Інтерв'ю

З розбомбленого Маріуполя до Ізраїлю: свідчення сім’ї

Журналіст Володимир (Меїр) Іткін, який з 2018 року живе в Хайфі, що в Ізраїлі, поговорив із сім’єю, яка втекла з блокадного Маріуполя і репатріювалася в Ізраїль. В даний час ця сім’я проживає в одному з хайфських готелів, номери якого були надані новим репатріантам з України. Колишні маріупольці розповідають про життя в заблокованому місті, обстріли, зачистки, трупи на вулицях та особливості російської евакуації.

Розповідають: Сергій – економіст металургійного комбінату «Ілліча», Свєта – ріелтор та засновник невеликої фірми з виробництва веганського шоколаду, та Сашко – студент історичного факультету Київського національного університету.

Наскільки я розумію, Маріуполю було погано з 2014 року.

Сергій: Було у 2014 році трохи погано, а потім було, навпаки, дуже добре. А ось 2022-го стало зовсім погано після 24-го лютого. Тоді, 2014-го Маріуполь хотіли приєднати до ДНР, але не вийшло, хтось не дозволив. Університет переїхав, СБУ, прокуратура.

Світлана: Батальйон «Азов» до нас приїхав ще у 2014 році. То були звичайні хлопці. Я особисто знаю багатьох і мені відомо, що інструктори, які їх навчали, були не лише українські, тому на 2022 рік вони були непогано навчені. Ну, звісно, ​​вони ідейні.

Що означає «ідейні»?

Світлана: Це значить, вони люблять Україну і готові за неї боротися. Про те, що хтось із них когось ґвалтував, бив, це смішно… Я працювала ріелтером, заселяла багатьох із них, з деякими особисто була знайома, вони чудові хлопці.

Проблеми з російською мовою були? Я маю на увазі, і з боку азовців, і взагалі в місті?

Світлана: Весь Маріуполь російськомовний. Так я вам скажу, що більшість «азовців» теж російськомовні. За часи, коли я жила і працювала в Маріуполі, нічого поганого я про них не чула. Деякі проблеми виникли на самому початку, коли вони прийшли до міста і обирали собі місця дислокації, а люди не хотіли, щоб вони були там. Але потім вони потихеньку розмістилися, і протягом семи з половиною років ми про них практично не чули. Було кілька занедбаних будівель, які місто відремонтувало і дало «Азову» під гуртожиток.

Сергій: Проблем зі спілкуванням російською в Маріуполі не було абсолютно. Те, що перекладали документацію українською, і в магазинах просили, щоб говорили українською, це мало місце. Але в той же час для тих, хто розмовляє російською, не було жодних утисків. У муніципальних установах до тебе зверталися українською, а ти цілком міг відповідати російською. Більше того, часто продавці та чиновники й самі переходили на російську.

Розкажіть коротко вашу особисту хроніку війни.

Сергій: 24 лютого я був на роботі в комбінаті «Ілліча». У нас два великі заводи в місті, «Ілліча» та «Азовсталь». По радіо оголосили, що Росія напала на Україну, і на Маріуполь з боку Донецька вирушили війська. Вже 24-го почалися обстріли. Стріляли не дуже тяжкою технікою, авіації не було. Першими прийшли ДНР, Росія прийшла 25-го, 26-го. Вони підійшли з боку Бердянська та не зустріли жодного опору. Загалом з боку Криму, і з боку Бердянська, і з боку Запоріжжя Маріуполь заблокували росіяни. З півночі йшла ДНР. З боку Новоазовська ДНР заходила разом із Росією. Тобто місто заблокували з чотирьох сторін.

З розбомбленого Маріуполя до Ізраїлю: свідчення сім’ї
Джерело: newsru.co.il

Як це − жити у відрізаному місті?

Сергій: Це ми відчули 2 березня, коли у нас відрізали всі комунікації. Ми втратили зв’язок та інтернет, нікому зателефонувати було неможливо. Воду, світло та газ відключили – у нас газове опалення.

Звідки ви брали воду?

