Блог Сергія Головіна

Не втрачайте орієнтирів

У класичному фільмі Чарлі Чапліна «Золота лихоманка» є такий момент. Старатель-початківець Чарлі спускається з перевалу. Перед ним відкривається безкрайній простір вкритої снігом долини. Подорожній розгортає карту, і виявляється, що вона − такий самий білий аркуш, лише зі стрілкою, яка вказує напрямок на Північ. І ми сміємося, бо чудово розуміємо: там, де немає орієнтирів, ніяка карта не допоможе.

Дезорієнтація, втрата орієнтирів, − пастка, що чатує на нас, мандрівників і прибульців, у цьому світі. Причому у світі сучасному, інформаційному, дезорієнтація в інформаційному потоці нерідко набагато небезпечніша за дезорієнтацію на місцевості. Факти і фейки стають майже нерозрізнені.

Скролінг новин − перше, до чого, щойно прокинувшись, приступає безліч наших сучасників. Нам хочеться тримати руку на пульсі світових подій, мати повну 3D картину того, що відбувається. Але та 3D картина, яку формують соціальні мережі та новинні пабліки, незмінна:

  • Дезінформація;
  • Дезорієнтація;
  • Дестабілізація.

Дезінформація породжує дезорієнтацію. Дезорієнтація веде до дестабілізації. Життя ж в умовах дестабілізації − це безперервний фестиваль паніки та істерики. А коли люди перебувають у стані паніки, маніпулювати ними − простіше простого. Вони втрачають здатність критично осмислювати інформацію, що надходить. Раціональні аргументи для них більше не значущі. Спробуйте вказати на безпідставність їхніх побоювань, і у відповідь піде вибухова буря емоцій! Чужий спокій глибоко ранить почуття тих, хто панікує.

Найкращим фільтром проти дезінформації виступає елементарна розсудливість, а запорукою розсудливості є критичне мислення. Але ніколи ще з цим не було так туго, як у наші дні. Навіть у радянські часи було простіше!

У СРСР у нас був обмежений вибір джерел інформації. Газети «Известия», «Правда», «Комсомольская правда» та інші друкували брехню. Але ми розуміли, що це − брехня. А знаючи, якою є брехня, можна було хоча б здогадуватися, якою є правда. І якщо звістки про факти подавали упереджено, то, відкинувши нав’язувану газетою інтерпретацію, можна було хоча б бути в курсі самих фактів.

Схожі статті

Сьогодні ж у кожного − своє джерело відомостей. Усі занурені в інформацію, але кожен − у свою. І одні й ті самі новини кожен читає по-своєму. Ми спостерігаємо на власні очі, як втілюється апостольське пророцтво:

«Бо буде час, коли здорового вчення приймати не будуть, а за своїми похотями будуть намножувати собі вчителів, щоб лоскотати собі слух, і відвернуть слух від істини, і повернуться до байок» (2 Тимофія 4:3,4).

Щонайменше, на рівні інформації це вже досягнуто! Спершу всі стають експертами-політологами, потім, вони ж, − експертами-вірусологами, потім − експертами-епідеміологами. А після − світилами геополітики, знавцями висот військової тактики і стратегії.

На зауваження лікаря про необхідність носіння в поліклініці захисної маски, захожий фахівець обурено заявить, що тиждень носіння маски гарантує астму. І не питайте, як же тоді виживають люди, які все життя працюють у масках? Хірурги, реаніматологи, акушери… Запропонувати ж такому фахівцеві розповідати про шкоду маски зварювальникам, і зовсім марно − разом із втратою навичок критичного мислення зникає і почуття гумору.

