Одного разу у нас в будинку трапилася абсолютно звичайна подія – погасло світло. І на тлі цієї абсолютно нормальної ситуації раптом стали відбуватися абсолютно ненормальні речі, в які мені самому важко повірити.
Ви, можливо, вважаєте мене за психа або просто мені не повірите, але все ж благаю вас дослухати мене до кінця, можливо, ви мені зможете пояснити, що все це означає.
Отже, згасло світло. Я навпомацки пробрався в комору, у якій, знав, є свічки. У непевному мерехтливому світлі палаючого сірника я побачив їх, що стоять на полиці. Свічки. Вони стояли рядком. Різні: обгорілі, стоплені, зі слідами колишніх походів і місій.
Я взяв сірник і запалив чотири з них. Якби ви знали, як засвітилася маленька комора! Те, що до цього було приховано під вуаллю мороку, раптом стало світитися м’яким золотим світлом! Я побачив тумбочку, на яку налетів хвилину назад, і зауважив, що комора потребувала прибирання.
“Як здорово жити у світлі! – голосно вигукнув я, і потім несподівано звернувся до свічок: – Якщо ви можете так чудово світити тут, в цій комірчині, то скільки радості принесе ваше світло там, де ви дійсно потрібні! Я поставлю одну з вас на стіл, щоб можна було читати, іншу в коридорі, щоб більше не спотикатися об тумбочку, ще одна з вас буде дуже до речі у доньки Даші в кімнаті, щоб вона не лякалася темряви, а найбільшу я поставлю вище, щоб вона світила всім в будинку”. (Мабуть, все це виглядало дико – хоча, знаєте, в темряві часто відбуваються дикі речі.)
Я повернувся, для того, щоб йти з великою свічкою в руці, як раптом пролунав голос: “А ну, стій!”.
Мене паралізувало: “Тут хтось є?” Мить пролетіла і я розслабився. “Це, напевно, дружина Аня жартує з приводу моєї балаканини ні з ким”, – народилося припущення.
– Ганнусю, не надто вдалий жарт, – відповів я в темряву. Жодної відповіді не послідувало. Може, це протяг.
Я зробив ще один крок.
– Стій, я тобі сказав! – це був знову той же голос. У мене спітніли долоні.
– Хто це сказав?! – набрався я хоробрості.
– Я! – Голос звучав зовсім поруч.
– Хто ти?
– Я – свічка.
Я глянув на свічку, яку тримав у руці. Вона була червоного кольору, горіла яскраво-золотистим полум’ям і міцно стояла на дерев’яному свічнику. Я ще раз озирнувся навколо. “Тут нікого немає, крім мене, тебе та інших свічок”, – поінформував мене голос.
Я підняв свічку, щоб подивитися уважніше. Ви не повірите тому, що я побачив. У свічки було маленьке обличчя! (Я ж сказав, що не повірите.) Це було не просто вирізане на воску мертве обличчя. Ні, воно було виразним, повним життя.
– Не смій виносити мене звідси!
– Що?
– Я сказав, що не неси мене з цієї кімнати.
– Що це означає? Я повинен взяти тебе звідси. Ти свічка. А свічка – від слова світити. Там темно, люди спотикаються, натикаються на стіни і не знають, куди йти. Значить, ти повинен піти й принести їм світло
– Але ти не можеш віднести мене туди. Я ще не готовий, – впиралася свічка, дивлячись на мене. – Мені ще потрібно багато вчитися.
– Вчитися? Чому?
– Я зараз досліджую процес виділення світла, щоб потрапивши туди, я не наробив купу помилок. Ти здивуєшся, якщо дізнаєшся, як діє на нерви світло ненавченої свічки. Ось тому я вивчаю це питання. Щойно закінчив книгу про те, як вміло протистояти вітру, і почав нову. Рекомендую, бестселер! Знаєш, як називається? “Воскове красномовство”. Паралельно я працюю над докторською дисертацією на тему розподіл світла. Найважливіша тема. Стільки свічок згоріло просто так, даремно, а я допомагаю розв’язувати цю проблему. Але зараз поки готую до випуску свій науковий трактат під назвою: “Як знизити температуру вогню”.
