Біблія Івана Огієнка – спогади очевидців створення перекладу

Михайло Назаренко 1 Червня, 2020, 12:15

0 985 1 годин читання

Напевно, що немає потреби представляти особистість Івана Огієнка українським читачам. Нині вже чимало написано про життя і доробок нашого славного земляка, ім’я якого відомо також і в світі. Певною мірою ми також долучимось до сторінок його життєпису, давши змогу самому авторові другого перекладу повної Біблії на українську мову розповісти про себе. На тебе, шановний читачу, чекає цікава подорож у світ історії перекладу Святого Письма на нашу мову. Сподіваюсь, що ти не розчаруєшся в цьому, долучившись до спогадів безпосередніх свідків цих вікопомних подій. Приємного читання і великої насолоди
«РАДІСНИЙ ДЕНЬ МОГО ЖИТТЯ!… Сьогодні, 12 червня 1962 року, летунська пошта доставила мені з Лондону від “Бритійського й Закордонного Біблійного Товариства” три примірники мoгo перекладу Біблії на українську мову.
Великий, світлий і радісний день у моєму житті!
Ні, найбільший, найсвітліший і найрадісніший день у всьому моєму довгому й трудящому житті!
П’ятдесятилітня моя мрія і тридцятилітня моя робота сповнились, – ось моя всежиттєва праця лежить на столі передо мною: Біблія моєю piдною, мені найдорожчою мовою, мовою українською!
Українськa Православна Церква тепер повна й закінчена: вона мaє свій науковий переклад Біблії на свою рідну мову! Тому, це день, що його створив Господь для всієї Української Православної Церкви, “радіймо й веселімося цього дня!” Бож Бі6лія підвалина нашого духового життя, нашої Віри, нашої нації, нашої культури! Коротко розкажу тут, я дійшло до цього найсвітлішого дня української духової культури, до нового перекладу Біблії.

Причина мого зацікавлення прекладом Біблії

Закінчений труд ycьoгo життя мoгo, – мій переклад Біблії на українську мову незабаром появиться в світ. Появиться в світ праця, якій я віддав усі свої сили духові й усі свої сили фізичні. Мало цього, у цю працю свою я віддав і все своє серце, усю свою душу.
Іще в свої студентські роки в Києві я мріяв про новий український переклад Біблії. Я багато працював над монографією про життя й працю Архимандрита Йоаникія Галятовського, найбільшого українського письменника ХУІІ століття (1688 р.), якого я полюбив і якого я вивчав. У своїх творах Йоаникій Галятовський часто дає свій переклад Святого Писання, на літератур- ну мову cвoгo часу, над чим я часто спинявся. А це піддавало мені думку про повний переклад Біблії на українську мову.
З великим пієтетом я ставився до стародавніх перекладів Святоrо Писання, і рано став їх досліджувати. Це були Евангелії: Пересопницька 1556-1561 рр., Житомирська 1571 р., Тяпинськоrо 1570-1580 рр., Негалевського 1581 р., Літківська 1595 р. й ін. Рано я став вивчати Учительні Євангелії як рукописні, так і друковані. І одна з більших моїх монографій, двотомова, була про український Kpexiвський Апостол 1560-x років (Варшава, 1930 р.), праця, що принесла мені докторат. Усі ці досліди виразно мені показували, що в Україні було багато спроб перекладів Св. Писання на живу мову, але цілої Біблії друкованої таки не було в нас в перекладі ніколи!
Усі ці давні переклади Св. Письма я пильно досліджував і пізніше писав про них. А коли появилася року 1905-гo повна Біблія в перекладі Пантелеймона Куліша, вона мене відразу не задовольнила, на ній аж надто чулася тяжка рука Пулюя, що таки видав її без волі головного перекладача старим галицьким правописом. І взагалі цей переклад появився надто спізнено, а мова його вже для cвoгo часу була застаріла.

Монографічне вивчення життя й праці Архимандрита Йоаникія Галятов- cькoгo змусило мене глибше знайомитися з богословськими науками. Курс апологетичного богословія я прослухав у славноrо свoгo професора о. протоєрея Павла Світлова (+1861 р.), і власне він защепив мені любов і поважне ставлення до богословських наук, як славний проф. Степан Тимофієвич Голубів (+1849р.) защепив мені любов до історії Укpaїнської Церкви. Обидва були моїми профе-сорами, у них я навчався, у них іспити складав з тих наук, які вони викладали.
Я багато працював у царині історії Церкви, богословія, мови, історії нaшої культури, давньої літератури, а все це часто голосно нагадувало мені, що ми не маємо каменя наріжного для вивчення й для ширення знання своєї літератур- ної мови, не маємо своєї, зразково перекладеної Біблії! І я все мріяв про власний переклад на зразкову українську мову цілої Біблії. Мріяв, але я завжди відчував, що для такої велетенської праці в мене ще мало потрібного знання, головно богословського. Класичні мови, грецьку та латинську, я сумлінно студіював у таких знавців, як проф. Ю. Кулаковський, Сонні, Леціус та Поспішіл. Санскриту навчав мене проф. Кнауер. Але для перекладу Біблії потрібна була мені в першу чергу мова старогебрейська, і я вивчав її поза університетом приватно, вивчав пильно й багато.

ПЕРЕКЛАД БОГОCЛУЖБОВИХ КНИГ

Життя моє пішло так, що я вiддaвся студіям головно мовним, а час ішов. Українська революція 1917-1920 років змусила мене знову думати про перекла-ди, тепер головно про переклади Богослужбових книг. Року 1921-гo я видав уже кілька своїх перекладів, а на початку 1922-гo року у Львові вийшов мій переклад літургії Св. Івана Золотоустого (і був арештований львівською поліцією тoгo ж дня).
Року 1921-гo, перебуваючи в Тарнові з урядом УНР, я вперше звернувся до Бритійськоrо й Закордонногo Біблійного Товариства з предложенням перекласти Біблію на нову українську літературну мову. Біблійне Товариство відписало мені, що тепер на Сході революція, але воно буде пам’ятати про моє бажання засісти за переклад Біблії.
Працюючи над перекладом Літургії Св. Івана Золотоустоrо, я цілий 1921-ий рік вивчав методологію перекладу і Богослужбових книг, і Книг Св. Писання. І тоді я остаточно пересвідчився, що без попереднього Hayковoгo перекладу повної Біблії годі нам належно перекласти й Книги Богослужбові. Без доброrо перекладу Біблії на сучасну літературну мову нaша Українська Церква буде завжди мати переш:коди. Правда, був переклад Пантелеймона Куліша, але це був переклад тільки початковий, на якому Церква не могла легко базуватися.
При своєму перекладі Св. Літургії Івана Золотоустого 1921-гo року я подав і частину ІІ: “Пояснення до тексту” на 80 сторінках, які показували поважність моєї праці. Тут яподав: “Методи перекладу Богослужбових Книг” ст. 3-25, і «Пояснення до перекладу Св. Літургії Івана Золотоустогo” ст. 26-77. Ці Пояснення ще й досі мають поважну наукову вартість, тут дано вияснення 821 грецького слова, більшість яких 6іблійного походження. Це була моя підготова до перекладу Біблії.
Роки 1922-1926 я прожив у Галичині, перше у Винниках підо Львовом, а пізніше у самому Львові (вулиця Ходоровського, 15). І власне тут я вже багато працював над перекладом Новoгo Заповіту, і переклад чотирьох Євангелій майже закінчив, але в початковій редакції.

ЦЕРКОВНА НАГОРОДА ЗА ПЕРЕКЛАДИ

Над перекладом Богослужбових Книг я не переставав працювати. Poку 1923-гo я випустив новий переклад: “Свята Відправа Вечірня й Рання”, 288 сторінок. Ця праця вимагала від мене глибоких студій із Cтapoгo Заповіту. Тут переклад багатьох Псалмів.
І до Вечірні й Утpeнi я склав цінні пояснення, але вони не видрукувані. Ці пояснення були для мене високо помічні при перекладі Біблії.
Взагалі, переклади Богослужбових Книг сильно підготовили мене до перек-ладу Святого Письма.
Року 1924-гo Священний Собор Православної Церкви в Польщі звернув своюувaгy на мою перекладову працю, і видав мені таку гpaмоту:

Благословенна гpaмотa

“Священний Синод Православної Митрополії в Польщі уділює від своєї мірности Благословення, з видачею цієї грамоти, вельми шановному професо- рові Івану Івановичу, Огієнкoві за його корисну діяльність для Православної Церкви взагалі, і особливо за його славнозвісну працю по перекладу святих Служб Церковних мовою українською.
Свята Почаївська Лавра. 28-гo серпня 1924-гo року Божого.
Голова Священного Синоду Діонисій, Митрополит Варшавський і Волинський і Bcієї Польщі.
Феодосій, Архиєпископ Біленський і Лідський.
Александер, Епископ Поліський і Пінський.
Член Правитель Діл Св. Синоду Алексій, Епископ Городенський і Новогрудський”.
Гpaмoтa ця вказує, що Церква зрозуміла мою працю, як не буденну. Зрозуміла і найголовніше – поблагословила.
А це Благословення дало мені крила до дальшої праці.
Переклади Богослужбових Книг, над якими я багато працював і тепер
працюю, дали мені глибокий досвід для дальшої перекладної роботи взагалі. Це була моя реальна підготова для перекладу Біблії.

ПЕРШЕ ПРЕДЛОЖЕННЯ ПЕРЕКЛАСТИ БІБЛІЮ

Року 1923-гo до мене звернувся зо Стокгольму пастор Вильгельм Фетлер і зробив мені предложення, перекласти на українську мову всю Біблію. Просив починати з Hовoгo Заповіту.
У пастора Вильгельма Фетлера працював мій знайомий д-р Стаховський, який багaтo писав мені, закликуючи взятися за переклад Біблії, а пастор Вильгелм Фетлер видасть її в Американському Біблійному Товаристві. І я ревно взявся за працю, викінчуючи переклад чотирьох Евангелій. Крім цього, я став глибше готуватися до перекладу й Cтapoгo Заповіту, набуваючи собі потрібного знання.
Через рік д-р Стаховський покинув працю в пастора Фетлера, і став сильно остерігати мене, щоб я нічим не зв’язувався з цим пастором. І вкінці я пішов за цією порадою…

МОЯ ПРАЦЯ В ВАРШАВІ

Року 1926-гo мене покликано професором на Богословський православний факультет у Варшаві, викладати церковно-слов’янську мову та кирилівську палеографію. І я ввесь віддався цьому Факультетові. Але разом з тим я організував у Варшаві при Митрополії Комісію для перекладу Богослужбових Книг, багато в ній працював, і немало видав нових своїх перекладів. А року 1927-гo я видрукував свою працю: “Методологія перекладу Св. Письма та Богослужбових Книг на українську мову”, і в ній показав усю свою перекладну наукову методологію.
Мене сильно зацікавило життя Св. братів Костянтина й Методія, як вони перші перекладали Святе Письмо на стародавню болгарську мову, і в роках 1927 і 1928-гo я випустив про цих перших перекладачів двотомову монографію. Ця довга праця (1926-1928) дала мені дуже багато для вироблення глибшої методології перекладу Святого Писання і для вивчення історії її. Крім тoгo, я глибоко вивчав ідеологію, для чого Св. Брати перекладали на живу тогочасну слов’янську мову з мови з грецької.
Року 1932-гo польський уряд звільнив мене з професорства у Варшав- ському університеті “за український націоналізм” і за спротив полонізації православних богословів. Я остався без праці і знову засів і за переклад Біблії, і за належну підготову себе до цієї великої справи. Цьoгo року я почав видавати в Варшаві “Рідну Мову”, а з 1935 – й “Нашу Культуру”. У цих своїх місячниках я часто підносив питання новoгo перекладу Біблії на сучасну українську літературну мову, тaкoгo перекладу, щоб він став наріжним каменем для мовної та духової культури вcьoгo українського народу.

БРИТІЙСЬКЕ БІБЛІЙНЕ ТОВАРИСТВО ДОРУЧИЛО МЕНІ ПЕРЕКЛАСТИ БІБЛІЮ

На прикінці року 1935-гo до мене завітав з Женеви професор пастор Л. Келлер. Він близько стояв до “Бритійськoгo Біблійного Товариства” і випитав мене, чи я не погодився б перекласти Біблію на українську мову для лондонського Біблійного Товариства. Ми довго говорили на перекладні біблійні теми.
З початком 1936-гo року справа могo перекладу Біблії почала ставати на реальний ґрунт. У березні місяці 1936 року до мене завітав Секретар на Ев- ропу Бритійськоrо й Заграничного Біблійного Товариства в Лондоні пастор Гейґ (Heig) разом з директором цього Товариства на Польщу пастором Володимиром Енгольцем, і офіційно запропонували мені зробити переклад цілої Біблії на українську мову, і дати цей переклад їм, Біблійному Товариству для видання.
Почалися переговори. Секретар Гейґ повідомив мене, що мусить скластися відповідна Ревізійна Комісія для перегляду Moгo перекладу Біблії, бо так робить це Товариство для всіх перекладів, які воно випускає в Европі.
На Ревізійну Комісію я погодився, але не погодився, щоб ця Комісія вмi шувалася в мову й правопис мoгo перекладу. Секретар Гейґ на це погодився, і 1 квітня 1936-гo року я підписав з Лондонським Біблійним Товариством нотаріяльну умову. Згідно з цією умовою я мав закінчити свій переклад за п’ять літ, року 1940-гo, і частинами здавати Біблійному Tовaриству. Щодо Ревізійної Комісії, то до нотаріяльного акту внесено, що вона може робити свої уваги тільки “характеру богословського”, а коли я на них не погоджуюсь, вирішує справу саме Товариство, але в порозумінні з перекладачем.

ПОЧАТОК НОВОЇ ПРАЦІ

І я пильно прийнявся за докінчення й виправлення cвoгo перекладу. Згідно з нотаріяльною умовою, переклад мав іти так: 1. Новий Заповіт, 2. Псалтир, З. Старий Заповіт. І вже в травні 19З6-го року я здав Бі6лійному Tовaриству свій переклад Євангелії Матвія.
Уci чотири Евангелії мoгo перекладу вийшли (окремо і разом) друком у Львові 1937-гo року, друкувалися в дpукapнi Haукoвoгo Товариства ім. Шевченка, по 5.000 примірників кожнoгo. А року 19З9-го в друкарні Apцта в Варшаві вийшов мoгo перекладу Новий Заповіт з Псалтирем, 25.000 примірників. Цей переклад Hовoгo Заповіту з Псалтирем року 1942-гo був передрукований у Швеції в Стокгольмі, 10.000 примірників, а в Лондоні року 1949-гo 25.000 примірників. Крім цього
, заходами пана Івана Гpaбовця року 1949-гo це видання було перефотографоване в Гуммерсбасі в Німеччині, 5.000 примірників, мистецька оправа. Таким чином розійшлося багато примірників за короткий час.
Знаю, що цей переклад друкувався у Швеції три рази, друкувався ще в Фінляндії в Гельсінках, друкувався кілька раз у Лондоні. Разом вийшло щось близько 100.000 примірників.

ЯК ПЕРЕКЛАДАТИ СТАРИЙ ЗАПОВІТ

Зо Cтapoгo Заповіту в мене було чимало вже перекладеного, але все це треба було виправляти та докінчувати. І з осени 1936-гo року я поновив свої студії старогебрейської мови, у чому помагав мені добрий гебраїст Хаїм Ротбарт.
Увесь переклад робився в Варшаві, вул. Стальова 25, та Празі.
Я вибрав свій власний метод праці, я постановив перше зробити дослівний гебрейсько-український переклад, а вже з ньoгo робити переклад на yкpaїнську літературну мову. Я вибрав такий метод тому, що моя попередня праця над перекладом Cтapoгo Заповіту показала, що гебрейський оригінал на кожному кроці має свої власні ідіоми, не легкі для перекладу на другу мову. А то й такі, що можуть мати й кілька значень.
І я став списувати гебрейський Старий Заповіт до зшитків так, щоб одне гебрейське слово було на одному окремому рядкові зшитка. Механічна праця списування забирала в мене забагато часу, і вкінці з року 1938-гo я доручив її окремому писареві, студентові Еврейської семінарії в Варшаві. Він виготовляв мені такі білі зшитки.
І ось таких зшитків, по 400 сторінок кожен, у мене зібралося 37, тут повна гебрейсько-українська Біблія на 14.000 сторінок: по кожному гебрейському слові я писав його український переклад.
І вже з цього цілком дослівноrо перекладу я робив переклад на українську живу літературну мову. У трудних місцях я звертався до різних сучасних европейських перекладів, і їхній переклад записував до своїх зшитків. І в мене таким чином склалася хіба єдина в світі гебрейсько-українська Біблія, рясно обсипана різними примітками. Вона дуже цінна!
Із цієї ж причини в моєму перекладі Біблії дано кілька сот приміток до тексту. Усі ці 37 томів гебрейсько-українсьської Біблії зберіrаються в моєму архіві.

ПЕРЕКЛАД СТAPOГO ЗАПОВІТУ

За Старий Заповіт я цвяхом засів з 3-гo листопада 1936-гo року, і по 1940 рік щоденно проробляв установлену частину. Що б не було, а я свою частину мусів таки щоденно перекласти! Усе виготовлене начисто передруковувала пані Катерина Чайківська, оплачувана Біблійним Товариством. Праці було повно (я мусів через це спинити видавання “Нашої Культури”, але “Рідну Мову” таки видавав).
Року 1940-гo 1 липня я покінчив перекладати всю Біблію, покінчив, хоч зайшли вже великі події. А 19-гo липня я здав Біблійному Товариству решту закінченої Біблії. Цебто, Біблійне Бритійське Товариство мало вже в своїх руках повний мій переклад Біблії.

Читайте також

Історія перекладу Біблії на українську мову Івана Огієнка
Пилип Морачевський, Пантелеймон Куліш – перші світочі української перекладацької школи ХІХ століття, котрі донесли Святе Письмо до українців у простій народній мові. Та українська мова, як і життя,…

В основу свoгo перекладу я поклав гебрейський текст, а не грецьку Септy- aгінту. Я пильнував дати науковий переклад, а тому перекладав з Біблії гебрей- ської. Правда, вразі потреби я звертався й до тексту Септуагінти, а то давав долі вияснення примітки.

