Дитя спотикання – віддати чи погубити?

За влучним зауваженням Андрія Кураєва, добра половина громадян СРСР була вихована в одностатевих сім’ях (яка складалася з мами та бабусі). У занепалому світі сім’я, як і всі інші соціальні інститути, знаходиться в кризовому стані. А в країнах, де громадяни поколіннями живуть ще і в умовах безперервної соціальної кризи, ситуація і зовсім катастрофічна.
При цьому найбільше страждають, є найменш захищеними, і тому – найбільш вразливими саме діти. Безліч з них живуть в неповних сім’ях або сім’ях з хворими стосунками між батьками. Найбільш же кричущою проблемою є сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, яких в одній тільки Україні близько 70 тисяч. І хоча ми бачимо обнадійливі приклади служіння на цьому терені окремих національних місій і міжнародних християнських організацій, вони – лише крапля в морі на тлі байдуже відстороненого ставлення більшості національних церков до настільки кричущої проблеми.
Загострена останнім часом в церквах тенденція надії на князів людських аж ніяк не сприяє її розв’язанню. Наївна лжемесіанська ідея, що варто тільки обрати правильного, «нашого», правителя, і він все «вирішить» на законодавчому рівні, веде лише до поглиблення проблеми.
Завдання державних органів – рівне забезпечення невідчужних прав і справедливих законів для всіх законослухняних громадян в рівній мірі, незалежно від їхніх переконань або способу життя. Церква ж, навіть в безбожній державі (будь то Римська імперія чи СРСР) служить світлом і сіллю, виконуючи пророчу роль – викриття гріха і заклик до праведності. Призначення церкви – поширення Доброї Новини про спасіння в Ісусі Христі.
Але, як вказує брат Господній Яків, свідоцтво Христове не обмежується одними лише словами й проповідями (Якова 2:17−20). В Писанні ви не знайдете жодного місця, яке вказує на обов’язок державних органів піклуватися про знедолених, до яких належать й сироти. У всі віки це було і залишається відповідальністю спільноти вірян.
Безумовно, це добре, що держава таку турботу все-таки проявляє. Ми також повинні дякувати й ентузіастам, які несуть жертовне служіння пораненим незміцнілим душам в дитячих будинках. Але сама система дитячих будинків – лише лейкопластир, накладений на рану, яка зяє. Вона аніскільки не здатна замінити ту індивідуальну турботу, яку дитина отримує в контексті сім’ї – нехай навіть не дуже здорової (діти з зовсім хворих сімей позбавляються збоченого батьківського піклування за рішенням суду).
Найкраще свідчення тому – жахлива статистика. Лише близько 10 % колишніх вихованців дитячих будинків «відносно успішні» (тобто не створюють видимих ​​проблем суспільству), в той час, як приблизно 40 % в перші ж роки потрапляє у в’язницю, близько 40 % гине від алкоголю і наркотиків, а 10 % й зовсім закінчує життя самогубством (https://is.gd/Mk1uTK). Лише один з десяти доживає до сорокарічного віку (https://is.gd/7nPmgw).
На цьому тлі особливо болюча радикально догматична і непослідовна позиція багатьох християн щодо можливості усиновлення сиріт одинаками-усиновлювачами або одностатевими парами. У той час, як під час обговорення теми легалізації абортів церква стоїть на сторожі найбільш вразливої сторони конфлікту, а саме – дитини, при питанні усиновлення інтереси дитини до уваги як би зовсім не приймаються.
Так, одностатеві сексуальні стосунки гріховні – вони є порушенням Божого задуму про сім’ю як про союз одного чоловіка та однієї жінки на все життя. І церква зобов’язана гріх назвати гріхом. З іншого боку, всі громадяни мають рівні права вступати в договірні майнові стосунки. А саме цим, власне, і є юридичне оформлення спільного проживання і ведення господарства гомосексуальною парою. У законодавстві ряду країн подібні стосунки, на відміну від шлюбу, називаються «цивільним союзом». Саме це, до речі, і мав на увазі папа Франциск в тому інтерв’ю за жовтень 2020 року, на підставі якого ЗМІ підняли хайп про, нібито, підтримки Ватиканом одностатевих шлюбів. Детальніше про співвідношення кесарева і Божого (цивільного і біблійного) в розумінні гомосексуальності дивитися за посиланням Https://is.gd/wrX8LL.
