Блог Михайла Назаренка

Русь-Україна в Московській імперії: в царських лабетах. Частина 1

Прагнучи мати рівноправні відносини зі своїми сусідами, Русь-Україна шукала союзника-однодумця, яким, на її думку,  мала би бути Московська держава. Але ошукана і зраджена нею, Україна втратила всі ознаки своєї державности й перетворилась на провінцію московської імперії. Саме в такий час і народився всесвітньовідомий український проповідник-філософ, мислитель і письменник Григорій Сковорода. Саме йому судилося оживити духовне життя українців, розповідаючи їм про дорогу до Бога. Йому, а також іншим провідним діячам українського духовного і культурного відродження присвячено цей нарис. З нього шановний читач також дізнається, чому був неможливий переклад Біблії на русько-українську мову, і чому Сковорода не долучився до цього. 
 

Русь-Україна в Московській імперії: в царських лабетах

Отже, Русь-Україна, сподіваючись на підтримку північного сусіда – Московського царства в боротьбі проти католицької Польщі в силу історичних обставин опинилася в московському ярмі. Тільки трохи більше ста років вистачило Московщині знівелювати всі спроби України побудувати рівноправні стосунки між двома державами й підкорити собі інший народ. Проте прагнення українців жити незалежно і вільно у своїй державі не згасли. Разом із тим  український люд відчував певну духовну порожнечу. Тому воно не сприйняло московського православ’я, що звеличувало царя, зверхність чужого народу над ними та своє візантійство. Ці поривання  українців до вищого, позбавленого земних турбот і клопотів якнайкраще виразив видатний український філософ-містик, проповідник та богослов, поет і педагог Григорій Сковорода.

«Григорій Сковорода[1]  народився 1 вересня 1722 року в селі Чорнухи, що тоді належало до лубенського полку (Уся територія тодішньої Гетьманської Лівобережної частини України поділялась на десять полків, що в свою чергу складалися з сотень. Чорнухи належали до Городищенської сотні. Реєстрові (записані до реєстру) козаки творили регулярну українську армію, що за свою службу діставала платню й землі від гетьманського уряду.) Батько його Сава Сковорода був реєстровим козаком і мав чималий маєток. Мати походила теж із козацького роду. Дім був заможний і визначався «чесністю, правдивістю, гостинністю, побожністю та миролюбним життям із сусідами.»[2]  Від сьомого року життя Григорій почав учащати до місцевої школи, де відрізнявся від інших учнів «нахилом до Богопошани, здібністю до музики, охочістю до наук і твердістю духа», До церкви він учащав  залюбки й на крилосі співав у хорі «надзвичайно приємно». Від дитячих років церковна пісня про трьох юнаків, що не вклонилися Навуходоносоровому ідолу (книга пророка Даниїла 3), сталась його найулюбленішою, що він її завжди стиха приспівував аж до кінця життя.
Ці та інші подібні прикмети його характеру примушують деяких  його біографів припускати, що ця людина вже від дитинства була вибрана Богом на службу Йому. Сам Григорій відчував це змалку і вибір Божий сприймав, і до призначеної йому Богом мети йшов свідомо.

По скінченні науки в місцевій школі та по старанній підготовці в принагідних учителів був висланий 1737 року до Києва, де став пильним учнем початкових кляс славної Києво-Могилянської академії. Там здібний хлопець учився так добре й старанно, що перегнав усіх своїх товаришів. Миславський, надзвичайно талановитий і видатно гострого розуму співучень Сковороди, «залишався в усьому понижче його при найбільшому своєму змаганні». Сковорода пробув в Академії чотири роки, як у його житті трапилася несподівана переміна.
Тоді в Росії панувала цариця Єлизавета (1741-1761), дочка Петра І. Ще будучи царівною, вона зв’язала свою долю з українським козаком Олексою Розумовським, з яким одружилась пізніше, коли стала царицею. При царському дворі почалася мода на українців, на їхні співи, музику, танці й одежу.[3] Надвірна капеля, що з давніх часів вербувалася із добірних українських співаків, була зреформована й збільшена. До неї щороку набирали в Україні хлопців із добрими голосами. Майже кожного року молода цариця зі своїм чоловіком Олексою, подорожувала до столиці України Києва та до інших міст, і з нею з такої подорожі прибували нові співаки до Петербургу.
1741 року відбулась перша така, з приводу вступу на престол, подорож цариці до Києва. При її відвідинах Академії було з числа студентів вибрано кілька співаків. Серед них був і Григорій Сковорода, що йому тоді пішло на двадцятий рік.
Отак неочікувано опинився він при царському дворі. Завдяки впливам Олексія Розумовського співаки провадили «нечувано добре життя… їх плекали та пестили». Але розкішне двірське життя не спокусило молодого аскета, що вже тоді рішучо відвертався від поблазнів світу. Він і там зберіг свою чистість і міру щодо життя й увесь час мріяв лише про те, аби вернутися на Батьківщину. Це його бажання здійснилось, коли 1744 року цариця вибралась у чергову подорож в Україну. Сковорода їхав із двором і в Києві на власну просьбу був відпущений до Академії.
Полинули знов безжурні часи студентської науки. Шість нових років, що їх зужив тепер Сковорода для вищих студій, у додатку до попередніх чотирьох, не проминули для нього марно: він здобув цінні знання в мовах – гебрайській (єврейській), грецькій і латинській, у математиці, природознавстві, філософії, метафізиці, теології та красномовстві. Отак заклав він добру підвалину для дальших студій у чужих краях, про які Сковорода вже тоді з запалом мріяв.
Кар’єра студентів Київської Академії тоді складалась звичайно так: скінчивши курс, вони ставали професорами колегій (коледжів) у Харкові, Полтаві,Чернігові, Переяславі або й у самому Києві. Здібніших із них залишали при Академії для приготовлення до професури. Якщо вони бажали прийняти священниче рукоположення,  їм давалися найкращі парафії. На світські службі для них були відкриті двері до найвищих посад. Студенти-честолюби приймали постриг у ченці, після чого мали в майбутньому доступ до єпископських престолів.
Отож, одна з цих кар’єр лежала й перед Сковородою. Наприкінці його науки, року 1750-го духовна влада запропонувала йому стати священником. Тоді 28-літній кандидат «ужив хитрощів: удавав безглуздого, змінив голоса, почав заїкуватися». Через це його випустили з Академії без свячень. Одні дослідники припускають, що він тільки вдавав хворого, інші – що перспектива зробитися священником, при його відразі до духовного стану, зробила його дійсно хворим. Як там вже не було, не знаємо достеменно. Тільки ж бачимо його незабаром щасливим на від’їзді за кордон.
Полковник Гаврило Вишнівський[4],  відбуівючи урядову подорож до Мадярщини, узяв Сковороду для духовної праці при закордонній православній церкві.
Проте тільки дуже короткий час виконував Сковорода свої духовні функції при місії. З дозволу Вишнівського він розпочинає другу подорож: іде пішки до Будапешту, Пресбурґу, Відня, переходить звідти до Італії, потім кружляє по Поль- щі й Німеччині. Усюди знайомиться з  ученими людьми, зачерпує в них знання; вступає до університетів і слухає лекції найславніших професорів.