НІМЦІ В ВАРШАВІ

У вересні 1939-гo року німці окупували Польщу, у тому числі й Варшаву. Жити під німцями було неймовірно тяжко, а працювати майже неможливо. “Рідну Мову” німці закрили, косим оком дивилися на Лондонське Бритійське Біблійне Товариство.
І якраз тоді, коли було найтяжче жити в Варшаві, директор Біблійноrо Товариства на Польщу пастор В. Енгольц повідомив мене, що він касує конт- ракт зо мною на переклад Біблії, касує через військові обставини, і більше платити мені за працю не буде…
І тільки заступство впливових осіб помогло, що Енгольщ прийняв від мене кінець Біблії, хоч платити таки зрікся…

ЗАКІНЧЕННЯ ПЕРЕКЛАДУ

Toгo часу я 6ув головою Української Церковної Ради в Варшаві, яка мала тоді велике значення, бо справді боронила потреби Православної Церкви. Ця Церковна Рада довідалася, що я закінчив свій переклад Біблії, і постановила, відмітити цю подію прилюдно.
І на своєму засіданні 1 серпня 1940-гo року Рада постановила:
«Внесення Заступника Голови Цepковної Ради о. Архимандрита Паладія (Руденка-Відибіди), щоб відповідно вшанувати небуденний факт закінчення 19гo липня цього року перекладу всьoгo Св. Письма (Біблії) Проф. Іваном Огієнком. Переклад повноrо Св. Письма це подія всенаціонального значення, що довгий час матиме культурний вплив на ввесь український народ.
Церковна Рада постановила: у неділю 11 серпня відправити в Комітетській Церкві службу Божу соборно, а по Службі Божій вдячного Молебня з відповідною промовою”.
Виконуючи цю постанову Цepковної Ради Заступник голови, о. Архиманд- рит Паладій розіслав, куди було можливо й куди треба, таке повідомлення:
“Семилітня праця Проф. Ів. Огієнка в справі перекладу Св. Письма на українську мову закінчена. Богові Милосердному належить подяка, що ми маємо, нарешті, Св. Письмо, з оригіналу перекладене на нашу сучасну літературну мову!
Українська Церковна Рада з приводу цього організує в Трьохсвятительській Комітетській Каплиці в Варшаві (Коперника, 13) у неділю 11 серпня Божого року, о 10 годині ранку, торжественну Богослуж6у, а після вдячний Господу Богові Молебінь. Повідомляючи про повище, Українська Церковна Рада покір- но запрошує Українське громадянство в зазначений день і годину на спільну Молитву. Архимандрит Паладій, Заступник Голови Української Церковної Ради”.
Крім цього, Церковна Рада скрізь, де було можна, умістила таке оголошення:
“У неділю 11-гo серпня цього року в Церкві при вулиці Коперника, 13 відправлена буде соборно Літургія, а після вдячний Молебінь з приводу пози- тивного закінчення Професором Доктором Іваном Oгієнком перекладу Св. Письма (Cтapoгo й Hовoгo Завіту) на протязі 7-літньої пильної праці од року 1933-гo до 1940-гo.
Це осягнення, що матиме велику вaгy для нашої культури, належить відмі- тити якнайбільшою участю в Молитві громадянства.
Початок Літургії год. 10-ій рано. 10. VIII. 1940 р. Секретаріят Церковної Ради”.
І в неділю 11 серпня 1940 р. відбулася врочиста Св. Літургія: служив о.Архи- мандрит Паладій у сослуженні ще двох Священиків. Українське громадянство Варшави переповнило Храм.
Собор єпископів у Варшаві вже обрав тоді мене, проф. Івана Огієнка, Епископом Холмським, тому за Св.Літургією молилися і за “Епископа номіната Іоана”…

Я СТАВ АРХИЄПИСКОПОМ

Усе було готoвe, щоб з кінцем 1940-гo року приступити до друку мoгo перекладу Біблії, але війна все спинила… І спинила рішуче й надовго, бо спинилися всякі зв’язки з Англією. Це велика й шкідлива подія, бо Біблія мала вийти друком у Варшаві 1941-гo року. Цебто, Біблія через війну спізнилася друком на 21 рік…
Та й сам я цього часу ступив на iншу дорогу. 19-гo травня 1937-гo року я овдовів, і громадянство стало настирливо просити мене стати Єпископом Української Православної Цepкви. Довго я на це не погоджувався, але вкінці таки мусів погодитися.
Митрополит Православної Церкви в Польщі Діонисій також часто нaмовляв мене про це саме. Кілька раз Митрополит Діонисій нагадував мені, що єпис- копство для мене о б о в’ я з о к супроти українського народу.
І я став готуватися до іншого життя, а справа перекладу Біблії відійшла на друге місце, бо війна спинила друк Біблії. Toгo ж року жовтня 6-гo дня по українських часописах появилася така звістка:
Пробачте мені все!
«Відходячи від свiтcькoгo стану й стаючи ченцем, звертаюся до всіх з гаря- чим проханням пробачити мені всі мої провини, вільні й невільні, які я кому заподіяв був чи то словом, чи то ділом, чи то думкою. Незабаром перестану бути Іваном Oгієнкoм, а стану смиренним ченцем, горливим богомольцем за кращу долю українського народу, а тому вдруге й утpeтє уклінно прошу всіх ласкаво пробачити мені все, у чому тільки прогрішився коли перед ким.
Року Божого 1940-го, жовтня 6-гo дня. Проф. Дp Іван Огієнко”.
І 9-гo жовтня Митрополит Діонисій постриr мене в монаший чин, і я став смиренним слугою Божим Іларіоном.
Постриг відбувся в Яблочинському манастирі на Холмщині.
Жовтня 20-гo дня я був висвячений на Єпископа, і за Великим Входом тoгo ж дня я був проголошений Apхиєпископом Холмським. Пішла нова праця, нові турботи, а директор Енгольц про Біблію й говорити не xoтів. Року 1941-гo мене відвідали в Холмі два пастори: Михайло Журакінський та Гофман. Вони пильно переглянули мій переклад Пророків і подали мені свої завваги. Пастор Гофман добрий знавець гебрейської мови. Він підбадьорив мене, що мій переклад Пророків один з найкращих в Европі. Але час був не до перекладів…
Вони були членами Ревізійної Koмісії.
А німці в Варшаві “Новий Заповіт” 1939 р. мoгo перекладу багато забрали і, здається… спалили…»
Тут ми трохи доповнимо розповідь митрополита іншим уривком, про який він скромно опустив в своєму оповіданні. Наприкінці 1940 року до Холма , до митрополичої резиденції Іларіона приїхав пастор Енгольц. «Він вирішив повернути перекладачеві одержаний раніше примірник рукопису Біблії, який не встиг переслати до Лондона, для збереження в безпечному місці в Холмі. Більше того, єврей за національністю, Енгольц сам просив притулку в митрополита. Адже за вказівкою Гітлера з роширенням зони окупації на східних теренах Європи нацисти все активніше розгортали полювання на євреїв, заганяючи їх на неминучу смерть до концентраційних таборів, передусім у Польщі. Ризикуючи бути викритим, митрополит Іларіон не зачинив свої двері перед цим чоловіком в ту тяжку для нього хвилину і переховував певний час у себе вдома[1].»

БЛУКАННЯ ПО ЕВРОПІ

Саме життя таки відірвало мене від улюбленої моєї праці. СССР нaступала (“звільняла”) на Польщу, і 18 липня 1944-гo року: мусів і я покинути Холм. Перше я жив у Криниці на Лемківщині, а пізніше, 10-11 серпня переїхав до Штрбського Плеса на Словакії, ще пізніше, в кінці серпня, до Закопаного. І нарешті, німці, 2-гo лютого 1945-гo року, вивезли мене до католицького манастиря під Віднем в Австрії, до Герцоґенбурґу.
Большевики наступали й далі, і я змушений був 2-гo квітня 1945-гo року подаватися далі на Захід, і нарешті 11 квітня я опинився з тими, що супроводили мене, у Фельдкірху, при кордоні швайцарському..
Я попросився про впущення мене до Швайцарії, і 30 квітня мене впущено. Через Шаанвальд, першу станцію в Швайцарії, мене з оточенням 1 Tpaвня доста:влено в розподільчий лагep Букс, де я пробув три дні. А далі швейцарсь- кий уряд призначив мені місцем перебування Лозанну, куди я через Цюрих та Берн 5-гo тpaвня 1945-гo року й прибув.
Швайцарія зовсім не впускала до себе eмiгpaнтiв, але мене впустила тільки за заступництвом А. Келлера, який заступився за мене, як за перекладача Біблії.
І ось тут у Лозані я прожив більше двох років, працюючи науково, скіль ки можна було.

ОХОРОНА MOГO ПЕРЕКЛАДУ ВІД ЗНИЩЕННЯ

Іще в 1943-му році, коли постала в Польщі повна анархія, виникло питання, як забезпечити рукописи мoгo перекладу Біблії. Один примірник був у мене, головний, з моїми поправками, а два примірники у директора Біблійного Товариства п. Енгольца, який виготовлений примірник мав переслати до централі до Лондону. Але через військові обставини цьoгo зробити не можна було, і не було певности, що мій переклад не загине в oгнi…
І року 1943ro була найнята друкарка, пані Софія Сім’янцева, яка стала передруковувати ще нові чотири примірники, і передрукувала половину Біблії. Коли була евакуація Варшави, німці, мстячи мені за спротиви по церковних справах, які я робив їм, боронячи тим Православну Церкву та український народ, німці не дали мені змоги вивезти мої речі з Варшави, і все – а в тому й джерела до перекладу Біблії – загинуло в військовій завірюсі…
І ось саме цьoгo часу пані друкарка врятувала і оригінал, і всі копії мoгo перекладу Біблії, і все це привезла мені до Штрбськоrо Плеса.
І далі мій переклад Біблії 20 товстелезних, на машині переписаних зшитків, – був уже зо мною. Але й це був не кінець небезпеці моєму перекладові. Большевики наступали, і я 2-гo квітня 1945-гo року виїхав з Герцоґенбурґу через Сан-Пельтен дaлі на захід, а все своє, що мав при собі, позоставив в Археєпископа Сан Пельтену. Із Біблії був узятий тільки сам оригінал, його несли ми на coбі, а все інше покинено було в СанПельтені… І ось цей оригінал і спасся, і мандрував і далі зо мною. Спасся тільки за Божою допомогою…
Усі мої переклади в копіях бережуться в моєму Архіві.

ПЕРЕКЛАДНА ПРАЦЯ В БЛУКАННІ

І скрізь, де тільки була до тoгo змо-гa, я працював над своїм перекладом Біблії, виправляючи головно мову, бо всі мої джерела до праці позосталися в Варшаві (вивезені з Холма) та в С. Пельтені під Віднем, Я виправляв головно Книги поетичні: Йова, Псалми, Приповістки, Еклезіяста, Пісню над піснями та Пророків. Тільки ця праця приносила мені духове заспокоєння в тяжких і довгих мандрівках по чужих сторонах…
І багато було випадків, коли оригінал мого перекладу Біблії мiг загинути…

У ЛОЗАНІ В ШВАЙЦАРIЇ

У Лозані в Швайцарії я найбільше працював, бо мав бодай спокій для праці та цінну бібліотеку проф. Н.Рубакина. Але я тоді тяжко хворів і переніс дві операції…
Я сильно падав на силах, бо ще в м. Холмі з 1944 р. я вже поважно хворів, а з часом моя недуга (запалення простати) все більшала. Проф. Hiгaнc порадив мені запобігливу операцію, і зробив її в серпні 1945-гo року. Але ця операція не могла скоро допомогти, і в кінці грудня 1945 року д-р Михаїл Секретан таки зробив мeні основну операцію (в два рази). Операція проходила тяжко, і тільки 24-гo січня 1946-гo року я мiг вийти зо шпиталя, а доба видужання тяглася ввесь 1946-ий рік (у старечому дoмі “Віфанія”).
Звичайно, на цей час я мусів спинити свою працю над перекладом Біблії. Що найбільше мiг робити, для душевної насолоди читати поетичні біблійні Книги, роблячи стилістичні поправки.

У КАНАДI В ВIННIПЕГУ

Року 1947-гo 16 вересня я вилетів з Женеви до м. Вінніпеrу, куди й прибув 18-гo вересня. Оригінал мoгo перекладу Біблії позостався при мені, я вже з ним не розставався!
Але стан моєї біблійної праці був не нормальний, з 1940-гo року, коли мій переклад був закінчений, минуло сім літ, а Бритійське Біблійне Товариство не відгукувалося, і ніби моїм перекладом не цікавилося. І переклад лежав без руху…
Аж нарешті року 1949-гo відгукнулося Бритійське Біблійне Товариство в Лондоні, і повідомило мене, щоб я закінчував свою працю, а вони її видрукують. Це була для мене най радісніша звістка в час мoгo блукання, бо знову оживала мрія мoгo життя!…

УРЯТУВАННЯ МОЇХ МАТЕРІЯЛІВ З COВЄTCЬKOI ЗОНИ

Я повідомив Бритійське Біблійне Товариство, що конче потрібні мені біблійні джерела та копії передруковaнoг o знаходяться в Архиєпископа С. Пельтену, в советській зоні. І Біблійне Товариство це все таки дістало, і переслало мені… у цьому багато допоміг директор Біблійного Товариства на Австрію. Цієї важливої й небезпечної допомоги Біблійного Товариства я ніколи не забуду!

ПЕРЕКЛАДНА ПРАЦЯ В ВIННІПЕГУ

І я знову прийнявся за працю над своїм перекладом Біблії, уже в Вінніпегу. В Сполучених Штатах Америки опинилася й президія Ревізійної Комісії: голова її пастор Василь Кузів та секре- тар її пастор Левко Жабко-Потапович. Вони почали opгaнізувати нову Ревізійну Комісію, і праця рухнулась далі, воскресла моя всежиттєва надія таки побачити мій переклад Біблії видрукуваним!
Літературна українська мова сильно й швидко зростала, і треба було закін- чений переклад 1940-гo року знову переглянути, треба було передумати і сам зміст перекладу. І я це зробив.
Не було потрібного числа копій мoгo перекладу, і, з доручення Біблійногo Товариства, моя доня Лариса Огієнко-Біда, під моїм доглядом знову передрукувала за 1952-1953 роки п’ять копій мoгo перекладу Біблії.

УХВАЛЕННЯ ПЕРЕКЛАДУ ДО ДРУКУ

Я ревно працював, виправляючи свій переклад, і нарешті зібралася в мене в Вінніпегу в днях 7-14 березня 1955-гo року Ревізійна Комісія, пастори Василь Кузів і Левко ЖабкоПотапович. Ми остаточно переглянули всі питання, які піднесла Комісія та ін., і все спокїйно й урочисто вирішили. І 14-гo березня 1955-гo року Ревізійна Комісія одноголосно й остато- чно схвалила мій переклад Біблії до друку!
Між іншим, на цих останніх зборах Ревізійної Комісії 14-гo березня 1955-гo року пастор Л. Жабко-Потапович підняв справу, щоб у Новому Заповіті писати “христити”, а не “хрестити”, як увесь час пише в своєму перекладі перекладач. Головa Ревізійної Комісії пастор В. Кузів з тим рішуче не погодився і сильно спротивився такому предложенню, як не відповідному.
Перекладач Митрополит Іларіон докладно вияснив, що писати “христити” замість “хрестити” , це не науково і не по-богословському, це буде покривлення змісту, а не переклад.
Постановили: в перекладі Біблії писати тільки “хрестити” , і в жодному разі не “христити”.[2]
Урочиста й велична хвилина була !…
І 15-гo березня 1955-гo року я вислав Бблійному Товариству таке повідом- лення:
«Бритійське і Закордонне Біблійне Товариство. Високодостойному Пасторові Бреднокові, Директорові Перекладового Департаменту в Лондоні. Березня 15 дня 1955-гo року.
З великою радістю повідомляю Вас, що за Божою допомогою я покінчив уже всю свою працю біля перекладу Біблії на українську мову.
Оце тепер приїздила до мене до Вінніпегу Ревізійна Комісія, і по відбутих спільних нарадах уся праця моя й Ревізійної Комісії закінчена 14-гo березня 1955-гo року.
Таким чином Біблія в моєму перекладі на українську мову цілком гoтова до друку.
Складаю Милосердному Господеві найбільшу подяку, що допоміг мені докінчити працю цілого мoгo життя, – переклад Біблії на українську мову.
Нехай же він стане Богові на славу, а українському народові на корисне спасіння.
З глибокою до Вас пошаною Митрополит Іларіон (Проф. І. Огієнко), Ваш постійний богомолець.»

ПОЧАТОК ДРУКУ ПЕРЕКЛАДУ

По всьому цьому я став готувати остаточний текст свoгo перекладу Біблії, і від 28-гo березня став його частинами відсилати Біблійному Товариству до Лондону. І 9 травня 1955-гo року я відіслав останню частину Cтapoгo Заповіту, а 10-гo червня увесь Новий Заповіт.
Біблійне Товариство почало готуватися до складання української Біблії. Довга затримка на один рік вийшла через виготовлення aкцeнтованих буков, бо Біблія виходить з aкцентами.
І нарешті, 9 листопада 1956-гo року Біблійне Товариство приступило до складання Біблії. Новий склад і правлення коректи йшло й далі.
Дві коректі, першу й другу, я стaранно виправив. Чекав коректи ocтанньої.

ОБРАННЯ ПЕРЕКЛАДАЧА ПОЧЕСНИМ ЧЛЕНОМ БIБЛІЙНОГО ТОВАРИСТВА

Мавши ввесь мій переклад у своїх руках, Бритійське Біблійне Товариство в Лондоні високо мене вшанувало – обрало мене своїм почесним доживотним членом. І прислало мені таку гpaмoту:
“Бритійськe й Закордонне Біблійне Товариство, на засіданні Комітету, що відбувся 5-гo грудня 1955-гo року під головуванням п. Арнольда С. Клерка, одноголосно постановило вибрати Д-pa Митрополита Іларіона на Почесного Доживотного Члена Товариства” .
Підписи: Норман Дж. Кокбурн, Віліям Дж. Плятт, Генеральні Секретарі.
146 Квін Вікторія Стріт, Лондон, Є. У. 4″.
Супроводчий до грамоти лист такий:
“Бритійське й Закордонне Біблійне Товариство в Лондоні, 3-гo січня 1956-гo року.
Митрополиту Дpy Іларіону, 101 Катідрал Евню, Вінніпег, Манітоба, Канада.
Дорогий Д-pe Іларіоне! Генерельний ,Комітет Біблійноrо Товариства на своєму засіданні 7 -ro листопада минулого року вибрав Вас Почесним Доживотним Членом Товариства. Роблячи це, Комітет мав на думці те зацікавлення, яке Ви виказали до праці Товариства, та те велике діло, якогo Ви доконали в зв’язку з українським перекладом Біблії. Позвольте мені сказати, що ми дуже оцінюємо факт, що маємо Ваше ім’я на листі наших Почесних Доживотних Членів.
Залишаюся відданий Вам Норман Дж. Кокбурн, Генеральний Ceкpeтар”.
Патронами Товариства є: Її Величність Королева Єлизавета і її Величність Королева Елизавета Мати.
На цю почесну гpaмоту я відповів 17-гo січня 1956-гo року такою своєю подякою:
«Бритійське й Закордонне Біблійне Товариство, на руки о. Д-pa Нормана
І. Кокбурна.
Дороrий Доктope Кокбурне!
Я одержав Ваше миле й несподіване повідомлення, що Генеральний Комітет Біблійноrо Товариства на своєму засіданні 7-гo листопада минулогo року вибрав мене Почесним Доживотним Членом Товариства. Приймаю
це обрання з глибокою й щирою подякою, як оцінку моєї скромної, але всежиттєвої праці над перекладом Біблії на українську мову.
Молю Милосердного Господа, щоб Він завжди мав Бритійське Біблійне Товариство під Своєю Опікою, і щоб це Товариство завжди цвіло й розвивалося Богові на Славу, а його народові на спасіння.
3 правдивою до Вас пошаною Д -р Іларіон, митрополит Вінніпегу і всієї Канади» .

