Каноном віри є Христос, оскільки Його описали апостоли в Новому Завіті. Їхній досвід з Христом є камертоном віри для нас. Саме до нього всі ми повинні врешті-решт повертатися. Не до Лютера, не до Кальвіна, не до Армінія, а до Петра, Якова, Йоана, Павла та інших апостолів. Єдиною ненормованою нормою віри є Святе Письмо.
Безперечно, ми повинні шанувати отців церкви, схоластів, реформаторів та інших учителів, пастирів і богословів, але вони не є і не можуть бути остаточною і найвищою нормою віри. Єдиною ненормованою нормою віри є Святе Письмо. Крапку кладе воно. Це означає, що ми не можемо брати когось одного з історії церкви і робити його мірилом оцінки всіх решти. Ми навіть не можемо брати себе і свій досвід, і через його призму оцінювати всіх інших. Адже це суттєво суперечило б принципу Sola Scriptura. Водночас «тільки Писання» не означає «голе Писання». Адже ми читаємо його разом у спільності з усією соборною церквою.
Все це говорить про те, що нам треба вчитися скромності, коли ми говоримо про Бога. Ми повинні розуміти, що наше тлумачення Святого Письма не є непомильним, тому ми повинні бути смиренними і рухатись у пізнанні Божого об’явлення в діалозі один з одним, а не захищати своє розуміння, як істину в останній інстанції. І цим, правду кажучи, схильні грішити всі – і Папа Римський і рядові протестанти. І давайте будемо чесними – і я, і ви цим грішимо. Тому нам потрібно вчитися слухати один одного і не поспішати ототожнювати своє розуміння Біблії із самою Біблією, всіх навколо називаючи небіблійними. Адже не тільки ми читаємо Святе Письмо. І в чомусь наше розуміння може не зовсім відповідати біблійній істині, а розуміння інших християн може краще показувати деякі аспекти Божого Слова, які в нашій традиції не дуже добре висвітлені.
І наостанок. Ми не можемо оцінювати одну християнську традицію з перспективи іншої християнської традиції. Це хибний підхід. Ми повинні оцінювати всі традиції, і насамперед свою власну, з перспективи Нового Завіту. Ось чому ми не можемо робити досвід Лютера чи Кальвіна остаточною нормою оцінки католицької традиції. Адже вони були тільки людьми і їхній досвід як-не-як є суб’єктивним. Догматизувати його – значить створювати новий еталон. А це вже якось не Sola Scriptura. Бо й те правда, що не всі мали такий негативний досвід католицького християнства, як вони. Є чимало людей, які переживали віру в Христа доволі позитивно в католицькій традиції. Один з них, наприклад, Ігнатій Лойола. Він теж вчився у Парижі, як і Кальвін. І бачив ті самі церковні проблеми, що й він. Він теж любив Христа і довірив Йому своє життя і спасіння, переживши глибоке навернення, як і женевський реформатор. Він теж приймав вчення про напередпризначення, як і Кальвін. Він не був конформістом і святенником. Свої ж католики підозрювали його в тому, що він таємний протестант, а перше покоління єзуїтів, засновником яких він був, критикували за їхні реформаторські ініціативи. Про це чудово пише протестантський історик Хусто Гонсалес у своїй праці «Історія християнства», чесно показуючи багатство духовного життя Ігнатія і його палку любов до Христа.
Читайте також:
Словом, ви зрозуміли. Все набагато складніше, ніж видається на перший погляд. І завжди значно легше вилізти на свою дзвіницю і бити в дзвони не слухаючи нікого навколо. Але світ не чорно-білий. У нас є Святе Письмо і в його світлі ми повинні вчитися думати про себе скромно, перевіряючи передусім свою традицію на відповідність Божому Слову, а не кидати каміння в чужу сторону зі свого городу.
