Протягом століть мислителі, визнаючи існування природного морального закону, намагалися знайти раціональне обґрунтування для нього. Так, Арістотель стверджував, що будь-яка річ має призначення, заради якого вона існує, і саме цьому призначенню вона зобов’язана своїми властивостями. Оскільки ж людина наділена розумом і совістю, її призначення – жити розумно і в злагоді з совістю, керуватися моральними веліннями свідомості.
Філософи-стоїки вважали, що взагалі все суще (як природа, так і суспільство) управляється розумними законами гармонії та єдності. Частково ці закони відображені в нашій свідомості. А тому «природний закон» – це те, що розум наказує для досягнення гармонії суспільного устрою.
Необхідно, однак, розуміти, що антична філософія в принципі була нездатна брати до уваги досить важливий фактор: то, що людська природа пошкоджена гріхом: «всі згрішили і позбавлені слави Божої» (Римлян 3:23). Гріхопадіння зруйнувало первозданну богоподібність людини, і тому її совість і розум вже не можуть служити абсолютним і об’єктивним мірилом моральності. Більш того, відповідно до Писання совість людини може бути опоганеною (1 Коринтян 8: 7, Титу 1:15) і навіть спаленою (1 Тимофія 4: 2). Тому так звана «природна моральність», хоч і володіє певним ступенем правдивості, але має мінливий, відносний і виборчий характер.
Інша проблема, пов’язана зі зведенням всієї етики до «природного закону» полягає в тому, що існування не обумовлює повинності – приписи не випливають з описів. Як можна перейти від «того, що є», до «того, що повинно бути»? Яким чином факти стають для нас моральним обов’язком? Чому я повинен підкорятися вимогам моралі? Ці питання неминуче залишаються без відповіді.
Платон в діалозі «Держава» (360 р. до н.е.) намагається подолати виникаюче складне становище, стверджуючи, що ті, хто знають благо, будуть любити його, і тому будуть прагнути до нього. Водночас він вважає, що моральна доброчесність є необхідною умовою для пізнання блага. У підсумку виходить, що щоб прагнути до доброчесності потрібно знати, що є благо, а щоб знати, що є благо, треба і собі бути доброчесним. Але навіть якщо і не звертати уваги на це замкнене коло в міркуваннях, проблема не знімається. Припустимо, Платон переконливо пояснив, чому знаючі благо можуть прагнути до нього – виключно з любові до блага. Але залишається відкритим питання: чому ті, хто знають благо, повинні творити його? Адже саме по собі знання ні до чого не зобов’язує.
Читайте також:
Згодом (у праці «Закони», 354 м до н.е.) Платон визнає, що поняття «благо» надприродне за самою своєю природою. Тому, робить висновок він, для атеїстів – тих, які відкидають божественне походження етичних норм, – поняття морального обов’язку безглузде, і вони не здатні бути добрими громадянами. Дійсно, абсолютна і досконала Божа воля – єдине адекватне пояснення існування об’єктивного природного морального закону. «Природний закон» надприродний за своєю суттю.