ЦІЛОЖИТТЄВА ПРАЦЯ

Я написав це своє оповідання 1958-гo року, коли кінчається вже правлення другої коректи мoгo перекладу, а тим і наближується час виходу її в овіт.
Бо третя коректа буде зовсім мала.
Ціложиттєва праця моя виходить у світ, Богові на Славу, а українському народові на спасіння.
Мій переклад Біблії був ціложиттєвим не тільки часово, але головно в тому розумінні, що він ціле моє життя, справді стояв у центрі моїх наукових заінтересовань. Більшість моїх наукових праць початком своїм мали мій переклад Біблії, потреби цього перекладу, методологію цього перекладу. Із вимог перекладу Біблії зродилося багато моїх і мовозна:вчих праць.
Перекладаючи, я свій переклад звичайно співав, тому Біблія стала причиною збільшення й моєї релігійної поезії, вона являлася в мене, як відгук поезії біблійної!
Не робилася ця праця моя в потрібному спокої, в постійно спокійному кабінеті вченого. Цілу другу половину життя cвoгo я змушений був тинятися по широкому світі, і в цьому блуканні я й робив свій переклад, гoловно його кінцеве виправлення. І не завжди були й потрібні джерела під рукою.
І все таки я ніколи не залишав своєї все життєвої мрії, видати для українського народу науковий пeреклад Біблії, зроблений живою літературною мовою, а до тoгo - мовою зразковою.
Я зробив, що мiг, а решту дороблять наступники! 11. ІХ. 1958.»[3]
Таку розлогу історію своєї праці над перекладом, як ніякий інший перекладач, залишив по собі широкознаний мовознавець Іван Огієнко. Визнаючи велику заслугу митрополита Іларіона у справі перекладу Біблії на русько-українську мову слід трохи спинитись і на членах Перекладово-Ревізійного Комітету, які брали активну участь в редаґуванні тексту перекладу, а також як вони дивилися на цю справу. На жаль, члени Комітету не вважали за потрібне вести якісь записи всіх 6 засідань Комітету, або взагалі якихось записок, а через те, чималий шар досвіду, на превеликий смуток, залишився тільки в умах його членів, який вони забрали з собою у вічність. До нас дійшли тільки спогади одного із них, а саме, секретаря-коректора, пастора Української Євангельсько-Баптистської Церкви Левка Жабка-Потаповича, а також його листування з митрополитом Іларіоном, з яким частково шановний читач може ознайомитися нижче.
«Із подій тoгo часу треба відзначити міцний нахил українських протестантів у Польщі до налагодження зв’язків поміж собою та до більшого зближення. Окрім згаданих уже вище баптистів, євангельських християн, вільних, п’ятдесятників і інших віровизнань, до акції зближення приєдналися й Церкви пресвітерські й лютеранські. Ці Церкви, до речі, користалися в Польщі правом державного признання, піднесли дуже важливу справу перекладу нової української Біблії. А ця справа привела до тіснішого порозуміння та зближення поміж усіма згаданими вище Церквами та визнаннями. На цій справі треба зупинитися грунтовніше…
Пастор Василь Кузів, суперінтендент пресвітерської (реформованої) Церкви в Польщі плекав думку про новий переклад української Біблії ще з часів свогo побачення з професором Михайлом Грушевським у Києві 1927-гo року. Старий історик тоді був переконаний, що “українізаційний” курс під проводом Миколи Скрипника, при тимчасовому потуранні Москви, що панував тоді в Україні, приведе не тільки до ще потужнішого зросту української науки, мови, культури, але й до 6уйного розвитку релігійного життя. Написана істориком розвідка “3 історії релігійної думки на Україні”, Львів, 1925 р., що ширилася тоді по всіх укpaїнських землях давала виразну надію на той розвиток, при умові, натурально, що нова українська Біблія стане конечною необхідністю в майбутньому. Стара Біблія (Куліша), зробивши cвoгo часу велику й важливу службу, потребувала конечної заміни на нову, живою сучасною літературною мовою, що тоді якраз була та тріюмфувала (що вже тоді, до речі, надзвичайно турбувало та лякало Москву, яка незабаром схаменулася й у 30-х роках виступи- ла з жорстоким терором проти тієї «українізації»).
Із Києва ця думка про нову Біблію була принесена ВасилемКузевим до Америки й потім до Галичини. Тут вона зустрілася з думкою подібною: пишучий ці рядки в ті часи був зайнятий підготовою до друку Hовoгo Заповіту за академічним правописом 1929-гo року. При цьому в самий текст було внесено багато поправок, що усували архаїзми та варваризми. Цей Новий Заповіт із Псалмами був закінчений вже 1934-гo року. При зустрічі з пастором Василем Кузевим у Львові тoгo ж року я показав йому свою працю, про яку він вже раніше чув. Виникло питання: чи друкувати цей Новий Заповіт, чи зупинитися все таки на цілком новому перекладі всієї Біблії?
Пастор Василь Кузів при допомозі пресвітерських і лютеранських пасторів (українців і німців) впливав на споріднені з цими церквами в Німеччині та в Швайцарїі кола зацікавити справою української Біблії єдину інституцію, що моглa б цю справу доконати, Британське й Закордонне Біблійне Товариство в Лондоні. Вже 1935-гo року те Товариство запропонувало українцям зорганізувати перекладово-ревізійний Комітет і зупинитися на одному з декількох перекла- дачів, що вже зголосилися до роботи. Головних і поважніших з них було троє: професор, д-р Іван Oгієнко, професор, д-р Роман Смаль-Стоцький і реформований ІІастор Ярослав Гаванський. Усі троє перейшли писемний іспит. вимаганий статутово БйЗБТовариством, представивши Товаристу по одному примірникові три зразки перекладів, із Cтapoгo та з Новогo Заповітів і з Псалмів. Ці зразки перекладів Товариство передало для диспозиції Комітету.
Перекладово-ревізійний Комітет був створений із таких пасторів різних протестантських деномінацій: Василь Кузів – голова Комітету, члени Іларіон Шебець, Микола Жураківський, Мартин Гофман, професор Володимир Mapцiн ковський і Лев Жабко-Потапович (секретар-редактор). До цього Комітету нaле- жали номінально ще деякі особи, але вони потім не брали участи в його poботі.
На пересправах Комітету з представником Британського й Закордонного Біблійного Товариства Олександром Енгольцем (у Варшаві) було вироблено плян майбутньої праці. Тоді ж було доручено секретареві особисто побачитися з кандидатами на перекладача й по нарадах із ними дати своє резюме до Комітету й до Товариства. З огляду на те, що у межичасі проф. Р. Смаль-Стоцький чомусь відмовився від своєї кандидатури, мені довелося відвідати лише двох професора, д-ра Івана Огієнка в Варшаві та пастора Ярослава Гaванськогo в Станіславові. У наслідку цих пересправ Комітет одноrолосно схвалив затверди ти як перекладача д-pa Івана Oгієнкa. Не стану приточувати розлогих aрґy ментів на користь чи некористь кожногo з кандидатів, що зайняло б дуже багaто місця. Окрім додатніх кваліфікацій мовного характеру, що грали головну ролю в цій справі, за професора Огієнкa пpoмовляло те, що він під час існування caмостійної Української Держави визначився як видатний діяч не тільки на полі політичному (міністер), але й релігійному, і як науковець і мовознавець мав певний авторитет в українських православних колах, що мало мати значення в очах майбутніх читачів нової Біблії, бож вони правдоподібно в більшості мали б належати до православної людности. Тоді ж він займав одну з теологічних катедр православноrо факультету Варшавського університету. Усіх цих додатніх прикмет Ярослав Гаванський, як колишній греко-катодик, а тоді пресвітерський пастор, не мав.
У квітні місяці 1936-гo року представник Британського й Закордонного Біблійного Товариства Мр. Гейґ прибув до Львова із Лондону в супроводі вар- шавського представника Т-ва о. Енгольца і в готелю “Жоржа” відбулася довга й остаточна нарада з секретарем Л. Жабко-Потаповичем. Під час ціеї наради представники Товариства докладно розглянули мною виправлений Новий Заповіт і запитали,чи я бажаю цю працю продати Брітійському Товариству, яке охоче її видрукувало б, чи я волію її відкласти, а зайнятися роботою при новому перекладі Біблії? Хоч як спокусливою для мене була ця пропозиція (ціна за мою чотирьохрічну працю над Новим Заповітом була визначена ними досить висока а я тоді перебував у скрутних матеріяльних обставинах), я від продажу й друку того Hовoгo Заповіту відмовився, а заявив, що задля загальної духовної корис- ти діла Божого волію, щоб Товариство пристало до Hовoгo перекладу всієї Біб- лії.
Відїхавши по нараді до Варшави, члени наради підписали нотаріяльну умову з перекладачем проф. д-р Іваном Oгієнком. Негайно по тому розпочала ся праця над новою Біблією.
Розпочали з Євангелій. Перекладач приготовлював декілька розділів, і копії зробленої роботи розсилалися всім членам Комітету та деяким іншим oco бам-знавцям, що були зацікавлені роботою. Кожен із них робив свої поправки, нотатки, зауваження або в тексті або на мapгiнeci, і всі ці копії надсилалися до секретаря редактора. Він скомпоновував один примірник із усіма важливішими даними щодо поліпшення перекладу. По виготовленні певної кількости матеріялу призначалося спільне засідання Комітету, під час якого (іноді й декілька днів) вироблявся cвогo роду “textus receptus”, текст прийнятий для майбутнього друку.
Таких засідань протягом 1936-39 років відбулося всьoгo тільки шість, з огляду на ощадність. Іноді на такі засідання, що відбувалися у Львові, у Станіславові та в Коломиї, запрошувалися знавці, науковці, пастори, члени Науковoгo Товариства ім. Шевченка тощо. Чотири Євангелії насамперед пішли до друку в друкарні Наукового Твариства ім. Шевченка. Потім приступлено до друку всього Нового Заповіту. Праця в Комітеті точилася плавко, легко, без особливих труднощів і перешкод. Тільки іноді виникали суперечки та дискусії теологічно- го або мовного характеру, які полагоджувалися швидко, бо мірилом був статут БрітійськогоТовариства, що передбачав подібні випадки, які за довголітньою практикою Товариства, розв’язував їх радикально. Статут пильнував, щоб перекдад був не тільки духовний, але й науковий, при чому вимагав докладного наслідування оригінального тексту (textus receptus). Праця посувалася вперед жваво й безперебійно. Не було в ній і якихось особливих перешкод. Лише один paз трапилася перешкода поважнішоrо xapaктeру, але й вона скінчилася комічно…
Засідання продовжувалося вже другий день у великому готелю Станіславо- ва. Під вечір другого дня, коли йшло вже до кінця, раптом розчинилися двері великої нашої кімнати, і в них з’явилося декілька осіб в цивільній одежі, а за ними група оззбрєних польських поліцаїв. Перший наказав нам не рухатися. Усі вони обступили величезний стіл, завалений паперами, словниками, Бібліями в кільканадцятьох мовах тощо… Почали все на столі переглядати… Лише тоді перший із них, заявивши, що він місцевий староста, запитав трохи збенте- женим тоном, хто ми такі й що оце ми тут робимо? Пастор Кузів почав їм вияс- нювати рід і хід нашої праці.
По докладних виясненнях пастора, пан староста, вже зм’якшивши дещо за- грозливого тона недовірливо запитав: “Ну, добре, панове! Але якого це ви ввесь час вживаєте коду чи шифру?”
“Якого коду?”
“Та ось ви ввесь час пересипаєте ваші розмови чи суперечки таемничими йменнями й цифрами, наприклад: Єремії 20, 14, Ефесів 2, Вульгата, Септуаґінта, а потім різними словами в різних мовах… Що це є?”
Ледве стримуючися від сміху, пастори почали вияснювати peтельному урядникові значення й сенс біблійних цитат, вказуючи на листи перекладу та на Біблії…
Тоді вже надійшла черга на пана старосту, щоб стриматися від сміху. Ми також, як і всі “гостi”, були не в тих і не в цих… Пан староста грізно подивився, певно, в бік тих його помічників, що привели його в таке ризиковне становище, і… чемно перепросивши за клопоти, ніяково повернувся й з усіею’ зrраєю винісся з кімнати… Ми мусіли ще довго стримувати один одного, щоб не peгoтати вголос…
Вже потім довідалися ми від готелевої служби, що обидва дні нашої праці в сусідній кімнаті сиділи поліційні aгенти й пильно записували всі наші розмови. На щастя, це діялося в Польщі, яка тoгo часу ще не була за “Залізною заслоною”. Якби це трапилося в “найвільнішій країні соціялізму”, усі б ми були загинули…
Вибираючи за перекладача професора Івана Oгієнкa, і Бритійське Товариство і Перекладово-ревізійний Комітет були переконані, що він у дорученій йому праці поставиться до неї об’єктивно й безсторонньо, як науковець і поважна людина, зв’язана підписаною ним умовою достоменно виконати вимоги й регули (правила) спеціяльного перекладового статуту Товариства. Належав він до Церкви православної й у ній був знаний як той, що за часів самостійної Української Держави стояв твердо на ґрунті автокефалії української Првославної Церкви та повної незалежности її від Москви.
Щодо тoгo, чи він із певною та повною вірою приступав до дорученої йому справи перекладу Біблії, здавалося, нікому таке питання й не приходило до голови. У початкових переспpавах щодо цього перекладач висловлював багато запалу та бажання виконати poботу якнайкраще, найсумлінніше та якнайшвидше. Не зв’язаний із клерикальними колами, він, здається, був цілко- вито вільний від якихось конфесійних тенденцій і упереджень, які б у майбут- ньому могли б створити якусь перешкоду в спільній із протестантами роботі. Ніхто тоді, у 30-х роках, ні Комітет, ні Товариство, ні сам перекладач, напевно не припускали, що з часом настануть великі зміни в світі, що незабаром вибухне 2-гa Світова війна, та що сама праця буде перервана й буде відновлена лише в Америці, коли перекладач, ставши в часі війни православним єпископом, ув Америці знов пристане до перерваної роботи як митрополит Православної Церкви в Канаді, і що його погляди на виконувану ним працю радикально зміняться…
Як було згадано вище, тим часом праця над перекладом ішла плавко, рівно й без перешкод. У перервах роботи Комітету всі члени провадили щирі розмови з професором Oгієнком, який, до речі, був тоді пригнічений тяжкою недугою дружини, часто бував засмучений. Усі ми йому сердечно співчували та йоrо залюбки потішали. Як звичайно, перед працею та по ній гаряче молилися, при чому просили Господа за хворіючу та благали про її вздоровлення та про підтримку для чоловіка. Професор дякував за ці молитви. Проте відчувалася в йогo голосі не то якась недовіра, не то якийсь сумнів… Одного разу, йдучи від Народньої гостиниці у Львові до місця засідання Комітету, де нас чекали інші члени Комітету, а також академік К.Студинський, запрошений нами до консультації, ми на Сикстуській вулиці зупинилися біля пошти, бо якраз потішали професора й намовляли його вірити, що Господь може врятувати його дружину. Професор поглянув на нас двох (пастора Кузева й мене) й щиро вимовив: “Ах, панове, який би я був щасливий, коли б мiг вірити в Бога та в Йогo Слово так, як ви!” Над цими його словами ми потім багато думали…
Коли був закінчений увесь Новий Заповіт і Псалми, почався друк. Остаточ- ну коректу мав допильнувати професор, якому ми всі цілковито довіряли. Коли ж той друк був скінчений, увесь» Комітет жахнувся: коректор без відома й згоди Комітету поробив у Новому Заповіті зміни, яких ніхто з нас не схвалював і не сподівався. Зокрема й особливо були ми вражені заміною слів хрищення, христити, Іван Христитель тощо, на московсько-православні хрещення, хрестити, Іван Хреститель і т. д.
Це був той перший удар, що його вчинив перекладач цілій справі. Проте ми всі мали надію, що справу можна направити, що те перше видання Нового За- повіту є пробне, і що Британське Товариство допоможе в ділі направи.
Тим часом несподівано вибухнула війна, і нашим плянам настала перерва. Подібна перерва трапилася й іншим плянам у житті Церкви. Із Божого допусту заміри й проєкти поліпшення становища Євангельсько-Баптистської Церкви в Польщі, спорудження новогo повного співаника, історії початків євангельсько-баптистського руху в Україні, набуття машин для друкарні, засновання шпиталю, сиротинця й дому для старців – усі ці плян з вибухом війни полетіли шкереберть. А разом із тим знівечені були й заміри перемінити “Післанця Правди” з місячника на двотижневика тощо.
У житті Євангельсько-баптистської церкви настала нова доба воєнного лихоліття, бід, знищень, утеч і горя. А також доба випробувань міці й тривалости її духа й сили, проти яких повстали “сили адові”…»[4]
Як я казав повище, шановний читач знайомитиметься не тільки з життєписом перекладачів Святого Письма на русько-українську мову, але й з тими особами, які доклали також не менше зусиль, щоб Боже Слово дійшло до українців в їхній мові. Одним із таких людей, які активно долучилися до перекладу Біблії на нашу мову був і пастор Української Євангельсько-Баптистської Церкви Левко Жабко-Потапович, людина непересічна й закохана в Святе Письмо й палкий патріот Руси-України. Тож, пропоную шановному читачеві познайомитись із життєписом секретаря-редактора Перекладово-Ревізійної Комісії перекладу Біблії Івана Огієнка Левком Жабко-Потаповичем.
Народився Левко Жабко-Потапович «18 липня 1890 року в Чигирині в родині українського шляхтича Сави Васильовича Жабка-Потаповича та його дружини Ганни, яка походила з аристократичного роду Корибутів. Мати та її родина представляли панські та православні інтереси, а батько Сава був народним демократом, не любив царату і тікав від зросійщеного православного кліру. Ці два напрямки мали вагомий вплив на майбутнє Левка. Після закінчення гімназії в Лубнах, він повинен був відслужити в війську однорічником і тому вступив до Першого Білгородського Уланського Корпусу, де, згідно традиції, служили всі Жабко-Потаповичі. Мати бажала, щоб він залишився тут і робив військову кар’єру, але вплив батька переміг. Закінчивши військову службу, Левко готується до вступного іспиту до Київського Педагогічного Інституту, який він здає так успішно, що дістає державну стипендію. Закінчив Київський педагогічний інститут (1913), працював інспектором шкіл. Під час визвольних змагань, 1920-го року він служив як ад’ютант генерала Пількевича, командира Українського Кордонного Корпусу в Кам’янці-Подільському. Тут він познайомився з молодою вчителькою Наталією Федорівною Петрів, з якою він незабаром одружився. Після поразки національно-визвольних змагань емігрував до Польщі. Працював гімназійним учителем. 1924 р. став членом церкви баптистів.
Навчався у теологічній семінарії в Гамбургу
З 1947 року – у США. Співзасновник Всеукраїнського Євангельсько-Бап-тистського Братства (1949). Був пастором євангельсько-баптистської церкви м. Честера. Редагував журнал «Післанець правди» (1932-1939, Україна, 1947–1975, США). З 1973 року член президії Секретаріату світового конгресу вільних українців. Помер 8 листопада 1975 року у Вільмінгтоні.» Такі стислі йскромні відомости подає нам українська версія «Вікіпедія». Жодного слова про те, що він брав участь у редаґуванні Біблії в перекладі Івана Огієнка та долучився до виходу її в світ.
Але трохи більше проливає світла на цю неординарну людину його донька Богуслава Жабко-Потапович (Басс).
«Восьмого листопада 2012 року минуло 37 років від того дня, як Господь на 86-му році життя, відкликав у вічність мого батька. Переглядаючи залишені ним папери та згадуючи минуле, я усвідомлюю, що на декількох аркушів паперу неможливо помістити історію про довге та насичене подіями життя людини, яка понад п’ятдесят років віддавала всю глибінь своєї істоти, свого буття на постійну службу насамперед Господу, а потім своєму народові.
Мій батько любив свого Спаса, говорячи біблійною мовою – “всім серцем своїм”, а народ свій – від глибини душі, більше самого себе. І не дивно, що ця любов до народу палахкотіла в ньому до останнього його подиху, бо ж народився та виховувався він в самому центрі України.
Левко Савич Жабко-Потапович народився 18-го червня 1890-го року в гетьманській столиці Чигирині, в родині українського шляхтича Сави Васильовича Жабко-Потаповича та його дружини Ганни, яка походила з аристократичного роду Корибутів. Наш дід був українським патріотом і демократом. В ранзі кавалерійського полковника він покинув військову кар’єру, відмовився від царської пенсії та оселився в родинному хуторі на правому березі Дніпра, десь на північ від Крюкова.
І тут, в старовинному домі, частини якого пам’ятали татарські наїзди і в якому, за родинними переказами, ховався Богдан Хмельницький коли втікав від Поляків на Січ, виростав Левко з трьома братами та сестрою. У вірші “Поворот та Розлука” (Літературно-Науковий Вісник 1923 р.) він описує цей дім такими словами:
І дорога, і порох, і спека
Все розвіялось раптом, як дим….
Бачу вже на горі недалеко Сад,
оточений муром старим.
Ось і брама; столітні тополі
Стережуть вхід до парку і герб
Заржавілий – на синьому полі
Жовта шабля козацька і серп….
Здовж алей похилились каштани,
Розмовляють з дубами вони,
Під березами плачуть фонтани
Все так як колись до війни…
Той же дім, в винограді веранда,
Ті ж покої, в них спокій і мир,
І на стінах портрети Рембрандта,
І в кутках вази стилю ампір…
Тут діти виховувались під впливом двох світоглядів. Жіноча половина: мати та її родина представляли панські та православні інтереси, а батько Сава був народним демократом, не любив царату і тікав від зросійщеного православного кліру. Ці два напрямки мали вагомий вплив на майбутнє Левка.
Після закінчення гімназії в Лубнах, він повинен був відслужити в війську однорічником і тому вступив до Першого Білгородського Уланського Корпусу, де, згідно з традицією , служили всі Жабко-Потаповичі. Мати бажала, щоб він залишився тут і робив військову кар’єру, але вплив батька переміг. Закінчивши військову службу, Левко готується до вступного іспиту до Київського Педагогічного Інституту, який він здає так успішно, що дістає державну стипендію. Наш дід хотів, аби після навчання Левко вернувся до дому і учителював в школі, яку він побудував недалеко від їхнього хутора. Але після навчання в інституту тато не повернувся в рідний дім, отримавши посаду учителя в жіночій гімназії у Проскурові, директором якої була знаний педагог І. Дорошенко (в 30-тих роках вона чудом втекла з України в Польщу). В той самий час він також працював асистентом інспектора шкіл Проскурівського повіту. Батько планував після двох років цієї практики повернутися до дальших студій, щоб приготовлятись до університетської кафедри, але в Бога були інші плани для нього.
З вибухом Першої Світової Війни, Левко, як офіцер резерву був змобілізо- ваний і незабаром потрапив на Австрійський фронт. Тут сповнилися бажання його матері. Через родинні зв’язки та його власний талант, перед ним широко розкрилися нові обрії, і він почав робити кар’єру в Російській армії. Після тяжкої контузії, його переводять з уланів до гвардії. Тато згадував цю війну. Згадував, як за порадою своєї неньки молився в години небезпеки, і як Господь його рятував, а він після цього дуже швидко забував про Бога.
Коли прийшла революція він та його українські жовніри, які його шанували та любили, перейшли з півночі в Україну і прилучилися до визвольних змагань та створення самостійної Української держави.
Під час визвольних змагань, Господь також не раз рятував нашого батька від смерти. 1920-го року він служив як ад’ютант генерала Пількевича, командира Українського Кордонного Корпусу в Кам’янці-Подільському. Тут він позна- йомився з молодою вчителькою Наталією Федорівною Петрів, з якою він незабаром одружився.
Наша мама вже тоді поважно читала Слово Боже, яке вона вперше почула в Києві, в баптистській церкві, на вулиці Жилянській, будучи ще дуже молодою гімназисткою. Того самого року коли впала Українська держава, молода пара залишає все любе та рідне і опиняється в західній Польщі серед втікачів з України. Наші батьки тяжко переживали розлуку з родиною, рідним домом та рідним краєм. Але в той час, як наша мама знаходила потіху у Слові Божім та в зібраннях віруючих, тато міцно та безнадійно сумував. Вірші які він подавав до “Літературно-Наукового Вісника” в той час найкраще ілюструють його розпуку:
…Минуло все…
Давно в могилі мати…
На чужині я свій марную вік..
Дитячий сон як дим кадильний зник…
Або такі слова іншого вірша:
О, мій тихий, засмучений раю!
Довгий час я по світу блукав,
Ось я знову до тебе вертаю,
Не знайшовши того що шукав…
Там у світі, широкому світі
Було встали голодні брати,
Та голодних подужали ситі
І царями зробились кати.
І мій народ загнали в могили
А мій край, як ті ризи Христа
Поміж себе вони поділили…
Залягла всюди мряка густа…
Але найбільша мряка залягла у його душі та серці. Дружина бачила цю міцну безнадійність і знала, що єдиний вихід – віра в Христа Ісуса, якого вона прийняла, як свого особистого Спасителя. Гарячі молитви та її свідчення принесли свій плід. Батько почав читати Біблію. Мамина церква ревно молилися, аби сам Господь заговорив до нього. Від коли Левко почав читати Боже Слово, його дружина просила про Боже чудо. Крім неї, як висловився один віруючий, який знав нашого тата в той час, ніхто не думав, що «цей пан колись прийме Слово Боже». І ось в одну середу, як церква стояла навколішки в молитві, всі присутні почули незнаний їм голос людини, яка в сльозах каялася та просила про прощення гріхів. Після молитви всі встали на ноги та глянули назад, щоб побачити того, хто так молився, але нікого чужого в приміщенні не було. Тільки наша мама впізнала голос розкаяного грішника. Після зібрання вона попросила проповідника, щоб він пішов з нею до дому, де вони знайшли нашого тата на колінах з Біблією в руках.
Мама завжди нам говорила, що тільки чудо Боже навернуло нашого батька. Вона вірила в Божу силу і чекала навернення батька, бо мріяла разом з ним приймати святе хрищення по вірі.
2-го жовтня 1924-го року, коли лід вже покрив Віслу в місті Варшаві, брат Е. Самоукін охристив наших батьків. Пізніше, пишучи посмертну згадку про нашу маму, тато зазначив: “А по хрищенні почала просити Господа, аби Він послав їй наступну ласку: аби її чоловіка притягнув до праці Божої, до проповідування Слова Євангелії. Бог вислухав і це її благання, і від 1927 року вона разом із чоловіком приступили до роботи в винограднику Христовім”.
Ця праця почалася на Поліссі. А 1931-го року Господь покликав їх в Галичину, до Рави-Руської з двома дітьми. Праця була тяжка, бо ворог посилав багато спокус аби відірвати нашого тата від Господньої праці. Я пам’ятаю, як відібрали татові підтримку за українізацію церков в Галичині та на Волині. В цей час різні організації заповнювали Галичину та Волинь Російськими Бібліями, і часто віруючі були переслідувані не за Христа а за русофільство. Коли віруючі просили Українських Біблій, їм казали, що їх немає. Тато поїхав до Варшави, аби довідатись в чому справа і там в Бритійському Біблійному Товаристві знайшов кімнату завалену Українськими Бібліями, прикритими порохом, в якому гніздилися миші.
В цей час до наших батьків прийшла ще одна спокуса. Два офіцери польського генерального штабу з’являються в нашому домі і пропонують татові розкішну посаду в польській армії із заплатою 800 злотих в місяць, ранг полковника, безплатне помешкання і інші привабливі речі. Я добре пам’ятаю вечір після їхнього від’їзду. Тато мав дати свою відповідь наступного дня. Тоді, сидячи за бідною вечерею, тато запитав нашу маму “Натусю, що нам робити?” А мама відповіла по-особливому: “Левку, підемо назад в Єгипет їсти часник та цибулю?”. І вони завжди залишались вірні Господу і в добрі, і в злі часи, працюючи з посвятою для Нього та для свого народу. Єгипет світу цього не мав влади над ними.
30-го травня 1936 року Левко Жабко-Потапович був рукопокладений на проповідника у Львові. Багато років він відмовлявся від рукопокладення, бо надзвичайно поважно відносився до цього кроку. Він хотів бути дуже певним, що це є справді воля Божа, що це для нього буде незворотним пунктом, і що коли він обіцяє перед Богом і церквою служити Йому, він ніколи не посміє зламати цієї обітниці. Ми бачили цю стійкість не один раз під час війни та впродовж всього його життя.
Того самого року З’їзд Українського Об’єднання Баптистів в Галичині вибрав його головою, і на цій посаді він служив аж до війни. Крім цього він був редактором “Післанця Правди” і від 1932 року, членом ревізійної комісії перекладу Української Біблії, членом Ради Об’єднання Слов’янських Баптистів в Польщі, та їхнім офіційним представником перед владою на Українських землях Польщі.
Прийшов 1939 рік, а з ним війна і нові проблеми. Родина Жабко-Потаповичів чудом опинилася в західній Польщі, в місті Лодзі. Левко і тут продовжував духовну працю, спочатку бував в Берліні, між слов’янами, яких німці масово вивозили на роботи в Німеччину. Також він старався з допомогою віруючих німецьких офіцерів відвідувати табори полонених, спочатку польських, а потім, коли німці розпочали війну проти Радянського Союзу – полонених Радянської армії. Маємо підстави думати, що він впродовж більше двох років був одиноким проповідником, який нелегально ніс Слово Боже та різну допомогу полоненим. Він також брав від них адреси їхніх рідних, які давав нашій мамі, а вона писала листи, розповідаючи рідним, що їхній син чи чоловік живий та здоровий, потішала їх як могла та свідчила їм про Христа. Одного разу німці якось про це довідались і наш тато та один офіцер, який брав безпосередню участь у цій справі, були б опинилися в в’язниці, але це сталося вже перед самим кінцем війни і Господнє чудо знову спасло їх.
Я вірю, що Бог діє в житті віруючих і сьогодні. Господні шляхи – незбагненні. Він чудово з’єднав всю нашу родину перед розпадом Німеччини, перевів нас через Бельгію, де тато був пастором польської церкви в місті Лєжі, і в березні 1947 року ми припливли до Сполучених Штатів Америки. Тут Левко Жабко-Потапович відновив працю з професором Огієнком над перекладом Біблії, а з братом Павлом Бартковим почав знову видавати “Післанця Правди”. За підтримки брата Йосипа Шкули, тато зредагував та видав “Євангельського Співаника Відродження”. Згодом він виконував пасторське служіння в церкві м. Честера і робив все, що міг в поширенні Слова Божого серед Українського народу.
Багато можна було б написати про всю працю та досягнення Левка Жабка-Потаповича, але з огляду на те, що він не дуже любив, щоб його хвалили, обмежимося. Пригадую, як однієї неділі, коли родина сказала йому, що його проповідь була дуже добра, він відповів: “Дякую, але дідько вже мені це сказав”. Він боявся щоб не стати зарозумілим і завжди старався пам’ятати, що всякий талант це дар Божий і Йому Одному належить вся слава.
В 1975 році Левко Жабко-Потапович тяжко захворів. Після двомісячного перебування в шпиталі, він повернувся додому, де ще прожив лише два тижні. В четвер, 6-го листопада, його приїхав відвідати син Богдан. Вони розклали карту України та разом подорожували по рідному краї.
Наступного дня стан батька погіршився і він сказав мені: “Буся, що то таке, – все пахне степом”. Вночі він почав ходити по кімнаті і робити порядок на письмовому столі між своїми паперами, як він це часто робив. З часом все затихло. Коли ми зайшли в кімнату, то знайшли тата в ліжку, одягненого як на дорогу. Біля ліжка стояла його мала валізочка з усіма особистими паперами та Біблією, подарованою братом М. Ґітліном. На письмовому столі ми знайшли всі його ключі, гаманець з грошима та конверт, на якому він власноручно написав “Мій Заповіт”.
Левко Жабко-Потапович відійшов до Господа рано-вранці, 8-го листопада 1975 року.
Тато знав що його кінець близько і в останні дні свого життя часто цитував вірша Фрідріха Бонгофера, німецького пастора, якого нацисти розстріляли за кілька днів до закінченням війни:
Спасенні чудом доброю рукою
Ждемо того, що ще чекає нас.
Бог з нами є щовечора й щоранку,
І певні – буде з нами повсякчас.
Серед його паперів, що залишилися біля ліжка, ми знайшли недописаний ним вірш. Своєю тремтячою рукою, він вивів наступні рядки:
Чаруюча пора, не смерті, а вмирання,
Коли природа вже готується до сну,
Коли ввесь день із вечора до рання
Я чую навкруги не осінь а весну…
Був серед цих паперів також власний батьків переклад гімну перших християн, який вони зазвичай співали перед заходом сонця:
Світло тихе святої слави
Безсмертного Отця Небесного,
Святого Блаженного, Ісусе Христе!
Прийшовши на захід сонця
І бачачи вечірнє світло,
Співаємо Отцеві, Синові і Духові Святому!
Достоєн єси Ти кожного часу,
Щоб Тобі співали голосами преподобними…
Сине Божий, що життя даєш,
Тому ж Тебе цей світ так славить!..»[5]
Так завершилося земне життя слуги Божого, який ревно, як і багато інших русів-українців на Материзні та по чужих землях, прагли донести Слово Боже до свого народу в його рідній мові.
Для кожного допитувача й дослідника історії перекладу Біблії на русько-українську мову мало користи було б знати про дату та рік виходу того чи іншого перекладу чи окремих її частин, чи Нового Заповіту, а то й усієї Книги.Справжніх поціновувачів історії зажди цікавили її сюжети, їх несподівані повороти в ній. Як ми бачили вище, без цього не обійшлася й історія перекладу Біблії Івана Огієнка. Проте, для історика-дослідника також важлива і людська сторона події. Без неї важко уявити й оживити сухі факти і дати, що супроводжують історію. Які були стосунки між перекладачем і членами Перекладово-Ревізійної Комісії? Частково про це говорили у своїх спогадах і сам високодостойний перекладач і вельмишановний секретар-редактор. Але чималий шмат матеріялу залишився далеко поза увагою й інтересу читача. Проливає світло на цю невідому царину стосунків у листуванні між митрополитом Іларіоном (Іваном Огієнком) та українським баптистським пастором Левком Жабко-Потаповичем, що стало можливим якихось трохи більше 10 років тому. Тут я наводжу кілька листів як Левка Жабка-Потаповича до митрополита, так і листи Івана Огієнка до пастора, що опублікував археографічний щорічник «Пам’ятки» Українського науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства при Державному комітеті архівів України, авторства Віктора Брехуненко та Андрія Стародуба під назвою «Молимося, щоб «допоміг скінчити велику та благословенну працю…» [6]

