Не віщуни, а вісники
Ентоні Тісельтон у своєму монументальному коментарі на 1 Коринтянам стверджує, що «пророки – це люди, які проповідують милість і суд». Одне слово, це не віщуни, як заведено вважати, а насамперед вісники. І це, по суті, є продовженням старозавітної пророчої харизми й традиції – звіщати суд, кризу, недолю і заразо́м проголошувати милість, втіху, надію. Одне слово, спочатку сколихнути, потім підбадьорити. Спочатку стривожити, потім заспокоїти. Спочатку вселити страх, потім дати надію. І перехід від одного до другого відбувається через покаяння, через навернення від злих справ до правди.
Отже, найімовірніше пророками в Новому Завіті називали просто харизматичних проповідників. Тобто проповідників, які проголошували свої проповіді з особливою силою Святого Духа. З особливим натхненням, осяянням і відвагою. І їхні проповіді не обов’язково народжувались внаслідок спонтанного натхнення під час зібрання; ні, вони могли бути плодом глибокої особистої молитви, особливої чутливості до волі Божої та духовних роздумів над Писанням і відповідно добре приготованими наперед. Тому що, як говорить апостол Павло, «духи пророків коряться пророкам» (1 Кор.14:32).
І ще одна цікава деталь. Тісельтон стверджує, що «самоомана і пророча помилка не робили таку людину фальшивим пророком». Тому що від пророків не очікувалось абсолютного божественного авторитету. Навпаки, всі в зібранні повинні були розсуджувати їхні промови (Див.: 1 Кор.14:29). Я ж раніше думав трохи інакше. Вважав, що якщо пророк, то на всі сто – має бути абсолютно непомильний. Однак, якщо пророк це насправді харизматичний проповідник, тоді не дивно, що він може помилятися і його проповіді потрібно звіряти Писанням.
Сьогодні церква і світ потребують таких пророків − вісників суду і милості, так само як в апостольський період.
Читайте також:
P.S. Трохи семантики.
Пророк – той хто прорікає, рече, говорить.
Проповідник – той, хто проповідує, повідає, доносить знання.