Кожен живе у своєму інформаційному полі. Хто вірить в інопланетян, у того стрічка новин переповнена виключно повідомленнями про інопланетян. Хто вірить у плоску Землю, у того всі новини − про плоску Землю. Той, хто вірить у всесвітню змову, скрізь бачить її прояви. «Чому в розпал вірусної епідемії ви не дотримуєтеся запобіжних заходів?», − запитаєте ви. «Тому що потрібно з’ясувати, хто створив цей вірус і навіщо?», − буде відповідь. Але ж навіть якщо ви колись це з’ясуєте, як вам це допоможе захистити ваших близьких тут і зараз?

І, запевняю вас, − краще не стане, адже ЗМІ завжди будуть насамперед друкувати ті новини, які можна продати. Це − бізнес. А хто стане купувати хороші новини? Хороші новини розходяться без ентузіазму. На ті ж, що сіють паніку, купуються з першого кліка. Адже вони зароджують у душі занепокоєння, і читачі наполегливо шукатимуть підтвердження, що їхні страхи небезпідставні.

Візьмемо, наприклад, політичні новини. Один із найулюбленіших прийомів інформаційно-психологічного впливу в цій сфері − так званий «тухлий оселедець» або, попросту, «вкидання». Під цим терміном мається на увазі якась заява, що не має стосунку до обговорюваного питання (а нерідко − і до реальності), але настільки радикальна, що повністю поглинає увагу учасників дискусії незалежно від істинності або хибності самої заяви. Причому відбувається це не стільки на раціональному, скільки на емоційному рівні, і тому ефективність «тухлого оселедця» залежить лише від ступеня інтенсивності почуттів, які викликає заява, яку «вкидають», − страху, захоплення, огиди, розчулення, обурення тощо. Наприклад:

− Чому ви наводите недостовірні дані?

− Вам легко тут у теплі міркувати, а на вулиці кошеня мерзне!

Після такої відповіді ніхто вже не буде думати про ступінь достовірності даних. Кожен тут же уявить кошеня, яке мерзне, і всі переймуться жалістю до нещасної тварини.

Походження терміна «тухлий оселедець» сягає часів, коли під час лову каторжників-утікачів використовували гончих собак (переважно − бладгаундів, неперевершених нишпорок-нюхачів). Готуючись до втечі, арештанти робили запаси солоної риби зі свого пайка і давали їй як слід завонятися, а потім розкидали на шляху свого прямування. Різкий запах тухлого оселедця відволікав псів від погоні, і ті деякий час не могли відновити нюх і взяти слід. У XIX столітті використання підкопченого оселедця пряного посолу, англійською – red herring («червоний оселедець»), стало традиційним підходом у виучуванні гончаків. І тому в англомовному середовищі цей метод дезорієнтації більш відомий під такою назвою.

Найефективнішим різновидом «тухлого оселедця» слугують безапеляційні та безпідставні звинувачення опонентів в оскверненні святинь, у зазіханні на підвалини суспільства, у нехтуванні загальновизнаними цінностями, у порушенні загальноприйнятих принципів − у будь-чому, що здатне викликати загальне бурхливе обурення.

Учням Ісуса постійно доводилося мати справу з подібними звинуваченнями − як такими, що мали реальне підґрунтя («Ти ходив до людей необрізаних і їв з ними!» − Дії 11:3), так і з голослівними.

Первомученика Стефана оббрехали за те, що він «не перестає казати хульні слова на святе місце це і на закон» (Дії 6:13). Павла і Силу били палицями за те, що нібито «проповідують звичаї, яких нам, римлянам, не слід ні приймати, ні виконувати!» (Дії 16:21). Зрештою, Павло ледве уникнув розтерзання розлюченим натовпом, який обурювали асійські юдеї, «кричачи: “Ізраїльські чоловіки, допоможіть! цей чоловік усіх усюди навчає проти народу, проти закону, проти цього місця, а також проти цього місця; до того ж і Еллінів увів до храму, і опоганив святе місце це!”» (Дії 21:28).

