, коли воскрес Ісус, і Симон не йняв віри в це, поки разом з Іваном не побіг до могили і не пересвідчився. Симонові Петру потрібні були завжди переконливі докази, а не голослівні заяви. В цьому ми бачимо його прагнення спиратися на твердий ґрунт віри, а не на сипучий пісок припущень. Напевно, через це Ісус і змінює ім’я Симона на Петра – з «Він почув» на «камінь», що характеризуватиме Його учня, як апостола твердої, як камінь, віри.
В Біблії значення імени, що надавалося людині при народженні, відігравало важливу роль. Це був своєрідний барометр її майбутнього життя серед людей. В ньому ніби відбивалася вся сутність людини. Як назвеш човен, так він і попливе. Але в Святому Письмі є чимало прикладів, коли імʼя людині змінювалось. «В Старому Заповіті зміна імени завжди ступала вслід за зміною стосунків із Богом. Так, наприклад, Яків став Ізраїлем (Буття 32:28), а Аврам – Авраамом (Буття 17:5), коли вони зайшли в нові стосунки з Богом. Набуваючи нових взаємин з Богом, людина ніби вступає до нового життя, вона стає новою людиною, й отже їй потрібно нове імʼя.» (Вільям Барклі).
Але зміна імени Симона не була лише якоюсь примхою чи неусвідомленою спонтанністю Ісуса. В уривку Євангелія Іван використовує слово ἐμβλέψας , що дослівно означає дивитися, вдивлятися, пильно дивитися. Тобто, Ісус дивися на Симона не побіжно, не поверховим поглядом, а глибоким, дружнім проникливим поглядом, не так, як дивиться проста людина. Це був погляд Світла, «Хто просвічує кожну людину, що приходить у світ». Він бачив всього Симона, як бачить Він кожну людину, навіть те, про що людина не може й сама знати. Значення імени Симона було «Він почув», тобто Бог почув. Можемо припустити, що його батько й мати не мали тривалий час дітей, а першою дитиною, що народилася, був саме майбутній Петро, якого земні батьки назвали Симоном. Бог почув їхнє бажання. Але тепер перед Симоном стояло завдання почути Бога, зрозуміти Його, ким Він хоче, щоб став Симон, ким Він його покликав стати. Тож Ісус змінює імʼя Симонові на Петра. Це був акт не тільки формальної зміни ономастики людини, але й самого сенсу її мети та життя. Перед Своїми стражданнями Ісус скаже Своєму учневі: «Симоне, Симоне, ось сатана жадав вас, щоб вас пересіяти, мов ту пшеницю. Я ж молився за тебе, щоб не зменшилась віра твоя; ти ж колись, як навернешся, зміцни браттю свою!» Звернімо увагу, що Ісус використовує тут первісне імя Петра, ніби кажучи ним: «Почуй, Почуй, бо ти ще не камінь, віра твоя не тверда.» І в мене, і в кожного християнина може зменшуватися віра, як і в апостола Петра. Розумів це і сам Петро. Розуміли це і апостоли. Недарма вони просили Господа Ісуса: «Додай Ти нам віри!», тобто, зміцни в нас віру, щоб вона була міцна, мов камінь.
В контексті зміни Ісусом імени Симонові на Петра слід сказати, що при перекладах з давньогрецької на українську мову найчастіше перекладають нове імʼя Симона зі значенням «скеля». Але це не відповідає біблійній правді. Бо в давньогрецькій мові це два різних слова, що позначають два різних поняття. Скеля (Πέτρα) – це велика глиба, стрімчак, а камінь (Πέτρος) – це частина цієї глиби, її уламок, але на сама скеля. Звернімо увагу, що Ісус даючи нове імʼя Симонові, розмовляє арамейською мовою, хоч само воно «Кифа» – слово сирійсько-халдейське, означає «камінь». В давньогрецькій мові, попри однокореневість, слова Πέτρος і Πέτρα мають значеннєві відтінки, що вже робить їх не рівнозначними. Це спростовує теорію богословів певних деномінацій про те, що скелею, на якій Ісус побудує Свою церкву, був Його учень і апостол Симон Петро. Та й сам Петро ніколи б не додумався вважати себе скелею, хоч там як це не тішило б його самолюбство, бо у нього вистачало і здорового глузду, і скромности, і благоговіння й елементарної поваги до свого Господа Ісуса Христа себе таким не вважати. Через це він у своєму Першому соборному листі пише цілком протилежне тому, що вкладають богослови в доктрину про підвалину церкви. Апостол називає Ісуса Христа «наріжним Каменем»: «Приступайте до Нього, до Каменя живого, дорогоцінного, що відкинули люди Його, але вибрав Бог. І самі, немов те каміння живе, будуйтеся в дім духовий, на священство святе, щоб приносити жертви духовні, приємні для Бога через Ісуса Христа. Бо стоїть у Писанні: «Ось кладу Я на Сіоні Каменя вибраного, наріжного, дорогоцінного, і хто вірує в Нього, той не буде осоромлений! Отож бо, для вас, хто вірує, Він коштовність, а для тих, хто не вірує камінь, що його занедбали були будівничі, той наріжним став каменем, і камінь спотикання, і скеля спокуси, і об нього вони спотикаються, не вірячи слову, на що й призначені були.» Тут, у своєму посланні, він закликає дітей Божих уподібнюватись малим камінчикам, з яких будується дім духовний – Церква.