Особливо надовго затримався Сковорода в Німеччині, де здобув знання не тільки для розуму, але й для душі. Місто Галє в Тюрінгії стало місцем його перебування й замешкання. Там він захопився славним професором Християном Вольфом[5] і його лекціями. Там же він познайомився з пієтистами й зійшовся з ними ближче. Це були побожні християни, що наприкінці  XVІІ віку повстали проти формалізму та обрядовости, які перед тим встигли опанувати лютеранську церкву. Цей протестантський рух, започаткований франкфуртським теологом Шпенером[6], вніс до схолоднілого  вже лютеранства вогонь відродження та тепло першої християнської церкви. Гарячим і талановитим його учнем і послідовником був Авґуст Герман Франке, що перед Сковородою викладав теологію в Галє й залишив по собі добру пам’ять і міцні впливи.
Коли Сковорода прибув до Галє, рух пієтистів ще палахкотів там своїм благословенним животворчим огнем. Тамошній університет був його осередком та поширював його по всій Німеччині. «Що стосується християнського життя в церкві цього часу (в Німеччині), то, назагал, воно було найкращим видовищем від часів Реформації… Від днів Реформації Німеччина ніколи не мала такої великої кількости правдиво побожних проповідників і світських  (відроджених) людей, як це було наприкінці першої половини XVІІІ віку. У багатьох (навіть) княжих і графських домах родинні Богослужіння та молитовні години були влучені до звичайного щоденного домового життя»[7]
І до цього міста й університету, де бився живчик того руху, Господь привів Сковороду десь наприкінці 1750-го або на початку 1752-го року.
На превеликий жаль маємо дуже мало відомостей щодо його життя, діяльности та науки в університеті. Знаємо тільки, що він захоплювався лекціями Вольфа, Баумгартена та інших світил науки й що пієтизм зробив на нього величезне, незабутнє враження. Глибоко духовна атмосфера університету, справді Духом Святим і Словом Божим відроджені його професори, – це було якраз те, чого прагнула й шукала душа українського мандрівника.
У Галє пробув Сковорода десь від 1751-ого до кінця 1753-ого року. Там він удосконалив свою німецьку мову та збагатив себе останніми здобутками науки. Він «три роки віддавася тим студіям метафізики та теології й написав тут переклад проповідей святого Івана Золотовустого, а також навчальні байки.[8]»

Можемо з певністю ствердити, що свою пізнішу звичку щодня читати Біблію та молитися по кілька разів у день і вночі Сковорода запозичив від пієтистів у Галє. Не можемо зате з тією ж певністю казати, як близько він до них підійшов, чи прийняв бодай почасти їхні чисто протестантські погляди та тези. Безперечно, що пієтисти, згідно з вільністю духа свого поступування та толеранцією інших християнських церков, не могли жадати від нього, скажімо, одвертого переходу на лютеранство. Їхній місійний розгін не був остільки сильний, щоб перекинутися поза лютеранські чи реформовані кола, і обмежувався домовим, так би мовити, прозелітизмом. Тому ми не можемо становчо твердити, що Сковорода одверто перейшов на протестантизм. До того ж душа його – християнська й козацька – цуралась будь-якої обрядовости, відрубности чи замкнутости конфесійної.
Проте, все таки з Німеччини він вернувся не тим православним, яким хотіли би його бачити земляки. Усе наступне його життя, заховання й діяльність мали на собі якийсь виразний відбиток, що спонукував багатьох, які його знали, прозивати його «сектантом».  Насамперед прозвало його так православне духівництво, яке «дуже вороже ставилося до нього». (М.Ковалинський. Біограф Сковороди.) І таким «сектантом» для всіх тих людей залишився він до смерти. Тож, якщо він таким сектантом не був формально, то духовно не був він вже і православним. Через це й саме православне й католицьке українське духівництво  ставиться ще й досі до пам’яти Сковороди з великим застереженням. Це було завжди чи не найголовнішою причиною того сумного явища, що і’мя цієї великої людини, що ним могла би пишатися кожна з найкультурніших націй світу, ще й досі не має належного місця не тільки серед них, але й так мало знане самими українцями.
Що потягло Сковороду раптом з-за кордону в Україну? Про це його життєписці не кажуть майже нічого. Натякають тільки на ностальгію (туга за рідним краєм). Для нас цього натяку досить. Якщо пригадаємо собі, що ця туга виявилась у нього ще раз пізніше, коли він опинився навіть на короткий час у Росії, та позирнемо на події, що тоді відбувалися в Україні, як він перебував у Галє, то бодай трохи ближче підійдемо до зрозуміння тодішнього стану його душі.
Саме того року, як Сковорода від’їздив за кордон, цебто року 1750-го, нарешті було відновлено по довшій перерві гетьманство.[9]  Гетьманом був вибраний брат царициного чоловіка 22-річний Кирило Розумовський, з цієї нагоди обдарований  перед тим графським титулом. Коли Сковорода покидав Україну, молодого гетьмана ще не було там; тільки навесні 1751 року він прибув до Глухова й після урочистих свят, бенкетів і балів там і в Києві, почав об’їздити Гетьманщину.
Незабаром полинули чутки про реформи, що їх мав запровадити гетьман. Син звичайного українського козака, Розумовський одержав освіту з ласки своєї братової Єлизавети в найкращих університетах за кордоном й мріяв піднести освіту й у своїй Батьківщині. До вже наявних шкіл мали бути додані нові, на західноєвропейський зразок: у Батурині мав постати університет; другий університет на місце Академії мав бути заснований у Києві.
Ці чутки не могли не досягнути Сковороди, і нічого дивного не було в тому що його потягло до рідного краю.
З головою, переповненою знаннями, з серцем, пересякнутим любов’ю до Господа, до Його Слова та до нещасного грішного, але любого рідного люду, проте з порожньою кишенею опинився молодий учений удома. Щодо дати його повороту, на жаль нема цілковитої певности. Вилічуючи час за всіма  підручними даними, можемо усталити, що за кордоном Сковорода був не менше чотирьох років. Отже, вернувся він в Україну десь наприкінці 1754-го, а може на початку 1755 року.
Батьки його на цей час померли, і він почав блукати по краєві. Нарешті, зупинився в Переяславі, де зайняв місце професора поезії в тамошній колеґії, щобула під ректоратом місцевого єпископа.
У колегії він не загрів місця. Незабаром трапився в молодого професора зудар із ректором. Коли єпископ почав вимагати, аби Сковорода викладав по-старому, як викладалося до нього, а не за новими закордонними зразками, професор не згодився. Єпископ настирливо допоминався свого, виставляючи за підставу свій авторитет і знання. Тоді Сковорода насмілився ці єпископові знання взяти під сумнів і на вимозі консисторії приточив латинське прислів’я: «Alia res sceptrum, alia plectrum» («Що іншого єпископський жезл, а що іншого – сопілка пастуша»). Єпископ розлютився й відповів церковнослов’янською цитатою з Псальми 101:7: «Не живяши посреді дому мого отворяй гординю».
Після цього Сковороду «вигнали з колегії» , як каже Ковалинський.
Цей перший зудар з представниками православного духівництва виразно показує, як дивився вже тоді на це духівництво Сковорода. Це був перший вираз- ний виступ «сектанта» , що навіть у тяжких матеріяльних обставинах не завагався сказати правду до очей.
Проте філософ дуже мало ваги надавав ціні «хліба щоденного». Незабаром  зайняв він місце приватного вчителя сина дідича (поміщика) в селі Коврай, Степа- на Томари, знаного на всю Україну багатія, переяславського полковника. Там він і здобував працею той хліб якийсь час. Проте там не засидівся Сковорода довго, бо не вмів коритися й гнути спину перед дуками.
