«І залишився Яків один. І боровся Хтось із ним… і торкнувся його стегна…» (Буття 32:24-25). Яків, що втік із дому на двадцять років, повертається. Через двадцять років після обставин, якими не дуже можна пишатися (і про які, хотілося б, щоб знало якнайменше людей), він повертається в землю свого проживання, до батька, до брата, в Обіцяну Землю.
Життя Якова – це життя самотності та болю, життя падінь та підйомів, життя поразок та благословень.
Перший період зрілого життя Якова закінчився втечею від брата та батька з Обітованої Землі до свого дядька Лаван в Харран. Другий період зрілого життя Якова також завершився втечею, але від свого дядька Лавана з дружинами, дітьми, майном. Третій період знову закінчився втечею від голоду із Землі Обіцяної до Єгипту. А четвертий – вже поверненням з Єгипту до Ханаану, хоч і не з власної волі: покійне, втомлене тіло на колісниці, яке привезли на Батьківщину для поховання. Змагання Якова з Кимось відбулося якраз на межі між другим і третім періодом його життя.
Потік Ябок. Нічний морок. Самотність. Страх перед зустріччю з могутнім братом, який колись жадав помсти. Шляху назад до Харрану до Лавана немає. Шлях уперед є похмурим, як сьогоднішня ніч. І ось Хтось кидає виклик Якову і бореться з ним. Здається, Яків ось-ось здолає Його, попри те, що він – людина, а Хтось – Всемогутній. Але достатньо було лише одного легкого дотику, щоб вказати Якову на його місце перед лицем Всемогутнього: наскільки безсилий і вразливий чоловік, здається при своїй силі, і наскільки сильний і невразливий Хтось, здається Своєю слабкістю.
Боротьба Бога з Яковом біля потоку Ябок (по дорозі додому з Харрану в Ханаан) знаменувала собою початок нового (третього) періоду життя Ізраїля. Адже Хтось вказав йому на те, що всі ці роки Яків не так протистояв своєму братові (у якого відібрав первородство) і батькові (якого обдурив, щоб отримати благословення первородного), скільки боровся з Богом.
З батьківським благословенням питання вирішене – його анулювати неможливо. З братом, здається, також питання вирішилося: Яків відправив йому подарунки, розділивши свою сім’ю та майно на різні частини; так, про всяк випадок, якщо раптом щось піде не так і вирішивши називати себе «рабом», а брата – «паном».
Але не розв’язалося питання внутрішнього протистояння Якова Богові. Не розв’язувалося протягом 20-ти років, бо тривала прихована боротьба з Богом. Не відбулася ще та сама кульмінація, коли необхідно було вирішити питання минулого і теперішнього раз і назавжди: «Господи, не відпущу Тебе, доки не благословиш мене. Без твого благословення я не хочу повертатися додому, в обіцяну землю! Твоє благословення для мене важливіше за батьківське, і мій страх перед братом… не відпущу Тебе, доки не благословиш мене!».
Змагання біля потоку Ябок – це зіткнення Якова з Кимось, коли Бог відкрито приймає прихований виклик зневіреної людини. Зустріч Якова з Ним була б неможливою без цього конфлікту. Змагання з Богом на межі між минулим і майбутнім – це і підбиття підсумків успішного періоду життя, де Яків відбувся як чоловік, батько, бізнесмен, патріарх, який приймає естафету віри Авраама та Ісаака, естафету Народу Божого. І початок нового періоду жорстоких випробувань – зґвалтування Діни, зникнення Йосипа, сімейні колотнечі Юди, зрада Рувима з Білгою, та багато іншого… Боротьба з Богом передувала не так періоду благословень, скільки періоду болю та самотності, поразки та руйнування.
Так, з одного боку, боротьба з Богом для Якова закінчилася поразкою (ушкоджене стегно) та розгромом. З іншого ж боку, благословенням: після багатьох років безмовних ридань виявилося, що син живий і не звинувачує сім’ю в зраді («не ви мене сюди послали, але Бог…»); внутрішню боротьбу з Кимось, попри ниючий біль у стегні.