Істинно також і те, що дітей, вихованих гомосексуальними партнерами, абсолютно однозначно можна віднести до групи ризику. Дослідження* виявляють у них вищий рівень соціальних і психологічних проблем у порівнянні з дітьми, що виросли в гетеросексуальних і навіть неповних сім’ях. Проте ризик цей значно нижчий, ніж серед колишніх вихованців дитбудинку. Так, 71 % з дітей, які виросли в контексті одностатевих стосунків, однозначно ідентифікують себе як гетеросексуали при гомосексуальному батьку і 61 % – при гомосексуальної матері, а перебувають у гомосексуальних стосунках лише 12 % і 7 % відповідно (для дітей з гетеросексуальних сімей ці показники становлять 9 % і 4 %).
Так, навіть це не може не турбувати. Але не слід, однак, забувати, яка альтернатива при вихованні дитини в дитячому будинку. Реальна статистика того, скільки випускників дитячого будинку, опинившись за його огорожею, піддаються сексуальному насильству і втягуються в проституцію (в тому числі – в гомосексуальних формах) просто відсутня. Але всякий, хто знайомий з наркотичною або тюремною субкультурами знає, що мова тут йтиме аж ніяк не про поодинокі випадки.
До того ж не слід думати, що будь-хто може прийти в дитячий будинок і взяти собі дитину, як іграшку в супермаркеті. Усиновлення – тривалий процес, в якому законодавчо встановлені офіційні органи (такі, як національна служба у справах дітей, відділ опіки та піклування тощо – в кожній країні своя специфіка) з’ясовують серйозність намірів усиновителів, психологічний клімат в їхньому будинку, здатність надати дитині необхідний догляд. І роблять вони це у співпраці з правоохоронними, наглядовими, судовими та експертними органами, уповноваженими забезпечувати дотримання житлових та майнових прав дітей та прийняття до уваги їхніх інтересів – як на етапі усиновлення, так і по його закінченні.
Будь-які усиновителі (в тому числі – гомосексуальні пари, матері-одиначки, хто б то не був), які відповідно до встановлених вимог і під контролем наглядових органів зможуть забезпечити дітям комфортні умови проживання, здорове харчування, якісну освіту, безпечне соціальне оточення (як в дитинстві, так і після досягнення повноліття), нададуть дитині незрівнянно більше, ніж будь-який дитячий будинок. Вони дадуть йому гідне життя замість жалюгідної смерті від передозування, на вулиці або в петлі. А значить – і набагато більше шансів почути Добру Новину. Якщо церква, звичайно ж, залишиться вірною своєму покликанню благовістити, а не буде покладатися на виборних князів, які обіцяють в обмін на електоральну вірність законодавчо заборонити ті чи ті прояви людської гріховної натури.
Дані людині Богом невідчужних права недоторканні. Варто одній групі людей зазіхнути на них стосовно іншої, вона автоматично стає в чергу, щоб стати наступною, чиї права будуть обмежені. Серед цих прав – право на відступ від волі Творця (ми вперше скористалися ним ще в Едемському саду). Але які справедливі закони не приймало б суспільство, максимум, на що вони здатні – це стримувати прояв зла. Ніякі закони не зроблять людей добрішими.
Вимагаючи законодавчої заборони на усиновлення дітей одностатевими партнерськими союзами або ж батьками-одинаками, церква, скоріше, піклується про благочестивість свого образу в очах громадськості, ніж про інтереси дитини. Вона уподібнюється лжематері з історії про Соломона, яка заявляє: нехай краще дитя гине, ніж дістанеться комусь іншому (1 Царів 3:16–27). З одним лише застереженням: та жінка хотіла взяти дитину собі, а церква, в більшості своїй, не бажає. Бо якби вірян дійсно хвилювала б доля сиріт, вони самі б їх давно всіх усиновили, і представникам дисфункціональних сурогатів сімейних стосунків всиновлювати просто не було б кого.
* Mark Regnerus. How different are the adult children of parents who have same-sex relationships? – Social Science research 41 (2012). Pp. 752-770.

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!