Року 1758-го пускається він у далеку подорож аж до Москви, а звідти до Тройце-Сергієвської Лаври, при якій недавно була відкрита вища духовна школа. Влада школи, вже ознайомлена з його вченістю, намагалася затримати його як професора. Але «любов до рідного краю,»правдива журба за ним не допустила його залишитися там, і він знов повернувся до Переяслава. Потім знов опинився в Ковраю в Томарів.
Тут у Ковраю під впливом Біблії, з якою він ніколи не розлучався, Сковорода остаточно стає на дорогу Господню. Він починає чути небесний голос, що кличе його до розриву з цим світом. У збірнику «Сад Божественних пісень» у пісні 2-ій «Покинь, о духу мій ці села і міста», він закликає свою душу покинути «земну журбу та діл всіх марноту», змити в водах силоамських бруд з очей»  і полинути догори:
«Душі тілесним тут не нагодуєш ти:
Вона небесної жадає чистоти.
Як в морі рве ріка, як полумінь в вирій,
Як до магнету сталь, так дух до Бога мій.»
І з захопленням обіцює душі насолоду найвищим щастям:
«Спіши ж до радости на нових крилах ти,
Досягнеш, як орел, святої висоти.
О, триблаженний той, хто море цих чудес
Тут зрозуміє вже: піде він до небес.»[10]
Від цього часу він не перестає вже пориватися до неба, до Бога.
Залишивши Томару 1759 року, Сковорода перенісся до Харкова й там протягом семи років удосконалювався в наближенні до Господа. Викладаючи студентам колегії поезію, він провадив з ними поза лекціями філософічно-релігійні бесіди. Такі ж самі бесіди тримав він і з харківськими мешканцями. Водночас писав свої пісні-псальми й перші філософічно-духовні твори, що освітлюють нам усю Біблію.
Одні з харків’ян із захопленням приймали його духовні виклади й думки, інші ж, особливо духівництво, підозріливо дивилися на цю його діяльність. Аби відтягнути Сковороду від неї, духівники пропонували йому прийняти чернецтво. “обіцюючи довести його незабаром до найвищого духовного  становища.” За їхніми словами, чекали його на цьому шляху «честь, слава, ряснота всього, пошана, й …щасливе життя»[11]
Сковорода від усього відмовився, при чому виразно висловив причину відмовлення: «Чи ви хочете, щоб я побільшив кількість фарисеїв? Їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м’яко й монаште. А Сковорода покладає чернецтво в житті нестяжальному, мало вдоволенні, стриманості, у позбавленні себе всього непотрібного аби здобути найпотрібніше; у відмовленні від всіх примх, аби зберегти себе в цілості, у приборканні самолюбства, щоб найзручніше виконати заповідь любови до ближнього, у пошукуванні слави Божої, а не людської.»
Коли духівництво особливо настирливо докучало йому радами йти до монастиря, переконуючи його, що він стане одним із «стовпів» у православній церкві, Сковорода з гіркотою відмовив «Ах, преподобні! Не хочу собою побільшувати стовпотворіння вавилонського. Досить і вас. Стовпів неотесаних, у храмі Божому. Я ж бачу святість не в ризах (шатах), а в волі Божій.»
Тут, у Харкові, виразно сформувався духовний образ великої людини. Сковорода почав об’являтися оточенню, як людина тиха, повчаюча та любляча. Одягався він дуже просто, але чисто. Не пив горілки, вина й пива, не курив, не вживав м’яса й навіть риби.
Його мова була переповнена цитатами та образами й прикладами зі Святого Писання. Окрім викладів Слова Божого слухачам і складання побожних псальмів, любив він співати ці власні псальми, супроводжуючи дуже приємний і зворушливий спів грою на одному з таких інструментів: бандура, сопілка, флейта, гуслі й скрипка. Деякі з цих музичних інструментів були зроблені ним власноручно. Усі його пісні були сповнені «гармонії простої, але зворушуючої та переймаючої душу» й тому робили на слухачів незабутнє враження.
У домах харківських аристократів і вчених  він одверто проповідував відродження – «нове життя» людини, що йде за покликом Бога та Його Слова.
Тоді почала щораз ширше розсходитися по людях чутка, що він «єретик, сектант». Підкреслювали  й загальну увагу звертали на те, що він до церкви ніколи не ходить, [12] що він проти священників, ченців, хрещення рукою, проти коштовних золотих і срібних оздоб  і посуду в церквах. Саме ж головне, казали, що читає і проповідує Біблію та подовго вдома молиться вдень і вночі. Противники навіть називали його послідовником маніхейської єресі, що існувала в перших віках християнства й так само, як і Сковорода, змагалась проти обрядовости, формалізму та мертвеччини в церкві.
Мусимо відзначити одне джерело пізнання духа й творчости Сковороди. Це його листи.. Писані мовою тодішніх «книжних» українців, вони пересипані цитатами в мовах – латинській, грецькій та гебрайській.  Часами вони написані однією з цих стародавніх мов. У них той самий дух, що й у творах, тільки ще сильніший, щиріший, одвертіший. Це дух глибоко віруючого християнина, що є ввесь під впливом Слова Божого. Як приклад, подаємо тут коротенького уривка з 15-го листа до його учні та приятеля, пізнішого його біографа Ковалинського:
… «Я піклуюся про багатство духа, про той хліб і про ту одежу, без яких неможливо ввійти до найпрекраснішого чертогу (палацу) небесного Жениха; усі мої сили, усе моє поривання я скеровую туди… Але ти бажаєш, щоб я виразніш виявив тобі мою душу. Слухай-но: я все залишаю й усе покинув, і тільки одного хочу досягнути за все моє життя – це «зрозуміти,  що таке смерть Христа й що означує Його воскресіння» (це цитата з листа апостола Павла до Филип’ян 3:10). «Адже ж ніхто не може воскреснути з Христом, якщо передніше з Ним не вмре… Горе глупоті нашій! Уявляємо, що тримаємо в руках ковчег Священного Писання, коли, можливо, не знаємо, що таке хрищення або що таке – Вечеря Господня. Якщо ці речі були зрозумілі на перший погляд, чи називали би ми їх таїнствами – mysteria? – … Стародавні фарисеї та письменники улесливо думали про себе, що вони – Закон Мойсеїв, але проте Христос називав їх сліпими. «Хто бо зрозумів ум Господень?» (Римлянам 11:34). Це Павло каже про Священне Писання, в якому потаємно захований ум Господній, неприступний, прикритий образами». І в інших місцях каже: «О, якби Христос зійшов і взяв участь у нашій «гомілії» [13] Христос, що обіцяв бути «там, де двоє або троє зібрані в імя» Його! (Матвія 18:20) – адже ж без Нього все надаремне»… «Отже, ти пориваєшся до Господа! О, солодші нектару для мене ці твої слова… о, юначе, достойний Христа! Я майже плачу від міцної радости.»
У тих своїх листах Сковорода знайомить своїх учнів і послідовників з Плутархом, Філоном, Цицероном, Горацієм, Лук’яном, Климентом Олександрійським, Іваном Золотовустим, Василем Великим, Григорієм Богословом, Амвросієм, Єронимом, Орігеном, Нілом, Діонисієм Ареопагітом, Максимом Сповідником та іншими стародавніми філософами та «отцями церкви,» яких він сам читав і цитував ув оргиніналах. При цьому він підкреслював, що «голова ж їм усім – Біблія,» й радить читати її завжди.
