Мій плач (те, про що ніхто не знає)
Психологи кажуть, що плакати корисно! Але ж я мужик. Я їх не слухаюсь!
Ісус каже: «Плачте за себе і дітей ваших!». Ісуса не слухатись я не можу. І тому плачу!
Плачу щодня! Хоча ніхто цього не бачить. І я цьому радий. Я чомусь соромлюся своїх сліз. І не плакати вже не виходить.
Плачу, коли думаю про мого друга Вадима, котрий у місті Суми під бомбардуваннями, молиться з людьми в укритті.
Плачу, коли зустрічаю наставника Вікторовича, з яким переживали війну на Донбасі, кожен у своєму підвалі, та дивом вижили.
Плачу, коли бачу будинок мого першого пастиря Петра, розбитий, розбомблений, зруйнований окупантами на околицях Києва.
Плачу, коли дивлюся похоронне служіння молодого хлопця Толіка Бережного, земляка, волонтера, вбитого російськими фашистами.
Плачу, коли слухаю свого президента Зеленського, намагаючись уявити, як йому важко.
Плачу, коли дивлюся фотографії зруйнованого Ірпеня, міста в якому навчався далекого 1997 і в який приїжджав практично щороку.
Плачу, слухаючи Гену Мохненку, дочку якого буквально розстріляли з танка у Маріуполі.
Плачу про братів і сестер у Росії, які вірять телевізору, а не своєму пастору і не своїм братам та сестрам, дома яких розбомбили!
Плачу кожен день, коли йду на церковну молитву!
Плачу, зачинившись у кімнаті, читаючи листи друзів!
Плачу, один у машині, слухаючи тривожні новини!
І нарешті, плачу, мріючи, що плакатиму сльозами радості, коли почую повідомлення про нашу перемогу!
Може ви теж плачете? Може соромитеся та ховаєте свої сльози? Не соромтесь! Плачте! Ісус дозволив!
Можна, можливо! Адже настає час, коли не буде жодного плачу! Не вірите? Читайте:
І витре Бог усяку сльозу з їхніх очей, і смерть не буде вже; ні плачу, ні крику, ні хвороб уже не буде.
(Об’явлення 21:4)