“Дикість якась, – потихеньку я почав приходити до тями. – Я тут балакаю зі свічкою, а моя дружина і дочка сидять в темряві!”
– Ну ладно, ти не єдина свічка, – сказав я – зараз я тебе задую і візьму іншу.
Я набрав побільше повітря в легені і тільки хотів виконати свій намір, як раптом почув багатоголосся: “А ми теж нікуди не підемо!” Я, напевно, сходжу з розуму. Повернувшись, я глянув на решту трійцю. Над їх мініатюрними личками весело танцювали вогники. Мої запаси терпіння підходили до кінця.
– Ви свічки, і вас зробили для того, щоб світити в темних місцях! Звучало банально, але це все, на що я був здатний.
– Це ти так думаєш, – сказала свічка зліва, – довгий, тонкий хлопець з якимось цапиним акцентом. – Це ти думаєш, що ми повинні йти, а я, наприклад, зайнятий.
– Цікаво чим?
– Я міркую з приводу важливості освітлення. Дуже просвітлює.
Я зробив фінальну спробу переконати їх.
– Хлопці, я дуже добре ставлюся до процесу роздумів, але будь-який процес повинен вести до якогось результату. Я прекрасно розумію всю важливість освіти і наукових досліджень, але якщо це все не може бути застосовано, то гріш йому ціна. До того ж вас не чіпали місяць, у вас що, не було часу привести думки в порядок?
Читайте також:
Я повернувся до решти свічок:
– Ну, а ви дві, які у вас відмовки?
Товста, коротка, фіолетова свічка з надутими щоками нагадала мені Діда Мороза.
– У мене дуже багато проблем в житті. Я дуже непостійний і темпераментний. Напевно, можна сказати, що я “гаряча голова”.
У останньої свічки був жіночий голос, дуже приємний для слуху.
– Я б хотіла допомогти, – пояснила вона, – але світити в темряві не мій дар. Десь я вже чув подібне, занадто знайоме все це звучало.
– Не твій дар? Що ти маєш на увазі?
– Річ у тому, що я співачка. Своїм співом я надихаю інші свічки світити яскравіше. І вона почала співати:
Мій яскравий вогник, моє світло – надія багатьох,
Рятівний маяк сліпих, кульгавих, убогих.
Гори моє чудесне світло, адже тільки в ньому порятунок,
Ти світ мені подарував і слави захват.
Зізнаюся, у неї був гарний голос. Решта троє приєдналися, наповнюючи комору співом.
“Гей, – я спробував перекричати цей хор, – я не заперечую, якщо ви будете співати та світити одночасно!”
Але вони не чули мене, вони співали занадто голосно.
“Хлопці, слухайте, потім буде маса часу для цього. Нам терміново потрібна ваша допомога”. Вони не чули мене і співали все голосніше і голосніше. Я поставив на полицю велику свічку, яку тримав у руці весь цей час, і задумався над абсурдністю ситуації. Чотири абсолютно нормальних свічки співають хвалебну пісню своєму власному світлу і відмовляються вилізти з комірчини.
Я зрозумів, що мені не залишається нічого іншого. Одну за одною я задув їх. Вони продовжували співати до кінця. Останньою була співачка і її прощальні слова були: “Сатана НЕ задме мене ніколи”.
Засунувши руки в кишені й насвистуючи мотивчик їх пісеньки я ступив у темряву. Вдарився коліном об нещасливу тумбочку, а потім налетів на свою дружину.
– Де свічки? – запитала вона.
– Вони не … е, нічого не вийде. До речі, де ти їх взяла?
– Пам’ятаєш церква навпроти булочної? Так ось, вона закрилася, і вони розпродавали все майно. Там я їх і купила.
Мені здається, я починаю розуміти, що до чого, а ви?
Автор: Дмитро Поляков
Джерело: facebook.com/xristianin.org/