ЛИСТИ ПАСТОРА ЛЕВКА ЖАБКО-ПОТАПОВИЧА ДО МИТРОПОЛИТА ІЛАРІОНА (І. ОГІЄНКА)

№ 16
25 березня 1957 р., Честер

Високодостойний Митрополите!

У суботу 23 березня я вислав до вас останні коректурні відбитки чч. 226–303, цебто до Ісуса Навина 21:42 включно. Ви просите мене прислати вам відбитки 304–405. Я їх ще досі не маю, хоч повідомлення про надіслання їх мені з Лондону одержав вже 2 тижні тому. Отже вони в дорозі. Одержавши їх, негайно опрацюю й вишлю до Вас.
У Ваших останніх листах Ви сповіщаєте про ті деякі ваші відхилення від правопису 1929 р., що Ви їх тепер запроваджуєте в тексті нової Біблії. Дозвольте мені висловити Вам мої думки з цього приводу. Гадаю, що такі ж думки висловив би кожен «письменний» пересічний читач, бодай трохи ознайомлений із дражливою справою правописного розгордіяшу, що його знов деякі українські часописи, письменники та видавництва почали запроваджувати на Скитальщині. Отже ви пишете – Вифлеєм, Синай, Филип’ян, Євфрат, Єфес тощо замість: Віфлеєм, Сінай, Філіп’ян, Ефрат, Ефес тощо, міродайних до цього часу за академічним правописом. В останніх числах «Віри й Культури» усталюєте форми – Іспанія, Рейн, бреніти, увечері; у Біблії становчо вживаєте – потомство, послушний, сустав, бедро, купля, завіщати, здобича, заняття (замість українських – нащадки, слухняний, суглоб, купівля, заповісти, здобич, зайняття) тощо.
У тридцятих роках Ви проголосили в журналі «Рідна мова» знаменне та чудове гасло: «Для одного народу – одна літературна мова, один правопис», і цього гасла колись не тільки самі трималися, але й закликали всіх українців за ним іти. Тепер поволі починаєте в той правопис впроваджувати зміни, що так болюче б’ють по справі правопису. Ми, маленькі люди, розуміємо, коли різні часописи та різні письменники – кожен «винаходить» «свій» правопис і вносить до мовної справи хаос. Але всі будуть здивовані й збентежені, коли подібні зміни запровадите ВИ, та ще й до Біблії, з якої всі на протязі може якоїсь сотки років будуть не тільки навчатися мови, але й мовного порядку, дисципліни, правопису. Таж мимоволі деякі почнуть гадати, що ці зміни, так подібні до змін останнього совєтського правопису 1946 року14, що в своїй підвалині має не стільки елементів наукових, як тенденційно політичних, матимуть подібну ж йому тенденцію – зближення української мови до «вєлікава русскава язика». Крий Боже, щоб нова Біблія могла викликати подібні думки! Натурально, що за новий переклад і його мову вся відповідальність особливо тепер, коли вам передано право робити останню коректу, падає виключно на Вас. Але тому, що вкінці бодай тінь цієї відповідальности може впасти й на Ревізійну Комісію, мені здається, що було б дуже необачним з мого боку, якби я, як перший читач Вашого перекладу, не зробив тих зауважень, які не тільки має право, але й обов’язок робити кожен сумлінний пересічний читач. Тим більше, що припускаю, в деяких випадках (особливо щодо вживання русизмів) міг би мати випадок звичайні-сінький недогляд або помилка. Виходячи з цих лише міркувань, я й вирішив написати до Вас, Високодостойний Митрополите, цього листа, заздалегідь просячи вибачити мене, що докуваю Вам та забираю Ваш, такий дорогоцінний, час.
Прошу прийняти запевнення, що разом із усіма щирими дітьми Божими та нашого народу благаю Господа, щоб допоміг Вам цю велику працю допровадити до щасливого кінця.
Ваш у Христі найменший слуга Л. Жабко-Потапович.
№ 17
30 квітня 1958 р., Честер

