Середньовічна церковна традиція звела покаяння до окремого релігійного акту − таїнства покаяння, сповіді. Покаятись у такому разі означає виконати певний чин, вчинити акт покути, посповідатись.
Лютер захотів подискутувати про це. Він висунув 95 тез для обговорення, що було звичною практикою того часу. І перша його теза звучала так: «Ісус Христос, кажучи “Покайтеся!”, хотів, щоб усе життя віруючих було покаянням». І це абсолютно правильно, адже слова Ісуса в оригінальному тексті звучать так: «Кайтеся і віруйте!».
Але ми не дуже любимо ходити простими Божими шляхами. І створюємо свої власні шляхи. Свої теорії. Свої практики. І «молитва покаяння» є однією з таких. Ми критикуємо католиків за таїнство покаяння, а самі створюємо нове таїнство − «молитву покаяння». І робимо його маркером, за яким визначаємо людей: ті, що покаялись і ті, що не покаялись. І з впевненими протестантськими мінами святкуємо День Реформації, коли Лютер оприлюднив свої тези про покаяння, перша з яких гласить: «Ісус Христос, кажучи “Покайтеся!”, хотів, щоб усе життя віруючих було покаянням».
Гаразд, але ж повинен бути якийсь водорозділ, якийсь маркер, нехай навіть доволі умовний, який би визначав, хто де є? Очевидно! І такий маркер в Новому Завіті є. Тільки це не таїнство покаяння і не молитва покаяння, а хрещення. Так, саме хрещення. Воно задумувалось як видима форма навернення, відродження та учнівства, себто вступу на шлях слідування за Христом. Це – початок, це – маркер, це – парадигма християнського життя, його матриця, якщо хочете. Смерть і воскресіння з Христом. Союз із Ним. Одягнення в Нього.
Те, що в серці – це невловиме для нас. Нам залишається сповідання віри, яке людина складає в акті хрещення. Тому геть зайвими, непотрібними й некорисними є розмови про те, хто є відроджений, а хто ні. А також постійні саморефлексії − чи я сам відроджений чи ні. І не тільки непотрібними, але й смішними, наївними та абсурдними.
Новий Завіт вчить нас ставити інше питання, більш предметне та об’єктивне: чи слідую я за Христом, чи слухняний я Йому, чи шукаю я найбільше Царства Божого і праведності його, чи люблю я Бога понад усе і ближнього як самого себе? Хтось можливо скаже: так це ж те саме, що й питання про відродження. Авжеж! Однак, треба також визнати, що питання відродження ми надто сакралізували і воно набуло якихось невластивих смислів. Тому все ж, я переконаний, що краще ставити питання нестандартним для нас способом. Тим паче якщо такий спосіб пропонує нам Новий Завіт.
Про мій маркер, який визначає, хто є членом Церкви
(хто з нас Божий, хто праведний, хто буде спасеним).
————————————————————
Я про праведність думаю так:
праведні йдуть ДО Бога (продовжує грішити, але все рідше),
а всі інші йдуть ВІД Нього (теж грішать, але все частіше).
Гріхи перших змиває кров Христа,
а гріхи всіх інших залишаються на них,
на їхніх дітях, онуках і правнуках.
Так злодій, який прочитав Євангеліє і злякався відплати
(яка вчора обікрала 100 осіб, сьогодні 99, а завтра 98…),
в очах людських – грішник, а в очах Божих – праведник.
Він іде ДО світла, і лише час відокремлює його
від того моменту, коли він стане богоподібним.
А що зробив вчора 100 добрих справ, сьогодні 99, а завтра 98 –
такий в очах Божих виглядає грішником,
незважаючи на чудову думку про нього людей.
Така людина йде ВІД Бога, вона йде до прірви (в темряву),
і лише час відокремлює її від остаточної смерті
(якщо не покається, звичайно).
А про те, до Бога йде людина, чи ні
(про те праведна вона чи грішна),
про це знає тільки сама людина,
Бог, і ті, кому вони відкрилися.
Всі інші про його праведність можуть лише здогадуватись,
бо не знають яким цей чоловік був учора
і яким він стане завтра.”
————————–
Джерело (російською):
https://www.evangelie.eu/forum/blogs/30010/blog15813.html