Сергій: Нам пощастило, ми жили у приватному секторі, і біля будинку у нас була криниця. Така, знаєте, стара криниця, куди треба відро спускати на ланцюзі. І вся вулиця зі своїми мотузками, зі своїми відрами ходила до цієї криниці, а потім із інших вулиць приїжджати стали. Поліція потім теж приїжджала з великим баком, бо й води не мали.

Світлана: Молодший син, йому дев’ять, спочатку ще нічого, а потім почав переживати, питати, коли ми звідси поїдемо. А я не знала, що сказати. І було так страшно, що я вирішила вести щоденник, тому що я не знала, чи залишимося ми живими, чи ні. Правда! Але на цьому блокноті, де я писала щоденник, був герб України, тому я його не взяла. Нас вивозила Росія, і я боялася, що його знайдуть і мені надають по голові.

Робота зупинилась?

Сергій: Про що ви кажете? Ще 24-го числа надійшло повідомлення, що заводи мають бути законсервовані. 26-го числа ходив містом транспорт. 27-го відповідно вже жодний транспорт не ходив, заводи зупинилися.

Ваша ріелторська робота також припинилася?

Світлана: Звичайно, але в мене була ще одна робота, я робила веганський шоколад. Так там теж виробництво зупинилося, продавати не було кому. Просто все впало.

І грошей не стало?

Сергій: Гроші вже не мали значення. Не можна було нічого купити. 25 лютого я працював у нічну зміну, і ми змогли ще піти в магазин, зняли трохи грошей, думали, вони знадобляться. А до банкоматів уже стояли величезні черги. Спочатку були ліміти, а потім зникли, всі банкомати були зламані. На початку березня не було ані банкоматів, ані магазинів. Потроху магазини почали зламувати. Люди в нас різні – є й безглузді, є й ті, що жили від зарплати до зарплати, – загалом почали розбивати вікна.

Після того, як розбили вікна, багато хто брав продукти з магазинів?

Світлана: Я думаю, так. Ми не брали, бо ми жили у приватному секторі. Та поряд із нами й не було супермаркетів.

У вас були, мабуть, запаси у підвалі?

Сергій: У нас підвалу немає, на жаль. У нас залишалася «купорка», там консервовані різні овочі, варення, які ми не їли три роки, хотіли викинути. Борошна ми мали 6 кг. Першого тижня ще привозили гуманітарку, можна було божевільні черги відстояти, трохи хліба, крупи трохи видавали.

Світлана: Отже, комунікації відрубали, їжа починає закінчуватися, холодильник порожніє, розморожується. Ну і ось, я запаси витрачаю ощадливо, я веган, їм мало, а вони так – нормально їдять. Оскільки у нас був шоколад, ми могли собі дозволити їсти смачне, те, чого інші не мали. Потім хліб скінчився. Це по-справжньому страшно. Взагалі, все це здавалося страшним, таке… «розбудіть мене!». Чоловік із сином пішов провідати маму, це було 5-го числа, то вони ще не знали, що магазини були розграбовані.

І в цей час точилися бомбардування?

Сергій: Звісно.

Тобто ти виходиш надвір і потрапляєш під обстріл?

Сергій: Це вже після 5 числа. Спочатку вони підійшли до меж міста і просто стояли. Було відносно тихо. Наші намагалися їх збити на підходах, поки вони ще не увійшли до міста. Ті відповідали, але не дуже завзято. Тому першим постраждав Східний район, який був із боку Новоазовська. Він, і ще страждало [селище] Сартана, куди йшла ДНР. Росія стояла і чекала якоїсь команди… Будинок почав остигати, їжу ми готували прямо на багатті. Добре, що ми у своєму домі живемо. Дрова є.

Це ще проблема сірників?

Сергій: Запальнички та сірники у нас були.

Світлана: Знаєте, так, проблема – якщо жінка одна живе, бабуся, і не курить, то вогонь нема звідки і взяти.