Лідери більшості пострадянських країн спілкуються з пресою саме в такому стилі. «Тухлий оселедець» не перестає бути одним із найбрудніших, і водночас найпоширеніших методів боротьби недобросовісних політиків за електоральні симпатії. «Інформаційні вкидання» характерні для політичних баталій у країнах, де свобода слова випереджає верховенство права, і представники олігархічних ЗМІ не надто переймаються відповідальністю за сказане.

Так, у 1996 р. відбулися єдині в історії РФ вибори, що відбулися у два тури. Країна була на роздоріжжі між поверненням до тоталітарної комуністичної системи й шляхом до демократичних перетворень.

Комуністів підтримувала меншість виборців. Але це була політично активна меншість − кожен мав намір узяти участь у голосуванні. Демократично ж налаштований електорат до виборчих урн рвався не сильно. Тому гаслом плебісциту став заклик «Голосуй, або програєш!» У підсумку кандидат, який представляв більш-менш прогресивні ідеї, набрав 53 %.

Політтехнологи врахували помилки тієї кампанії, і завданням парламентських виборів трьома роками пізніше стало знизити політичну активність демократично налаштованого електорату. Незадовго перед днем голосування один із центральних телеканалів показав у прайм-тайм вражаючий сюжет про те, як радіють гомосексуалісти, які одностайно підтримують лідера від демократів, що відкрито протистояв відтворенню авторитарного режиму.

У підсумку консервативно налаштована більшість населення, яка раніше симпатизувала демократичним перетворенням, втратила довіру до цього кандидата. На виборах до Думи його партія, до цього одна з найпопулярніших, набрала менше ніж шість відсотків голосів. Приблизно стільки ж набрав і він сам на президентських виборах, що відбулися незабаром. Той самий кандидат. Той самий електорат. Що ж призвело до такої радикальної зміни? Вплив інформаційно-психологічної пропаганди, спрямованої на дезорієнтацію населення.

Думаєте, це поодинокий випадок? Як би не так!

Через двадцять років в Україні був зворотний прецедент − вперше вибори відбулися всього в один тур. Переможець відразу набрав 55 % голосів серед, − ні багато ні мало, − двадцяти трьох кандидатів. Щоб подібне не повторилося, засоби пропаганди стали систематично підкидати дезінформацію − «вкиди», що демонізують образ політика. Що, мовляв, у далекому минулому він, нібито, вбив власного брата з метою заволодіти його бізнесом. Що його розшукує Інтерпол. Що він виводить із країни купу грошей тощо. Жодне зі звинувачень не підтвердилося, та й підтверджувати їх ніхто не збирався. Там, де свобода слова не межує з відповідальністю, можна говорити що завгодно. У підсумку, наступного разу той самий кандидат набрав лише 16 % відсотків у першому турі і 25 % у другому.

І, знову, − кандидат той самий, електорат той самий. Не змінилося нічого, крім одного − інформаційного середовища, що дезорієнтує. Виборці ж при цьому абсолютно впевнені, що роблять вільний і свідомий вибір! І навряд чи коли-небудь змінять свою думку з цього приводу.

Наведені приклади показують, наскільки ефективні брудні методи дезорієнтуючої пропаганди. Доводиться з жалем визнати, що більшість сучасного консервативного електорату не дуже обтяжена навичками критичного мислення. Не переймаючись питанням про джерела інформації та ступінь її достовірності, не замислюючись над тим, хто зацікавлений у її поширенні та наскільки коректно її подають, не дивуючись, чому про це стало відомо саме в цей момент (наприклад, прямо перед виборами), люди сліпо вірять повідомленням ЗМІ. Як мінімум, за принципом «немає диму без вогню». А в сьогоднішньому інформаційному полі часом не так-то просто знайти хоча б іскру достовірних фактів серед клубів замовного диму.

Запах від «тухлого оселедця» досить стійкий у часі й просто так не випаровується. Люди не особливо схильні переглядати своє ставлення до будь-чого, навіть коли зрозуміли, що були не праві. Це формує так званий «ефект тривалого впливу»: засвоєна нами неправдива інформація продовжує впливати на ухвалювані нами рішення навіть після того, як неправду викрито.