Наступного дня захотів Він піти в Галилею. І знайшов Він Пилипа та й каже йому: Іди за Мною! А Пилип із Вифсаїди походив, із міста Андрія й Петра. Пилип Натанаїла знаходить та й каже йому: Ми знайшли Того, що про Нього писав був Мойсей у Законі й Пророки, Ісуса, сина Йосипового, із Назарету. І сказав йому Натанаїл: Та хіба ж може бути з Назарету що добре? Пилип йому каже: Прийди та побач. Ісус, угледівши Натанаїла, що до Нього йде, говорить про нього: Ото справді ізраїльтянин, що немає в нім підступу! Говорить Йому Натанаїл: Звідки знаєш мене? Ісус відповів і до нього сказав: Я бачив тебе ще давніш, ніж Пилип тебе кликав, як під фіґовим деревом був ти. Відповів Йому Натанаїл: Учителю, Ти Син Божий, Ти Цар Ізраїлів! Ісус відповів і до нього сказав: Через те віриш ти, що сказав Я тобі, що під фіґовим деревом бачив тебе? Більш від цього побачиш! І Він каже йому: «Поправді, поправді кажу вам: Відтепер ви побачите небо відкрите та Анголів Божих, що на Людського Сина підіймаються та спускаються».
Євангелист Іван продовжує свою оповість зі слів (в українському перекладі Івана Огієнка) «наступного дня захотів Він піти в Галилею», тобто, після вищеописаних подій. На цей невеличкий відтинок часу читач знайомиться з новим біблійним персонажем Пилипом, якого знаходить Ісус. Євангеліє подає нам скудні відомості про Пилипа. Але його присутність відіграє важливу роль в сюжеті всього Євангелія і характеристики Ісуса Христа. Для Бога важливі всі деталі людського життя, як для художника вся картина, що він малює. Хто такий Пилип? Його імʼя дослівно перекладається як «любитель коней». Євангелист Іван трохи нижче додає, що він походив родом із Витсаїди, міста Андрія й Петра. Витсаїда – це місто на півночі узбережжя Генісаретського озера (Галилейського моря). Дослівне значення цього міста – «дім рибалки». Тож важко уявити, що там розводили коней, коли головним промислом місцевих жителів була риболовля. Ймовірно, що батьки Пилипа дали таке імя під впливом або насильницької геленізації, яку провадив цар Ірод Великий та його наступники, або суто з погляду практичности, адже на той час воно було доволі поширене. Цей факт проливає трохи більше світла на батьків самого Пилипа, аніж на його захоплення, бо напевно, що немовля не могло себе ще проявити в грудному віці, не знаючи, що таке насправді коні. Також можна припустити, що батьки Пилипа були хоча й огреченими, але ортодоксальними юдеями. Таким вони виховали і свого сина, який згодом став учнем Ісуса. Ймовірно припустити, що поява Івана Христителя на Йордані, де він проповідував і христив, не залишила місцевих жителів байдужими, і вони приходили до нього. Серед них міг бути й Пилип. І саме тоді, коли Іван Предтеча указував на Ісуса під час Його хрищення та явлення Себе народові, могла відбутись і перша зустріч Пилипа з Ісусом і візуальне знайомство на рівні очей. Явно, що щось Ісус побачив в цьому молодому парубкові, що Він захотів знайти його і знайшов. Чи сподівався Пилип на таку увагу до себе, що Сам Ісус розшукував його, його, нікому невідомого й незнаного хлопця? Чому він став об’єктом цих пошуків. В цьому ми можемо бачити наступну рису Христа, що Він не припиняє шукати людину, Ісус завжди шукає людину, як Бог шукав Адама і Єву по їхньому гріхопадінні. Бог є людиношукачем. Пилип став першою людиною, якій Ісус особисто промовив доленапрямні й визначальні слова сенсу життя – «Іди за Мною!» Яка ж була реакція Пилипа? Пилип без вагань і сумнівів пішов услід за Ісусом. Це, без перебільшення, феноменальний випадок, коли людина мала таку чисту віру без домішку побоювань. Справді, віра цього неофіта була дитячою і непідробною. Чи проводив Ісус з ним якусь переконливу бесіду – ми не бачимо. Він просто його знайшов і сказав головні слова для його життя. Чи був Пилип таким легковірним, щоб так, з першого слова, промовленого до нього Христом, піти услід за ним? Євангеліє не дає нам так думати. Знову ж таки – це було свідченням двох: Івана Христителя і Самого Ісуса.