Настає світанок і Яків назавжди перетинає потік, повертаючись у рідну, Обіцяну землю, щоб жити на ній тільки в страху перед Хтось, а не перед братом та батьком, хананеями чи єгиптянами. З Харрана вийшов Яків, але в Ханаан увійшов Ізраїль: вражений, смиренний і… благословенний…
Пройде трохи часу, і єдина дочка Якова Діна буде збезчещена сином царя Гаммора, а Левій і Симеон виріжуть цілий населений пункт – сихемлян, як помсту. Первенець Рувим переспить із наложницею Якова – Білгою, за що втратить первородство. А його син Юда запропонує своїм братам продати Йосипа в рабство в Єгипет, а потім переспить зі своєю невісткою Тамарою… Але всього цього Яків ще не знав біля потоку Ябок…
Мине трохи понад десять років, і його улюблений син Йосип на багато років буде втрачений для Ізраїля. А потім знову буде придбаний і запросить свого батька в найкращу землю в Єгипті, щоб врятувати свою сім’ю від голодної смерті, навіть тих, хто зрадив його… Але це буде не сьогодні, і навіть не завтра.
Всемогутній, як правило, не відкриває нам Свої наміри тут і зараз, заради нас самих, щоб ми в смиренності та довірі Йому приймали кожен новий день… Перед зіткненням з Богом у нашому житті ми часто залишаємось самі. Майже зовсім одні… І чим вищий рівень відповідальності, тим відчайдушніше почуття самотності перед сірими водами потоку Ябок, у водах якого я вступаю в чергову боротьбу з Кимось… Можливо, воно і на краще, що я залишаюся один… Зовсім один… коли чути тільки дзюрчання струмка, видно тільки нічну темряву, а всередині – ріжуче і пекуче почуття повної самотності та повної невідомості: адже неможливо уже повернутися назад… але як рухатися вперед?
Коли ти залишаєшся на самоті, тоді вся твоя увага зосереджується на Ньому, на Комусь, Якого не в моїй владі контролювати чи вказувати Йому, що робити чи не робити в моєму житті, не кажучи вже про життя своєї дружини, дітей, батьків, братів і сестер… Ти ніби володієш усім, що в тебе є тут і зараз. Але водночас усвідомлюєш, що ти абсолютно нічого не контролюєш. Ти обеззброєний, безсилий, зламаний, вражений, розтрощений. Люди, які не переходили потік Ябок у своєму житті, не змагалися з Кимось, не пізнали жару боротьби в льодяній воді, будуть вказувати Богу на те, щоб Він розтрощив тебе до кінця, зламав, вразив без можливості відновлення…
Але саме в цей момент ти кричиш: «Не відпущу Тебе, доки не благословиш мене, Ісусе Христе!». Протягом багатьох років свого слідування за Христом, практично все своє свідоме життя ми продовжуємо в глибині своєї душі кидати Йому виклик, знову і знову… як наслідок нашого глибинного внутрішнього невирішеного болю, який роздирає нас зсередини і який ми боїмося довірити і сповідати навіть Утішителю.
Ні, не так через гріх, як через біль… Чому я часом продовжую змагатися з Богом, кидаю Йому прихований виклик? Чому часом змагаюся з Ним віч-на-віч, у повній самоті, у темряві ночі, щоб ніхто не бачив? Чому висловлюю Йому те, що ніколи не наважусь сказати навіть під час сповіді на смертному одрі?
Я не можу розкрити справжніх причин своєї боротьби з Богом, при всьому своєму, здається, зовнішньому духовному добробуті та успіху. Добра звістка полягає в тому, що і ви неспроможні відкрити справжні причини своєї боротьби з Кимось навіть найближчій для вас людині… Занадто багато незрозумілого болю в потоці Ябок…
Навряд чи будь-коли ми будемо здатні до внутрішньої оголеності та вразливості. Наша гріховна природа відразу ж прагне плюнути в уразливість іншого, вказати на неї Всемогутньому із закликом вразити, розтрощити, спопелити… Наша боротьба з Кимось – це також і дар моєї щирості, відкритості, вразливості перед Ним та Йому на цій Безмовній Планеті… І, можливо, навіть ті причини, які я наважуюсь озвучити Христу, сповідати їх Йому, назвавши все своїми іменами, не відображають тих глибинних, справжніх причин, чому протягом багатьох років я продовжую змагатися з Ним, навіть перейшовши потік Ябок, вододіл часу, до і після…
Я не готовий, не можу, не здатний, не хочу розкривати іншому свої глибинні переживання, біль та причини тих ситуацій, коли у відчаї знову і знову кидаю виклик Йому. Одне можу сказати: щоразу Хтось знову і знову приймає мій виклик. Можливо, не відразу, але щоразу… щоразу. І щоразу за поразкою слідує смирення, а потім благословення… і знову боротьба, безперервна боротьба з Ним, кожен новий день, щоночі, кожен схід сонця, і кожен захід сонця.