Сергій: Ну от, ті, хто встиг намародерити цигарок, почав їх міняти. А ми куримо. І ось сестра домовилася з таким перекупником купити блок Kent, він каже, ні, мені гроші не потрібні, хочу спиртне. Горілку не хочу, хочу коньяк.

А потім почали сильніше стріляти містом. Ходити стало небезпечно, і ми вибиралися тоді, коли було більш-менш тихо, коли ми відчували, що дійдемо. Це було після 5-го, 8-го ми вже маму із сестрою з восьмим березня йти вітати не ризикнули.

З розбомбленого Маріуполя до Ізраїлю: свідчення сім’ї
Джерело: newsru.co.il

Обстріл – це ракети, бомби, міни, стрілецька зброя?

Сергій: Стрілецької зброї ми взагалі не боялися. Ми думали, коли так стріляли, що нічого особливого. А літаки — ось що страшно. Постріли зі стрілецького вже потім були, коли диверсійні групи заходили, коли йшли зачистки, вони там один одного підстрілювали. Але найчастіше російські били великокаліберною зброєю по району дислокації українських військ, щоб захопити якнайбільший сектор. Такого, що піхота заходила, не було. Коли заходили, це були танки, БТРи. А так просто била артилерія, авіація, танки, міномети.

Сашко: Насправді ми багато разів чули автоматні та кулеметні черги, але це було далеко. Останніми днями, 17-18 березня, коли захопили наш квадрат, часто стріляли, навіть із пістолета. Як нам потім пояснили, то це була «зачистка». Але хто кого «чистив»? Усі усіх. Але найбільший стрес був від літаків.

Взагалі, там будь-якої миті могло прилетіти. Я йшов провідати дівчину, це було 8-го чи 9-го числа. А вони ще дуже цікаво стріляли по криницях, щоб позбавити людей водопостачання.

І ось я йшов повз криницю, [яка] за 20 метрів від мене. Біля неї стоять люди. І ось до криниці прилітає міна, між мною та людьми, метрів за 5 від мене, і не розривається. Я зупинився, а потім, коли зрозумів, що вона не розірвалася, пішов, помацав голову. Ніби нічого не пробито, нічого не тече, все добре, пішов далі. Потім ми до цього вже звикли, 12-го, 13-го, 15 березня нас обстрілювали вже всім, чим можна, не тільки мінометами.

Чи не було думки, що треба мати зброю, щоб бути в безпеці?

Були, це стосувалося мародерів. Тому що було зрозуміло, що ось, у магазинах продукти закінчаться, то куди вони підуть далі? А від військових боронитися марно, вони ж озброєні.

Кого ви боялися більше з військових: українських чи окупантів?

Сергій: Українців ми, природно, взагалі не боялися. Боялися тільки, щоб українські війська не влаштували біля твоєї хати вогневу точку. Як це було, як розповідали хлопці, ті, поряд з якими вище стояли війська. Ось, грубо кажучи, «Град» – ЗСУ відстрілялися та переїхали до інших частин міста – а сюди, на це місце прилітає снаряд російських військ.

Світлана: Якщо цікаво, найстрашніший для мене особисто момент був, коли години о третій-четвертій ночі, ближче до ранку, прилетів літак. Літаки гучні, але вдень вище літають, а цієї ночі, він як примара, вилетів, як нізвідки, і так низько, і швидко, і звук у нього такий дзвінкий, і ти відчуваєш…

Сергій: Що буде спекотно.

Світлана: Так яке спекотно. Коли він втретє кинув бомбу, я вже помолилася, щоб він… усіх нас разом і швидко. Перший раз, як примара, швидко і «ба-бах!», потім знову звідкись і знову. А втретє таке низько, що було відчуття, що він летить над нашим будинком. Гул – нереальний, вуха до самого ранку боліли. Хоча я була у шапці. Ми спали у шапках, у капюшонах, бо було дуже холодно.

Якась організація міста хоч якось працювала?

Сергій: Працювала, мабуть, першого тижня. Намагалися принаймні. А потім із 2 березня вже взагалі ніякі служби не працювали.

Мер втік?