Про своє ставлення до Біблії Сковорода написав дуже багато, і ми можемо тут тільки пару місць з усього написаного приточити. Він каже: «Біблію я почав читати біля тридцяти років від мого народження, [14] але ця найпрекрасніша для мене книга над усіма моїми найулюбленішими верх взяла, задовольнивши мою довгочасну спрагу й голод водою й хлібом, солодшої понад мед, Божої правди й істини… Утікав, утікаю та й утік за проводом Господнім усіх життєвих перешкод і тілесних пожадливостей, аби міг спокійно насолоджуватися в причистих обіймах найгарнішої від усіх дочок людських цієї Божої доньки»…
Подібними словами-образами Сковорода захоплено оспівує Біблію, що сталась для нього джерелом життя, «вічно зеленіючим плодоносним деревом», «по- лем слідів Божих», тощо…
З гебрайською Біблією, як і з грецьким Новим Заповітом він не розлучився до смерти, і коли вмирав, поклав їх разом із своїми творами собі під голову.»[15]
Цікаво також, що Григорій Сковорода, високо цінуючи Святе Писання, знаючи його добре й ґрунтовно та володіючи кількома європейськими та стародавніми мовами, пройшов якось повз самої думки щодо перекладу Біблії  на русько-українську мову. Про це немає жодної згадки ні в його літературних, ані в епістолярних творах. Й це при тому, що він володів мистецтвом перекладу. Так, наприклад, у його доробку за його ж власним зізнанням в одному з листів до свого учня Михайла Ковалинського Григорій Сковорода «згадує 15 назв своїх творів і 7 перекладів. Перекладацька спадщина українського мислителя включає переклади з Плутарха, Цицерона, байки Єзопа, твори Вергілія, новолатинського фламандського поета Синдронія Гошия (Гозія), новолатинського французького поета-гуманіста Марка Антонія Мюре, Горація, якого Сковорода дуже любив і називав «римським Пророком» [16]. Григорій Сковорода заявив про себе не тільки як поет, філософ, про якого ми добре знаємо, але й теоретика й практика перекладу. «Так, у примітці до перекладу оди Синдронія Гошия, зробленому в 1785 році, у супровідному листі до Я.Захаржевського в 1790 році Г.С.Сковорода розділяє перекладачів на дві категорії: перекладач-букваліст (translator) –  «ставить слово замість слова, як зуб замість зуба» [6, с.177] і перекладач-тлумач (interpres), що «як ніжна годувальниця кладе в рот своєму годованцеві розжований хліб і сік мудрості».[17]Але попри це, переклади його – це найчастіше переспіви, або витлумачення, що й визнає сам Сковорода. «У примітці до перекладу оди Синдронія Гошия Сковорода пояснює: «Цю оду я не переклав, а витлумачив» [6, с.179]. У примітці (листі-присвяченні) до твору Цицерона «Про старість» Сковорода додає, що «сія книжечка, претолкованная здешним наречіем… А переведены не слова её, а мысли» [6, с.179].»[18]
«В Україні в XVІІ і XVІІІ століттях умови для розвитку культури та перекла- ду були несприятливі у зв’язку з політикою гноблення українського народу, про- веденою Петром І, а потім Катериною ІІ. Відбувається насильницький відтік найбільш талановитих представників української науки і культури в Росію. Офіційною мовою стає російська. Як результат, Григорій Сковорода більшість своїх перекладів здійснював російською мовою, хоча 7 текстів було перекладено на українську книжкову мову того часу.»[19] Зважаючи на це, можна лише припускати, що Сковорода або здавав собі справу, що в нинішніх умовах про це немає що й думати й говорити, або й узагалі немає потреби сушити над цим голову, а можна було задовольнитися наявними на той час церковнослов’янськими  перекладами. Такі були реалії того часу. Але своїм життям і творчістю Григорій Сковорода спрямував думки своїх сучасників до найголовнішого джерела духовного і соціально-біологічного життя українців – Біблії, Святого Письма. В ньому, і тільки в ньому український народ має знайти своє і спасіння і призначення.
«Життя великих людей, а особливо пророків усіх народів, не можна розглядати й зрозуміти поза історичними подіями їхнього віку. Уся постать Сковороди залишилась до цього часу нерозгаданою тільки тому, що майже всі його дослідники (за винятком академіка Дмитра Багалія) аналізували його діяльність і творчість незалежно від життя сучасної йому України. Тому вважаємо за необхідне кинути бодай побіжний погляд на події тієї доби, перше ніж глянути на кінець життя «мандрівного філософа».
1762 року на російський царський престол вступила Катерина ІІ, прозвана росіянами «Великою». Однією з перших «реформ» цієї блудниці в царській короні був утиск України. Зараз же вона почала вимагати, аби гетьман Кирило Розумовський зрікся гетьманської влади над Україною. Три роки той зволікав, та нарешті 1764 року зрікся. Негайно російський уряд почав нищити права та привілеї України, як окремої держави: зніс кордони поміж обома краями, замкнув митниці, зліквідував українські урядові установи, а на їхнє місце запровадив російські. Уся адміністрація, суд, скарб, військо – усе було замінене на російське. А потім почалася «реформа»  шкіл і запровадження в них російської мови й духу. 1786 року митрополит Самуїл Миславський особливим наказом обернув стародавню  Київську Академію на російську школу.
В Україні всі ці дії створили приголомшливе враження. Особливо пригнічені були козаки та селяни, бо у вільній Україні, що ніколи не знала власного кріпацтва, тепер, на місце давнішнього польського, було запроваджено російське кріпацтво. Волелюбний народ було закуто в тяжку неволю.
Українська шляхта за всі політично-національні страти була нагороджена великими маєтками, рангами та кріпаками й заспокоїлась у розкошах життя, зрівняна в правах із російським дворянством. На цій шляхті й оперлася російська влада в Україні. Через це тій владі й не залежало так дуже на прихильності духівництва.
Єпископи в Україні й так вже здавна були по боці росіян. А нижче духівництво вони потрапили поволі теж перетягнути на свій бік. Сконфіскувавши за Катерини ІІ-ої монастирські й церковні маєтки, російський уряд почав перебирати нижче духівництво на утримання від держави, чим ставив його в повну залежність від себе. Завдяки цьому духовні особи стають поступово звичайними урядовцями царської влади. Славний історик Михайло Грушевський повними безнадійности словами так змальовує сумний стан української православної церкви цього часу: «…народні маси були засуджені на духовний застій під проводом неосвіченого, ледви-ледви письменного священства. Все що було культурнійшого в тутешній українській народності, майже без останку покинуло сю національність і релігію. Українська релігійна гадка завмирає. Під московською займанщиною далі йшов процес отої «бюрократизації» церкви, початок котрої вище було зазначено, перехід її в повну і глибоку залежність від державної влади. Влада ся була українським національним інтересам ворожа, демократичним потягам мас неприязна, українській культурі неприхильна. Московський уряд, навпаки, прикладав усі старання до того, щоб по всій лінії винищити, не лиш яку небудь самостійність, чи автономність України, як країни, але й почуттє саме своє окремішности у людности. Особливо тяжке з сього погляду було довге правліннє Катерини, людини настільки незручної і здібної, наскільки безсовісної і українству ворожої (Єлизавета з огляду на свого чоловіка, українця, Олексу Розумовського, мала все таки деякі симпатії до української стихії, хоч загалом уважала своїм обов’язком продовжувати політику свого батька, Петра І, великого гнобителя України). Українській церкві, зокрема від цариці Катерини прийшлось зазнати особливо багато лиха. Заграючи з сучасними західними поступовими ідеями (розуміється зі становища «просвіщенного деспотизму») вона взагалі перейнята була підозріннями і ненавистю до клерикалізму і церковности, всюди побоюючись претенсій церкви на власть, на конкуренцію зі світською владою, отже всяко старалась підкопувати і нищити впливи духовенства та заступати релігійність «резонабельністю», що фактично мало означати опортунізм[20] і сервілізм[21]. В Україні ж у духовенства  крім того скрізь підозрівала вона ще й національний та політичний сепаратизм, отже готова була поборювати  всяку чесність і характерність, а підтримувати деморалізацію, аби тільки розкладати й руйнувати небезпечну в її очах українську церкву.»[22]
Рахуючися з цими тенденціями московського уряду, що часами загострювались, часами трохи слабшали, але загалом все йшли до тої самої мети – якнайбільшого ослаблення культурної сили й моральної відпорности українського  народу, українське духовенство, і його єрархія зокрема, загально беручи покірно і навіть запопадливо виконувала урядову волю, а навіть ішла на зустріч її побажанням. Ця верства, що колись концентрувала в собі все свідоміше, що було в українському народі, була так би сказати, його мозком, тепер цілком стратила розуміння його інтересів, або відчужилась від його потреб і збайдужіла до всього, що лежало поза її власними класовими інтересами, взятими в найбільш тіснім і матеріальнім розумінні. За втрачену автономію і свободу свого духового життя вона чула себе нагородженою тим простором, який давала її амбіціям московська держава: був час, за Петра і його наступників, коли всі важнійші церковні посади цілої імперії обсаджувались передусім київськими вихованцями, отже вони не дуже й журились автономією Української  церкви, почуваючи себе господарями обидвох церков Української і Московської.
