Домашня » Проза » Мур – Микола Мучинський

Мур – Микола Мучинський

7
Поширень
Pinterest WhatsApp

Чоловік із дружиною їхали на попутнім автомобілі у село, в якому народилися, виросли і де вже не були довгий час. Автомобіль повільно просувався шосейною дорогою. Швидше їхати він не міг. І не тому, що був вже старенький, а тому, що так звана дорога була із суцільних вибоїн. Машину раз у раз кидало в боки, а то і вверх, і вона наче той «човен в синім морі», як писав колись Шевченко, то «виринала» на горбиках, то «потопала» в ямах. Пасажири дружно клацали зубами, роздивляючись довкіл себе. Добре, що день перед тим пройшов дощ, то хоч пилюки не було. Можна було відчинити вікно і милуватися навколишнім краєвидом.

А навколо дійсно була Божа благодать. Зліва розкинулося поле сіножаті. Висока, до пояса трава легенько похитувалася під подихами вітру. Польові квіти, мов діти з-за плоту, з цікавістю визирали з-за трав’яних стебел. Їхні різнобарвні оченята притягували до себе з неймовірною силою, так і хотілося вийти з автомобіля й увіткнути обличчя в запашні гірлянди квітів, впасти в запашну траву, розкинувши руки, і любуватися білими хмаринками, що пропливали по небі. Праворуч розкину¬лось інше поле – сіножаті, трава тут вже була викошена. Пасажирам здалося, що їхні ніздрі лоскоче духмяний запах сіна, а може воно так і було.

Там, за рівненькими покосами сіна, зеленіючи, виднілася смуга дерев, а ще далі – село. Через кілька хвилин перед пасажирами схилили голови в привітанні тендітні берізки. На вітрі лопотіли широким листям клени, їх підтримали, зашумівши, осики, розлилися медовими ароматами квітучі липи.

Яке чудове місце, – подумали і зітхнули зі сумом пасажири. В їхній уяві відтворилися картини міського життя: розпечений асфальт, гул і дим від машин, юрмище людей, що постійно кудись поспішає. А тут – тиша і благодать, мир та спокій. А повітря! Здається, дихаєш і не надихаєшся…

Тим часом автомобіль, подолавши чергових кілька ям, під’їхав ближче.

Але що це? За стрункими рядами дерев виднілися якісь моторошні руїни. Вони наче зійшли з кінокартин про страшну війну, чи були наслідками сильного землетрусу.

Пасажири стали пригадувати, що раніше було на місці руїн:
– Ось там стояв склад мінеральних добрив, – показав чоловік на шматки цегли, штукатурки, шиферу, каміння і дерев’яні уламки.

– А там був зернотік, комори для збіжжя, а ось там сушарка для зерна, механічна майстерня, – додала його дружина, показуючи сліди від інших будівель і споруд.

– А ось там були корівники, свинарники, – продовжив чоловік.
– А ось там… – все викрикували і викрикували пасажири, розгублено водили очима навкруги, зрідка позираючи то одне на одного, то на місцевого жителя.

Вони не вірили тому, що бачили. Багато з того, що вони перерахували, будувалося на їхніх очах. Та коли навіть після війни чи потужного урагану ще залишалися понівечені дахи і стіни, то тут не було нічого, лише розриті ями від будівель і споруд.

Пасажири з німим запитанням повернули голови до чоловіка, що їх віз, бо він жив у тому селі:
– Що це?
– Коли розпався колгосп, то все розібрали по своїх обійстях, – став пояснювати той. – Спочатку зерно, худобу і техніку начебто ділили, та згодом накинулися, як сарана, і хто що зміг, те забрав. Одним словом, розтягнули. А коли вже нічого не залишилося, взялися до дахів, стін і підлог. Отак все до камінчика і розібрали. Возили додому цеглу, камінь, дерево, хто що захопив. Хто мав чим, то цілі гори каміння і цегли натаскав. А хто бідніший, то й так залишився. І знаєте, – розповідач повернув голову до пасажирів, – ті, хто не дуже-то й наробилися в цьому колгоспі, натягнули додому чи не найбільше.

– Ви хочете сказати, накрали? – перепитали здивовані пасажири.
– Ну, можна й так сказати, – погодився водій. – Люди розібрали все до самої землі і навіть фундамент ломами розбили й перевезли додому. Ось тут, – він показав пальцем на місце, біля якого вони саме проїжджали, – була мурована огорожа навколо тракторної бригади. Гарний такий мур. Я ще й сам навіз із нього добрячого каміння. Камінь акуратний, тесаний. То люди накинулися на цей мур і враз рознесли. Інколи навіть лома до рук не брали.
– А то ж чому? – запитали з цікавістю пасажири.

– Та тому, що коли його будували, то цемент майстри виміняли у людей із села за горілку. Через те цементний розчин вийшов слабенький, ледве не з самого піску. А хіба пісок втримає? Ось тому, коли стали розбирати, то каміння легко відставало, без лома.

Пасажири, здвигнувши плечима, переглянулися між собою і на якийсь час замовкли.
Раптом один із них вигукнув:
– Дивіться, а он там мур ще стоїть! Ще не все, як ви кажете, розтягнули.
Водій глянув у той бік. Там, за березами, дійсно красувалася непогана ще мурована огорожа, правда, простягалася вона не далеко.

– А! Он той, – чоловік скривився, – цей ще стоїть. У нас було дві бригади майстрів, – став пояснювати ситуацію, – перша ота, що їхню огорожу розібрали, бо цемент пропили. А потім, коли залишилося вже небагато будувати, хтось доніс голові колгоспу, як вони той мур будують, і він найняв іншу бригаду зі «штунд», з одних віруючих. А ті роблять на совість. Ото їхня огорожа і стоїть. Міцна дуже. Розчин аж синій, тож і тримає. Пробували розвалити. Та де там, тільки іскри скачуть з-під лома, а мур стоїть, камінь ні з місця. То й дали спокій. Шкода, – зітхнув водій, була б ще машина каменю.

Пасажири, чоловік з жінкою, переглянулися між собою:
– «І все, що тільки чините, робіть від душі, немов Господеві, а не людям», – сказали вони разом у відповідь, словами із Біблії і посміхнулися в серцях своїх, подумавши: «Слава Богу!»

Вони теж були віруючими, тими, що їх називали колись «штундами».

Микола Мучинський

Попередня Стаття

Джон Вітерспун - наставник американської політичної еліти

Наступна Стаття

Смерть Заходу

Без коментарів

Залиште коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *