Моя історія

«Що ж ви плачете? Ми звільнили вас». Розповідь мешканки Маріуполя, яка втратила чоловіка та сина

«Ми були щасливі. Збиралися цього року подорожувати Європою. У дітей це було перше кохання – вони чотири роки зустрічалися, потім ще чотири роки разом жили. Мріяли про дитину, і рік тому народилася моя онучка. А потім настало 24 лютого…».

20 березня на очах у мешканки Маріуполя Анжеліки Медведєвої вбили її чоловіка та сина. Анжеліка розповіла редакції NEWSru.co.il про їхню загибель і про те, як вони з невісткою та однорічною онукою втекли з окупованого міста.

Анжеліка згадує, що 24 лютого о 2.35 прокинулася від віддалених вибухів. Вони з чоловіком жили в мікрорайоні Східний, а син із сім’єю – у центрі міста, приблизно за кілометр від заводу «Азовсталь». З вікна їхньої квартири, як каже Анжеліка, було видно міст.

У перший день війни Анжеліка з чоловіком та сім’я сина запаслися продуктами та зняли гроші. Потім Анжеліка провела кілька днів удома, на підлозі в коридорі, бо стріляли безперервно і «було так страшно, що не могла піднятися з підлоги». А потім сім’я переконала її переїхати до сина в центр міста.

«Ми стільки років чули, що місто чудово укріплене і сюди ніхто не прорветься. І не вірили, що обстрілюватимуть центр».

Анжеліка взяла запас речей на кілька днів. За декілька днів до них, у квартиру сина, вже пішки прийшов її чоловік.

Сім’я ще кілька тижнів жила в квартирі, не спускаючись до підвалу, бо, як каже Анжеліка, в районі їхнього будинку постійно йшли вуличні бої. Стрілянина була безперервною, і у підвалі, де на рівні землі були вікна, було неможливо дихати.

«19 березня, коли розпочалися сильні обстріли “Азовсталі”, навколо все стало горіти. Навколо будинку просто стояла стіна вогню, до квартир залітали снаряди. Ми пересувалися по квартирі повзком, трясучись від тваринного жаху. Того вечора всі сусіди домовилися, що всю ніч по черзі чергуватимуть, бо вогонь підступав уже зовсім близько до будинку. Чоловік і син уночі змінювали один одного, ми з невісткою теж не спали. Приблизно близько полудня 20 березня ми присіли поїсти і я сказала чоловікові та синові, що дуже їх люблю і що ми з Валерією ними дуже пишаємось, але просимо їх берегти себе, бо без них не виживемо. А Денис сказав, що краще бігати під снарядами, ніж сидіти і чекати, доки його дитина згорить живцем».

Анжеліка розповідає, що невістка, яка не спала всю ніч, заснула разом з дитиною на підлозі в коридорі, а сама вона почала збирати шибки, якими була усіяна підлога в квартирі, коли син сказав батькові, що вогонь перекинувся на дах їхнього будинку і вони вибігли.

«За кілька хвилин я почула крик: “Дениса вбили”. Я з криком кинулася сходами вниз і побачила, як біля відчинених дверей під’їзду на землі лежить Денис. Чоловік кричав “Анжеліко, допоможи, його треба затягнути в будинок”, я кинулася до нього, але тут почула дикий крик: “Не кидайте мене одну” і побачила невістку, яка бігла до нас з дитиною, а навколо свистіли кулі. Я схопила її і заштовхала в кут за ліфтом, повернулася до Андрія, який намагався тягнути сина в під’їзд, і побачила, як у нього потрапили дві кулі, і він упав».

Анжеліка розповідає, що один із сусідів зачинив двері під’їзду і заштовхав її у той же кут за ліфтом, де вже сиділа Валерія.

«Деніс та Андрій так і залишилися на землі за дверима, а ми з невісткою сиділи та плакали за ліфтом. Будинок трясся, навколо все гриміло, а ми ще дуже довго там сиділи в якомусь заціпенінні».

«Що ж ви плачете? Ми звільнили вас». Розповідь мешканки Маріуполя, яка втратила чоловіка та сина
Фото із сімейного архіву Анжеліки Медведєвої. Джерело: newsru.co.il

Через деякий час Анжеліка та Валерія з маленькою Кароліною піднялися до квартири, взяли підгузки та якісь дитячі речі, і сусіди розмістили їх у підвалі.