Високодостойний Митрополите,

Пасторе та Професоре!
23 квітня я вислав до Перекладача коректу (першу) Нового Заповіту в шпальтах чч. І – 299, цебто від Матв. І:І й до І Петра І:І4 включно.Таким чином, майже ввесь Новий Заповіт перейшов першу коректу (у шпальтах ще не розбитих, не зламаних на сторінки). Як тільки одержу з Лондону останні шпальти Нового Заповіту (від І Пет. ІV15 й до кінця), негайно зроблю першу коректу й відішлю до Перекладача. Отже тепер можна було б приступати до другої (і останньої) коректи всієї Біблії, у сторінках, на яких є вже й відсилачі. Ці сторінки Біблії від початку й до Ісаї вже складені й є вже їх відбитки в мене (і, надіюся, що й у Перекладача теж). До цієї другої коректи (у сторінках) я досі не забирався, бо Перекладач бажав був мати насамперед усю першу коректу всієї Біблії в шпальтах. Тож тепер (повторюю) можна було б приступати до другої коректи. Гадаю, що перше, ніж це почати, треба було б востаннє з’ясувати важливе питання: за яким правописом має бути вся нова Біблія? Від самого початку цієї праці за умовами Бріт. Закорд. Біблійного товарист-ва було схвалено, що й для Перекладача й для Ревізійної Комісії єдиним і міродайним правописом буде так званий «академічний» правопис 1929 року, що в своєму часі був затверджений і Всеукраїнською Академією Наук і Науковим товариством ім. Шевченка. Одначе, як це особливо міцний вираз має в відбитках коректурних Нового Заповіту, Перекладач дотримується не тільки того академічного правопису, але й робить винятки на користь пізнішого, так званого «нового» правопису 1946 року, що прийнятий тільки під Совєтами й не признається українською Скитальщиною, і відкидається як Вільною Академією Наук,так і Науковим Т-вом ім. Шевченка. Водночас Перекладач робить ще численні винятки щодо обох правописів. Я писав вже не один раз у цій справі до Перекладача, і як відповідь діставав вияснення, які, на мою думку, потребують санкції не тільки одного мене, але й інших членів Ревізійної Комісії, якщо не самих найвищих установ наукових, чи й Бр. і Закорд. Бібл. товариства. Як приклад, насмілюся приточити один випадок: Перекладач, всупереч академічному правописові, цілком іґнорує в Новому Заповіті слова – христити, хрищення, Іван Христитель тощо, що є перекладами грецького баптидзо та інших відповідників і походять від слова Христос, а всюди замість них уживає слів – хрестити, хрещення, Іван Хреститель тощо, цебто йде за правописом совєтським, який все виводить від слова хрест.
Є й інші випадки, що їх тут за браком часу не приточую. І Вільна Українська Академія Наук і Наук. Т-во ім. Шевченка в своїх виданнях наукових уживають обох термінів (хрИщення й хрЕщенння), кожного на своєму місці та з відповідним значенням, розрізнюючи їх гостро, отже виразно йдуть за академічним правописом 1929 року.
Перше, ніж приступити до другої коректи Біблії, ласкаво прошу як Високодо- стойного Перекладача, так і Високодостойних членів Ревізійної Комісії цю важливу справу розважити та прийти до остаточного вирішення: якого правопису мусимо дотримуватися?
З огляду на те, що за допомогою листів цю справу вирішати (на мою думку) неможливо, насмілюсь подати пропозицію – з’їхатися ще раз для вирішення її.
З правдивою пошаною та з християнським привітанням,
Ваш слуга в Христі Л. Жабко-Потапович
№ 19
24 липня 1958 р., Честер

Високодостойний Митрополите!

Оце тільки що одержав через телефон від пані Кузевої сумну вістку, що «пастор Кузів вже не з нами». Помер сьогодні перед полуднем. Похорон його має відбутися в суботу 26 липня о год. 2-ій по полудні. Отже наша комісія щораз зменшується. Нехай на все буде воля Господня!
Моя дружина тяжко хвора й щораз слабша. Нехай буде воля Божа й у нашому родинному житті!
Маю надію вже в наступному тижні інтенсивніше забратися до дальшої праці над коректою.
Перечитав Вашу статтю про «хрищення» й «хрещення» в «Вірі й Культурі» й остовбурів18. По нашій розмові в четвер 3-го липня в Вінніпеґу, признатися, не сподівався нічого подібного. Просто не вірив своїм очам. Якраз працював над деякими матеріялами щодо цієї справи, що нею в І й у ІІ сторіччях займалися деякі малоазійські греки. Думаю, що вони були б захоплені Вашими розважаннями на цю тему. Проте вони були консеквентніші19 від Вас, бо йшли далі й навіть Самого Христа та всі похідні від Того Ймення слова писали не з «и», а з «е»: Хрестос, хрестіяні. Правда, що єпископи того часу повстали проти такої концепції й виявили, що ті греки були попросту не цілком … грамотні.
Ви чомусь рішуче відпекуєтеся від того, що «баптідзо» має зв’язок із Христом (що цілком логічно), а зате його силоміць зв’язуєте із словом ХРЕСТ, що аж ніяк не в’яжеться. Бо ж ані Іван ХрИститель, ні саме хрИщення, що він його виконував, не могло мати жодного зв’язку з словом СТАВРОС, на який ні він, ні його учні тоді не вказували ще, а натомість міг вказувати тільки на ХрИста, що мав узяти на себе гріхи всього світу.
Якщо стати на Ваш ґрунт, то тоді було б логічно писати – хрЕстиянство, хрЕстосуватися хрЕстиянин, і тощо. Якщо ж признаємо християнство, християнин, христосуватися тощо, тож логічно прийти мусимо й до того, що Іван ХрИститель хрИстив людей хрИщенням покаяння…
Із другого боку слово ХРЕСТ залишається пнем для хрЕщення рукою, для перехрЕстя, для слів навхрЕст і т. д.
Тож, і Академія Наук стала на тому, що є два різні слова й усі похідні від них слова: ХрИстос і хрЕст, а тому – Іван ХрИститель напевно хрИстив людей, і Апостоли хрИстили людей, щоб зробити їх хрИстиянами; а натомість священик (скажімо) бере до рук хрЕста та хрЕстить ним людей, так само, як хрИстиянин православний приймає хрИщення в дитинстві,а потім рукою хрЕститься сам, або ж тією рукою хрестить буханок хліба,коли має його надтинати…
Ви ж самі мусите знати, що наше українське хрИщення нічого спільного не має з російським крЕщенієм, і що наше ХРЕСТ старше від північного КРЪСТ. Я двічі посилав Вам мої міркування з цього приводу й двічі додавав до листів покажчик джерел, за якими в усіх пам’ятках ХІ–ХІІвв. (за рідкими виключеннями дійсних помилок) писалося тільки: Іоанн хрИсти, подобається Иоаноу ХрИстителю, хрИстивийся, хрИштаахоуся всі, хрИститися в образ чловічь, хрИштения (навіти хрІштения) Іоанновя, Іоань пріжде хрІштения, хрИштением оутврждяйся, і так далі, і т. і.
А Ви запитуєте: Недогляд чи насмішка? Кажете, що це явне непорозуміння. Ви твердите, що це – КОМУНІСТИЧНА АҐІТІЦІЯ, що це – НЕЗНАННЯ СПРАВИ! НЕ ВИКЛЮЧЕНЕ Й НАВМИСНЕ БАЛАМУТСТВО!
Таж Ви самі добре знаєте, що Академія Наук під Совєтами в роках1920 – 32 мала бодай слабу тінь незалежності чи вільності, які вона стратила разом із смертю Скрипника20. Ви ж знаєте, що Булаховські та інші там Рильські та Тичини21 МУСІЛИ ПРИЙНЯТИ ПРАВОПИС 1946 року під терором, і що той правопис – це рабське наслідування всього того, що продиктувала Москва, аби наш правопис якнайтісніше зуніфікувати з російським! Ви ж знаєте добре, що Кримський22 якщо й мав дещо проти транскрипції деяких чужомовних слів, то водночас НІЧОГІСІНЬКО НЕ МАВ ПРОТИ ПРАВОПИСУ 1929 РОКУ В ЦІЛОМУ, БОЖ ТО – ЙОГО ВЛАСНА ДИТИНА.
Ви пишете: «І вся Україна так і пише сьогодні, як і писала ще від довгих віків»! Так чого ж Ви самі обурюєтеся з того, що вся Україна пише – бог,господь, месія, христос? Де ж Ваша логіка?
Ви ж знаєте, що й Вільна Академія Наук, і Наукове товариство ім. Шевченка в своїх виданнях признає два слова різні – хрИщення від слова ХрИстос і хрещення від слова хрест. Тож навіщо Ви зводите все лише до Голоскевича?23 Таж, Ви знаєте, що й Голоскевич, і Ізюмов24, і десятки інших словників наслідували тільки правила Акад[емії] Наук та Наук[ового] Т[оварист]ва Шевченка.
Таж Ви самі в вашій «Рідній Мові» (1930-х років) твердили становчо, що є два різні слова – хрИщення і хрЕщення! Таж Ви самі ці слова розрізнювали в поодиноких Євангеліях, друкованих у Львові 1938 року!25 І там же виразно стоїть Іван ХрИститель хрИстив і т. і.
Ви маєте рацію, коли твердите, що впровадження слів від баптідзо, хрИщення, ХрИститель, тощо – було «зроблене без жодного порозуміння з Церквою».
Так, це правда: правопис 1929 року впроваджений без порозуміння з московсь- кою православною Церквою, натомість він впроваджений із порозуміння всіх науковців, до яких належали й православні українські,і українські ж католицькі знавці справи. Натомість – правопис 1946 року впроваджений у порозумінні ТІЛЬКИ З МОСКОВСЬКОЮ ПРАВОСЛАВНОЮ ПАТРІЯРХІЄЮ, і з благословення її та з наказу НКВД він силоміць накинутий нашому многострадному народові.
Тому Ви не маєте жоднісінької рації протиставити «большевицьке хрИстити замість багатовікового християнського українського хрЕстити». Навпаки багатовіковим (від ХІ віку) українським християнським словом було – хрИстиянство, хрИстиянин, Іван ХрИститель, святе від води до Духа хрИщення, хрИстосування та інше – бо вони були відповідниками грецького «баптідзо» та всіх похідних від нього слів, натомість БОЛЬШЕВИЦЬКИМ, КОМУНІСТИЧНИМ, РОСІЙСЬКИМ І МОСКОВСЬКО-ПРАВОСЛАВНИМ, НЕНАУКОВИМ І ТЕНДЕНЦІЙНИМ БАЛАМУЧЕННЯМ є відкидання тих слів і заміна їх іншими – хрЕщення, хрЕстити, тощо, які мають своє місце, як похідні від слова ХРЕСТ, але які в жодному разі НЕ МОЖУТЬ ЗАСТУПИТИ ПОПЕРЕДНІХ, ЩО ПОХОДЯТЬ ВІД СЛОВА ХРИСТОС.
І тому той, хто стоїть за большевицьку концепцію даного питання, той свідомо стоїть за свідоме, навмисне знівечення та усунення ХРИСТА СИНА БОЖОГО Й БОГА із життя ХРИСТИЯНИНА та ХРИСТИЯНСЬКОЇ ЦЕРКВИ.
Якщо Ви далі стоятимете за тією большевицькою концепцією, я примушений буду все питання представити на розгляд і розв’язання Брітанського та Закордонного Біблійного товариства. Нехай воно в порозумінні з найвищими науковими установами – Академією, Наук[овим] Т[оварист]вом ім. Шевченка його розв’язує та рішає, чи та большевицька концепція має знайти вирішення і признання та затвердження в НОВІЙ УКРАЇНСЬКІЙ БІБЛІЇ.
Ваш у Бозі найменший слуга
Левко Жабко-Потапович

ЛИСТИ МИТРОПОЛИТА ІЛАРІОНА ДО ПАСТОРА ЛЕВКА ЖАБКО-ПОТАПОВИЧА

№ 3
11 лютого 1957 р., Вінніпег

Високодостойний Пасторе!

Одержав Вашого листа від 6-го лютого і дуже радію, що ми вертаємося на той саме порядок, який ми спільно прийняли на останніх березневих зборах нашої Комісії. Це Господь допоміг направити друк його Слова належною дорогою!
Отже, прошу, щоб було так:

Ви правите пильно першу коректу і відсилаєте її мені. Я все переглядаю і разом з тим, чого Ви не помітили, відсилаю до Лондону.

Висилати можна нереєстровано, а асекуровано, – це дешевше42.

Рукописів-оригіналів може при першій коректі посилати мені не треба, бож Ви по них будете ще правити відсилачі та примітки. Виправивши це – відсилачі та примітки, аж тоді зо своєю коректою вертаєте мені рукопис (асекуровано).

А може складачі вже склали відсилачі та примітки, і рукопис їм уже не потрібний? Взагалі, як іде друк, я нічого не знаю.

Географічні назви та імена осіб – їх багато другорядних. Сердечно прошу добре перевіряти їх за рукописом.

Ми всі умовилися, що головні імена, а особливо ті, що вживаються в Новому Заповіті, мають форму Септуагінти43, а імена другорядну форму гебрейського оригіналу. На основі цього, я ще виправив таке: Біл’ам на Валаам, еморейський на аморейський.

Біблійне товариство поставило на титульній стороні Біблії: «з мови давньо- єврейської дослівно наново перекладена». Це дуже добре, – це оправдує і мої часті відступлення від Септуагінти, бо це ж переклад з гебрейської, і гебрейську форму другорядних імен географічних та особових.
Усе, що в гебрейському оригіналі написане віршами, я передаю також віршами. Перекладаю мовою ритмичною. І цього ритму ламати не можна. Отже, тут може бути частіше вживання й, свойого і т. ін.
У Біблії повно священних назов, які треба писати з великої букви. Напр.: Небо (Боже) і небо (фізичне), Ангол Божий, замінні назви Бога: Слава, Хмара, Огонь, Ім’я і т. ін. Як я переконався, віруючі люди тепер дуже чутливі на писання священного великою буквою, і так і треба, бо це збільшує пошану до Біблії. Якийсь там Вінніпег чи Козолупи пишемо з великої букви, а оселю Бога, Небо, з малої.
Переноси слів мусять бути грамотні, напр.: два-дцять, (переносимо -дцять), по-рвати, ви-йти, і т. ін. Друкарня складає завжди Гос-подь (ліпше було б: Го-сподь), але нехай уже це слово так і позостається, бо забагато було б виправлень.
Останню коректу читаю я сам і відсилаю до Лондону.
За довге трудяще життя, коли я багато писав, я виробив собі нехорошу звичку: уже в коректі багато поправляю. Нема на це ради. Усі 303 прислані галі44 я добре й пильно виправив, а серед того є (небагато) й поправки слів, безумовно на ліпше. Часом зробив вірша яснішим, часом для ясности додав слово, і т. ін. Це істотний характер моєї праці, але це тільки на користь праці.
Ви пишете мені про заплату за коректу. Коли б Ви написали були мені про це раніше, то я б з Пастором В. Кузевим були б самі поставили перед Лондоном цю справу, а я нічого б не писав про коректу.
Я сердечно прошу і Вас, і Пастора Кузева не виступати перед Лондоном у важливих справах без мого відома. Це не виходить по-товариськи, як увесь час було між нами.
Десь у середині наступного цього травня місяця я їду гостем до Української Православної Церкви в Америці. Коли саме – ще не знаю.Десь на одну з наступних неділь по 5-м травня (цього дня – Ювілей Митрополита в Канаді45), коли я мушу бути в Вінніпегу.

Я, певне, спинюся в […] біля Нью-Йорку.
Отже, ми можемо зійтися в травні. Думаю, що не варто клопотати Біблійне товариство про це, – зійдімося самі, як наша внутрішня справа. Бо й без цього товариство має враження, що українці сильно неспокійний народ.
Оце було б і все головне. Які будуть у Вас сумніви – пишіть до мене, і я Вам відразу відповім. Робімо друк Біблії своєю внутрішньою справою. Важніше скоріше видати Святе Слово, аніж допускати, щоб диявол сіяв тут свої плевели.
На знак доброго початку друку моєї всежиттєвої праці, Божого Слова, прийміть від мене нову мою монографію. Вона варта того, щоб її уважно перечитати.
Усій Вашій Достойній Родині і Вам – мій сердечний привіт.
З любов’ю у Христі Митрополит Іларіон, Ваш постійний богомолець
№ 4
18 лютого 1957 р., Вінніпег

Високодостойний пасторе!

Сердечно дякую за листа від 14-го лютого, якого я одержав. Одержав
також і дві пачки коректи.
Щодо коректи, то пишу такі пояснення.

Академічний правопис подає дві форми місцевого відмінку однини: в зелені і в зеленому лісі. Обидві однакові, обидві літературні. Попередній правопис («академічний») клав натиск на старшу форму (в зеленім лісі), теперішній кладе на другу (в зеленому лісі). Наші письменники однаково вживають обидвох форм. Як я вияснював на наших зборах 1955 р. у березні, я вживаю обидвох форм.
Лондон може налякатися нових виправлень, та ще мовного характеру. Скажемо, запровадження форми «в зеленому» вимагало б тисячі поправок. У жодному разі цього робити не можна.
На початку речення я даю і. Але коли далі йде голосна (особливо по голосній попереднього слова), то пишу й. Так і треба.
Я даю старші форми, які прикрашують біблійну мову, – пустиня, уста й т. ін. (а не пустеля, вуста, вогонь). Усе це за академічним правописом.
Ви вернули мені рукопис – оригінал. Я його до Лондону не посилаю. А як же Ви будете перевіряти відсилач? Я вже писав вам у попередньому листі про це. Я з оригіналом не зчитую, – лишаю це для Вас.
У географічних освоєних у нас іменах пишемо тільки и (а не і), напр.: Єгипет, филистимляни, Тигр, Асирія, Вифлеєм, Синай, Сихем і т.ін. Писати Сінай – це ламати українську мовну традицію. «Академічний» правопис зовсім не брав під увагу церковно-релігійного правопису, бо не міг, – йому це забороняли.
У віршах у мене мова мірна, значить, є свойого – свого, є й і т. ін. Я Біблії не читаю, а завжди співаю її, бо це Божа мова. Через це, скажемо, промови Господа в мене величною мовою, а то й мірною.
У Святому Письмі гебрейському й грецькому є т[ак] зв[ані] каденси, – величне закінчення вірша. Я каденси чую душею і кінці віршів часто віддаю мірною мовою. Каденси особливо сильні в Новому Заповіті, власне в Євангелії. Я каденсів не затераю, хоч їх мало хто знає, й мало хто чує їх.
Я роблю так, щоб у першу коректу пішли всі поправки, а друга вже буде з найменшим числом їх. Будуть головно ті, чого друкарі не помічають.

Одну пачку (Книга Буття) я вже відіслав до Лондону.
Отже, – не лякаймо Бритийського товариства мовними поправками!
З глибокою до Вас пошаною
Митрополит Іларіон,
Ваш постійний богомолець
№ 6
18 серпня 1958 р., Вінніпег

Високоповажний Пасторе!

У відповідь на Вашого тяжкого листа від 13-го серпня 1958-го року відписую Вам, що я держуся як у своєму перекладі Біблії, так і в своїх виданнях виключно правопису 1929-го року.
Що з деякими нечисленними постановами цього правопису, явно помилковими та навмисне проти релігійними, я не погоджував (напр. писати Хрищення) – то це не міняє справи. Ще ніколи не було такого українського правопису, щоб його на сто відсотків можна було спокійно прийняти. Проти вашої образливої назви такого правопису «більшовицьким», я складаю свій рішучий протест!
Правопис Біблії той самий, що й виданого Нового Заповіту! Щодо Ваших завваг з приводу відсилачів, то ця справа аж надто запізнена. Зламану коректу з відсилачами Друкарня зробила ще 7 листопада 1957 року. Коли б Ви підняли справу відсилачів ще тоді, це мало б практичну рацію, а тепер – минув з того часу рік, і вся Біблія вже зламана з відсилачами! Які то кошти потрібні на перероблення!
Крім того, технічно власне й не можна зробити так, як Ви пропонуєте, – так мені відповіла Друкарня. Ще року 1956-го Біблійне товариство прислало мені (певне – й Вам) пробну шпальту – одну сторінку Нового Заповіту, і тут відсилачі були зараз же під текстом вірша. І для мене було повною несподіванкою нова форма місця відсилачів у зламаній Біблії…
Взагалі Біблійне товариство ніколи не питало мене про технічну сторону складу Біблії. А я був би не мало дав їм практичних вказівок, бо ж я все життя своє займався друкуванням.
Шлю свій сердечний привіт Вам, шлю його тяжко болящій Дружині Вашій… Не допускайте, щоб вона падала на дусі, – Господь же Милосердний! Нехай Господь у цьому страшному стані береже Вас обох!
З любов’ю у Христі М[итрополит] Іларіон, В[аш] п[остійний] б[огомолець] Як бачимо з листування, стосунки між перекладачем і секретарем-редактором були дружніми і християнськими. Проте, коли стосувалося якихось принципових питань, обидва висловлювали свої погляди відверто, наводячи свої аргументи.
Безперечно, що прийняття єпископського сану Іваном Огієнком не могло не позначитися і на його релігійно-доктринальних уподобаннях, якщо взяти до уваги, що Іван Огієнко, як православний вірянин і науковець чималий час досліджував православні богослужбові книги і сам долучився до їх перекладів. А Біблія і літургія, що відбувається на основі богослужбових книг – це далеко не одне й те саме. Тому, безумовно, шановний перекладач не зміг оминути цієї спокуси. Через це ми і спостерігаємо певне мовно-доктринальне напруження між секретарем-редактором та перекладачем. Звісно, що у цій лінгвістично-догматичній суперечці відчувається прагнення Жабка-Потаповича переконати митрополита Іларіона відмовитися від такого підходу при перекладі Біблії, і повернутися до тих домовленостей, які були досягнуті ще в 1935-1936 роках, про що писав Левко Жабко-Потапович у своїх спогадах «Життя Церкви», уривок з якої був наведений вище. Щодо використання словоформ хрищення, христити, Іван Христитель та їхніх антиподів – хрещення, хрестити, Іван Хреститель, то однозначно, що Левко Жабко-Потапович має беззастережну слушність, бо про це говорив і сам Іван Огієнко у своїх граматиках, наприклад «1938 році в праці «Рідне писання на сторінці 7 обороняв форми христити, хрищений, перехрищувати, як прикметні українській мові. Дослівно: «пар.1 В завжди відкритих складах (пар.16) ри, ли (з давніх р., ль) пишемо тільки и: блищати, глитати, гримати, гриміти, дрижати, кривавий, кришити, тривати, стриміти, стривати ( – пождати, а стрівати – зустрічати ), тривога, тримати, христити, хрищений, перехрищувати, чорнобривий. Але пишемо: кров-крови, крівця, хребет, хрест, хреста, перехрещувати (сходитися), перехресний, брова.
Крім згаданої праці Івана Огієнка варто нагадати і його «Рідне писання, частина 2. Словник місцевих слів, у літературній мові не вживаних» НАУКОВО-ПОПУЛЯРНИЙ ТРИМІСЯЧНИК „БІБЛІОТЕКА РІДНОЇ МОВИ” ВИДАЄ ПРОФ. Д-Р ІВАН ОГІЄНКО 1933 Ч. З 1934 , де шановий автор пише наступне: «§ 5(11). В завжди відкритім складі ри (з давнього ръ літературна мова знає тільки и: дрижати, кривавий, тривога, христити, чорнобривий і т. ін. (див. Словник), тоді як у зах. укр. говорах тут можуть бути ро, рі чи ре: дрожати, чорнобровий, тревога чи трівога і т. ін.» В словникових статтях цього ж словника Іван Огієнко пише: «христини, христитися 11, хрищуся (стюся) хрищений, хрищеник, хрищениця, хрищення 11..»
А в числі 1(73) «Рідної мови» за жовтень 1939 року у статті «На маргінесі книжки Я. Рудницького: «Українська мова та її говори» автора Б. Кобилянсь- кого.» ми читаємо: «Стор. 71. до прим. 49: треба: на хрищенні, зам. «на хресті».
[ В перекладах проф.. І.Огієнка чотирьох окремих Євангелій, виданих в 1937 році Бритійським і Закордонним Біблійним Товаристовом і надрукованих у друкарні Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові, вживається усюди «христити», «хрищення», «христитися», «охристити», «охриститися», «Іван Христитель»; проф.. Огієнко змінив свою думку мабуть в 1938 році, бо його переклад Нового Заповіу з Псалмами, виданий БЗБТ і надрукований у Варшаві 1939 року, вживає вже усюди в наведених формах слів букву «е» замість «и».]»[7]
Твердження Митрополита Іларіона про те, що «писати христити – це ненауково», абсолютно безпідставно. Покликатися на Митрополита Петра Могилу (народився 159 р., помер 1647 р.) як на авторитет у справах сучасного українського правопису, аж ніяк не можна! Церковнословянська мова Петра Могили дуже відрізняється від сучасної української літературної мови. Дивно звучить у статті Митрополита Іларіона й вислів: «Хто пише большевицьке христити…» Тут явна помилка. У новому русифікованому правописі пишуть «хрестити» за зразком російського слова «крестить». Українська Академія Наук у Києві і НауковеТоваритво ім. Шевченка у Львові 1928 року ухвалили Український правопис, який тепер заборонила Москва. За првописом 1928-29 років пишуть «христити», а за теперішнім українським зрусифікованим правописом пишуь «хрестити» – відповідно до російського слова «крестить», і цим порушують український фонетичний закон, на підставі якого треба писати «христити».[8] Тому непереконливо звучать слова шановного перекладача про «ненауковість і не богословськість» цих термінів. Вище шановний баптистський пастор доволі і науково, і по-богословськи обґрунтував доцільність, ба, більше, необхідність вживання термінів хрищення, христити, Іван Христитель і похідні від них. Понад це, сам фонетичний закон української мови промовляє на потребу використання словоформ хрищення, христити, та їхні похідні. «У чому ж полягає цей український фонетичний закон, який становить національну особливість української мови й відрізнає її від російської мови?
В українських словах є типові словосполучення РИ, ЛИ у відкритому ненаголошеному складі між кореневими приголосними. У закритому складі їм відповідають сполучення РО, ЛО. Українські словосполучення РИ, ЛИ походять зі старих РЬ, ЛЬ. У російській мові звукосполучень Р, ЛИ немає і в ненаголошених і в наголошених РО, ЛО, РЕ, ЛЕ.
Приклади: укр. дрижати – рос. дрожать, укр. тривога – рос.тревога, укр.. кришити – рос.крошить, укр. христити – рос. крестить, укр. глитати – рос. глотать, укр.. блищати – рос. блестеть, укр. гриміти – рос. греметь, укр. кривавий – рос. кровавый.
Про ці словосполуки РИ, ЛИ найавторитетніший мовознавець Олекса Синявський у своїй праці «Норми української літературної мови» (Львів, Українське видавництво, 1941) пише так: «Так само в деяких словах знаходимо РИ, ЛИ в складах закритих: блищати, блискавка… глитати, гриіти, дрижати, кривавий, кришити, тривога, христити, хрещений… Але кров, хрест… (стор29).
1951 року у Мюнхені вийшла в світ праця професора Українського Вільного Університету Юрія Шереха «Нарис сучасної української літературної мови» (Наукове Товариство ім. Шевченка. Видавництво «Молоде життя»). У цій високоавторитетній книзі на стор.368 читаємо:
«Чергування О, Е з И (Е, О: И) відбувається в деяких словах після приголосних Р, Л, що мають перед собою ще один приголосий: громи –гриміти, гримати; кров – кривавий; хрест, схрещений – христини, христити, хрищеник…
Також походження И є в словах: блиск, блищати, блискучий, бриніти, глибокий, глитати, дригати, кришити, стрижень, стриміти, тривати, тривога, але тут воно не чергується з Е або О.»
1946 року у видавництві «Прометей» надруковано «Головні правила українського правопису» Юрія Шереха. Про звукосполучення РИ, ЛИ читаємо тут таке:
«Головніші слова цього типу (де и історично постало з ы і ь, незалежно від наголосу) такі: блискавка, блискучий, блищати (а також за аналогією до них блиск) бриніти, глибокий, глитати, гримати, гриміти,дриґати,дрижати, кривавий, криниця, кришити, стрижень, стриміти, тривати (порівняйте: стривати – почекати, і стрівати – зустрічати ), тривога, христити, хрищений,хрищення (але хрещатий,Хрещатик), чорнобривий…»
Про це правило правопису,зокрема про написання «христитися», «хрищений» читаємо в підручнику Оксаненка «Український правопис» (Авґсбурґ, 1946,стор.7).
В «Українському правопису» д-раЯрославаРудницького (Прага. 1942) на стор. 7 також зформульовано правило про звукосполучення РИ, ЛИ та серед прикладів зазначено й слово «христити» .
У праці проф.. П.К.Ковалева «Українська мова» (Нью-Йорк, Наукове Товариство ім. Шевченка, 1966 р.) на стор.48 серед прикладів, що стосуються сполучень РИ, ЛИ є також слово «христитися» .
В енциклопедії «Українознавства» в статті В.Ленцика «Християнізація Руси-України» читаємо такі слова і вислови: «Хрищення за Володимира», «охристити», «охристився», «христили їх», «хрищення України» (Том 10, 1984, стор.3637).
У всіх українських словниках і довідниках, що додержуються академічного правопису 1928-29 років, всюди читаємо: христини, христитися, хрищений, хрищеник, хрищениця, христити. (Див. О.Ізюмов: Українсько-Російський Словник. Х.К. 1930, ст..909; О.Ізюмов: Російсько-Український Словник, К. 1930. ст.30; Г.Голоскевич: Правописний словник, К.1930 та інші видання, ст..427; Правописний словник, за редакцією Яр. Рудницького і К.Церкевича, Нью-Йорк, 1979, ст.749; К. Церкевич і В. Павловський: Довідник з української мови, Нью-Йорк, 1982, ст..76).
І цілковиту має рацію проф.ЯрославРудницький,закликаючи додержуватися академічного правопису 1928-29 років,уникати всякої анархії,»махновщини» й дбати про національну дисципліну в правописних питаннях.Усвоємумовному пораднику»Як говорити по-літературному» д-р Яр.Рудницький писав: «Власне московська мова розвинула такі форми як кровавый, дрожать, крестить… І українська мова якраз відрізняється своїм: кривавий, дрижати, христити від московської,отже таких ітільки таких форм слід уживати. Додати треба, що український розвій цього явища – один із найстарших пам’яток української мови. Чи ж треба тоді проти нього виступати? Рішуче ні!… Приймім те, що прийняли в 1929 році і Всеукраїнська Академія Наук у Києві і Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові. У нас напевне знайдуться речі більші і важливіші, що проти них треба боротися, ніж ці правильні, історією української звучні обґрунтовані форми: кривавий, дрижати, гриміти, тривати, христити.
Отже форму «христити» підтримує правопис 1929 року, що його схвалила Всеукраїнська Академія Наук у Києві та Наукове Товариство ім.Шевченка у Львові.» (Передрук з «Рудницькіяни» ч.4, 1988)[9]
Здавалося б, якийсь один термін, а скільки довкола нього галасу! Проте це галасом може назвати людина далека від мовознавства і богослів’я, поверхова й необізнана зі змістом, що несе в собі давньогрецьке слово βάπτισμα – баптизма від βαπτίζω – занурення у воду. [10] Тут лише скажу, що зсув погляду з Ісуса Христа на хрест міняє внутрішній зміст терміну, а значить і його догматику, що призводить до неправильного поклоніння і вшанування Господа Бога. До речі, форму хрищення , як це не дивно, використав також талановитий і плідний перекладач Біблії Іван Хоменко, про переклад і особу якого мова буде нижче.
А ми продовжимо нашу розповідь про подальшу долю перекладу Івана Огієнка. Як ми побачили з розповідей самого митрополита Іларіона та редактора його тексту пастора Левка Жабка-Потаповича процес наближення Біблії до українського читача в його рідній мові був непростим. Майже 18 повоєнних років забрали ще чимало часу в перекладача, щоб мрія стала реальністю. Можливо, це дає нам підстави ще більше цінувати Святе Письмо, бо дійсно, воно подолало нелегкий шлях, щоб ми мали перед собою книгу, яка доносить Слово Самого Бога людині.
«У день завершення всієї роботи митрополит Іларіон щиро зізнався кореспондентові англомовного часопису «The Winnipeg Tribune», що почувається тепер, як ніколи, щасливим. Він згадав стародавніх своїх попередників – ченців, які провели багато літ, переписуючи Біблію буква за буквою. Один із них написав наприкінці своєї праці: «Якими щасливими є моряки, які дісталися безпечних бухт!» Таким щасливим був того дня й митрополит Іларіон.
І ще один щасливий день випав йому 12 червня 1962 року, коли авіапоштою одержав сигнальний примірник, щойно з лондонської друкарні, Біблії.
Це великоформатний том обсягом 1524 сторінки.
Біблія в перекладі Івана Огієнка була видана у двох варіянтах: великим і стандартним розмірами.
Великий, подарунковий, розмір має такі параметри: 20х14,5 см. Текст набраний крупним, 14-м, кеглем у дві колонки з авторськими виносками посилань посередині шпальти. Примірники оправлені у чорне полотно із золотим тиском на хребті «Біблія». Інша частина накладу видрукована фотоспособом у зменшеному пропорційно варіянті. Білий люксусовий папір, пофарбований на трьох зрізах у червоний колір. Загальна кількість сторінок – 1524. На чотирьох додаткових, що не мают пагінації, подані чотири мапи: країни Авраамових мандрівок; Палестини за розподілом ізраїльських племен; Палестини на часів Нового Заповіту та країни подорожей апостола Павла.
Титул цього видання: «Біблія або книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту. Із мови давньоєврейської й грецької на українську дослівно наново перекладена» Внизу сторінки – «Британське й Закордонне Біблійне Товариство. 1962».
Цікавою, рідкісною й глибинною за змістом сприймається емблема, вміщена внизу титулу – силует молодого сівача, який однією рукою тримає корзину із зерном, а іншою засіває ним довколишню ниву.
Узятий до рук перший примірник він подарує своїй улюбленій донці з таким написом: « Дорогій моїй Доні Ларисі зо щирою подякою за допомогу. Перекладач митрополит Іларіон. 12.06.1962)»
Того ж дня, 12 червня 1962 року, переживаючи особливе піднесення, митрополит Іларіон написав виношену, виболену в душі віддавна поему «Святая Біблія відвічна», в якій є заклик до українського читача:
Усіх до Книги закликаю:
Читаймо біблію відвічну, –
Вона – правдива путь до Раю,
Дає й дорогу сьогобічну!..
Бо Біблія – свята наснага
Твоєму розуму навіки,
Із неї родиться відвага
Й свободі духа вірні ліки!
Дещо пізніше, 7 серпня того ж року, в чергове мужньо долаючи недугу і перебираючи в пам’яті весь той довгий і тяжкий шлях на свою Голгофу, митрополит Іларіон занотує слабіючою рукою:
«Сповнились мрії мого життя – я переклав Біблію на українську мову, і тепер вона видана. У переклад цей я вклав усю свою душу, увесь розум, і все своє серце…
Глибоко вірю, що я чесно й старанно задовольнив духову потребу всього українського народу. А чого я де не доробив, – доробить наступне покоління …Я зробив, скільки був у силі зробити при високо несприятливих умовах для праці усього мого життя!..
Я завжди свідомо дбав, щоб мова мого перекладу була ясна та жива, бо цим я оживляв і саму Біблію, а тим наближав її до широкого читача…
Від глибини свого серця передаю свою все життєву працю – переклад Біблії на українську мову – всьому українському народові, як найбільшу працю, яку я все життя старанно та врно робив для нього…
А найбільша хвала Господеві, бо це Він дав мені змогу закінчити цю велику працю Йому на Славу, а всьому українському народові на спасіння!»
«Нарешті Біблія появилась друком. Говорити про переклад Біблії – це значить говорити про величезний вклад тяжко-мозольної праці взагалі», – так починалася стаття «Біблія в перекладі професора Івана Огієнка» в лондонському тижневику «Українська думка» від 23 серпня 1963 року. Її автор – український журналіст на еміграції доктор Дмитро Бучинський вирішив привернути до цієї направду непересічної події увагу всього світового українства. У статті зроблена спроба всебічно оцінити цю подію – отож, побачивти в ній і позитивні сторони, і прикрощі.