Сергій: Наскільки ми знаємо, 26 числа мер виїхав із міста до Запоріжжя. Залишився його заступник у господарській частині, але він уже нічого зробити не зміг. Через постійні бомбардування.

Ви його звинувачуєте?

Світлана: Як мер він вчинив некрасиво. Але як людину я його розумію. Він нічого не міг зробити.

Але я так зрозумів, що він поїхав, щоб віддалено хоча б мати змогу щось робити.

Сергій: Ми не помітили, щоби він щось робив. Гуманітарка не приходила. Евакуюватись було не можна. У кого машина була, той міг евакуюватися на свій страх і ризик під обстрілом. Хтось міг прорватися. А в кого особистого транспорту, як у нас, не було, ті сиділи і чекали, коли відкриється хоча б якийсь коридор, щоб вискочити з цього пекла, з-під обстрілу, поїхати і дітлахів вивезти в спокійне місце, де б не стріляли і де можна було б елементарно вмитися і поїсти, приготувати на печі, а не на вогнищі.

Світлана: Голову помити. У нас хоч вода в приватному секторі була, але вдома 5 градусів і на вулиці мінус 6. Як от дитину купати? Коли евакуювалися, всі жінки були у шапках та з немитими головами. Ми за 3 тижні не могли сходити ні в душ, ні прийняти ванну. Волосся брудне, тіло брудне. Спочатку спали у футболках, потім у светрах, а потім уже у куртках та шапках. Почало холодати та було мінус 11.

Тим часом, все було гірше та гірше. Російським та ДНР-івцям вже почали давати команди, і вони почали заходити до міста. У нашому районі стояли блокпости ДНР. Це вже в останні наші дні було. Ми вийшли з дому до перехрестя і бачимо – вони стоять. Кажуть: «Хлопці, все гаразд, ми вже всіх зачистили. Туди йти не можна, а туди можна». Типу, українську армію вибили. Я тоді їм сказала: «А ви тут, взагалі, що робите?» А він мені: «Думаєте, мені тут добре? Місяць тут у вас за містом стояв, а сім’я у мене в Донецьку, мене призвали, а я взагалі не хочу тут воювати. Ми тут зараз вас врятуємо, і підемо додому! Слава богу, на мене там дружина з дитиною чекають». І він, типу, пояснив: у нас у Донецьку з 2014 року таке… Ну, класне пояснення.

Тобто, вони були порівняно адекватними?

Світлана: Ті, кого я бачила, − порівняно так. Я в жодному разі не за Росію, але саме ті, кого ми бачили, з їхнього боку звірств не було. Але й ми поводилися максимально коректно. Потрібно, коли до них підходиш, підняти руку. Білу пов’язку надягти.

Ще раз: чи правильно я розумію, що про звірства ви особисто не знаєте?

Світлана: Про те, щоб знущалися з цивільних, ні.

Сашко: Мамо, кажуть, що на Лівому березі ґвалтували. Ані дзвонила подружка, казала, що зґвалтували у сусідньому під’їзді дівчинку. Але знову ж таки – вона дуже топила за Україну і сказала, на кшталт: «Валітє! У мене чоловік у ЗСУ». Ми особисто не бачили. Тільки чули.

До речі, коли ми йшли до цього пункту евакуації, бачили багато колон машин, які намагалися виїхати, бачили пресу ДНР-івську. Ось, наприклад, лежить українська машина, розбомблена, перевернута. І ось він став на коліна, її сфотографував, потім сфотографував дуло російського танка, на неї спрямоване, і поїхав далі.

Світлана: Знаєте, що я хочу вам сказати? Можливо, наша сім’я особисто цього не бачила, ми жили у приватному секторі гарного району. У нас не було незрозумілих поряд товаришів, які мародерили. Ми не виходили практично з дому, нікуди не лізли, куди не треба. Я в жодному разі не хочу сказати, що дівчатка самі напросилися. Але, можливо, хтось просто ходив шукати їсти. Може, хтось опинився не там, може, треба було вдома пересидіти. Можливо, хтось ходив до мами чи дитини. Тож, можливо, й у нас таке було.