«Кароліна весь час плакала і не могла заснути. Вона звикла засипати під колискові, які щовечора співав їй під гітару Денис. І я сіла співати їй колискову. І тут зрозуміла, що збожеволіла. Мені здавалося, що я дивлюся на себе збоку і що свідомість більше ніколи не повернеться до мене. Я замовкла, передала Кароліну невістці. І почалося наше підвальне життя».

У підвалі Анжеліка, Валерія та Кароліна жили до 1 квітня. З маленькою свічкою, як у роки війни. Свічку навчили їх робити сусіди – налити масло в баночку, зробити ґнот із вати. Дениса та Андрія так і не поховали.

«Я розуміла, що їх треба закопати, але весь час були обстріли. До того ж я розуміла, що якщо своїми руками закопуватиму чоловіка і сина, то збожеволію. А на вулиці був мороз, і вони лежали на морозі, і я весь час думала, що треба захистити їх від холоду».

28 березня стрілянина затихла і Анжеліка почула, як сусіди кличуть її надвір.

«Я вперше за довгий час вийшла із підвалу на денне світло. Вийшла та обомліла. Двір я не впізнала, він був усіяний обгорілими трупами. Поруч стояла вантажівка, наполовину навантажена тілами, вони лежали там штабелями, як дрова. На подвір’ї 15 солдатів, вони розмовляли російською. Вони спитали мене, показавши на Дениса та Андрія: “Це ваші?” Я сказала, що так. У мене попросили їхні документи. Я сказала, що все у кишенях. Солдати обшукали кишені, знайшли документи та телефони, і один із них сказав: “Ви всі свідки, що я віддав дружині та матері речі”. А мій мозок просто відмовлявся вірити у те, що відбувається. Я дивилася на цю людину і думала тільки про те, щоб вона на все життя запам’ятала мої очі, щоб вони їй все життя снилися. Потім Дениса та Андрія поклали у вантажівку до решти, і вони поїхали. Я плакала тоді кілька годин. Плакала так, що думала, що ніколи більше не зможу навіть говорити. А потім ми з Валерією вирішили, що у підвалі більше перебувати не можна і треба йти. Дитина була весь час із температурою, синя від холоду».

Як тікати з міста жінки не знали. Обидві були дуже слабкі, Анжеліка травмувала ногу, а Валерія від слабкості навіть не могла тримати на руках дитину. Сусіди говорили, що треба дістатися околиці міста, звідки волонтери возять людей до Микільського, до табору біженців.

«Я вийшла з дому, побачила машину “Червоного хреста”, почала їй махати, але вони проїхали повз – мабуть, не зрозуміли. Ходили чутки, що журналісти їздять дворами, привозять хліб та вивозять людей. Я стала ходити сусідніми дворами і в якийсь момент дійсно побачила американських журналістів. Я кинулася до них, але англійської я не знаю, і вони мене не зрозуміли. Поплескали по плечу і пішли. То я ходила ще два дні. А в ніч на 1 квітня я прокинулася від дуже дивного сну, я його й досі пам’ятаю. Мені снилося, що мене кудись покликали і заманили в пастку, якусь камеру. А я сміялася і розбивала ногою стіни, що виявилися картонними. Я розбила всі стіни, вирвалася і вибігла на гору, з якої відкривався чудовий краєвид на сосновий ліс. І сміх у мене був такий тріумфуючий, що я від нього прокинулася. Я не могла заснути до ранку, а вранці сказала Валерії, що ми сьогодні поїдемо, або просто тут помремо. У Кароліни була вже температура 39. Того ранку я години три ходила по сусідніх дворах і вулицях і розуміла, що, мабуть, це кінець. Але раптом побачила, як проспектом Металургів повільно їде якась машина з написом “Преса”. Я кинулася їй навперейми, почала стукати по капоту і плакати. З машини вийшла молода дівчинка і сказала, що якщо ми за 20 хвилин прийдемо на це ж місце, вони нас вивезуть».

«Що ж ви плачете? Ми звільнили вас». Розповідь мешканки Маріуполя, яка втратила чоловіка та сина
Фото із сімейного архіву Анжеліки Медведєвої. Джерело: newsru.co.il

Медведєва розповідає, що помчала до підвалу, забувши про травмовану ногу. Сусід допоміг їм із Валерією донести речі, Анжеліка несла на руках дитину. Вони встигли, машина на них чекала. Коли вони вже влаштувалися на задньому сидінні, до машини підійшов військовий.