Це не обмежується тим, що будь-який наш одного разу публічно обмовлений сучасник уже ніколи не досягне колишнього рівня довіри. Ми досі відчуваємо стійкі аромати «інформаційних вкидів» минулого − не тільки радянської пропаганди минулого століття, а й безбожних міфів XVIII століття.

Наприклад, що для експедиції Колумба не виділяли фінансів не через очевидну помилку дослідника в оцінці довжини земного кола, а через острах, що його кораблі впадуть з краю плоскої землі! І це при тому, що ще давні фінікійці вимірювали навігаційні відстані в милях! Тобто мореплавцям з давніх-давен відомі не тільки форма, а й точний розмір Землі (миля дорівнює довжині дуги завбільшки в одну кутову хвилину від окружності меридіана).

Або − хто не чув про «темні віки», коли церква перешкоджала поширенню грамотності? Але чи відомий комусь хоча б один народ, писемність якому дали б атеїсти? Саме християнські місіонери, зазнаючи поневірянь і ризикуючи життям, вирушали в далекі землі, вивчали мови народів, які їх населяли, створювали відповідну цим мовам писемність і перекладали ними Писання! Саме в ті самі «темні століття» (починаючи з XI-го!) Європу вкрила мережа університетів − за півтисячоліття до «вкидання» міфу про темні віки «освіченими» безбожниками!

А «полювання на відьом»? Хіба це не справа рук інквізиції? Зовсім ні! Це було масовим божевіллям, що охопило Європу на тлі смертоносних епідемій чуми. І інквізиція ж, як слідчий орган, часто була єдиною інстанцією, куди обвинувачені у знахарстві могли звернутися за захистом, незалежно від свого віросповідання! Приклад тому − визнання судом інквізиції невинною знахарки, яка утримувала трактир і була протестанткою Катаріною Кеплер, матір’ю Йоганна Кеплера − майбутнього великого вченого.
Та й взагалі за 250 років існування інквізиції (1550−1800) в Іспанії, Португалії, Франції та Німеччині разом узятих перед судами інквізиції постало загалом 150 000 осіб. З них визнані винними і засуджені до смерті були 3000 осіб, тобто 2 % або 1 людина на місяць (на всю Європу!). Найзначнішу частину засуджених займали служителі церкви, викриті в розпусті, гомосексуальних зв’язках, спокушанні малолітніх, а також − у порушенні обітниць (за слова треба було відповідати!) і в окультних практиках. Серед таких був, зокрема, Джордано Бруно (жодного стосунку до науки, всупереч усе тому ж міфу, не мав). Причому кожному із засуджених перед стратою пропонували можливість покаяння, і більшість було помилувано.

Для порівняння, на одному тільки підмосковному полігоні Бутово за півтора року (серпень 1937 − жовтень 1938) органами сталінського НКВС без суду і слідства було розстріляно 20 760 осіб відомих поіменно (кількість безіменних жертв невідома). Наймолодшому було 13 років, найстаршому − 80. Сорок осіб убивали щодня в одному тільки місці! А нам продовжують розповідати про жахи інквізиції, і що за Сталіна був порядок. Дезорієнтація − наше все!

Люди вірять усьому, що чують. Особливо − тому, що чують із телевізорів. Так, Писання закликає нас до віри. Але аж ніяк не до наївної легковірності! «Усе випробовуйте», − наставляє апостол фессалонікійських учнів (1 Фессалонікійцям 5:21). А деєписатель віддає похвалу жителям Верії, які виявилися «людьми більш відкритими, ніж фессалонікійці. Вони з більшим інтересом сприйняли сказане Павлом». У чому ж виражалися ці інтерес і відкритість? Вони «щодня досліджуючи Писання, чи дійсно це так» (Дії 17:11). У цьому − приклад для нас. Будемо критично ставитися до почутого, все випробовуючи на відповідність істині, незалежно від того, чи почули ми це з церковної кафедри, від неминуче залежних ЗМІ, від чиновників або з якогось приватного посту в інтернеті.