Де жили росіяни, ДНР-івці?

Сергій: Вони займали будинки, які були трохи розбомблені.

Світлана: Той, який казав, що в нього дружина і дитина в Донецьку, мені казав, що ми, мовляв, так само, як і ви, в будинку без вікон живемо. Зараз вікна завісимо ковдрами, тому ми вас розуміємо, нам теж холодно. Мерзли, бідолахи. Додому пішли б, у дітей і дружини погрілися!

Сергій: Треш був з 14 по 16 березня. Росіяни проходили наш район, брали штурмом. Українські війська відступали, і вогневі точки обох сторін перебували у житловому секторі.

Сашко: Пам’ятаю, як ми з батьком зробили вилазку, спробували пройти до вежі Київстару, де нібито був зв’язок. Намагалися прорватися. І ми вийшли, пройшли півтори вулиці, і тоді почали дуже стріляти. Причому і зверху, і знизу. Стріляти із чогось дуже великого. І ось ми розуміємо, що ми з татом одні, на порожній вулиці. А потім бачимо, вибігає сім’я, людей шість, з купою собак, і кажуть, що вони з Балки, я придивляюся та бачу, що це моя колишня однокласниця. Вони жили біля Балки, поруч із цвинтарем, так з одного боку Балки російські, з іншого українські війська розпочали перестрілку із застосуванням реактивної, некерованої артилерії. І до них два снаряди потрапило, знищило будинок, знищило машину, і вони бігли до своєї бабусі, з цуценятами в руках, без речей практично.

З розбомбленого Маріуполя до Ізраїлю: свідчення сім’ї
Джерело: newsru.co.il

Людей багато мертвих було у місті?

Сергій: Так, звісно. Валялися просто на вулицях. У різних районах було по-різному. Східний постраждав першим. Згодом розпочався район «Україна», з боку Донецька. І в міру того, як російські війська просувалися, починалося це «щастя». У нас, поблизу нашого району, перші трупи з’явилися 5-6-го. Вони лежали просто на узбіччі.

Трупи мирних мешканців?

Світлана: Так, тільки мирних. Солдатів не було, ні з того, ні з іншого боку. Лежали трупи вздовж тротуарів, рукотворні могили вздовж дороги почали з’являтися. 5-6-го стали сильно стріляти, це була і авіація, і танки, і до криниці, де ми набирали воду, прилетіла міна, дах знесло в будинку за чотири будинки від нас, людину завалило. І ми тоді з переляку побігли до мами чоловіка, вона жила в районі, де трохи спокійніше було. Вискочили, а забрати нічого не встигли. Я маю на увазі, що у нас було зібрано необхідні речі та документи, паспорти. Так поки що ми були у мами, було пряме попадання в наш будинок, і частина наших документів згоріла.

Яка найбільша вилазка була у вас?

Сергій: Найбільша вилазка була 17 березня, коли ДНР вже поставили блокпост у дитячому садку поруч із нами, і ми з сином пішли, дізнатися, як там мама та сестра, чи живі. Запитали у ДНР-івців, можна чи ні. Вони дозволили. У мами біля квартири був «приліт», бо вікна повиривало вибуховою хвилею з кріплень. Коли ми прийшли, вона попросила хоч якось їх закріпити, щоб вітром не вибило ще більше. Підперли ціпками, дротом примотали. Цього дня сестра сказала, що російські оголосили про евакуацію. Типу, їдьте, тому що, якщо не поїдете, ви будете винні самі.

Вас змушували виїхати?

Сергій: Ні. Нас ще ні. Але люди самі хотіли. Повірте, в такій ситуації [немає різниці] куди, головне вибратися. Якби Україна вивозила, ми із задоволенням поїхали б туди. Але Україна не дала жодного рейсу. Або їй не дали – не знаю. Я вам скажу чесно, що особистим транспортом виїжджали колонами.

Світлана: Коли прийшли ДНР, вивозили тільки в бік Росії, і ось ми дізналися, що на околиці міста, розважальний центр мав пункт, звідки їхали евакуаційні автобуси. І ми вирішили поїхати до Росії. У мене сестра живе у Таганрозі. До цього пункту треба було йти пішки, прямо по трупах.

