24 лютого 2022 року вранці я, як зазвичай, збиралась до школи. Планувала в цей день зробити маленькі подарунки-сюрпризи для подруг. Ми робимо такі одна одній своїми руками. Батьки дивно метушились. Мама чомусь нагадувала татові, щоб зібрав усі документи…
У школі уроків не було. Вчителі були якісь стурбовані, перешіптувались і просили кожного з батьків дати їм знати, коли доберуться з дітьми додому. Тато пояснив мені, що на Україну рано-вранці напала росія і якийсь час мені доведеться побути в місці безпечнішому, ніж наш дім, поки вони з мамою не вирішать, як бути далі. Ми поїхали в село до тітки Уляни, бо воно знаходиться на кордоні з Польщею. Я люблю там бувати, почуваюсь там, як вдома. Їхали ми дуже довго: увесь Львів зупинився в єдиному заторі, не затихала сирена… мені було страшно, тільки не розуміла, чого саме я боюсь…
В тітки Уляни було добре. Там не було чутно сирен, можна було гуляти на подвір’ї, грати в ігри з двоюрідними братами – можна було б забути про війну, тільки я дуже переживала за батьків. Вони уже вранці, 25 лютого, поїхати додому, приїжджали лише на вихідні, коли не мусили працювати. Мені уявлялось, що у Львові стріляють, їздять танки, а там мама і тато…Коли вони приїжджали, я міцно їх обіймала, боялась більше не побачити. Так я жила два місяці в тітки в Соколі і звідти навчалась дистанційно. Коли починалась тривога, уроки припинялись і всі спускались в укриття.
Одного разу, коли приїхали батьки, мама сказала, що пора мені повертатись додому, звикати жити в теперішніх умовах. А ще сказала, що мені куплять кота. Я давно мріяла про кошеня, але батьки не дозволяли його завести. Тепер самі вирішили по-іншому. Напевно хотіли таким способом зменшити стрес від війни. Я це так розуміла.
До Львова їхати я дуже боялась. Здавалось, що тут, у Соколі, безпечно, а там, у місті, ні. Просила мене не забирати, але батьки наполягли, та й кота хотілось дуже… А ще дуже хотілось на танці, а заняття в моїй групі вже почали проводитись. Коли під’їжджали додому, у мене заболів живіт і стало холодно – я хвилювалась.
Вдома було дуже тихо, якось не так, як завжди. Раптом загуло. Мама сказала взяти необхідне і взуватись. Укриття в нашому домі немає, тому ми побігли в підземний перехід поряд. Мені було страшно. Тато сказав, що боятись не треба, треба спокійно дотримуватись правил, не ігнорувати тривоги, вірити у Бога і у сили ЗСУ. Тривоги були частими. Час від часу тато просив маму, щоб поїхала зі мною з України бодай на якийсь час, але ми з мамою не хотіли нікуди їхати без тата.
Читайте також:
Минав час. У якийсь з днів я зрозуміла, що мені вже не страшно. Напевне, звикла. А ще у мене є антистрес – киця і я ходжу на улюблені танці. Дякую за це ЗСУ і Богові!
Автор: Гавриляк Соломія – 4 клас
