Все це відбулося за одну мить, дуже вражаючу мить. У швидкоплинній течії часу ця мить, здавалося, нічим не відрізнялася від решти. Якби ми змогли вирвати її з ходу історії і розглянути, вона виглядала б точно так, як ті хвилини, які пройшли, поки ви читали ці слова. Вона прийшла і пішла. Цій миті передували інші, і за нею ішли хвилини, нічим від неї не відрізняючись. Це була мить із мільйона миттєвостей, які відраховують час із тих пір, як вічність стала виміром.
Але в реальності ця мить була зовсім іншою. У цей відрізок часу відбулося щось вражаюче. Бог став людиною. Поки все творіння нічого не підозрювало, жило на землі, на нього ступила Божественність. Небо відкрилося і помістило в людську утробу найцінніше від себе.
Всемогутній за одну мить став уразливим. Того, Хто був Духом, тепер можна було проколоти. Той, Хто був більшим за Всесвіт, став зародком. І Той, Хто влаштував Своїм словом світ, обрав бути залежним від молодої дівчини. Бог як плід. Святість, яка спить в утробі матері. Творець життя, Якого народжують.
Бога було наділено бровами, ліктями, двома нирками і селезінкою. Він прихилявся до стінок матки і плавав у навколоплідних водах матері.
Бог підійшов дуже близько.
Він прийшов не у блиску блискавки і не як непереможний завойовник, а Його крик почула сільська дівчина і сонний тесля. Руки, які Його тримали, не знали манікюру, вони були мозолистими і брудними. Думати так про народження Ісуса незвично.
Жодного шовку і слонової кістки, жодного хваління. Жодного свята, жодного шуму.
Якби не пастухи, не було б жодного урочистого прийому. І якби не група астрономів, не було б ніяких дарів.
Ангели дивилися, як Марія змінює пеленки Богу. Всесвіт дивився з подивом, як Всемогутній вчиться ходити. Діти гралися з Ним на вулиці. Ох, якби начальник синагоги в Назареті знав, Хто слухає його проповіді…
Можливо, в Ісуса були прищі. Можливо, Він не мав музичного слуху. Можливо, Він подобався сусідській дівчині, яка жила на його вулиці, або навпаки, вона Йому. Можливо, у Нього були худі коліна. Але одне точно: будучи абсолютно божественним, Він був справжньою людиною.
За тридцять три роки Він пережив усе, що відчували ми з вами. Він бував слабким. Він втомлювався. Він боявся невдач. Він простуджувався, Його тіло мало запах. Його бентежили почуття. Його ноги втомлювалися. У Нього боліла голова.
Думати про Ісуса в такому світлі здається неприйнятним, чи не так? Нам би цього не хотілося – ми відчуваємо себе дуже незручно. Набагато легше тримати людськість подалі від божественного втілення. Очистити ясла від гною. Втерти піт із Його чола. Прикинутися, що Він ніколи не хропів, не смаркався і не бив випадково молотком по пальцеві.
Так все легше усвідомити. Залишаючи Його лише божеством, ми якимось чином тримаємо Його на відстані, «в рамочці», передбачливим.
Не робіть цього. Будь ласка, не потрібно! Дозвольте Йому бути таким же людським, як Він хотів. Пустіть Його в бруд і мерзотність цього світу. Адже якщо тільки ми впустимо Його, Він зможе витягнути нас із цієї трясовини.
Прислухайтеся до Нього.
«Люби свого ближнього, як самого себе! Нема іншої більшої заповіді над оці» (Мр.12:31).
Заклик залишити сім’ю заради Євангелії висунув Той, Хто на прощання цілував біля дверей Свою маму (Мр. 10:29).
«Благословляйте тих, хто вас проклинає» – ці слова промовлені устами, які незабаром просили Бога простити Його вбивць (Мт. 5:44).
«І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку!» – слова Бога, який в одну мить зробив неможливе, щоб для нас із вами все стало можливим (Мт. 28:20).
Все це відбулося за одну мить. За одну мить… Дуже чудова мить. Слово стало тілом. Буде й інша мить. Світ ще побачить одну мить преображення. Розумієте, ставши людиною, Ісус подарував людині можливість бачити Бога. Коли Ісус відправився додому, Він залишив двері відчиненими. І як результат, «всі змінимося раптом, у мить ока» (1 Кор. 15:51, 52).
Перша мить преображення пройшла непоміченою. Але, б’юсь об заклад, друге преображення замітять усі! Наступного разу, коли будете просити почекати одну мить, пригадайте, що саме стільки потрібно буде для повної зміни світу.
Макс Лукадо