Я кидаю Йому виклик усвідомлений і неусвідомлений знову і знову не тому, що я хочу довести Йому свою правоту, ні. Я знаю, що від народження моє місце в Пеклі. Я кидаю Йому виклик із криком «Навіщо Ти залишаєш мене!?», тому що не можу погодитися з тим внутрішнім болем, який Він допускає для мого блага. Я не можу прийняти те, що благо це стає явним тільки через час, іноді навіть через роки, або стане явним вже у вічності, у той час, коли з болем я живу тут на землі, зараз.
Біль робив і робить свою роботу в душі і в моїх стосунках з Отцем, так само як і пісок робить свою роботу в раковині морського молюска. В результаті захисної реакції молюска, який перламутровими листочками обволікає піщинку, що спричиняє біль, народжуються справжні перли, не фабричні. Перли, за якими пірнають на велику глибину і в пошуках яких віддають життя. І ось цей внутрішній біль у раковинах особистісних, робітників, соціальних та сімейних стихій через душевні страждання, боротьбу, змагання, які людина переживає в собі і через себе, народжується та Божественна перлина, справжнє, нелицемірне перед Батьком «я»…
Можливо, іноді ми не здатні оцінити благословення Отця без того, щоб Він вразив нас і розтрощив у темних глибинах нашої душі, там, на дні нашої душі, там, у внутрішній темряві нашої людської природи, куди ми часто не допускаємо навіть тих, кого безмежно любимо тут, на Безмовній Планеті. Якщо я кидаю Йому виклик, Він обов’язково прийме Його. І не тоді, коли буду готовий я, не тоді, коли я відчуваю, що все ніби більш-менш у мене під контролем, а найчастіше тоді, коли вирішує Він, і це, як правило, відбувається в умовах повної самотності і нерозуміння іншими, як ворогами, і ближніми, як іншими, і інакшими.
Коли Бог у момент найбільшої моєї вразливості пошкоджує в боротьбі моє стегно (те, на що я спираюся у своєму житті), – це не покарання, хоча я й відчуваю неймовірний, часто нестерпний біль… Цим Він показує мені, наскільки безсилий і вразливий я, при силі, як мені здається, і наскільки сильний і невразливий Хтось, при, здається, Його мовчанні або безсиллі під час моєї боротьби з Ним. При довготривалому Його мовчанні.
Коли Батько мовчить, це не означає, що Він не діє. І коли я молюся, щоб Він відкривався мені, і щоб я був ближче до Нього, і щоб Він прославився в моєму житті, то… Батько діє, тому що відповідає на мої прохання, хоча вони рідко бувають усвідомленими. Моя молитва – це, найчастіше, зітхання невимовлені під час пробіжок, або прогулянок на самоті, або безсонними ночами, яких стає дедалі більше…
Батько відповідає, але часто зовсім не так, як хочеться і бачиться мені. Я пізнаю Його силу в боротьбі з Ним, усвідомлюючи своє безсилля через розчарування, пізнаю Його прощення, усвідомлюючи своє непрощення ближнього та ворога, пізнаю Його милість, усвідомлюючи, наскільки я вимагаю справедливості і милості до себе, і наскільки буваю несправедливий і немилостивий до інших, пізнаю Його любов, усвідомлюючи свою приховану ненависть до тих, хто завдав мені болю, бажаючи мого втоплення в черговому потоці Ябок.
Усвідомлюючи ці контрасти, – хто Він, і хто я, – я упокорююся перед Ним, і прошу тільки одного в темряві ночі: «Отче, благослови, не дай мені сьогодні перейти потік життя з Харрану в Ханаан без Твого благословення. Зі щирим Ти чиниш щиро, Отче; хоч і пошкоджуєш стегно, вражаєш і упокорюєш, але благословляєш, незважаючи на мою безперервну боротьбу з Тобою. Вірую, Господи, допоможи моєму невір’ю… моїй невірі в те, що пісок, кинутий повз людей, що проходять в черепашку моєї душі, робить свою роботу, виробляючи перлину… перлину Твою і заради Тебе… і, можливо, заради мене теж…».