З позитивів автор передусім виділяє:

– мову перекладу («мова не тільки гарна, але навіть надзвичайна цікава»);
-наявність числених пояснень («пояснень під ніжкою сторінок, прецікавих і прецінних, хоч пригорщами черпай; вони допомагають читачеві в розумінні біблійного тексту»);
– багатство відсилань (« це величезна цінність книги, яка тільки потверджує працьовитість і вдумливість перекладача»);
– наголоси на багатьох словах («жаль, що вся Біблія їх не має»);
– написання біблійних назв та імен в українській народній традиції (Сирія, Йосип, Пилип, Андрій, Степан). Хоч і не всюди, бо «зустрічаються Віфлеєм замість народного Вифлеєм, Галілея, Варфоломій, Фома»).
У цьому переліку варто зробити одне уточнення. Щодо наголосів, які, на думку рецензента, мали би бути проставлені по всьому тексту Біблії, перекладач пізніше у своїх «Біблійних студіях» зробить таке пояснення: «Український наголос я довгі роки вивчав, і знаю ціну його. І в Біблії я порозставляв наголоси на всіх тих словах, які в нас мають хиткий наголос, але літературна мова вже усталила його» (Митрополит Іларіон. Біблійні студії… – С.266 )
А тепер звернемо увагу на те, що редакція цієї авторитетної на ту пору західної української газети називає «прикрощами» Звісно, що вони пов’язані не з якістю перекладу (він справді виявився бездоганним), а з тими обставинами, які завдали прикрощів самому перекладачеві.
Їх автор статті виділяє аж три:
Перша:
Не зазначення на обкладинці, титулі чи десь в іншому місці прізвища перекладача Біблії.
Друга:
Недолік видання в тому, що читачеві нічого невідомо ні про історію перекладу, ні про його особливості, ні про самого перекладача.
Третя:
Біблія вийшла неповною. У ній бракує низки книг: Товита, Юдити, Баруха, Еклезіяста, двох книг Маккавейських та Книги Премудрости Соломонової.
Звертаючи увагу на першу кривду, заподіяну Біблійним Товариством, автор статті зазначає: «Сьогодні практикується так, що перекладачі Біблії фігурують як автори. Їх імена ставляться перед назвою Біблії і так заносяться у бібліогафічнчно-бібліотечні каталоги. Правда, по повному заголовкові Біблії маємо додаток, зроблений печаткою: «Переклав проф.., д-р Іван Огієнко. Але цей додаток, зроблений рукою, нас не задовольняє» (Бучинський Д. Біблія в перекладі професора Івана Огієнка // Українська думка (Лондон). – 1963. – 23 серпня.)
Справді, у фондованих Британським і Зарубіжним Біблійним Товариством виданнях іншими мовами Біблій перекладачі зазвичай зазначаються. Українці не стали винятком, коли вперше видавали Біблію в перекладі Пантелеймона Куліша – його прізвище теж зазначено на титулі. Подають прізвище перекладача Святого Письма Івана Хоменкав і Отці Василіяни, які викупили в останнього право на систематичні перевидання його праці для греко-католиків. Чому ж протестанти так обійшлися з Огієнкорм – залишається закадкою. Можна зрозуміти стан Огієнка, коли він на власних примірниках змушений був проставляти своє імя як перекладача замовленою власноруч печаткою.
Суттєвим є міркування редакції і щодо необхідности вкладки для читачів про особливості цієї Біблії. З доцільністю такої вкладки погодилися й самі видавці. Того ж 1962 року Британське і Закордоне Товариство в Лондоні випускає двосторінкову листівку за своїм підписом, озаглавлену просто – «Нова українська Біблія».
Щоправда, головною змістовою домінантою цієї листівки є історія про те, як протестанти подбали про те, щоб українці мали змогу читати рідною їм українською мовою Святе Письмо. У тексті – десятки прізвищ пасторів: членів різних редакційних та ревізійних комісій. І в цьому переліку «своїх» ніби принагідно згадується Іван Огієнко (митрополит Іларіон). Про його головну роль як перекладача, власне, творця тексту українською, сказано коротко і стримано: «На перекладача Британське й Закордонне Біблійне Товариство 1936 року, на пропозицію українських протестантів, запросило професора д-ра Івана Огієнка».
З огляду на це і третя кривда стає зрозумілою. Відсутність в українськомовній Біблії перелічених вище розділів-книг, що не дає підстав називати її повною, редакція пояснює так: «Можна сподіватися, що це вже протестантські впливи, що відкидають ці книги. Сьогодні нам тяжко сказати, чи взагалі Біблія в перекладі проф. Івана Огієнка не є скороченим … протестантським перекладом, що було б великою шкодою» (Бучинський Д. Біблія в перекладі професора Івана Огієнка // Українська думка (Лондон). – 1963. – 23 серпня.)
Правда є в тому, що таких прикрощів, про які слушно говорить автор статті у лондонській газеті «Українська думка» Д.Бучинський, можна було б уникнути, якби українці здатні були зробити це велике діло своїми силами і коштами, без чужої допомоги. Розвиваючи цю думку, автор закінчує свою статтю так: «Нам ця чужа допомога «вилазитьбоком!». Так було, так є і так буде, доки не будемо самі собою… Це наслідок, що ми його (Івана Огієнкаа – М.Т.) праці не оцінили і він мусив пітив найми до чужих, які його труд , на нашу думку, навіть нечесно використали» (Бучинський Д. Біблія в перекладі професора Івана Огієнка // Українська думка (Лондон). – 1963. – 23 серпня.)»[11]
Закиди обох авторів доволі серйозні, щоб не звернути на них увагу. Я наводжу для читача по спроможності повністю всі обставини історій перекладу Святого Письма на нашу мову. Але навіть і цієї книги не вистачить, щоб описати, як дійсно все відбувалось. Нині, більш ніж по 50 роках виходу в світ повної Біблії в перекладі на українську мову, багато свідків тих вікопомних подій відійшли у вічність. Тому, як я писав вище, у нас вельми мало саме того коштовного матеріялу-досвіду, який накопичували українські перекладачі вже в ХХ столітті. Як і мало спогадів, які б вони залишили по собі. Проте, щоб подивитися на цю справу з протилежного боку і спростувати незаслужені звинувачення в бік протестантів, є свідчення і самого Івана Огієнка і свідчення тих же самих «противних протестантів». Тож розберімося по пунктах тих «прикрощів», як їх називає Д.Бучинський і поділяє шановний Микола Тимошик.
«Не зазначення на обкладинці, титулі чи десь в іншому місці прізвища перекладача Біблії.» Це дійсно було неправильно й некоректно щодо праці шановного перекладача. Проте, тут не можна було вести мову про «злий намір протестантів». Ймовірно, це був серйозний недогляд, який у тому ж році, як зазначає і сам Микола Тимошик, намагалися виправити у тій же «необхідній вкладці для читачів про особливості цієї Біблії».
«Недолік видання в тому, що читачеві нічого невідомо ні про історію перекладу, ні про його особливості, ні про самого перекладача.» Це теж важливо, але чи можна його вважати таким серйозним упущенням, це ще питання. Ймовірно, що видавці Римської Біблії в перекладі Івана Хоменка взяли це до уваги, коли випустили у світ згадану працю. Та й у самому виданні Римської Біблії про це сказано «коротко і стримано». Можливо трохи більше, ніж про переклад Івана Огієнка, але без зайвої скрупульозности. Знову ж таки, припускаю, що ченці Василіянського чину пильно стежили за ходом перекладу Святого Письма Івана Огієнка і взяли до уваги «прорахунки» протестантів.
Далі Микола Тимошик зазначає: «Щоправда головною змістовою домінантою цієї листівки є історія про те, як протестанти подбали про те, щоб українці мали змогу читати рідною їм українською мовою Свяе Письмо. У тексті – десятки прізвищ пасторів: членів різних редакційних та ревізійних комісій. І в цьому переліку «своїх» ніби принагідно згадується Іван Огієнко (митрополит Іларіон). Про його головну роль як перекладача, власне, творця тексту українською, сказано коротко і стримано: «На перекладача Британське й Закордонне Біблійне Товариство 1936 року, на пропозицію українських протестантів, запросило професора д-ра Івана Огієнка».
Тут я трохи спинюся, щоб звернути увагу шановного читача на свідчення самого перекладача Івана Огієнка, коли він пристав на пропозицію Британського й Закордонного Біблійного Товариства до перекладу Біблії на українську мову 1936 року: «На прикінці року 1935-гo до мене завітав з Женеви професор пастор Л. Келлер. Він близько стояв до “Бритійськoгo Біблійного Товариства” і випитав мене, чи я не погодився б перекласти Біблію на українсь- ку мову для лондонського Біблійного Товариства. Ми довго говорили на перек- ладні біблійні теми.
З початком 1936-гo року справа могo перекладу Біблії почала ставати на реальний ґрунт. У березні місяці 1936 року до мене завітав Секретар на Европу Бритійськоrо й Заграничного Біблійного Товариства в Лондоні пастор Гейґ (Heig) разом з директором цього Товариства на Польщу пастором Володимиром Енгольцем, і офіційно запропонували мені зробити переклад цілої Біблії на українську мову, і дати цей переклад їм, Біблійному Товариству для видання.
Почалися переговори. Секретар Гейґ повідомив мене, що мусить скластися відповідна Ревізійна Комісія для перегляду Moгo перекладу Біблії, бо так робить це Товариство для всіх перекладів, які воно випускає в Европі.
На Ревізійну Комісію я погодився, але не погодився, щоб ця Комісія вмiшува- лася в мову й правопис мoгo перекладу. Секретар Гейґ на це погодився, і 1 квіт- ня 1936-гo року я підписав з Лондонським Біблійним Товариством нотаріяльну умову. Згідно з цією умовою я мав закінчити свій переклад за п’ять літ, року 1940-гo, і частинами здавати Біблійному Tовaриству. Щодо Ревізійної Комісії, то до нотаріяльного акту внесено, що вона може робити свої уваги тільки “характеру богословського”, а коли я на них не погоджуюсь, вирішує справу саме Товариство, але в порозумінні з перекладачем.» У своїх «Біблійних студіях» у розділі « Якість нового перекладу Біблії» у підрозділі 2. «Ревізійна комісія» шановний перекладач , митрополит Іларіон пише таке: « Мій переклад перевіря- ла т.зв. Ревізійна Комісія. Згідно з підписаним нотаріальним контрактом 1936 року, комісія перевіряє богословський бік перекладу. Ревізійна Комісія складалася з восьми осіб, але особи ці мінялися. Головою був пастор Василь Кузів – особа високо інтелігентна і спокійна, а секретарем – Пастор Левко Жабко-Потапович.
Ревізійна Комісія ніколи суттєво й методологічно не втручалася в мій переклад, але часом давала цінні богословські вказівки. Особливо цінні були вказівки пастора Гофмана, доброго знавця гебрайської мови. У перекладі Книг Пророків він багато мені допоміг.
Офіційним головою Ревізійної Комісії власне був проф. з Швайцарії Адольф Келлер, але він ніколи не вмішувався до справ перекладу Біблії.»
Спогади Івана Огієнка без зайвого обурення констатують факт цих запросин, що це була його згода, і що протестанти не втручалися в переклад, а тільки сприяли його якості. Тож, як бачимо, протестанти дійсно відіграли вагому роль у роботі православного митрополита Іларіона над перекладом Святого Письма на нашу русько-українську мову, що й було зазначено у тій «вкладці для читачів». З іншого боку, якщо дивитися по духовному, а не по плоті, то чому ж Іван Огієнко мусив би відмовлятися від такої нагоди, посланої Богом, реалізувати цей задум, який він плекав усе своє життя. І саме протестанти, а не православні посприяли в його реалізації.
Тут я дещо повторно наведу свідчення українського баптистського пастора Левка Жабка-Потаповича, що, на мою думку, додасть ясности й неупереджености стосовно «короткости і стриманости» повідомлення про головну роль Івана Огієнка. «На пересправах Комітету з представником Британського й Закордонного Біблійного Товариства Олександром Енгольцем (у Варшаві) було вироблено плян майбутньої праці. Тоді ж було доручено секретареві особисто побачитися з кандидатами на перекладача й по нарадах із ними дати своє резюме до Комітету й до Товариства. З огляду на те, що у межичасі проф. Р. Смаль-Стоцький чомусь відмовився від своєї кандидатури, мені довелося відвідати лише двох професора, д-ра Івана Огієнка в Варшаві та пастора Ярослава Гaванськогo в Станіславові. У наслідку цих пересправ Комітет одноголосно схвалив затвердити як перекладача д-pa Івана Oгієнкa. Не стану приточувати розлогих aрґy ментів на користь чи некористь кожногo з кандидатів, що зайняло б дуже багaто місця. Окрім додатніх кваліфікацій мовного характеру, що грали головну ролю в цій справі, за професора Огієнкa пpoмовляло те, що він під час існування caмостійної Української Держави визначився як видатний діяч не тільки на полі політичному (міністер), але й релігійному, і як науковець і мовознавець мав певний авторитет в українських православних колах, що мало мати значення в очах майбутніх читачів нової Біблії, бож вони правдоподібно в більшості мали б належати до православної людности. Тоді ж він займав одну з теологічних катедр православноrо факультету Варшавського університету. Усіх цих додатніх прикмет Ярослав Гаванський, як колишній греко-католик, а тоді пресвітерський пастор, не мав.
Вибираючи за перекладача професора Івана Oгієнкa, і Бритійське Товариство і Перекладово-ревізійний Комітет були переконані, що він у дорученій йому праці поставиться до неї об’єктивно й безсторонньо, як науковець і поважна людина, зв’язана підписаною ним умовою достоменно виконати вимоги й регули (правила) спеціяльного перекладового статуту Товариства. Належав він до Церкви православної й у ній був знаний як той, що за часів самостійної Української Держави стояв твердо на ґрунті автокефалії української Првославної Церкви та повної незалежности її від Москви.
Щодо тoгo, чи він із певною та повною вірою приступав до дорученої йому справи перекладу Біблії, здавалося, нікому таке питання й не приходило до голови. У початкових переспpавах щодо цього перекладач висловлював багато запалу та бажання виконати poботу якнайкраще, найсумлінніше та якнайшвидше. Не зв’язаний із клерикальними колами, він, здається, був цілко- вито вільний від якихось конфесійних тенденцій і упереджень, які б у майбут- ньому могли б створити якусь перешкоду в спільній із протестантами роботі. Ніхто тоді, у 30-х роках, ні Комітет, ні Товариство, ні сам перекладач, напевно не припускали, що з часом настануть великі зміни в світі, що незабаром вибухне 2-гa Світова війна, та що сама праця буде перервана й буде відновлена лише в Америці, коли перекладач, ставши в часі війни православним єпископом, ув Америці знов пристане до перерваної роботи як митрополит Православної Церкви в Канаді, і що його погляди на виконувану ним працю радикально зміняться…»
З цих свідчень випливає, що протестанти не применшили видатної ролі Івана Огієнка, а, навпаки, віддали йому перевагу, зважаючи на його заслуги перед Українською державою та її народом. Важко уявити, що мусили написати видавці у вступному слові чи передмові до першого видання Біблії щодо всіх перипетій перекладу. Іван Огієнко, як науковець, добре був обізнаний з історією багатьох українських писемних пам’яток, авторство яких йому доводилося самому вияснювати й доводити. Часто їх автори свідомо не згадували своїх імен чи прізвищ, бо вважали негідними себе цієї великої чести перекладати Слово Боже на просту руську мову, наслідуючи цим чотирьох євангелістів, авторство яких доводили інші. Звісно, що це не виправдовує тієї «прикрости», що сталася з перекладом Івана Огієнка, коли не було згадано його ім’я. Ймовірніше, що тут спрацював як об’єктивний, так і суб’єктивний людський фактор: людське честолюбство і людська недбалість
Також не можна забувати, що люди, які брали участь у цьому процесі, не були просто богословами і членами-статистами, вони були також свідомими українцями і також вболівали за переклад свого колеги Івана Огієнка, незалежно від того, яких релігійних поглядів дотримувався сам перекладач. Дехто з них теж доклали свого талану й зусиль до перекладу Святого Письма на українську мову, і можливо, мали б якусь користь з того, хоча б або історичну відомість або матеріяльне винагородження, або і те й інше. Але керувалися вони не цими меркантильними інтересами, а дійсно, «метою високого поклику у Христі Ісусі». Вони здавали собі справу в тому, що успіх Івана Огієнка – це перемога духовна і культурна в історії русько-українського народу, який на той час перебував під московським чоботом. Це також перемога спільна: православних і протестантів. А недоброзичливців у цій справі ззовні було чимало. Тож недарма Жабко-Потапович застерігав митрополита Іларіона у своїх листах, щоб той, як редактор і видавець, не допускав жодної безпідставної критики на адресу протестантів у своєму часописі «Віра і Культура», бодай на період спільної праці над перекладом. А що така критика була, це дуже непокоїло неправославних учасників перекладацького процесу.
№ 22
«4 грудня 1958 р., Честер

Високодостойний Митрополите!