Правда, в другій половині XVІІІ століття, за цариці Катерини, вже й минулось, і пізніше навпаки, на Україну стали насилатись московські духовні, але за той час офіціальна православна церква України та її духовенство особливо вище, омертвіло, відірвалось від громадянства, стратило вплив і значення в громадськім та культурнім житті. Суспільність цілком збайдужніла до сих царських служальців в рясах, що іменувались без її волі і впливу, виробили собі ласку у царського уряду і зобовязувались до повної й безмежної  служби йому (включно до обов’язку доносити владі відкрите на сповіді, оскільки воно містило б у собі яку небудь небезпеку для держави). Заходи коло відновлення колишньої виборности єпископів, підіймані з українського боку за Єлизавети і Катерини в 1740-1760-х роках, лишились без успіху. Катерина, сконфіскувавши церковні маетности, і зменшивши, скільки можна, число і людність монастирів, перевела єпископів і монахів на платню від держави і тим дала останню форму їх залежности. Церковна продукція завмерла під тяжкою цензурою. Київська академія з її філіями перетворилися в чисто духовні школи, де виховувались лише кандидати на священство та на чернецтво. Українська старшина просила у Катерини в початках її праління, щоб київську академію перетворено на університет з теологічним відділом, а другий університет заложено в гетьманській резиденції Батурині, але се прошение не було сповнене, і молодь, яка не хотіла йти до духовного стану, мусіла удаватись до шкіл московських, польських та німецьких. До церковної школи і церковного життя серед панської верстви все більше шириться відношення не тільки байдуже, але й зневажливе, як до чогось безповоротно пережитого і для життя непотрібного. Не кажучи навіть про відгомони сучасного західнього раціоналізму, що вважав все релігійне просто шкідливим (це «вольтеріянство» серед українського панства не було так поширене, як серед московської аристократії), але просто серед культурнійшої української  верстви пропадає всякий інтерес до офіціальної церкви й релігії»…[23]
Коли до православної церкви так ставилась українська аристократія та інтелігенція, то нема нічого дивного й у тому, що й міщанство й селянство українське остигло й до тієї церкви збайдужіло. І церкву й духівництво було відірвано від народу, і народ залишився без жодного проводу.
Таким чином, у другій половині XVІІІ віку над нашим народом залягла густа духовна темрява.
Якраз тоді Сковорода кинув і колегію, і Харків, всіх тамошніх друзів і недоуків і пішов до народу. Це сталось 1766 року, й від того часу й до самої смерти він залишився мандрівним філософом-проповідником. Майже тридцять років продовжував він скитальчо-пророчу подорож по лівобережній частині України. Мимоволі впадає в очі, що розпочав він власне тоді, коли наш народ переживав дуже болючу добу свого занепаду, коли він стратив рештки своєї держави, свою провідну верству, свою церкву, хоч як вона була бідна духовно перед тим, стратив свою вільність і перейшов остаточно на положення кріпацького невільника. І Сковорода лічив за свій обов’язок у цих часах бути в самій гущавині свого народу та нести йому ту найвищу розраду й потіху, що їх може дати тільки Слово Бога Всевишнього!
Він не журився тим (а може й не думав цілковито про те), що тільки він один був пророком, що мав би допомогти мільйонам земляків, Адже ж він знав, що й старозаповітні пророки виходили самітними, коли Господь посилав їх на служення їхньому народові. Він знав, що на ту місію з ним іде Сам Бог…
Тоді ж Сковорода починає писати свої духовно-філософічні твори, в основу яких лягла Біблія.
З гебрайським Старим і грецьким  Новим Заповітом іде проповідник-місіонер по селах, хуторах, оселях, маєтках і містечках України, сповіщаючи людові українському Радісну Новину Христову.
У між часі удари, один за одним, не переставали падати на той народ…
1768 року вибухає на правобережній частині України, що була під польською окупацією, страшне криваве повстання українського селянства під проводом запорожця Залізняка й уманського сотника Гонти.  Скоїлась жахлива так звана «уманська різня». Царський уряд, що почасти це повстання спровокував, пізніше допоміг полякам його нещадно здушити. Тисячі повстанців-гайдамаків були в містечку Кодні на Волині замордовані, а інші тисячі розійшлись по всій Україні з виколотими очима, обтятими вухами або носами, з видертими язиками або відрубаними руками, жахаючи своїм виглядом мільйони рабів і примушуючи їх до покори. Тоді ж у самій Польщі розпалилися політичні розрухи, що й привели до І-го поділу цієї держави в 1772 році. Уся правобережна частина України була прилучена до Росії. Змінилася влада, але положення українського народу залишилось те саме, хіба що неволя польська замінилась на неволю московську. А 1775 року росіяни  зруйнували Запорізьку Січ, і знов тисячі українців пішли на скитальщину.
Сковорода знав про ці удари, що спадали на нещасний темний поневолений людьми й гріхом народ, і чим він міг йому допомогти або порадити? Подібно до старозаповітних пророків він говорив народові тільки одне: покиньте гріх і неправду, пізнайте світло й залишіть темряву, наверніться до живого Бога та Його спасенного Слова – Біблії. У бідній селянській свитині, у простих чоботях, з полотнянною торбиною, в якій було Слово Боже та власні твори, Сковорода продовжував свою місійну подорож аж до 29 жовтня 1794 року. Того дня вдосвіта він тихо відійшов до Господа на вічний спочинок. Це сталось у маєтку його послідовника Андрія Ковалівського в селі Пан-Іванівка. Напередодні ввечорі він проповідував великій групі гостей дідича, потім вийшов до саду й викопав собі могилу, в якій заповів себе поховати. Увечері пізно переодягнувся в чисту білизну й ліг на постіль, поклавши під голову Слово Боже й твори. У такому положенні й заснув на віки. Заздалегідь просив на домовині написати такі слова:
«Світ ловив мене, але не спіймав»
«Душевна ясність, ця світлість погляду дала Сковороді спокійний і безбояз- ний кінець: якщо він жив так, як навчав, і навчав, як жив, то помер він так, як жив і навчав: становчо, покірливо, мудро».[24] Ми ж додамо до цього: він жив і навчав тільки в Христі Ісусі. Тому дійсно Сковорода був першим євангельським проповідником в Україні.»[25]
Завершуючи мову про життя і діяльність тієї доби, в якій жив Григорій Ско- ворода, і які припали на другий період Гетьманщини,  можна побачити, чому протягом трьох століть, фактично,  до 60-х років  XІX століття  не було серйозних спроб перекладу Біблії на русько-українську мову.