Проте, для самого Пилипа було продовження. Ми бачимо в ньому вірного друга, який не залишився байдужим до долі інших. Виявляється, що в нього був приятель-скептик, але не менший прихильник приходу Месії. Ось він, як й Ісус знайшов його, розшукує і знаходить свого друга Натанаїла. Значення його імени трохи допомагає читачеві зрозуміти історію його батьків. Напевно, що батько й мати Натанаїла молили Бога, щоб Він послав їм сина і чекали на народження. І Всевишній послав їм прошене. На знак подяки Богові вони назвали свого сина Натанаїлом, що в перекладі означає «Богом даний», а по-нашому – Богдан. Відповідно, батьки Натанаїла вклали в серце сина повагу до Його слова. І, як можна побачити нижче, Натанаїл виправдав їхні сподівання.
Читач напевно зверне увагу на те, що з 40-го по 45 вірш відбувається процес пошуку: Андрій із Іваном знаходять Ісуса як Месію; Андрій розшукує свого рідного брата Симона і приводить до Христа; Ісус знаходить Пилипа як Свого учня, а Пилип, у свою чергу, шукає свого друга Натанаїла і також приводить до «Того, що про Нього писав Мойсей у Законі й Пророки, – Ісуса, сина Йосипового, із Назарету». Увагу читача обов’язково притягне слово «знайшов», яке вжито п’ять разів. Про що це каже? Це каже про наступне, що Ісуса Христа допитливій і побожній людині треба шукати, якщо вона себе вважає такою і прагне розібратися – де правда, а де брехня. Й водночас Ісус Христос знаходить таких людей, адже ж Він знає кожну людину, що приходить у світ. Але чому ж тоді буде багато неспасенних людей? Відповідь проста й прозаїчна, бо «вони не вважали за потрібне мати Бога в пізнанні» (Римлянам 1:29).
Також важлива й інша сторона пошуку. Учні, вважаючи, що вони знайшли Месію, помилково кажуть про свою знахідку. Хоча, справді, вони знайшли Христа. Але тут має бути суттєве уточнення – не вони знайшли Христа, а Він їх.
Пилип, знайшовши Натанаїла, на відміну від Андрія не назвав Ісуса Месією (Христом), а послався на Мойсея та на Пророків. Цікавий момент. Чи характеризує це його, що він до кінця був непевен в особі Ісуса, щоб назвати Його Месією? Ні. Такого ми не прочитаємо. Пилип знав свого друга. Відповідь, яка звучить з уст Натанаїла, багато чого розповідає нам про самого Натанаїла. Виявляється, що він добре розумівся на історії свого народу і непогано знав Тору і Пророків. Бо як тоді він засумнівався б у повідомленні про Назарет, коли б він не знав, що цей Назарет являє собою. На думку Пилипа саме посилання на Мойсея і Пророків могло б переконати його друга зацікавитися Ісусом як Месією. Саме через це Пилип і послався на більший авторитет, ніж, навіть, на Івана Христителя. Натанаїл був щирий скептик, і при цьому ортодоксальний юдей. Для нього буква Закону й офіційна думка вчителів Закону була понад усе. Так думала чимала більшість євреїв. Вони справді чекали на якесь офіційне оголошення з боку своїх релігіозних вождів про прихід Месії. Недарма пізніше рідні брати Ісуса, а також книжники і фарисеї будуть наполягати, щоб Він відкрито й офіційно оголосив про Себе, що Він Месія. Не можна однозначно стверджувати, що Пилип глибоко помилявся, коли говорив про Ісуса з Назарету. Адже він, як правовірний юдей знав Святе Письмо. Але керувало ним не незнання Писань, а невідання докладних обставин народження і подробиць життя Ісуса. Через це Натанаїл так скептично і поставився до слів свого друга. Та й що являв на той час Назарет? Маленьке нікому непримітне галилейське село. Та ще й з його поганським людом. «Ну що може бути доброго з того Назарету? О, якби з Єрусалиму, то так. А з Назарету… Е, ні, Пилипе, хоч ти мій друг, але мене, стріляного горобця, на полові не зловиш!». Саме такий зміст і зрозумів Пилип у відповіді товариша на свої слова. Пилип же вирішив не витрачати ані часу, ані нервів на переконання. Його відповідь була стримана й лаконічна: «Прийди й побач».