Нещодавно говорили про десять тисяч загиблих.

Сергій: Це мало. Напевно, тисяч сорок. Ми бачили, що вони просто лежали вздовж доріг. А число… важко визначити. Ми ж не знаємо скільки згоріло.

Але, у будь-якому разі, десять тисяч не видається перебільшенням?

Сергій: Применшення. Ми з сином, коли 17 березня була найдовша вилазка, прийшли до матері, дізналися, що невдовзі буде евакуація. А потім – у нас няня виховувала старшу дитину, так вона жила найближче до того місця, яке з нашого боку найбільше постраждало, сильно їх обстрілювали та бомбили. Ми хотіли дізнатися, жива вона чи ні, можливо, допомога якась потрібна. Виходить, ми пішли до неї, і тоді ми бачили ці трупи, що лежать поміж будинків. Але найстрашніше те, що у зеленій частині міста – там, де газони, дерева – з’явилися могили, багато могил. І скільки людей у ​​цих могилах, не знає ніхто, розумієте? Загиблих не могло бути мало, бо будинки, відсотків 80-90, постраждали дуже сильно, відсотків 70 вигоріло вщент. Десь вигоріло, десь дірка у стіні, десь півбудинку немає. Ось у мами, наприклад, було пряме влучення, так у неї після п’ятого поверху будинку немає, а будинок дев’ятиповерховий.

Російських обстрілів було більше, ніж українських?

Сергій: А Україна нас взагалі не обстрілювала. Єдина претензія, що вони засідали у живих кварталах і могли притягати до себе вогонь. А так, практично все місто, звичайно, знищене Росією. Сенс Україні обстрілювати своє місто?

Світлана: Коли кажуть, що «азовці» стріляли у місцевих – це маячня!

Саша: У моєї дівчини загинув прадідусь, він просто замерз. Жив на лівому березі, 2 березня мав потрапити в будинок. І вже 19 березня, коли ми виїжджали, ми довідалися, що він замерз від холоду, 85-річний старий. Це було тоді, коли Росія з середини березня почала обстрілювати лівий берег із кораблів і прямо по житлових будинках.

У батькового друга загинув батько, недалеко від нас. Ми ходили, хотіли дізнатися, що з ним, до речі, він родом із Новосибірська. У них центральної стіни будинку немає, туди потрапив снаряд, вистрілив танк, і людину завалило уламками стелі. Дружина його лежала з контузією у сусідів, зі струсом мозку.

Сергій: Тож 10 тисяч – це дуже применшена цифра. Скільки жертв − незрозуміло. Ось, наприклад, у Бучі коли почали розуміти точні цифри жертв? Коли почали розбирати завали. І зовсім незрозуміло, що буде, коли Маріуполь візьмуть чи повернуть. Якщо увійде ДНР, то боюсь, що загиблих «не буде взагалі», проведуть зачистки. І брутально кажучи, загиблі будуть лише ті, яких нібито вбила Україна. Вони ж правду не озвучать.

Там є ці страшні мобільні крематорії…

Сашко: За це я не знаю. Я знаю тільки те, що коли [окупанти захопили] район моєї тітки, Росія відразу ж почала показувати себе нібито визволителькою, видавали червону ікру, відкрили доступ до продовольчих баз. Почали привозити гуманітарку.

Ви брали їжу у росіян?

Сашко: Ми жили у приватному секторі, нічого не брали, взагалі не ходили туди. А мама із сестрою брали, здається. Але ви вибачте, люди три тижні нічого не їли, вони братимуть їжу в будь-кого. Ми думали, ще кілька тижнів таких мине, то ми почнемо ловити щурів, собак, тож і російську їжу взяли б. До того ж дитину треба годувати. Йому ж не поясниш, що їсти нічого, сиди терпи.

Траплялося, що було нічого їсти?

Саша: Ні, у нас мама чітко все розподіляла, тому всі були стрункі та красиві. На день у нас був один коржик, діаметром із супову тарілку, ми її їли вчотирьох.