Політичне становище Руси-України було далеко вже не тим, яке вона мала бодай за часів Руїни, коли з усіх сил боролась за незалежність. На кону стояло виживання самої держави та нації. По Полтавській трагедії Україна як ніколи опинилася на межі  фізичного знищення народу. Батуринська різня налякала чималу кількість козацької старшини, яка змушена була піти на службу московському цареві. Це на деякий час уповільнило процес ліквідації Української держави, але не могло його зупинити. З цього часу її зоря почала закочуватися…
По-друге, вище українське православне духівництво почало вироджуватися й перестало виконувати, покладені на нього обов’язки духовного проводу й виразника українських духовних і національно-культурних інтересів. У XVІІІ столітті ми вже не знайдемо таких православних державників як, наприклад, у XVІІ. Здебільшого, українське духівництво було змосковщене й виконувало чисто номінально релігійну функцію.
По-третє, московське поневолення знищило національно-культурні кадри через їхній відтік до Московії, а це потягло за собою і послаблення, й врешті-решт знищення перекладацької школи. Було суттєво послаблено друкарську справу через заборони і штрафи. Це унеможливлювало друк будь-якої українськомовної книги.
По-четверте, поволі  перестала існувати українська козацько-старшинська аристократія, що перетворилася у звичайнісіньке малоросійське дворянство з московськими привілеями. Лише поодинокі автономісти потайки плекали надії, згадуючи минулі часи.
Московський наступ на Україну знищив українську освіту, нав’язавши силоміць московську мову викладання. З огляду на це, ймовірно, в умах провідної української верстви, що залишилася та яка змушена була ховати свої патріотичні почування, не було об’єктивної потреби в перекладі Біблії на русько-українську мову. Про це навіть і не задумувались. Духовний та національний морок завис над Руссю-Україною. Але щоб не вмерла душа наша, і не вмерла воля, Бог послав зі Своїм Словом на устах Григорія Сковороду. Саме через нього Господь Ісус Христос і промовляв до нашого русько-українського народу і підготував духовний ґрунт для подальших поколінь українців, які й сподвиглись до перекладу Святого Письма на русько-українську мову.
Хоча духовна й національна темрява залягла над нашим народом, проте в глибинах його самого ніколи не вмирало прагнення звільнитися з цих кайданів. Цьому сприяли події у народів на заході Європи кінця XVІІІ  й початку XІX століття. Початок цим процесам поклала Французька революція 1789–1793 років.  Водночас найвизначальним чинником, який суттєво вплинув на їх поглиблення став потужний національно-визвольний рух: боротьба проти навали Наполеона в Іспанії і на Московську імперію, проти гноблення австрійських Габсбургів в Італії та Угорщині, проти османського ярма в Греції і Болгарії, проти московського царизму в Польщі і на Кавказі, об’єднання Німеччини. «Дуже різний за складом і цілями у різних країнах цей рух веде до того, що вчені, письменники і художники звертаються у своїй творчості до історичного минулого і культурних традицій власних народів. Усвідомлення кожною нацією своєї значущості, розвиток почуття національної гідності визначав прагнення людей науки і мистецтва вийти на світовий рівень, іти в ногу з часом.»[26] «Ідеалістичні, релігійні та романтичні думки серед цих народів поширювали на сході Європи німецькі віруючі філософи Шелінг, Шляйєрмахер; політичні – французи Руссо й Монтеск’є, слов’янофільські  – росіянин Хомяков, словак Коляр, поляк Міцкевич, українець Михайло Максимович та інші. Понад усіма цими ідеями, як заграва великої ідеалістичної пожежі, ширяли в нашому громадянстві високі євангельські думки Сковороди та любов до України Шевченка та його (а також німецького філософа Гердера) віра щодо месіянської ролі нашої Батьківщини серед інших народів.»[27] Щодо  України Ґотфрід Гердер пророкував велике майбутнє: «Україна стане колись новою Грецією: прекрасне небо цього народу, весела вдача, музичний хист, родюча земля та інше, колись прокинуться: так із багатьох диких народів, якими також були колись греки, постане культурна нація і її межі простягнуться до Чорного моря, а звідти на весь світ.» [28] Але українське месіянство відрізнялося від єврейського та московського. Якщо євреїв Всевишній вибрав як Божий народ і його місія ще має відбутися, московський же народ, а точніше його ідеологи, вибрали самі себе на цю роль і навіяли самому народу про його месіянство. Українці ж цього не цілком розуміли, по-друге, попри їхню волю ця місія була покладена не ними самими на себе, а волею Бога та історією, та й то – не так, як трактують і сприймають себе москвини. Запровадження християнства в Русі-Україні, його поширення на північно-західні та північні землі, що стали її територією, а також жвавий рух українців у XVІІ- XVІІІ століттях у Московське царство для розбудови церковного життя і освіти підтвердило це післаництво. На жаль, його було спинено через репресії проти українства, а також через звабу «посідати перші місця» в московській православній церкві. Тому то українці до кінця й не осягнули того покликання, до якого призвав їх Господь Ісус Христос для москвинів.  По-третє, навіть деякі іноземці, як  німець Ґотфрід Гердер, визнали його для українців як місіонерів серед інших народів. Ця місія також ще не закінчена. Тимчасово вона перервана війною Московії проти Руси-України вже у XXI столітті. Вона й досі ще полягає у розширенні Христової Євангелії  спасіння поміж народами на території сучасної Московської федеративної держави.
«Під впливом цих усіх ідей українська інтелігенція кинулась студіювати історію України, її літературу, етнографію, збирати документи про минувшину, мову, пісні, звичаї тощо. Любов до свого поневоленого народу збудилась у душах і серцях найкращих українців. Вона мусила спонукати їх до якоїсь певної діяльности на користь і визволення цього народу. Перші думки про таку діяльність зродились у Харкові серед так званих сковородинців та їхнього оточення.
У Харкові бився живчик нового руху. Навколо університету згуртувались найкращі сили, запалені вогнем ідей Сковороди. Наукові товариства, журнали, професори, письменники, поети – все купчилось, працювало й жевріло в столиці Слобідської України. Іван Котляревський, Ізмаїл Срезневський, Олександр Склабовський, Петро Гулак-Артемовський, Розумник Тимофійович  Гонорський, Євграф Філоматитський, Амвросій Метлинський-Могила , Олекса Стороженко, Марко Вовчок, Григорій Квітка-Основ’яненко, Василь Каразин, Олександр Корсун, Михайло Петренко, Порфир Кореницький, Іван Бецький, брати Степан та Петро Писаревські – оці прізвища деяких українських діячів, що їхня праця розвинулась у тому місті або була з ним зв’язана.
Незважаючи на утиски імперської московської держави проти українства, було б несправедливо замовчати і позитивні зрушення в житті Руси-України першої чверті XIX століття, що можна розцінити як глузування Божого провидіння з великодержавно-шовіністичних архітекторів московсько-вавилонської вежі.