І Натанаїл пішов. А що йому залишалося робити? Можливо, з інтриги, чи поваги до друга. Але пішов. А хто його зна? А може й справді Пилип правду каже? Познайомитися, поговорити – за це ж тебе не поб’ють.
Картину зустрічі Ісуса та Натанаїла євангелист Іван описав так:
«Ісус, угледівши Натанаїла, що до Нього йде, говорить про нього: «Ото справді ізраїльтянин, що немає в нім підступу!» Говорить Йому Натанаїл: Звідки знаєш мене? Ісус відповів і до нього сказав: Я бачив тебе ще давніш, ніж Пилип тебе кликав, як під фіґовим деревом був ти.
Відповів Йому Натанаїл: Учителю, Ти Син Божий, Ти Цар Ізраїлів!
Ісус відповів і до нього сказав: Через те віриш ти, що сказав Я тобі, що під фіґовим деревом бачив тебе? Більш від цього побачиш! І Він каже йому: Поправді, поправді кажу вам: Відтепер ви побачите небо відкрите та Анголів Божих, що на Людського Сина підіймаються та спускаються.»
Ймовірно, що ця зустріч відбулась там, де тимчасово проживав Ісус. Саме сюди приходили учні й приводили нових неофітів. Ісус першим побачив Натанаїла. Але Він побачив не просто його обличчя, а його проблему. Як важливо навчитися першим бачити потребу інших. Цікавитися людиною не заради пустого інтересу та інформації про неї задля власної користи, а для допомоги їй, а також, щоб і навчитися в неї чогось корисного. Ісус завжди першим бачить наші потреби, навіть, коли ми ще не проказали Йому про них ще жодного слова. У Натанаїла була також своя потреба, і саме з нею він ішов до Ісуса. Він ішов до Ісуса зі своєю упередженістю щодо Нього. Але яке було його розчарування й водночас захоплення, коли він почув перші слова Ісуса, промовлені і до нього і про нього: «Ото справді ізраїльтянин, що немає в нім підступу!». Ісус визнав у ньому правовірного, справжнього єврея, сина своїх батьків. Чи було приємно Натанаїлу почути такі похвальні слова? Звісно. Саме це і здивувало його і спонукало запитати Ісуса: «Звідки знаєш мене?» Це запитання для Христа з боку людини не нове. Варто нам пригадати царя і псалмотворця Давида чи пророка Єремію, які писали: «Ти знаєш сидіння моє та вставання моє, думку мою розумієш здалека. Дорогу мою та лежання моє виміряєш, і Ти всі путі мої знаєш… Мого зародка бачили очі Твої, і до книги Твоєї записані всі мої члени та дні, що в них були вчинені, коли жодного з них не було…» (Псалом 139:1-2, 16), «Ще поки тебе вформував в утробі матерній, Я пізнав був тебе, і ще поки ти вийшов із нутра, тебе посвятив, дав тебе за пророка народам!» (Книга Єремії 1:5). Ісус знав Натанаїла, як і кожну людину. Але ще більше здивування, і ще більше захоплення у нього викликало відкриття нещодавнього епізоду з його життя. Сумніви і скепсис Натанаїла були переможені. Тут Господь виявляє Своє всезнання для того, щоб водночас розвіяти сумніви Натанаїла щодо правдивости відомостей про Нього, про що сказав Пилип, і підтвердити отриману Натанаїлом інформацію.