«Цих бородатих військових сусіди називали чеченцями. Я не знаю, хто вони були насправді. Кароліна кричала, ми з Валерією плакали від постійного жаху. А він побачив на машині напис “Преса”, підійшов до нас і сказав так ласкаво: “Ну, що ж ви плачете? Все ж таки добре, ми вас уже звільнили”».

Анжеліка розповідає, що вона навіть не знала, з ким вони їдуть, що то за журналісти. Тільки чула, що вони говорять російською мовою (за даними редакції NEWSru.co.il, йдеться про журналістку Ганну Долгарову, яка повідомляла 1 квітня 2022 року про те, що вивезла з Маріуполя маму з маленькою дівчинкою – Леру та Кароліну.) Спочатку журналістка ставила Анжеліці та Валерії питання про те, як вони жили в підвалі, але потім дала їм спокій і стала тихенько перемовлятися з водієм. Дорогою було багато блокпостів. За словами Медведєвої, їх весь час зупиняли, і журналісти казали, що вивозять із міста знайомих. Коли машина доїхала до точки, звідки, як казали Анжеліці, мешканців вивозять волонтери, Медведєви побачили величезний натовп із дітей, жінок та літніх людей. Журналісти сказали, що не висаджуватимуть Медведєвих тут і відвезуть до Микільського.

«У Микільському теж була величезна черга на те, щоб зареєструватися та переночувати у місцевій школі. Безглуздо було пояснювати, що у нас хвора дитина, там усі були з дітьми. Я увійшла до школи, щоб подивитися, як це виглядає, і побачила людей, які лежать на голій підлозі – на простирадлах, там навіть матраців не було. Дівчинка, яка везла нас, сказала, що нам не можна там залишатися, і вони відвезуть нас до Донецька. І ми поїхали туди. До міста нас намагалися не пустити. На блокпості сказали, що туди не пускають тих, хто не пройшов фільтрацію. І тоді ця дівчинка почала говорити, що вона московська журналістка, показувала посвідчення та розповідала військовим, які вони герої-визволителі. Ще хвилин через 15 цього марення нас пропустили».

У Донецьку журналістка зняла Медведєвим кімнату та привезла продукти. Там вони змогли вперше за весь цей час вмитися і привести себе до ладу. Тоді ж Анжеліка виявила, що посивіла. У квартирі був Wi-Fi, і Анжеліка почала писати знайомим у Києві, щоби зрозуміти, як їм вибратися з Донецька. Усі казали, що виїхати можна лише через Росію. Батьки Анжеліки живуть у Краснодарському краї. Жінка вперше за кілька місяців зателефонувала їм повідомити, що жива. І що Дениса та Андрія вбили.

«Мій тато – вірменин, а мати – українка. Ми говорили з ними по відеодзвінку, там якраз були в гостях наші родичі. Я вперше бачила тата, що плакав. Ми домовилися, що прориватимемося до Ростова, а звідти вони нас заберуть».

Анжеліка розповідає, що на той момент нічого не знала про фільтрацію, але київські друзі пояснили, що треба видалити з телефону контакти людей, які підтримують Україну, почистити Facebook, видалити всі месенджери. Наступного дня Медведєви поїхали на фільтрацію до відділення поліції. На фільтрації їх довго допитували, вимагали контакти людей, які підтримували націоналістів. За словами Анжеліки, було багато криків, лайки, тиску. Але в результаті їм дали документи, і звідти вони одразу поїхали на вокзал та купили квитки до Ростова. З Ростова їх знайомі відвезли до батьків Анжеліки. Тим часом родичі зібрали їм грошей на дорогу, і жінки з дитиною через Москву, Петербург та Таллінн дісталися Вільнюса.

Тепер Анжеліка, Валерія та Кароліна у Вільнюсі. Анжеліка знайшла роботу. Вона не знає, де поховані та чи поховані Денис та Андрій.

Джерело: ieshua.org з посиланням на newsru.co.il

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Євген Коновальчук

Новинний редактор Всеукраїнської християнської газети «Слово про Слово». Студент Запорізької Біблійної Семінарії. Керівник медіасфери Запорізької Біблійної Семінарії. Навчався в Запорізькому національному університеті на факультеті "Журналістика", спеціальність "Видавнича справа та редагування".

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Back to top button