Прекрасний приклад протистояння дезорієнтації ми знаходимо в Біблії − у 13 і 14 розділах Книги Чисел. Ізраїльтяни лише нещодавно вийшли з Єгипту з великими чудесами і грізними знаменнями. Вони бачили, як море перед ними розступилося, і вони пройшли, немов посуху. Як перед їхніми очима відразу була знищена найбільша армія світу. Потім народ був свідком Божої присутності на святій горі під час отримання Заповіту. І ось, настає час увійти в землю, обіцяну Богом їхнім пращурам: Аврааму, Ісааку та Якову.

«І промовляв Господь до Мойсея, говорячи:Пошли людей, і вони розвідають ханаанський Край, що Я даю Ізраїлевим синам; пошлете по одному чоловікові від племени своїх батьків, кожного начальника в них» (Числа 13:1,2).

Зверніть увагу: По-перше, Господь каже, що слід послати не випадкових людей, а ватажків, вождів. Тих, хто має найбільший вплив. Лідерів громадської думки, як ми назвали б їх сьогодні. Далі, посланим не пропонується: мовляв, ідіть, і підберіть землю собі до вподоби. Мойсей відправляє їх у ту саму землю, яку Сам Бог раніше обіцяв, а тепер дає Своєму народу!

По-третє, мета цього престуру − переконатися самим і розповісти іншим, наскільки великою є влада і щедрість Святого Ізраїля. Наскільки багата ця земля. Наскільки сильні і численні її мешканці, у яких Господь відбирає її, щоб дати спадкоємцям заповіту, нащадкам Якова: «побачите той Край який він, і народ, що сидить у ньому, чи сильний він, чи слабий, чи малий він, чи численний? І який той Край, що він сидить у ньому, чи він добрий чи злий? І які ті міста, що він сидить у них, чи в таборах, чи в твердинях?
І яка та земля, чи масна вона, чи пісна? Чи є на ній дерево, чи ні? І будьте відважні, і візьміть з плоду землі» (13:18-20).

Як бачите (і це − четвертий важливий момент!) перед делегатами не ставлять завдання провести аналіз ризиків і загроз, публічно обговорити проєкт рішення, поставити питання на голосування й ухвалити відповідну постанову. Мойсею сказано ясно й однозначно: це − та сама земля! Я даю її вам.

Зрештою, свідчення спостерігачів не повинно було бути голослівним. Їм належало принести зразки плодів, щоб бачив народ, наскільки багата та земля.

Сорок днів громада з трепетним передчуттям чекала на повернення делегатів та їхній звіт. «І прийшли до Мойсея, і до Аарона, і до всієї громади синів Ізраїлевих… і показали їм плоди землі, і розповідали йому, і говорили: «Прибули ми до Краю, куди ти послав був нас, а він тече молоком та медом, а оце плід його!» (13:27). Витяли там галузку з одним гроном винограду, і вдвох понесли його на жердині; також узяли із гранатів та з фіґ» (13:24).

Отже, факти − в наявності! І правильна їхня інтерпретація очевидна: ми знаємо, що щодо цього всього сказав Бог. Але − «не все так однозначно». У нас є і своя власна версія: «Та народ той, що сидить у тім Краї, міцний, а міста укріплені, дуже великі. А також бачили ми там нащадків велетня…» (13:28). І взагалі − вся територія вже зайнята, приткнутися ніде! Нам там немає місця. І, хоча «Калев утихомирював народ перед Мойсеєм та й сказав: Конче ввійдемо ми й заволодіємо ним, бо ми справді переможем його!» (13:30), панічні настрої беруть гору над раціональними доводами. У більшості формується власна картина реальності.