Тут цікавий також інший бік медалі. Чи знав Ісус про недоброзичливий відгук Натанаїла щодо Ісуса і його рідного слища Назарета? Безумовно. Але як зустрічає Ісус Натанаїла? Чи міг би Він дорікнути йому «справді ізраїльтянину» словами «А що доброго може бути з Кани Галилейської?», звідки родом був сам Натанаїл. Міг. Але Ісус цього не зробив, бо Він взагалі пропустив це повз Свою увагу. Ісус – це не дріб’язковий відшкодовувач збитків. Ісус стоїть вище над цим. Велич Христа – це любов батька до своєї дитини. В Натанаїлі, як між іншим і в кожному з нас, Ісус бачить Своїх дітей – недосконалих, дріб’язкових, сварливих, які не бачать часто далі свого носа. І Він виявляє Свою любов і мудрість до Натанаїла, і в його недолікові Господь бачить щире незнання й обмеженість мислення, і пропонує йому змінити свою думку на протилежну, роблячи комплімент. У такий спосіб Ісус навчив свого майбутнього учня не бути упередженим до незнайомих людей. Наступний урок для Натанаїла і для нас – навчитися бачити в людині щось краще, ніж можна побачити на перший погляд.
Такі дивовижні знання для Натанаїла були шоком і захопленням. І тут ми чуємо з його уст неймовірні слова, що варті докладного розуміння: «Учителю, Ти – Син Божий, Ти Цар Ізраїлів!» Натанаїл надає Ісусу аж три титули водночас. Відразу зазначимо, що вони справедливі. Але чи вкладав сам Натанаїл в ці слова те значення, ким насправді був Ісус? Напевно, що ні. Натанаїл назвав Ісуса «Учителем» через те, що Ісус знав про нього те, про що інша людина ніколи б не здогадалась, коли б не дізналась від інших, чи не розпитала сама в Натанаїла. А Ісус знав це, не розпитуючи ні в кого, навіть у Натанаїла. Як же ж після цього Ісуса не визнати Учителем? Напевно, що Він знає більше, ніж хто інший! А що саме Ісус міг сказати цим Натанаїлу? Що ж тут такого дивного, що він був під фіговим деревом. Ну, був, то й був. Деякий екскурс в культурно-історичний контекст та рослинознавства допоможуть зрозуміти певні моменти уривку. В євреїв поняття перебувати під «виноградником і фіговим деревом» алегорично означало мир і добробут. Само по собі фігове дерево або смоківниця чи інжир, була і є доволі поширеною рослиною в Ізраїлі. Найліпше фіги зростали в засушливих реґіонах, а Витанія була розташована саме в такому районі. Коли під час дозрівання плодів було мало дощів, або й узагалі їх не було, то фіґове дерево служило найкращим прихистком від спеки й задухи під щільним укриттям його крупного листя. Та ще й давало рясний урожай смачних плодів тричі на рік. Ця плідність та тінявість робили фіґове дерево готовим символом заповітних взаємин Бога зі Своїм народом. Чи знав про це Натанаїл? Безумовно. Напевно, що Натанаїл був тим типом юдеянина, який не менш, ніж хто інший бажав саме таких взаємин. І ймовірно, Натанаїл молився Богові про це, перебуваючи під фіговим деревом. А можливо, він був мрійником, який часто навідувався під тінь фігового дерева, щоб бодай трохи поринути у свої марення й відвернутися від жорстокої дійсности, що його оточувала. І ось Ісус бачить цього нехитрого, але замріяного ізраїльтянина і пропонує вийти з під тіні улюбленої смоковниці, з під тіні своїх мрій, і стати Його учнем. Ісус запропонував Натанаїлу більше, аніж той міг мріяти – втілити практично свої мрії. Господь запропонував Натанаїлу принести реальні плоди, які приносило фігове дерево. Не просто укриватися під покровом його листя, як свого часу прикрили Адам і Єва ним свої оголені тіла, але одягнутися в Ісусову праведність. Проте, це лише наш припущені. Єдиним фактом, що лежить перед нами – увірування Натанаїла в Ісуса.
Натанаїл назвав Ісуса Сином Божим. Але чи вкладав Натанаїл в це слово розуміння, що перед ним друга Особа Божественної Трійці, Сам Бог? Напевно, що ні. Тож в якому сенсі Натанаїл ужив це слово? Напевно, в тому значенні, коли ми вкладаємо, чи хочемо сказати, що іншій людині дано більше знати чи робити, ніж нам, і це санкціоновано згори, як то кажуть – від Бога. Але на той час Натанаїл не міг цього стверджувати, як потім це з часом визнає Симон Петро. Занадто була ще крихка віра в Ісуса, вона щойно народилась, щоб безапеляційно стверджувати і проголошувати іншим. Але це вже був неабиякий поступ, це був революційний прорив у царині свідомости й духа.