З розбомбленого Маріуполя до Ізраїлю: свідчення сім’ї
Вулиця Маріуполя після боїв за місто під час вторгнення Росії в Україну. 12 березня 2022. Photo – Ministry of Internal Affairs of Ukraine. Джерело: ieshua.org

Виходить, там осторонь Бердянська було таке місце, куди можна прийти, і там тебе евакуювали?

Сергій: Я зараз розповім про процедуру евакуації. Коли ДНР захопила наш сектор, і ми прорвалися до бабусі з тіткою, щоб дізнатися про евакуацію, мені сказали, що на Старому Криму, за 8-10 км від нас, проводиться евакуація на автобусах у бік Володарська. Ми не повірили спочатку цій інформації і вирішили втрьох піти перевірити, щоб не тягнути з собою бабусю та малого, бо шлях довгий. І ми йшли через блокпости, там було кілька перевірок. Перевіряли у батька, у мене паспорти, чи ми служили у ЗСУ, дивилися татуювання на приналежність до армії. Та й синці дивилися на плечах від автоматів.

Сашко: Ми йшли до цього евакуаційного пункту через кілька блокпостів та перевірок, йшли через місто, бачили розбомблену техніку, вирви, трупи. Потім пройшли через блокпости та вийшли до заправки. Години півтори ми йшли втрьох. Дійшли туди, де була заправка, де заправлялися російські автобуси. Ми запитали, чи є евакуації, і коли вона, власне, проводиться? Нам сказали, що з 8-ї ранку до кінця світлового дня.

Світлана: Я запитала, можна, мовляв, поконкретніше дізнатися, евакуація куди? А солдат, у нього східне обличчя, бурят, мабуть, так гаркнув: «У Росію, жінка!» Я говорю: «Ну, ок». Речей у нас було небагато, тим більше, як я сказала, найважливіша валіза у нас згоріла.

Саша: Я весь час тягав із собою комп’ютерну сумку, і вона залишилася цілою. І ще я вивіз із Маріуполя тфілін та сидур. У найскладнішій ситуації, коли літак літав низько, я одягав тфілін і молився. І мене трохи відпускало. Стрес був просто колосальний. Я не релігійний, але я не знаю, як без цього взагалі можна було протягнути…

Світлана: Насправді, так, кожен рятується, як може. Я, наприклад, писала щоденник. Описувала кожен день. У мене батьки на Вінниччині, тато після інсульту, і найстрашніше, що через відсутність зв’язку ми не знали, що у всій Україні відбувається, ми думали, що у всіх, те саме, що у нас.

Сашко: 19 числа нас евакуювали. Ми їхали близько години, доїхали до Володарська. Зайшов військовий, чудово екіпірований, питає: «Чи їдуть нацики? Якщо так, виходьте, ми вас − чпок». Всі природно засміялися догідливо, щоб не провокувати товариша, і він тоді попрощався: «Ну тоді щасливого шляху». У Володарську, контрольованому ДНР, у нас переписали паспортні дані, запитали, куди хотіли б поїхати, до Ростова, Таганрога чи Вороніжа і відправили спати до музичної школи. Там нас нагодували – кашею та яблуком, – і поклали спати на стільцях. Нам принесли обігрівач, і це було щастя. Крім того, з’явився слабкий телефонний зв’язок.

Другого дня ми 8 годин чекали автобусу до Таганрогу. Щоб сісти, люди билися. Ми − ні, слава богу. Їхали довго, годин 7, у мирний час там всього година їзди, а зараз їхали об’їзними шляхами, люди немиті, у жінки поруч рана від пострілу, запахи, ну, ви собі уявляєте. Але ми вже звикли. Головне, що ми їхали. Потім було два прикордонні пункти – ДНР-івський, який ми проїхали досить швидко, та російський.

Чи були ще якісь інциденти, типу «є у вас нацики»?