Усе ті ж горезвісні 3D − дезінформація, дезорієнтація і дестабілізація.

Дезінформація: «Та люди, що ходили з ним, сказали: Ми не зможемо ввійти до того народу, бо він сильніший за нас… І пустили вони між Ізраїлевими синами злу вістку [читай: фейкові новини!] про той Край, що розвідали його, говорячи: Той Край, що ми перейшли по ньому, щоб розвідати його, це край, який поїдає своїх мешканців. А ввесь той народ, що ми бачили в ньому, люди високі на зріст [чомусь землею цією недоїдені]. І там ми бачили велетнів, синів Енака, з роду велетнів, і були ми в своїх очах немов та сарана, і такими були ми і в їхніх очах» (13:32-34).

Дезінформація породжує дезорієнтацію. Фестиваль паніки та істерики оголошується відкритим: «І зняла зойк уся та громада, та й заголосила. І плакав народ той тієї ночі» (14:1). А дезорієнтація веде до чого? До дестабілізації: «І нарікали на Мойсея та на Аарона всі Ізраїлеві сини. І сказала до них вся громада: О, якби ми померли були в єгипетськім краї, або щоб ми померли були в цій пустині! І нащо Господь провадить нас до того Краю, щоб нам попадати від меча? Жінки наші та діти наші стануть здобиччю… Чи не краще нам вернутися до Єгипту? І сказали вони один до одного: Оберімо собі голову, та й вертаймось до Єгипту! (14:2-4). Підемо назад − у пустелю, у рабство, у ГУЛАГ, у колонію, у в’язницю народів − куди завгодно! Там погано, але тут страшно.

Паніка поширюється подібно до лавини. Лише двоє з дванадцяти зберігають ясність розуму: «А Ісус, син Навинів, та Калев, син Єфуннеїв, із тих, що розвідували той Край, пороздирали одежу свою, та й сказали до всієї громади Ізраїлевих синів, говорячи: Той Край, що перейшли ми по ньому, щоб розвідати його, Край той дуже-дуже хороший! Якщо Господь уподобає Собі нас, то впровадить нас до того Краю, і дасть його нам, Край, який тече молоком та медом. Тільки не бунтуйтесь проти Господа, і не бійтеся народу того Краю, бо вони хліб для нас! Їхня тінь відійшла від них, а з нами Господь, не бійтеся їх!» (14:6-9).

Двоє проти десяти. Те ж саме співвідношення реальних відомостей і фейкових новин зберігається донині − нічого не змінюється! І кого слухає народ: тих, хто волає до здорового глузду, чи тих, хто сіє паніку? «І сказала була вся громада, щоб камінням закидати їх» (14:10). Наш ворог − не страх перед загрозою, а ті, хто заважають нам її боятися!

Ви, до речі, не помічали, що в списку спостерігачів, посланих до Ханаану (13:5-16), немає імені Ісус? Там сина Навина, делегата від роду Єфремова, звуть Осія (єврейською – Хошіа, «спасіння»). Це Мойсей за фактом і за заслугами нарікає йому ім’я Єшуа («Господь спасає»).

Який же урок ми можемо винести з цієї історії, щоб не піддаватися паніці й не втрачати орієнтири? Для цього в будь-якій кризовій ситуації слід ставити собі три важливих запитання.

Питання перше: що ми виглядаємо? Перед розвідниками стояло завдання оглянути землю. Її багатство і достаток були свідченням Божої вірності та доброти. Що ж замість цього виглядала більшість посланих?
Коли ви опиняєтеся в кризовій ситуації, чого ви шукаєте − можливості чи перешкод? Хто що шукає, той те й знаходить! Який ваш мотив − вдячність чи зневіра? Вами рухає віра чи страх?