Крім того, що Натанаїл назвав Ісуса Сином Божим, він визнав Його за Царя Ізраїля. А яким повинен був бути цар Ізраїля? Саме такий, який посланий від Бога, який так багато знає й умів би навчати народ. Ось Натанаїл і стояв, як він думав, перед саме таким Царем. Але Натанаїл трохи помилився, і в цьому не його провина: Ісус був не тільки Цар Ізраїля, але і Цар над царями. Ісус визнав його захоплення, але коректно поправив Натанаїлові слова. Іншими словами Він сказав йому: «Це добре, що ти визнав в Мені Того, Ким Я є. Але Я є більший, ніж просто Учитель, і як ти сказав «Божий Син» в твоєму розумінні, і Я справді Цар. Але щоб ти, Натанаїле, знав, Я покажу тобі те, про що інші тільки мріяли, і про що тобі й на думку не спадало». І далі євангелист Іван наводить слова Ісуса: «Поправді, поправді кажу вам: Відтепер ви побачите небо відкрите та Анголів Божих, що на Людського Сина підіймаються та спускаються.» Це був погляд не в минуле, і навіть не одного Натанаїла, а погляд у майбутнє. Таке об’явлення Ісуса Натанаїлу було нагородою за його щирість і відкритість. Така природа Христа: «з справедливим поводишся Ти справедливо, із чесним по-чесному, із чистим поводишся чисто» (Псалом 18:26-27). Але це об’явлення було вже нагородою тут, на землі. Ісус дав його, нікому невідомим в Ізраїлі людям, простим сільським хлопцям, навіть не пророкам, про яких вони знали з Писань. Це був великий привілей першими дізнатись про потаємне, що відкрив їм Ісус. Звісно, що це, як висловлюються богослови, була алюзія, тобто відсилання до якоїсь вже давно відбулої події. Їм, юдеям, була відома історія Якова, якому з’явився Бог у Бет-Елі. Хіба вони могли забути її, про яку їм так часто говорили? І ось Ісус їм знову нагадує про неї, але вже не алегорично, не у вісні, а наяву, не у вигляді Небесної драбини з неба на землю, що була явлена їхньому праотцеві Якову. Ця Небесна драбина стояла перед ними у живій матеріяльній плоті, у вигляді Ісуса з Назарету.
Богослови висувають чимало версій про те, що хотів цими словами сказати Ісус. Чи стосувалися ці слова тільки Натанаїла та учнів Христа на той час, чи це обітниця всім, хто ввірує в Ісуса? Ймовірно, що це, все ж таки, Ісус пообіцяв Своїм учням. Слова «відтепер ви побачите» не викликає сумнівів, що це було індивідуальне об’явлення присутнім, цій невеликій кількості людей. І ця подія мала відбутися саме під час служіння Ісуса Христа на землі. Мета її – зміцнити віру учнів в Нього, як Месію і Бога.
Читайте також:
Але видіння Якову Бог послав для запевнення, що Його обітниця, дана раніше Аврааму, буде виконана. Біблія розповідає, що Бог пообіцяв Якову дати ту ж землю, що й Авраамові, на якій він лежав, його нащадкам: «Земля, на якій ти лежиш, Я дам її тобі та нащадкам твоїм.» (Буття 28:13) Але тут є один нюанс: якщо Бог пообіцяв дати землю нащадкам Якова-Ізраїля, то всім, хто ввірує в Ісуса Христа Бог обіцяє дати не тільки нову землю, але і Своє Царство. Апостол Павло підтверджує це у своєму Першому листі до Коринтян, посилаючись на пророка Ісаю: «Чого око не бачило й вухо не чуло, і що на серце людині не впало, те Бог приготував був тим, хто любить Його!» (1Коринтянам 2:9, Ісая 64:4). А що саме пообіцяв Бог, про це апостол Іван написав у книзі Об’явлення: «І бачив я небо нове й нову землю, перше бо небо та перша земля проминули, і моря вже не було. І я, Іван, бачив місто святе, Новий Єрусалим, що сходив із неба від Бога, що був приготований, як невіста, прикрашена для чоловіка свого. І почув я гучний голос із престолу, який кликав: Оце оселя Бога з людьми, і Він житиме з ними! Вони будуть народом Його, і Сам Бог буде з ними…» (Об’явлення 21:1-3). Це є суттєва відмінність між двома обітницями. Але в підсумку – обидві групи вірян зустрінуться на небі разом у Царстві Небесного Владики.Бог