«Мимо всіх перешкод – прийшов національний ренесанс. Наприкінці ХVІІІ століття почалось українське національне Відродження, що його попередила мандрівна діяльність славного філософа Григорія Сковороди. «На віки пам’ятний в історії України рік 1798-й. Того року прилетіла перша ластівка українського національного відродження – невеличка книжка, од якої не тільки початок українського письменства рахуємо, а й нову поворотку позначаємо в історії українського народу», – писав Сергій Єфремов – академік-літературознавець. В 1798 році в Петербурзі було видруковано перше видання «Енеїди» Івана Котляревського, що знаменувало початок нової ери українського письменства. Котляревський у своїй «Енеїді» під перелицьованими образами героїв староримської поеми Верґілія вивів сучасну йому Україну, прославив її минуле, гетьмана Сагайдачного, Запорізьку Січ, наголосив обов’язок служити суспільству, громаді. У своїх драматичних творах, особливо в «Наталці Полтавці» він високо підніс людину в невідрадних обставинах кріпацького суспільства, її почуття, її право на вільний вибір своєї долі, її право на вільне кохання, прославив працьовитість, чесність, вірність у любові і дружбі, глибоку людяність. Батько нової української літератури Іван Котляревський, разом з батьком нової української прози Григорієм Квіткою-Основ’яненком своїми творами започаткував селянську тематику в усій європейській літературі. Його «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» були створені в 1819 році, твори Квітки-Основ’яненка почали виходити з початку 30-их років, а «Французькі георгики» Жорж Занд: «Монні Роблін», «Мельхіор», «Жанна», «Франсуа з Шампані», «Маленька Фадетта» — стали появлятись від 1841 року; «Шварцвальдські сільські оповідання» Бертольда Ауербаха вийшли в 1843 році, «Нотатки мисливця» Івана Тургенєва в 1846 році, повісті Дмитрія Григоровича «Село» в 1846 і «Антін Горемика» в 1847 році. Далі в українській літературі виступили Петро Гулак-Артемовський; байкар, поет-лірик повістяр Євген Гребінка, поети-романтики Левко Боровиковський і Амвросій Метлинський, збагачуючи українське письменство новими темами і жанрами. Літературна творчість набрала широкого розмаху. Московське царство, яке від Петра І прийняло назву «Росія» (викрадаючи старовинну українську назву «Русь»), було занадто зайняте своїми війнами та завоюванням нових просторів, з чого – в культурному відношенні – скористувалася Україна.
Поява «Енеїди» українською мовою викликала жваве обговорення з лінгвістичного боку і обумовила боротьбу за права української літературної мови. Під її впливом філолог Олексій Павловський склав перед 1805 роком і видав у 1818 році граматику, в якій дав перший опис живої української мови, з додатком цінного українсько-московського словника на 1130 слів. На запитання московських філологів, чи варто зберігати різні говірки, яких у всякій мові є багато, чи пустити їх у непам’ять, він відповів, що треба не тільки зберігати, а й вивчати різні «говірки». Павловський перший спробував обгрунтувати і практично застосувати фонетичні принципи українського правопису, унормувати українську літературну мову і цим поклав перші підвалини для наукового вивчання української мови.
Серед московитів противників української мови було багато. Вони нещадно критикували українську мову, вважали її діялектом, «нарєчієм» тощо. На захист української літератури і мови виступив у 1834 році славіст, етнограф і поет Ізмаїл Срезневський. Він заявив: «Мова українська (або як бажано називати іншим малоросійська) є мова, а не наріччя». Вона має «надії на славу літературну». Посилаючись на творчість Сковороди, Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Гулака-Артемовського, Срезневський писав: «Чому повинні вони лишатись одні в досі дикій пустелі української літератури?» Він високо цінив українські народні пісні і думи, в яких «видно піїтичний геній народу», вважав, що мова їх придатна і для створення літератури. У своїй науковій розвідці «Погляд на пам’ятники української народньої словесности» Срезневський висловив думку, що українська мова є окремою самостійною мовою і не поступається чеській багатством висловів, польській у мальовничості, сербській у милозвучності.
Проти української мови виступили шовіністи-великодержавники. Критик Ніколай Польовой висловлював нищівні погляди, писав у 1838 році: «Уявна малоросійська словесність просто анахронізм у нашому побуті». В газеті «Северная пчела», органі монархіста Булгаріна, писали з презирством про українську літературу, а про мову, як про «мову черні». Це викликало справедливе обурення відомих українських письменників. Григорій Квітка-Основ’яненко в листі до журналіста і видавця Андрія Краєвського писав: «Важко переконати десятки мільйонів людей, що на своїй мові говорять, пишуть, читають з насолодою, важко людям, які не знають тієї мови, переконати їх самих, що вони не мають її». Далі він пише: «Великороссийский язык есть только наречие нескольких губерний, дитя, и то не старшее, нашего языка, старшего сына коренного славянского… А сколько слов москали взяли и продолжают брать из нашего языка в свой, целые фразы введены прямо от нас! Языка русского, настоящего, нет в гостиных, в книжках, нет и в журналах русских. Напишите статью без чужеземного слова, без иностранных фигур и оборотов? Невозможно, а на нашем языке все это можно, и чисто, и гладко»[29] Своїми творами він доводив, що ця мова жива і придатна для літературної творчости. На захист української мови вже в ранній час своєї поетичної діяльности виступив Тарас Шевченко, зокрема в присвяті до «Гайдамаків». Українську мову він геніяльно використав в інтересах боротьби народу, підніс уже тоді на небувалу височінь, утвердив як мову літературну.
Проти розвитку молодої української літератури виступив її справжній погромник Віссаріон Бєлінський. Людина московсько-фінського походження, уродженець міста Свеаборґу в Фінляндії, автор блюзнірської п’єси «Дмітрій Калінін», визнаної «ненормальною і ганьблячою університет» (за яку був виключений із Московського університету), він з лютою запеклістю накинувся на українських письменників, заперечував відрубність їх творчости від Московії, засуджував орієнтацію на культуру Заходу, громив романтичний напрямок. В часі своєї діяльности в Москві(1835-1839 pp.) Бєлінський друкував обурливі статті проти творів українських письменників у газеті «Молва» і в журналі «Московский наблюдатель». У рецензіях 1837-1839 років на твори Євгена Гребінки Бєлінський писав, що Гребінчине оповідання «Ось кому зозуля кувала» — це «не то пародія, не то невдале наслідування Гоголеві», а в іншому оповіданні «Так іноді люди одружуються» Гребінка «хоче бути другим Гоголем», але «двійняків не буває, і всякий повинен бути самим собою». В листі до письменника і журналіста Івана Панаєва 22 лютого 1839 року Бєлінський зневажливо висловлюється про Гребінку, ставлячи його серед подвійно жалюгідних літераторів. Критикуючи повість «Маруся» Г.Квітки-Основ’яненка, Бєлінський в 1839 році в рецензії на сторінках журналу «Московский наблюдатель» лаяв автора за слабу, на його думку, індивідуалізацію персонажів і моралізаторство, вважав, що позитивним є лише показ окремих сторін українського життя. Пишучи 19 серпня 1839 року до видавця і журналіста Андрія Краєвського, Бєлінський гостро негативно зхарактеризував «Пана Халявського» Квітки-Основ’яненка: «Це не творчість, а штучна робота»,— безапеляційно заявив він. У творах Квітки-Основ’яненка Бєлінський різко засуджував ідеалізацію патріярхального українського побуту, прикрашення старовини, консервативне моралізаторство…
Коли Гребінка в 1839 році думав видавати «Літературні додатки» українською мовою до журналу «Отечественньїе записки», цьому перешкодила московська цензура, і він з зібраних матеріялів видав у 1841 році альманах «Ластівка». Передмову до нього «Так собі до земляків» і післямову «До побачення» піддав несамовитій критиці Бєлінський, обурений «сантиментально-ідилічними картинами сільського життя».