Сашко: Були, були. Прийшов товариш, військовий ДНР, каже: «Є хтось із ЗСУ?» Ніхто, звісно, ​​нічого не сказав. «А є хто з “Азова”?» Ні, нікого нема. «Якщо є з “Азова”, то їм не пощастило. На них чекає військовий трибунал, довічне або страта. А якщо ЗСУ, то вони поїдуть додому до своїх родин. Все буде у них нормально».

«Азов», до речі, є частиною ЗСУ.

Саша: Абсолютно визнана частина ЗСУ, причому це елітний полк. Його демонізували російські ЗМІ. У 2014 році там були добровольці, які дійсно погано поводилися, там були і карні злочинці, але їх потім почистили. У 2016 році їх приєднали до ЗСУ та підтягнули за всіма стандартами.

Але зараз вони абсолютно нормальні, дисципліновані, жодних звірств. У мене є кілька друзів із «Азова», нічого не хочу сказати проти них, нормальні хлопці.

До речі, 18-го числа, коли ми приходили з мамою та татом питати про евакуацію, то побачили жовті автобуси «Богдани» та запитали ДНР-івців: «На цих автобусах вивозять?» «Не дай Боже, щоб вас на цих автобусах вивезли. Звідси полонених українців вивозять», – відповіли. І справді, я побачив у цих автобусах пацанів з українськими шевронами, з білими пов’язками, їх везли у бік Володарська, у бік ДНР.

На кордоні із Росією ми стояли 12 годин. Нас там перевіряли, переглядали всіх. З батьком моїм розмовляв ФСБ-шник півтори-дві години. Довгий був допит, прикопувався з різних приводів. Доглядали телефони (і на в’їзді в Росію, і на виїзді з ДНР), не соромлячись, заглядали в переписки на інтимні теми. Оглядали на предмети татуювань.

Відбирали документи?

Сашко: Ні, не відбирали. Могли відібрати телефони. Ось, наприклад, у дядька моєї дівчини знайшли телефон із фотографією Маріуполя та забрали його. Ми всі фотографії видаляли.

Як вас зустріла Росія?

Сашко: 12 годин ми стояли в залі очікування, нас знову нагодували кашею. Без м’яса. Каша там була їхньою улюбленою стравою, каша та чай. Яка − не пам’ятаю, пшенична чи перлова. За неї там теж, до речі, була мало не бійка. Але лайка, це точно.

Ми були в стані напруженого очікування, ясна річ, батька дві години нема. Дівчаток особливо не опитували. Наполегливо дуже пропонували статус біженця, прямо «Прийміть!».

Якщо ти приймаєш біженця, то ти рік не маєш права виїжджати з Росії, і в тебе забирають український паспорт. Ми сказали, що ми перетинаємо Росію транзитом і не плануємо залишатися в ній. Наш шлях лежить або до Іспанії, або до Ізраїлю. По-справжньому, вони дуже бояться чіпати людей, які стосуються інших країн. Запитували, куди ми прямуємо. Як я належу до Росії. Підтримую я Україну чи Росію.

І що ви відповіли?

Саша: Я сказав: «Я підтримую той бік, який не приносить війну. Але, дякувати Богу, у моєму районі все стало тихо». Ви розумієте, треба було говорити так, щоб не роздратувати ФСБ-шника, але, звичайно, не казав, що «Росія – велика наша держава». Ми, звісно, ​​не хотіли залишатися у Росії. Як можна залишатися у країні, яка на тебе напала? І тому за допомогою наших родичів у Таганрозі ми переїхали до Естонії, з Естонії до Польщі, а у Польщі вже було добре. Нас зустрів «Сохнут», і через якийсь час ми прилетіли до Ізраїлю.

Джерело: ieshua.org з посиланням на newsru.co.il та Facebook Meir Itkin

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Євген Коновальчук

Новинний редактор Всеукраїнської християнської газети «Слово про Слово». Студент Запорізької Біблійної Семінарії. Керівник медіасфери Запорізької Біблійної Семінарії. Навчався в Запорізькому національному університеті на факультеті "Журналістика", спеціальність "Видавнича справа та редагування".

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Back to top button