Хануку, оновлення храмового жертовника, послідовники Юди Маккавея робили «вісім днів із веселощами, приносячи цілопалення і приносячи жертву спасіння і хвали… І встановив Юда та брати його та всі збори Ізраїля, щоб дні оновлення жертовника святкувались з веселістю і радістю. щороку вісім днів» (1 Маккавейська 4:56-59).
Переказ про невгасаючий масляний світильник виник значно пізніше. Тоді ж в очищенні зневаженого сирійцями Храму юдеї одностайно бачили не лише звільнення від «братського контролю» з боку могутнього північного сусіда, а й ознаку швидкого настання довгоочікуваної месіанської ери з царським священником на чолі. Однак до реальної незалежності і, тим більше, приходу Христа Владики було ще далеко.
Після смерті Юди Маккавея (161 р. до н. е.) юдейський рух очолив його брат Йонафан. Він підтримав претензії на сирійську корону Олександра Баласа, і той, зійшовши на престол (150 р. до н. е.), щедро віддячив благодійникові – послав йому золотий вінець і пурпурову мантію. Утвердивши свого союзника у званні первосвященника, Балас офіційно звільнив Юдею від щорічної данини. Але, зі зникненням зовнішнього ворога, знову загострюється внутрішній конфлікт між елліністами (прихильниками грецького способу життя) та послідовниками ортодоксального юдаїзму. Останні отримують назву «хасидим», «вірні», відповідно до тексту «Вірні Господу, співайте Йому, славте ім’я святе Його» (Псалми 29:5). У Синодальному перекладі тут сказано «святі», а в інших місцях це ж слово перекладається як «милостиві», «преподобні», «праведні», «милосердні».
Коли 141 р. до н. е. сирійці остаточно залишили Юдею, і наступник Йонафана Симон отримав титул «Царський священник», елліністи побачили в цьому початок виконання месіанських обітниць. Але хасидим наполегливо відкидали цей погляд. Вони не могли пробачити Хасмонеям прийняття теми первосвященицької гідності з наказу язичницького царя.
Після Симона, в 134 р., титул, трон і священство успадковує його син Іван Гіркан. Межі царства розширюється до меж часів золотого віку за Соломона. Навіть такі «закляті друзі» Ізраїлю, як ідумеї (нащадки Ісава), змушено приймають юдаїзм. Це ще більше посилює месіанські сподівання. Потім у Єрусалимі править син Іоанна Гіркана Арістовул (104-103 рр.), а після його смерті – його брат Олександр Янай (103-76 рр.). Він і призначає своїм намісником в Ідумеї впливового місцевого аристократа Ірода Антипатра Старшого (діда Ірода Великого). Так на політичну арену виходить сімейство Іродів.
Втім, зі смертю Олександра Яная (76 р. е.) благоденство Юдеї починає хилитися до заходу сонця. Його вдова Олександра Соломія відмовляється передати правління синам і продовжує царювати сама. Але оскільки, як жінка, вона не може бути первосвященником, чернечий і священичий престоли знову виявляються розділені. Боротьба за титул первосвященника відновлюється з колишньою силою. Олександра призначає таким свого старшого сина Гіркана Другого. Але його амбітний брат Арістовул Другий відбирає його первосвященство.
Коли ж у 67 р. Олександра Саломея вмирає, Аріставул узурпує ще й царську владу, залишивши Гіркана зовсім не при справах. Здавалося б, все налагоджується і в Ізраїлі знову з’являється священник, що царює. Але на той час докорінно змінюється зовнішньополітичні обставини – відбувається близькосхідна експансія Римської імперії. Гіркан починає виступати за «римоінтеграцію» і звертається по допомогу до Помпея, який відвідав Палестину в 63-му р. до н. е. Він вимагає верховенства закону і просить Помпея відновити справедливість, зробивши його первосвященником. Відбувається розкол між прихильниками прозахідного цивілізаційного вибору і прихильниками вікових зв’язків із північним сусідом, який ще не втратив свого впливу. Знову починається міжусобиця. Помпей вводить до Палестини «миротворчі сили». Арістобул зачиняє перед ними ворота Єрусалима, але Гіркан відчиняє їх.
Взявши місто, Помпей відновлює священство Гіркана, якого згодом (47 р. до н. е.) Цезар призначає етнархом («народним вождем»). Проте реальну владу, що включає командування військами і збирання податків, імператор довіряє Іроду Антипатру Молодшому (синові Антипатра і батькові Ірода Великого), який стає першим римським прокуратором Юдеї. Так, під заступництвом Риму, євреї остаточно втрачають своє царство – Ізраїлем починають правити ідумеї.
Читайте також:
Щоправда, 40-го р. до н. е. (у прокураторство молодого тоді ще Ірода, який згодом отримав титул Великого) Антигон, син Арістабула Другого, зробив останню відчайдушну спробу повернення Іудеї в лоно Східного союзу. Він спробував захопити єрусалимський трон, заручившись підтримкою парфян. Ті вдерлися в Палестину і проголосили Антігона царем та священиком. Але в 37 р. Ірод після шестимісячної облоги взяв Єрусалим і вбив Антігона. Так закінчилося правління династії Хасмонеїв, що почалося з Хануки – Ірод отримав від імператора титул царя юдейського. Але це лише загострило месіанські очікування юдеїв. У цьому контексті починають розгортатися події, описані євангелістами.