В роки співробітництва в журналі «Отечественные записки» (1839-1846) Бєлінський писав рецензії або висловлювався в інших статтях про твори українських письменників: Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Євгена Гребінки, Миколи Костомарова, Тараса Шевченка, Осипа Бодянського, Пантелеймона Куліша, даючи здебільшого гостро негативні оцінки. 20 квітня 1842 року він пише рецензію на шекспірівської сили поему «Гайдамаки» Тараса Шевченка, в якій безоглядно засуджує її як твір, позбавлений «простоти вислову і оповідання», сповнений «вигадками й замашками» і тому ніяк не народній. 30 квітня 1842 року цензура дозволила друкувати п’яте число «Отечественных записок» з цією рецензією, яка тоді вийшла у світ, викликаючи загальне обурення і справедливе засудження в українських читацьких колах. Про Амвросія Метлинського, який разом з Левком Боровиковським започаткував романтизм в українській літературі, Бєлінський писав, рецензуючи працю Метлинського «Мова про справжнє значення поезії» (1843), що «в цій «Мові» можна знайти все, що завгодно, крім справжнього значення поезії». Коли ще зовсім юний Яків Щоголів під час гімназіяльних студій вміщував в окремих книжках альманаху Івана Бецького «Молодик» (1843-1844) свої перші вірші, Бєлінський гостро скритикував цей альманах і дав віршам Щоголева сувору оцінку, яка так вразила молодого поета, що він спалив всі свої інші, ще не друковані твори і замовк на довший час. Щойно 15 років згодом, в часі університетських студій, під впливом Метлинського, що розбудив у нього тугу за минулим України, Щоголів почав писати нові вірші, що появились в альманасі «Хата» Куліша в 1860 році, коли Бєлінський вже не жив. Бєлінський, який вважався тоді чи не найпершим критиком у Росії, завдав значної шкоди українській літературі, що тепер замовчується московським літературознавством»[30]
                                                                                           Далі буде.
[1] Уривок про Григорія Сковороду взятий з книги Левка Жабка-Потаповича Христове Світло в Україні. Історія Українського Євангельсько-Баптистського Руху. Видання Всеукраїнського євангельсько-баптистського братства, Морріс Плейс, 1991, Чикаго стор.
[2] Усі цитати, не зазначені осібно, узяті з біографії Сковроди, написаної його учнем і послідовником, Михайлом Ковалинським. (примітка Левка Жабка-Потапвича)
[3] «Від того часу й до революції 1917 року в усіх соборних церквах Російської імперії носили українські кунтуші синього або блакитного кольору з золотими сережкми й довгими шнурами.» примітка Левка Жабка-Потаповича
[4] Це той самий Вишнівський, що на просьбу російського уряду привіз 1731 року до придворної капели реєстрового козака з хутора Лемеші (на Чернігівщині) Олексу Розума, пізнішого графа Олексу Розумовського, чоловіка цариці Єлизавети (примітка Левка Жабак-Потаповича).
[5] Барон Християн Вольф, славетний німецький філософ (1679-1754), послідовник Ляйбніца; впровадив математичний метод до своєї системи, що панувала до Канта (примітка Левка Жабка-Потаповича).
[6] Філіп Яків Шпенер (1635-1705), основоположник пієтизму в Німеччині.
[7] Dr. J.J.Herzog. Abriss der gesammten Kirchengeschichte. I-III Beande, 1878-82  (Д-р Й.Й.Херцоґ. Нарис всієї історії церкви. І-ІІІ Бонде, 1878-82) (примітка Левка Жабка-Потаповича)
[8] Академік Дмитро Багалій, Григрій Сковорода, український мандрівний філософ. Харків, 1928 року, стор.43 (примітка Левка Жабка-Потаповича)
[9] Гетьманство перед Розумовським було скасовуване двічі: уперше – 1722 року по смерті гетьмана Івана Скоропадського й удруге – 1734 року по смерті гетьмана Данила Апостола. (примітка Левка Жабка-Потаповича)
[10] Цитати зі Сковородиних творів дозволяємо собі наводити з невеличкими правками тодішньої «книжної», для нас трохикострубатио мови. Узято з журналу «Післанець правди», 1947 р., ч.І, стор.14 (примітка Левка Жабка-Потаповича)
[11] М.Ковалинський. Біографія Сковороди.
[12] Академік Дмитро Багалій, Г.С.Сковорода, стор.35 (примітка Левка Жабка-Потаповича)
[13] «гомілія» – бесіда, розмова, зібрання перших християн. (примітка Левка Жабка-Потаповича)
[14] Тут виразно стверджено, що сковорода почав читати Біблію десь біля 1752 року, цебто тоді, коли був у Галє й там зійшовся з пієтистами. (примітка Левка Жабка-Потаповича)
[15] Левко Жабко-Потапович. Христове Світло в Україні. Історія Українського Євангельсько-Баптистського Руху. Видання Всеукраїнського євангельсько-баптистського братства, Морріс Плейс, 1991, Чикаго стор.50-59
[16] Юркевич Олена, Бевз Надія.  Переклад філософських текстів в Україні: історія і сучасність — http://www.info-library.com.ua/books-text-11891.html
[17] Там таки.
[18] Там таки.
[19] Там таки.
[20] Опортунізм – пристосуванство, безпринципність, запопадливість, зрада інтересів певної політичної сили чи ідеології.
[21] Сервілізм – рабська догідливість, улесливість; прислужництво
[22] Михайло Грушевський. З історії релігійної думки в Україні. Вінніпег, Канада – Мюнхен, Німеччина – Детройт, США, 1962, стор.104 -105
[23] Там таки, стор.105-106
[24] В.Эрнъ. Гр.Сав.Сковорода. Жизнь и ученіе. Москва, 1912, стор.203
[25] Левко Жабко-Потапович. Христове Світло в Україні. Історія Українського Євангельсько-Баптистського Руху. Видання Всеукраїнського євангельсько-баптистського братства, Морріс Плейс, 1991, Чикаго стор.59-64
 
[26] Європейська культура XIX століття. Українська версія вільної онлайн-енциклопедії «Вікіпедія»
[27] Левко Жабко-Потапович. Христове Світло в Україні. Історія Українського Євангельсько-Баптистського Руху. Видання Всеукраїнського євангельсько-баптистського братства, Морріс Плейс, 1991, Чикаго стор.70
[28] Йоганн-Готфрід Гердер. Українська версія «Вікіпедія» з посиланням на: Herders. Werke: In 5 Bd. Berlin; Weimar, 1969. Bd.1.s.135
[29] Олена Шарговська “Великороссийский язык есть дитя, и то не старшее, нашего языка”// https://gazeta.ua/
[30] Російщення України. Науково-популярний збірник. Під редакцією Леоніда Полтави. Видання Українського конгресового комітету Америки. 1984, стор. 262-266.
[sc name=”futerblock” ]

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Михайло Назаренко

Народився: Запоріжжя 1965; 1986-91 - Запорізький держуніверситет, спеціальність: викладач української мови та літератури. Працював учителем у школі 3 роки; 15 років - диктором і ведучим програм "Слово про слово", "Гранослів" на ОДТРК "Лтава".

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button
Дорогий читачу, дякуємо, що ви з нами

Запрошуємо стати частиною спільного майбутнього та приєднатися до друзів “Слово про Слово” – тих, кому не байдуже, чим наповнюється український інформаційний простір. Тих, хто дивиться на світ з християнської позиції. Підтримати проєкт

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!