КонкурсПроза

Знеславлена ворогом, народжуюсь вдруге

Через трепет рук слова калічені на аркуші паперу, покоцані, криві й криваві… Одяг, який був на мені тоді, скроплений власною кров’ю, лежить біля смітника й чекає моменту, поки власниця наважиться спалити його та тікатиме далі. То були страшні, моторошні дні.

Від вибухів діти кричали не своїм голосом та просили піти додому спати. Я ж заспокоювала та лагідно пригортала до себе малечу: їм страшніше, ніж нам, адже тендітні, маленькі серця ще не вміли впоратись зі страхом. Вони залазили під мене, і охоплювали руками з усіх сторін, ми навіть сміялися з цього.
Уявіть: близько 6 годин вечора, сині сутінки встелили горизонт, тому холод та темрява проникли й всередину будинку. Підлога, на якій ми сиділи, вкрилася бетонним пилом, довкола сірі стіни та й більш нічого. Вибух за вибухом по той бік змушували стіни будинку гойдатися, немов ми герої казочки про трьох поросят, в якій знесло хатинку за одним подихом.

Від того, що ми декілька годин сиділи, заніміло тіло і спітніли руки. Руки… Лише взяти дитину за ручку і не страшно помирати, її рука залишиться назавжди зі мною. Та як то кажуть, у долі свої правила, а у війни − свої. Через декілька годин все стихло, можна навіть було збігати до вбиральні в сусідній кімнаті, та при цьому навприсядки до землі. Непомітно наступив каральний ранок.

Троє чужинців, серед яких один за віком годиться мені в батька, зайшли до підвалу з розслабленими обличчями та піднятими автоматами. Не довго думаючи, розстріляли чоловіка та сусіда, ніби-то «Чтобы не было кому тебя спасать». Моментальний шок, ціпка реакція і я хватаю дітей і намагаюся бігти до сусідньої кімнати. Марні спроби тільки розлютили катів. За це вони забрали в мене найменшого, поки я в той момент зв’язана на підлозі билася об підлогу та кричала про милість. Слізка за слізкою у малого текла по щоці, він не розумів що роблять дорослі дядьки, сунучи йому до рота і не тільки. Я кричала все більше і більше, але здавалося, що це такий сон, ніби нічний кошмар, від якого прокидаєшся в холодному поті та зі сльозами на очах. Тільки цього разу я не прокинулася й донині. Скільки дитячого крику було, я вже не пам’ятаю: булла напівсвідома. Останнє, що я побачила, − посиніле тіло мого синочка біля сволоти, яка нажерлася і хижо поглядає на мене.

Якби хтось застрелив його, навіть якщо через моє тіло теж пройде куля, аби дістатися серця цієї мерзоти. Один був зверху, інший збоку, а третій шаленів від очікування. Грубі руки торкалися до обличчя, ніг, грудей, виривали волосся та вигукували звуки, ніби мавпи. Було боляче, однак на лиці жодної емоції. В трансі, саме такий стан прийняла душа, а перед очима досі тортури мого малесенького.

Старшого тримали на прив’язку, примотавши до горла мотузку, при руху тіла його почне душити. Він плакав, благав, за що отримував стусани, а потім закривши очі, так і заціпенів.. Стояти йому довелося два вечори й один ранок, після чого один з протверезілих посадив на підлогу і просто водив його як собачку на повідку. Він не вимовляв ні слова, виконував з закритими очима, щоб не бачити рідних та оголену, трішки закривавлену маму. Ті заходилися не своїм сміхом від побаченого, та трохи згодом поверталися до мене. Я вже чекала зустрічі з синочком, жодного руху, слова, погляду.

Як виявилося, німі овочі швидко набридають і інтерес згасає, це ж не дівчина, яка кричатиме до самого кінця. Підійшов і четвертий вечір порятунку. «Водка» гарно присипає, особливо після тяжких буднів. На збори було кілька хвилин, на роздуми – жодної секунди.

У мене залишилася ще одна дитина, яка зобов’язана жити! Заради нього я піднялася, взяла на столі ножа, яким різали собі наш хліб, відрізала мотузку і навшпиньки побігла. Не знаю, де взялась сила перерізати мотузку, вийти майже голою на холод та бігти у темряві з дитиною, де можуть чекати наступні «рятівники». Ми сховалися в розваленому сарайчику, як тільки почало світати, пішки йшли через поле до міста.

Нас побачили літні люди, що їхали автомобілем. Мешканці міста теж евакуйовувалися, підхопивши нас. Знесилена заснула в машині, при цьому сорому не відчувала зовсім. Люди були налякані нашим виглядом, тому ми подалися до села під Києвом. Там нас помили, погодували й спати поклали. Через дві доби господарі наважилися спитати, звідки ми та що пережили. Та старенька, зрозумівши й так, просто обняла і заплакала.

Не пам’ятаю, коли востаннє мовчки ридала. Це була мовчазна істерика на очах у синочка. Він просто мовчав і плакав. Була думка податися геть, залишивши сина з новими знайомими. Я не зможу огорнути його тією любов’ю, що була до цього. Не зможу перші дні глядіти на обличчя без сліз. Не зможу говорити з ним, знаючи, що він бачив абсолютно все. Проте жінка заглянула до мене в кімнату і говорила. В її словах була істина кожної матері.

«Знаю, який сором та біль ти відчуваєш. Здається ось-ось розірве на шматки. Та поглянь на дитину… В ній залишилася частинка тебе, твого чоловіка та сина. Невже твоя любов не здатна загоїти такі тяжкі рани та подарувати любов своїй кровинці? Побачити, як він знову посміхнеться, поцілує, обійме?» − не похопливо говорила, наче по літері, жінка.

Читайте також:

Потім були безсонні ночі, тисячі думок, лікування у лікаря, і я відчуваю, як сили й впевненість повертаються до мене. Залучилася до господарства, домашнього побуту, виховання сина. Час від часу гримлять гармати десь далеко, та мені вже не страшно. Я не боюся. Я житиму. Син житиме.

Автор: Марія Герасименко

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!
Become a patron at Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Редакція

Слово про Слово – інформаційний християнський ресурс. Публікуємо щоденні новини, коментарі, аналітику, що висвітлюють релігійну тематику в Україні та світі. Публікуємо статті різних жанрів, авторські блоги, оповідання, поезію, притчі.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button