Вибачте, що пишу про це все. Багато разів я мав звернутися до Вас з проханням бодай на якийсь час не допускати в Вашому журналі подібних вибриків, особливо тих, що скеровані були в бік протестантів та «сектантів». Та все стримувався. По-перше тому, що вважав, що Ви маєте право, як православний, це робити, а, по-друге, – тому, що вважав за необхідне робити все, залежне від мене та від інших членів нашої Комісії, щоб уникати всього, що може скомплікувати41 обставини нашої спільної праці над Біблією.
І ось, тепер, сьогодні, тільки тому, що всі виступи Ваших співробітників (та й Ваші власні) проти ненависних протестантів власне вносять ті комплікації, я насмілююся звернутись до вас з оцим листом.
Я думаю, що ви пам’ятаєте добре ті напади та наклепи, та скарги й жалі, що з ними виступали в різній пресі та й у листах до Лондону різні «приятелі» нашого народу, які так запекло виступали проти нової Біблії? В останніх роках ці виступи та напади продовжувалися щораз. Ціла банда цих «приятелів» ширить пропаґанду проти нової Біблії в широких колах, не тільки протестантських, але й православних. Першим (протестантам) уїдливо тикають до очей те, що Митрополит Іларіон, отримуючи винагородження за свій переклад від протестантів, водночас тих протес-тантів паплюжить і виглузовує в своєму журналі, а другим (православним) докоряють тим, що, мовляв, православний Митрополит запродався протестантам. І одні, і другі спровоковуються.
При таких обставинах найкраще було б перестати зачіпати протестантів. Протестанти через ці зачіпки не згинуть, але самі зачіпки шкодять ділу праці над Біблією. До Лондону сипляться скарги, наклепи. Довідуюся про це не з самого Лондону, а з боку тих же «приятелів», що ненавистю дихають і проти Вас, і проти нового перекладу, і проти Комісії, і проти мене… Чи Вам, і самому перекладові, і мені, і всій нашій праці це потрібне?
Благаю вас, Високодостойний Митрополите, зробити все можливе для того, щоб ця війна на сторінках «Віри й Культури» була спинена. Хай скінчиться друк Біблії, тоді зможете писати, скільки вам забажається, проти протестантів. І хай тоді й різні невігласи ґорґіци скубуть тих «єретиків»…
Оце все, що хотів Вам сьогодні написати. Завжди ощаджував Ваш дорогоцінний час, і не турбував Вас. Але сьогодні вважаю це за необхідне. Аби тільки Господь Бог допоміг скорше скінчити друк Біблії.»
Також не можна забувати про духову складову, бо головними ворогами перекладу як на українську, так і на інші мови були і залишаються «світоправителі цієї темряви, піднебесні духи злоби».
Вже нині, у незалежній Русі-Україні, коли ми маємо своє Українське Біблійне Товариство, ту «прикрість» виправлено і, фактично, у кожному виданні зазначено ім’я перекладача – «Біблія. Переклад проф. Івана Огієнка». Це також торжество історичної справедливости, яку мають прийняти критики про- тестантів. Чи іроня долі, але ці ж самі протестанти – Українські Євангельські Християни-Баптисти, Християни Віри Євангельської-Пятдесятники та Адвентисти Сьомого Дня разом із Українською Православною Церквою Київського Патріярхату 1990 року створили Українське Біблійне Товариство.
Щодо потреби відомостей про історію перекладу Біблії в авторстві митрополита Іларіона. Як на мене, то було б слушно не лише для кожного індивідуального перекладу робити стислий опис його історії, але й в цілому для всіх авторських перекладів подавати історію шляху Святого Письма до нашого народу, зазначаючи в ній важливість і роль Слова Божого в житті українців і саме в їхній рідній русько-українській мові.
«Біблія вийшла неповною. У ній бракує низки книг: Товита, Юдити, Баруха, Еклезіяста, двох книг Маккавейських та Книги Премудрости Соломонової.»
По-перше, нині важко сказати, чи знав Д.Бучинський про те, що Британське та Закордонне Біблійне Товариство за своїм статутом і віросповіданням на той час не перекладало неканонічні книги, що відомі під назвою апокрифів. Тоді у шановного критика не було б підстав звинувачувати протестантів у тому, чим вони не могли згрішити проти перекладу Біблії Івана Огієнка. Про це знав і сам майбутній митрополит, коли укладав контракт із цим Товаристом.
По-друге, в «Біблійних студіях» шановного перекладача читач не знайде жодного посилання на апокрифи, які б він брався перекладати, підписуючи контракт із БіЗБТ. Скріз Іван Огієнко наголошує на єврейських Писаннях, а апокрифи, як відомо, євреї не визнавали ні тоді, ні нині, не визнають їх і пізніше. Тим паче, що вони були написані не єврейською, а давньогрецькою мовою. І тільки два відлама християнства – православ’я та католицизм – визнали апокрифи, або як їх ще називають вторинноканонічні книги. Тож про які «протестантські впливи» може йти мова, якщо сам митрополит про це жодним словом не згадує. Було б дійсно, великою шкодою, коли б до Божого Слова перекладач додав ще й слово людське, а саме цим і є апокрифи, які, можливо, корисні для читання, але не важливі, а то й шкідливі для віри. Не беруся судити про те, чи перекладав митрополит Іларіон апокрифічні книги. Можливо і перекладав, але не для цієї Біблії. Безумовно, що й їх також досліджував мовознавець Іван Огієнко. Тим більше, що чимала спадщина Івана Огієнка нам невідома. Але увесь пафос всіх його творів, з якими я ознайомлений, каже про піднесенне ставлення саме до канонічних книг, що й увійшли до перекладу.
«Огієнкова мрія про забезпечення можливости і права українського народу звертатися до Бога рідною мовою, нарешті, здійснилася. До неї він ішов цілих 44 роки, вкладаючи в свою титанічну працю стільки здоров’я, розуму, сили волі, захоплення.
То був справжній науковий подвиг. І ним не могли не захоплюватисяі ті, хто добре знав Огієнка, і ті, хто почув про нього вперше під час широкого представлення в християнському світі Біблії мовою великого, але бездержавного народу.
З Лондона незабаром надійшла до нього і висока нагорода – спеціальна медаль королеви Англії Єлизавети ІІ з нагоди коронації її величности 2 червня 1953 року. Ще одне визнання за цю працю – обрання митрополита Іларіона «почесним дожиттєвим членом» Британського і Зарубіжного Біблійного Товариства в Лондоні.
А скільки щирих і захоплених відгуків на цей переклад можна віднайти і в різноманітній періодиці того часу! Варто навести бодай деякі з них.
Серед тих, хто читав рукописний переклад «Нового Заповіту» перед затвердженням його спеціяльною комісією, був відомий український письменник і публіцист Юрій Липа, котрий мешкав на той час у Варшаві. Ось фрагмент його оцінки Огієнкової праці: «Кожне слово чи речення перевірене не тільки за оригіналами, але й за кращими сучасними перекладами. Але не тільки ця пильна вірність оригіналові характеризує переклад. Є в ним дивна ясність думки та простота вислову… Переклад Огієнка звучить чисто й має статично. Та величавість, що випливає з його глибокої простоти, вирізняє цей переклад від усіх інших українських перекладів(«Рідна мова». 1939. Ч.2. С.54-55).
Член ревізійної комісії з оцінки перекладу німець Мартин Гофман так оцінив працю українського вченого: «Це велике щастя, що переклад… не був знищений війною. Він такий гарний, що його друкувати буде «un eveniment extraordinari»[12] («Слово істини». 1948. Ч.5).
Один із авторитетних знавців Святого Письма К.Костів зазначав: «Українська Біблія в перекладі д-ра Ів.Огієнка – класична найкраща з досі існуючих перекладів чи між всіма словянами» («Віра й Культура». 1955. Ч.10).
Огієнкова Біблія, як і десятки його перекладених і виданих за крдоном богослужбових книг, виконує і сьогодні, окрім релігійної, ще одну важливу місію – забезпечення українському народові невід’ємного права читати і пізнавати Святе Письмо своєю рідною мовою.
Після неодноразових перевидань у Канаді, Сполучених Штатах Америки, країнах Західної Європи, до того ж, значними накладами, прийшов, нарешті, довгожданий час друкування цього перекладу Біблії вдома, на українській землі, – вільно, без будь-яких заборон і обмежень. Сталося це вперше аж через 33 роки після появи її в світ у Англії. Заходами Українського Біблійного Товариства ця найголовніша, найдорожча і найтрудніша праця Івана Огієнка – українсько-мовна Біблія – біла відтворена в Україні 1995 року.» [13]
«Біблія в перекладі Івана Огієнка є найбільш поширеною з усіх наявних перекладів Біблії українською мовою, зокрема через те, що саме в цьому перекладі її безкоштовно розповсюджує у великих накладах товариство Gideons International в Україні.»[14]
Визнаючи вагомий внесок українського мовознавця і перекладача, богослова і митрополита Української Православної Церкви Іларіона (Івана Огієнка) в перекладі Біблії на русько-українську мову слід сказати, що він став і тим об’єднавчим перекладом, довкола якого згуртувалися представники різних конфесій – протестанти і православні. Забуваючи про розбіжності у віровченні, українці зуміли об’єднатися для цієї святої і надважливої справи.
Але, як і кожен переклад, працю Івана Огієнка згодом оцінювали українські лінгвісти. Процес апробації відбувся і над твором самого дослідника й перекладача, як свого часу сам Іван Огієнко оцінював переклади інших. В цілому, це нормальна практика і відповідає всім вимогам перекладознавчої справи. Наскільки його сприйняли мовознавці діаспори, крім позитивних відгуків, що були наведені Миколою Тимошиком. Взагалі переклад – це сучасна літературна українська мова, яку розуміють як на сході , так і на заході Руси-України. Сильною стороною його є дослівність і максимально наближена точність до оригіналу. Власне це і робить його популярним саме серед українських протестантів поміж інших українських перекладів. Досить поширена й зрозуміла лексика. Проте є один вагомий нюанс, який відразу впадає в очі, коли читаєш біблійні тексти – це не легкомовний синтаксис. Багато надмірної інверсованости в мові, що утруднює читання та сприйняття тексту. Українськомовний читач відчуває, що так українці говорити не можуть. Якраз це і стало центром критики українського мовознавця Олекси Горбача в його розвідці, присвячений дослідженню мовостилю перекладів Святого Письма на українську народню мову 19-20 століть. Олекса Горбач пише: «Про свій переклад Євангелії Огієнко вмістив замітку «Новий переклад Євангелії на українську мову» («Рідна мова» 1936, ст.375-6), подаючи, що спирається на критичному виданні Ебергардта Нестлє й старається «найдокладніше передати грецький оригінал», зробити його»милозвучною мовою, з наголосами та вперше з заголовками, три перші Євангелії закінчені, а видасть їх Брит.Бібл. Т-во». В РМ 1936, ст..505-8 він же подав: «Передаю Євангелію мовою ритмічною, головно т.зв. анапестом, цебто 3-складовими стопами з наголосом на кінці хх’х. Власне цей метричний розмір надає Євангелії величавої, а разом з тим мелодійної форми. Наголоси ставлю згідно з цим метричним розміром, чому він часом припадає на односкладове слово, або двоскладове лишається без зазначення наголосу. Ритмічна одиниця починається від кожної павзи, цебто від знака роздільного. Уважаю, що про культуру євангельського слова перекладник мусить дбати якнайбільше…»
Що лиш це перекладачеві вияснення тлумачить дивовижну місцями мішанину інверсивного словоладу, то довгих прикметникових форм, то місцями «коротких» дієслівних (питать, пита). Мусіла б аж якась, ще не написана, монографія про Огієнкове віршування вияснити, наскільки отака примхливщина була при перекладі дотримана. Її на всякий випадок не зреспектували[15] євангелицькі констультанти перекладово-перевірочної Комісії 1936 року для видання з 1962 року (Василь Кузів, Іларіон Шебець, Микола Жураківський, Володимир Марцинковський, Мартин Гофман, Левко Жабко-Потапович) враз із ПантелеймономКовалевим (від 1949 року).»[16] Пояснення цьому може бути наступне, що подає сам перекладач, що згідно з контрактом від 1936 року члени Ревізійно-перевірчої комісії не мала права втручатися в мову перекладу, а тільки давати богословські поради й рекомендації. Як я наводив вище свідчення, Іван Огієнко доволі вперто обстоював свою думку не тільки в листуванні, але й у своїх журналах. Кожен його випуск був присвячений особливостям перекладу Святого Письма так, як його бачив митрополит Іларіон.
Але від цього принципу, як ми побачимо нижче, відійшли наступні перекладачі – Іван Хоменко та Рафаїл Турконяк.
Далі Олекса Горбач продовжує подавати мовно-стилістичний аналіз перекладу Івана Огієнка: «Цікаві зокрема мовно-стилістичні зміни в Огієнковому перекладі Євангелій поміж версіями 1942 й 1962 років, подібні як і в Книзі Псалмів, – на прикладі хоча б перших 4-ьох розділів Євангелія від Матея (Матвія); в ділянці граматики це:
1) усування надто частих скорочень постфіксу –ся в –сь (сталось Матвія 1:18, оселивсь 2:23), як і інфінітивної морфеми -ти в -ть (ославить 1:19) та принагідно архаїчно- «поетизованої» морфеми –іте змість –іть (сповістіте 2:8).
2) подекуди усування форм давноминулого часу (прийшов був 2:21, виходив був З:5),
З) принагідне усування довгих форм прикметника й займенника та пасив-ного дієприкметника (зачатеє Матвія 1:20, убогії 5:3, цеє Луки l:20),
4) пропускання займенника 2-ої особи біля форми імперативу (подумайте ви Матвія 5:21, будьте ви 5:48), як і подекуди займенникового плеонастичного підмету в відносному реченні (хрестились від нього вони З:6 (тут видання «Нового Заповіту»1942 року, де замість христити Іван Огієнко вживає вже хрестити (примітка моя – М.Н.)),
5) зміна словоладу інверсивного з предметом перед дієсловом на післядієслівний (обув’я понести: понести взуття – Матвія 3:11),
6) зміна співвідносного займенника в відносному реченні при назвах осіб (той/ті, що: той/ті, хто l:20),
7) зміна приростків у дієсловах та іменниках (породить: народить 1:23, пробував: перебував – Марка 1:45, виселення.: переселення – Мт 1:11) як і зміна керування (до огню буде вкинене: в огонь буде вкинене- Матвія 3:10),
8) заміна низки виразів іншими (батька –отця 3:9 ; будучого – майбутнього 3:7 ; жона 1:20, жінка 5:32: дружина; казати: говорити 3:9 ; ласка – милість Луки 1:58 ; лоне – утроба Лука 1:31; навчив – надоумив 3:7 ; невід– сіті 4:20; оставили–залишили 4:22; переслідувать – гнати 5:11; повстане володар – з’явиться вождь 20; приложена – прикладена 3:10; сильніший- потужніший 3:11; слуга – раба Лука 1:48; спаралізованих – розслаблених 4:24; хвороба: недуга 4:23 ; чигати–шукати 2:20; у хаті – в домі 5:14; негідний– недостойний 3:11).
Цю лісту змін можна б продовжувати до вподоби. Інколи можна подумати: як уже такий самопевний мовний арбітер (як ним був Огієнко у своїх висловлюваннях 1920-30-их рр.!) не був «певним» у такому часово короткому проміжку, то що має тут сказати бідолашна «пересічна інтелігентна людина-автор»? Бо ж такі змінові «скоки» загалом підривають довір’я до стилістів і «мовників». В загальному враження таке, що Огієнко відходив від свого раднішого індивідуального архаїзовано-народномовного стилю в синтаксі до святковішого традиційнішого, а при доборі лексики – до згідної з богослужбовим вжитком. До речі, Огієнків увесь переклад Біблії наголошуваний. У наголосах множини жіночих іменників він іде за північно-східною українською системою (тут збіжною з рос.), наприклад молитви, молитвами, в молuтвах. Південий захід України провів і тут морфологізацію слівного наголосу (за зразком книжки: книжки, книжкам, книжками): однина молитви: множина молитви, молитвам, молитвами. Огієнкова система наголошування заслуговує на окремий дослід – тимбільше, що його наголоси й не скрізь послідовні.»[17] Відчутно, що мовознавець доволі критично й вимогли- во поставився до перекладу свого колеги.
В одному зі своїх листів українському баптистському пастору Левку Жабко-Потаповичеві Іван Огієнко пише: «Я Біблії не читаю, а завжди співаю її, бо це Божа мова. Через це, скажемо, промови Господа в мене величною мовою, а то й мірною.» З шановним мовознавцем і перекладачем Святого Письма важко не погодитися щодо Божої мови. В своїх «Біблійних студіях» митрополит Іларіон написав: «Я зробив, що міг, а решту дороблять наступники». Тому віддаючи необхідну шану всесвітньовідомому й знанному українському вченому та перекладачеві та цінуючи його працю та вклад, вже сучасні дослідники Біблії, богослови та мовознавці працюють над новими перекладами Святого Письма на сучасну українську літературну мову. Цим я і завершую оповість про переклад Біблії на мову нашого народу в авторстві Івана Огієнка.
[1] Іван Огієнко (митрополит Іларіон). Як Святе Письмо ставало українським / Упоряд., авт.. передмови та коментарів М. С. Тимошик – К.: Наша культура і наука, 2018 – Передмова. Стор.30
[2] Тим часом голова Ревізійної Комісії пастор Василь Кузів помер 24 липня 1958 року. Якимсь чином перекладач Біблії був позбавлений змоги правити останню коректу. І проти волі перекладача, порушуючи підписаний контракт, в Біблії появилося невідповідне”христити”… (Примітка Івана Огієнка)
[3] Митрополит Іларіон. Біблійні студії. Богословсько-історичні нариси з духової культури України. Том 1. Видання Видавництва «Наша культура». 1963 рік. Стор.220-251
[4] Д-р Л. Жабко-Потапович. Життя Церкви. Історичнй нарис. Накладом Християнського Видавництва «Дорога Правди». Вінніпег. Чикаго. 1977. Стор.35-45
[5] Богуслава Жабко-Потапович (Басс). Спогади про Л. Жабка-Потаповича. Львівське обласне обєднання церков Євангельських Християн-Баптистів. http://ehb.lviv.ua
[6] Повний текст листування я подаю у додатку А
[7] Післанець Правди. Числа 7-8. 1992 рік, липень-серпень, стор.39
[8] Там таки.
[9] Післанець Правди. Числа 7-8. 1992 рік, липень-серпень, стор.39
[10] Богословське обґрунтуваня терміну щодо хрищення, христити подаю в своїй статті «Роздуми про хрищення» в додатку Б.
[11] Іван Огієнко (митрополит Іларіон). Як Святе Письмо ставало українським / Упоряд., авт.. передмови та коментарів М. С. Тимошик – К.: Наша культура і наука, 2018 – Передмова. Стор.35-40.
[12] Надзвичайною подією (М.Н.)
[13] Іван Огієнко (митрополит Іларіон). Як Святе Письмо ставало українським / Упоряд., авт.. передмови та коментарів М. С. Тимошик – К.: Наша культура і наука, 2018 – Передмова. Стор.41-42
[14] Біблія Івана Огієнка. Українська версія «Вікіпедія»
[15] Тут, не оцінили, не вшанували, не схвалили.(М.Н.)
[16] Олекса Горбач. Мовостиль новітніх перекладів Святого Письма на українську народню мову 19-20 вв. Український Вільний Університет. Наукові Записки. Ч.13. Збірник Мовознавчої Комісії Наукового Конгресу в Тисячоліття Хрищення Руси-України. Мюнхен. 1988. Стор.77-78
[17] Олекса Горбач. Мовостиль новітніх перекладів Святого Письма на українську народню мову 19-20 вв. Український Вільний Університет. Наукові Записки. Ч.13. Збірник Мовознавчої Комісії Наукового Конгресу в Тисячоліття Хрищення Руси-України. Мюнхен. 1988. Стор.80-81

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Теги

Михайло Назаренко 1 Червня, 2020, 12:15

0 985 1 годин читання

Причина мого зацікавлення прекладом Біблії

ПЕРЕКЛАД БОГОCЛУЖБОВИХ КНИГ

­ЦЕРКОВНА НАГОРОДА ЗА ПЕРЕКЛАДИ

­Благословенна гpaмотa

­ПЕРШЕ ПРЕДЛОЖЕННЯ ПЕРЕКЛАСТИ БІБЛІЮ

­МОЯ ПРАЦЯ В ВАРШАВІ

­БРИТІЙСЬКЕ БІБЛІЙНЕ ТОВАРИСТВО ДОРУЧИЛО МЕНІ ПЕРЕКЛАСТИ БІБЛІЮ

ПОЧАТОК НОВОЇ ПРАЦІ

­ЯК ПЕРЕКЛАДАТИ СТАРИЙ ЗАПОВІТ

ПЕРЕКЛАД СТAPOГO ЗАПОВІТУ

­НІМЦІ В ВАРШАВІ

ЗАКІНЧЕННЯ ПЕРЕКЛАДУ

­ Я СТАВ АРХИЄПИСКОПОМ

­БЛУКАННЯ ПО ЕВРОПІ

­ ОХОРОНА MOГO ПЕРЕКЛАДУ ВІД ЗНИЩЕННЯ

ПЕРЕКЛАДНА ПРАЦЯ В БЛУКАННІ

У ЛОЗАНІ В ШВАЙЦАРIЇ

­У КАНАДI В ВIННIПЕГУ

УРЯТУВАННЯ МОЇХ МАТЕРІЯЛІВ З COВЄTCЬKOI ЗОНИ

­ПЕРЕКЛАДНА ПРАЦЯ В ВIННІПЕГУ

­­ УХВАЛЕННЯ ПЕРЕКЛАДУ ДО ДРУКУ

ПОЧАТОК ДРУКУ ПЕРЕКЛАДУ

ОБРАННЯ ПЕРЕКЛАДАЧА ПОЧЕСНИМ ЧЛЕНОМ БIБЛІЙНОГО ТОВАРИСТВА

ЦІЛОЖИТТЄВА ПРАЦЯ

ЛИСТИ ПАСТОРА ЛЕВКА ЖАБКО-ПОТАПОВИЧА ДО МИТРОПОЛИТА ІЛАРІОНА (І. ОГІЄНКА)

Високодостойний Митрополите!

Високодостойний Митрополите,

Високодостойний Митрополите!

ЛИСТИ МИТРОПОЛИТА ІЛАРІОНА ДО ПАСТОРА ЛЕВКА ЖАБКО-ПОТАПОВИЧА

Високодостойний Пасторе!

Високодостойний пасторе!

Високоповажний Пасторе!

З позитивів автор передусім виділяє:

Високодостойний Митрополите!

ЦЕРКОВНА НАГОРОДА ЗА ПЕРЕКЛАДИ

Благословенна гpaмотa

ПЕРШЕ ПРЕДЛОЖЕННЯ ПЕРЕКЛАСТИ БІБЛІЮ

МОЯ ПРАЦЯ В ВАРШАВІ

БРИТІЙСЬКЕ БІБЛІЙНЕ ТОВАРИСТВО ДОРУЧИЛО МЕНІ ПЕРЕКЛАСТИ БІБЛІЮ

ЯК ПЕРЕКЛАДАТИ СТАРИЙ ЗАПОВІТ

НІМЦІ В ВАРШАВІ

Я СТАВ АРХИЄПИСКОПОМ

БЛУКАННЯ ПО ЕВРОПІ

ОХОРОНА MOГO ПЕРЕКЛАДУ ВІД ЗНИЩЕННЯ

У КАНАДI В ВIННIПЕГУ

ПЕРЕКЛАДНА ПРАЦЯ В ВIННІПЕГУ

УХВАЛЕННЯ ПЕРЕКЛАДУ ДО ДРУКУ