«Служіння у прифронтових місцях − це 24/7». Геннадій та Олена, місіонери з Миколаєва, з першого дня війни залишились у місті, щоб допомагати людям, попри те, що самі постраждали від військових дій, втративши житло.
Джерело: Матеріал підготував пресцентр місії Христос є відповідь
24 лютого одна з військових частин Миколаєва стала особливою мішенню російської армії. Під прицілом опинилася й сім’я місіонерів у своєму будинку біля військового об’єкту.
Рев літаків, снаряди, що розриваються, паніка… Зимовим ранком почалася війна. Впавши на коліна, щойно прийшовши до тями після сну, Геннадій та Олена разом із сином, збентежені та злякані, звернулися до Бога.
«Перше, що ми пережили, − несподіваність, але водночас і чітке розуміння, що нам необхідно їхати до нашої церкви і служити людям», − каже Олена.
Стотисячний район Миколаєва, де серед будівель виділяється місцева церква із величезним фасадом – «Віфанія». Церква, на базі якої служить сім’я місіонерів містянам – безхатькам, у в’язницях, колоніях, військових частинах, лікарнях, наркологічних відділеннях, хоспісах.
Миколаївці надвечір наповнювали цокольний поверх будівлі церкви, який служив бомбосховищем, розповідають місіонери: «Щодня ми приймали до 200 осіб. Їх треба було нагодувати, провести служіння і душпастирську роботу (поговорити, разом помолитися).
Людям було дуже погано морально і фізично. Ночами міряли багатьом тиск. Люди, звичайно ж, гостро реагували на постійні вибухи та рев літаків. Було дуже важко духовно. Чим більше вибухів, тим більше ми молилися. В ті дні в нашій церкві парафіян не було, окрім тих, хто залишився служити, але всі молилися».
Війна скоригувала служіння Гени та Олени, але маршрути, які стали звичними за понад десять років, залишилися такими ж актуальними.
«У перші дні війни керівництво в’язниць було насторожене, нас приймали, але з побоюванням. А коли Миколаїв опинився на межі гуманітарної катастрофи, ми почали допомагати продуктами, у тому числі й тюрмам – з Божою допомогою у нас з’явилася така нагода».
«Після цього до нас ще лояльніше стали ставитися. Якщо раніше ми приїжджали в певний день, час був лімітований, то тепер і самі запрошують. Більше того, дзвонять не з питань гуманітарної допомоги, а просять провідувати ув’язнених та служити їм Євангелієм».
Лікарні, наркологічні диспансери та дитячі онкоцентри Миколаєва місіонери продовжували відвідувати і військовому стані.
«Того дня я почув, що десь у нас у місті російська ракета розбомбила якусь лікарню, але я не зрозумів, де саме. Приїхавши до наркологічного відділення, яке ми з Альоною відвідуємо вже 13 років, побачили натомість зруйновану будівлю. Звичайно, відразу думки про людей … там весь медперсонал, у тому числі і завідувачі, були відкриті до спілкування … Ми засмутилися, звичайно. Але відразу зустріли знайому медсестру, яка нам розповіла, як за пару днів до прильоту завідувач відділення вирішив переселити всіх до іншого корпусу. Ми тоді дякували Богові за чудове спасіння».
Геннадій переконаний, що такий масовий наплив людей до церкви у пошуках притулку і є те саме пробудження, про яке всі церкви в Україні молилися.
«Люди не знали, чому шукати притулок вони йдуть саме до церкви, а не до підвалів будинків. Нам відкриття від Бога прийшло одразу: ви просили пробудження? Тепер працюйте.
Ми переживали радість, і служили цим наляканим людям, які нічого не розуміють, сім’ям з дітьми, які були в депресіях і сльозах. Не встигали думати, що війна. Коли бачиш, що людина без надії, віддаєш усі сили, щоб допомогти їй».
Вже навесні Миколаїв залишився без водопостачання − армія рф розбомбила систему.
Одна свердловина на території Вифанії тоді стала єдиним джерелом питної води на весь район, щодня обслуговуючи тисячі людей.
Через рік війни у Миколаєві все ще немає питної води у кранах, лише технічна, але свердловин містом на території церков стало вже 16 за сприяння людей з інших міст України та країн.
У тисячній церкві з початку війни дві третини парафіян становлять новонавернені, і, за словами місіонерів, із них уже близько 50 людей прийняли водне хрещення.
«Ще на початку війни в молитві Олена зрозуміла, що нам потрібно покинути наш будинок, бо до нього потрапить снаряд. Того ж дня ми переїхали жити до церкви, бо було багато роботи з людьми».
«Згодом я попросив Олену виїхати з міста заради нашого 11-річного сина. Сам удома бував рідко. Пізніше вивіз тещу, яка жила з нами, та поїхав на зустріч капеланів. Тієї ж ночі прилетіла ракета. Так ми залишилися без житла, але всі живі».
Сім’ї запропонували будинок (біля помісної церкви) у безстрокове користування та служіння у Києві. Але місіонери були переконані, що покликані служити в Миколаєві і залишилися жити в приміщенні церкви.
«Давно я просила у Бога квартиру: біля церкви, поряд зі школою, на третьому поверсі. З початком бойових дій ми взагалі про це не думали, та й після втрати нашого житла теж − намагалися довіряти Богові».
Союз церков, до якого належать місіонери, вирішив допомогти сім’ї і благословив основною сумою на купівлю нової квартири, сказавши, щоб сім’я шукала відповідний варіант. Інша частина суми надійшла від людей з іншої країни.
Квартира виявилася саме такою, за яку молилася Альона. Зараз у новому житлі триває ремонт всупереч здивуванням людей.
На запитання: а чи варто було купувати у Миколаєві квартиру у такий час? Місіонери відповідають, що «йдуть по воді» − довіряють Богу.
