Соні було дев’ять років. Після школи вона любила гратися з подружками. Кожна дівчинка приносила свої іграшки й вони дружно гралися.
Одного разу Соня прийшла додому із заплаканими очима.
Мати це помітила й одразу ж запитала:
− Що з тобою, Соню? Ти плакала?
Соня кивнула головою.
− Хто тебе образив? − нахилившись до доньки, запитала мати.
− Мамо, мені дуже шкода Ліду. Катя запросила її до себе в дім, але мати Каті не дозволила Ліді гратися з нами. Ліда образилася, заплакала і пішла додому.
Помовчавши, Соня скрушно сказала:
− Матусю, мені дуже шкода Ліду. Вона дуже хороша дівчинка, але в неї немає мами, немає тата. Вона дуже бідна…
Голос у Соні тремтів, і мати відчувала, що вона готова ось-ось заплакати. Мати ніжно обійняла доньку, погладила її по голівці й сказала:
− Цікаво, чому ж мати Каті не дозволила Ліді гратися з вами?
Соня заплакала і крізь сльози промовила:
− Тому, що в Ліди дуже стара сукня, заштопана і волосся не причесане…
Мати зітхнула і тихо сказала:
− Не плач, Соню. Завтра приведи Ліду зі школи до себе додому. Я познайомлюся з нею і ми будемо друзями.
Соня міцно обійняла маму за шию і поцілувала її.
Того вечора, перед сном, Соня схилила коліна разом із мамою і почала молитися:
− Боже, благослови Ліду. Вона сирітка. Дай їй маму таку, яку маю я, дай їй гарну сукню…
Молилася й мати. Потім вона взяла Соню за руку і підвела її до шафи, де висів її одяг.
− Бачиш, Соню, як багато в тебе є суконь і черевиків! Іграшок у тебе теж дуже багато. Ти хочеш порадувати Ліду і поділитися з нею?
− О, так, матусю!
На личку Соні засвітилася усмішка. Вона здогадалася, що хоче зробити мати.
− Мамо, ось цю сукню ми дамо Ліді. Вона гарна, красива, − лепетала Соня. − І це можна…
Зі школи повернулася не одна. Обидві дівчинки щасливо посміхалися. Мати Соні зустріла Ліду привітно і нагодувала їх обідом. Виявилося, що Ліда не пам’ятає своєї матері, а батько її помер від раку зовсім недавно. Тепер вона жила в тітки. Ліда звиклася зі становищем і нікому не скаржилася. Одне їй хотілося: дружити з дівчатками.
Після обіду Соня відкрила свою шафу.
− Лідо, це для тебе… І це. І це теж…
Мати Соні приміряла Ліді сукні. Усі вони були їй гарні.
Личко Ліди вкрилося рум’янцем. З-під довгих темних вій викотилося кілька сльозинок. Це були сльози радості.
Читайте також:
З того часу Соня і Ліда були нерозлучними подругами… Тепер вони щонеділі зустрічалися в Недільній школі.
Дві матері… Та серця в них різні.
Автор: Анна Водневська
