Блог Максима Нестеренка

Годі слухати друзів Йова!

Збройна агресія росії проти України триває вже півтора місяці. Християни в обох країнах так чи інакше змушені давати оцінку цій війні. Днями я натрапив у мережі на так зване «Обращение к христианам Украины», яке записав такий собі Максім Аґафонов з Астрахані.

Майже триста тисяч переглядів, тисячі лайків, сотні схвальних відгуків та коментарів у стилі «Амінь!». Причому як з боку росіян, так і з боку українців. Щодо мене, то в мене це «Обращєніє» викликає неприховану відразу. Причому відразу як до зверхності росіян, які вважають за можливе повчати українців навіть зараз, так і до українців, які навіть після прямого російського нападу мерщій біжать хвалити «мудре слово» від «старшого брата».

Книга Йова описує нам історію людини, яку спіткало лихо. Йов, який втратив своє майно, своїх дітей і своє здоров’я, намагався зрозуміти, чому Бог це допустив. Аж тут до Йова завітали його друзі і під виглядом моральної підтримки почали його звинувачувати. Заявляли, що Йов сам винен у своїй біді. Закликали Йова пошукати в собі гріхів, за які Бог навів на нього кару. Врешті-решт Йов не витримав і зопалу сказав своїм друзям: «Чув я такого багато, даремні розрадники всі ви!» (Йов 16:2).

Саме в ролі такого «даремного розрадника» (в російському перекладі «жалкого утешителя») виступає вищезгаданий Максім Аґафонов. І оскільки, як я помітив, такі погляди є типовими серед російських протестантів, було би добре розібрати це «Обращєніє». Спочатку я хотів розібрати його  у форматі заклику до російських християн. Аби вони нарешті припинили накликати на себе Божий гнів і зводити порожні наклепи на своїх братів. Але після діалогу з одним відомим російським «богословом» я зрозумів, що апеляції до росіян – безглузді.

Тому я звертаюся не до російських, а саме до українських християн. Будьмо як Йов і чекаймо від Бога відповіді на наші запитання! Не звертаймо уваги на диванних «серцевидців», які вже відшукали в Україні зв’язок між війною з одного боку та гей-парадами й абортами з іншого. Припинімо вибачатися перед російськими церквами за нашу владу, говорити про повагу до простих росіян і зізнаватися в любові до них тоді, коли вони воліють не помічати нашу трагедію і не називають конкретних її винуватців.

І головне: припинімо розділяти російську владу і російський народ. Годі плекати наївні ілюзії, що невинний російський народ введений в оману своїми поганими керівниками. Годі розпинатися, що ми «любимо росіян і зневажаємо злочини Путіна». Це не наша справа – відділяти російського президента від простих людей. Це обов’язок росіян – відмежуватися від того зла, яке чинить їхня влада. Якщо вони цього не роблять – значить, вони це зло підтримують.

Погляньмо на 15-хвилинне «Обращєніє» Максіма Аґафонова. Чи він, як росіянин, відмежовується він від керівництва російської держави? Ні! Чи засуджує він дії російської держави в Україні? Теж ні! Чи визнає він, що конкретні люди, що займають керівні посади в його державі, вчинили зло? Теж ні! Натомість він починає своє «Обращєніє» абстрактною цитатою про «війни і воєнні чутки» (Матв. 24:6). Інакше кажучи, давайте говорити про те, що кров Авеля пролито, але жодного слова про те, що ця кров потекла внаслідок удару Каїна.

На самому Максім Аґафонов говорить: «Я не могу вас чему-то учить». Але все його «Обращєніє» просякнуте духом зверхнього менторства. Це не слово підтримки чи втіхи. Це відірване від життя, безглузде повчання, до якого часом додаються приховані звинувачення і спроби викликати жалість до самого себе.

Один з ключових меседжів Максіма Аґафонова до українських християн: «Сейчас настало ваше время светить». Цю фразу він повторює багато разів. Хоче закарбувати її в нашу свідомість. Максім говорить, що в нас, українських християн, два варіанти: 1) або світло Христа може засяяти в нас як ніколи раніше; 2) або ми можемо ожорсточитися. Що це? Заклик терпіти? Вмирати мовчки, аби не тривожити російських братів своїм «ожорсточенням» і не створювати їм проблем з російською владою?

Максім закликає нас розглядати нинішні страждання українського народу як добрий ґрунт для євангелізації. Можливо, це і так. Але не йому про це говорити. Так само не йому закликати нас «бути світлом». І не йому вчити нас смиренності. Єдине, з чим Максім, як представник держави-агресора, міг би до нас звернутися – це попросити пробачення за гріхи своєї влади і свого народу. І запевнити, що особисто він засуджує напад росії на Україну. Що він стоїть за росіян у молитовному проломі й просить Бога простити гріхи тим, які «не знають, що роблять».