Сьогодні у багатьох на камерах їхніх смартфонів встановлено по кілька об’єктивів. Серед них − макрооб’єктив і ширококутник. Так ось страх − це макрооб’єктив. Він вихоплює окремі деталі, і вони здаються величезними, куди більшими, ніж насправді. Віра ж − ширококутник. Вона дає повну картину, і ви бачите реальне співвідношення величини деталей. Розрізняєте, що становить основу ландшафту, а що малозначуще. Прислухаймося ж до апостольської рекомендації: «Наостанку, браття, що тільки правдиве, що тільки чесне, що тільки праведне, що тільки чисте, що тільки любе, що тільки гідне хвали, коли яка чеснота, коли яка похвала, думайте про це!» (Филип’ян 4:8). Що ви виглядаєте, те й побачите!

Питання друге: кого ми слухаємо? Саме в ці роки Мойсей записав Боже повеління: «Не йди за більшістю на зло» (Вихід 23:2). Перед ізраїльтянами був вибір: вчинити як правильно або ж − як краще на їхню думку? Послухати двох чи десятьох? І на сьогодні співвідношення не змінилося: на кожну пару хороших новин припадає «добрий» десяток негативних. На пару повідомлень про факти − десяток сплесків пропагандистського шуму. На пару адекватних постів в інтернеті та коментарів у соціальних мережах − десяток безглуздих. Та що далеко йти? Співвідношення наших власних думок − таке саме: на пару проявів віри − десяток тих, що породжують занепокоєння і страх. Кого ж слухати? Вибір − за нами!
Ізраїльтяни послухали десятьох, і це їм коштувало сорока років поневіряння пустелею та цілого покоління, яке не дочекалося виконання Божих обітниць. З тих, хто на власні очі бачив великі чудеса і знамення виходу з Єгипту, в Землю Обітовану увійшли тільки двоє − Ісус Навин і Халев. Ті, хто не втратив орієнтирів.

Питання третє: що ми проголошуємо? Які слова ми говоримо собі? Які слова ми говоримо тим, хто поруч? Підбадьорюємо, дякуємо, підтримуємо? Або ж − нарікаємо, скаржимося, критикуємо і звинувачуємо?

Що більше ми нарікаємо, скаржимося, критикуємо і звинувачуємо, то більше знаходимо приводів для нарікання, скарг, критики і звинувачень. Ісус сказав: «Від слів своїх виправдаєшся, і від слів своїх засудишся» (Від Матвія 12:37). На початку − слово! Те, що ми говоримо, формує те, що ми бачимо. Будеш говорити: ми всього лише коники − по життю будеш коником.

Читайте також:

Один відомий проповідник, пастор багатотисячної церкви, поділився такою історією. Йому, тоді ще студенту семінарії, вперше належало виступити перед величезною аудиторією. Сам не свій, він, трясучись, стояв за лаштунками, коли до нього підійшов професор, який викладав гомілетику. «Страшно?» − запитав учитель. Наш герой ствердно кивнув. «Пульс прискорений, долоні спітнілі, сухість у роті?». Наш герой знову ствердно кивнув. «Так це ж − не страх! Це – захват від передчуття! − вигукнув професор. − Просто в них симптоми схожі. У жодному разі не намагайся позбутися цього почуття! Іди, і втілюй його!»

Щоразу, стикаючись із чимось новим, ми вибираємо: наш трепет − це страх перед невідомим, чи захват передчуття чогось нового, що приготував Господь, який веде нас від слави до слави? Єшуа і Халев бачили ті ж самі укріплені міста і тих же самих рослих людей, що й інші. Так само і нас, подібно до них, від дезорієнтації оберігатиме правильне формолювання питання: «Що можуть зробити нам люди?”, або ж − «Що через нас може зробити Господь?»

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Сергій Головін

Доктор філософії (Ph.D), доктор прикладного богослів'я (D.Min), магістр гуманітраних наук МА, релігієзнавство,, магістр природознавства (фізика землі), магістр педагогіки (фізика). Президент Християнського Науково-аполегетичного Центру.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button