Нічого цього в «Обращєніі» Максіма немає. Образно говорячи, Максім розказує Христу, як Йому важливо бути розіп’ятим на хресті, але не згадує жодним словом про фарисеїв, які Його розіп’яли. Не визнає їхньої провини і не просить Бога за прощення для них. Христос у Максіма, так би мовити, Сам розіп’явся.

Ще один дивний пасаж: «Ни один ученик Христа никогда бы не одобрил войны. Никогда бы не взял оружие. А если бы и взял, как Петр, то Иисус сразу попросил бы его опустить». Кого Максім бачить у ролі Петра, який має опустити зброю? Як відомо, Петро відрубав вухо Малху, виставляючи себе захисником. Натомість Ісус говорить, що Петро був агресором (Ів. 18:10-11). Агресор позиціонує себе як захисник. Це вам нічого не нагадує у нинішній війні?

Далі – вже відверта маніпуляція: «Мы тоже будем проходить тяжелые времена. Но сейчас ваше время. Нам (вочевидь, тут Максім має на увазі «нам з вами», тобто українським і російським християнам разом – прим. авт) многое открыто и нам достаточно придется пострадать». До чого веде Максім? Українські брати, не робіть із себе жертву! Ми теж жертва, і ми теж будемо страждати! Цією маніпуляцією Максім намагається поставити знак рівності між Каїном і Авелем. Таким чином він уникає того, аби прямо сказати, хто ж на кого напав у нинішній війні. Улюблена фраза російських християн «не все так однозначно».

Ну, а те, що звучить далі викликає ні що інше, як огиду: «Мы все принадлежим одному Государству! Слышите? Хватит разделений в Церкви Бога на земле! Мы граждане одного Царства». Звичайно, що формально під «єдиним Царством» Максім розуміє Царство Небесне, а не СРСР. Але до чого тут згадка про розділення Церкви? Невже Максім хоче нам сказати, що заклики українських християн до російських братів, аби ті назвали чорне чорним, а біле білим – розділяють Церкву? Це дуже нагадує заяви російських політиків, які вважають прихильників української незалежності «сепаратистами», які хочуть відірвати «малоросію» від «єдіной і нєдєлімой росіі». Невже це логіка «якщо ми громадяни одного Царя на небі, то чому б нам не жити в одній країні тут, на землі?». І столицею цієї країни, звичайно ж, має бути Москва. А як інакше?

Максім хвацько транслює один із типових радянських і пострадянських протестантських наративів про «громадян неба». Мабуть, він впевнено відносить себе до так званих «аполітичних» християн. Хоча насправді його заяви – глибоко політичні і є відлунням радянської пропаганди, яка боролася проти «мєстєчковоґо буржуазноґо националізма». Щодо Біблії, то апостол Павло, говорячи про Царство Боже, разом з тим конкретно заявив: Бог створив усіх людей від однієї крові, для проживання по всьому лицю землі, але водночас Він «призначив окреслені доби й границі за мешкання» (Дії 17:26).

Бог дав кожному народу свій ареал розселення. Бог дав кожному народу землю для проживання. У сучасному світі вона окреслена міжнародно визнаними державними кордонами. Той, хто порушує межу свого ближнього (чи то на рівні окремого домогосподарства, чи то на рівні країни в цілому) – проклятий: «Не пересунеш межі свого ближнього, яку розмежували предки в наділі твоїм… Проклятий, хто пересуває межу свого ближнього!» (Повт. Зак. 19:14; 27:17). Максіму ці тексти Писання, вочевидь, невідомі. Або ж він відносить їх лише до «старого» заповіту. Хоча апостол провадить ту саму ідею і в євангельські часи.

Максім закликає нас любити ворогів і не боятися, що вони нас уб’ють. Що ж, мабуть, його розуміння євангельського заклику «не противитися злому» (Матв. 5:39) ґрунтується не на Євангелії, а на вченні Льва Толстого чи філософів-стоїків. Апостоли Христа прямо і конкретно говорили про те зло, яке вчинили над їх Вчителем книжники та фарисеї. А сюжет з книги Об’явлення відверто говорить до нас, що відраза до зла і жага справедливого покарання для злочинців – цілком нормальні християнські риси: «Доки, святий і праведний владико, не судиш і не мстиш за нашу кров тим, що живуть на землі?» (Об. 6:10).

Цар Соломон сказав: «Страх Господній лихе все ненавидіти: я ненавиджу пиху та гордість, і дорогу лиху та лукаві уста!» (Прип. 8:13). Нехай ці слова завжди пам’ятають, ті, хто є, за влучним виразом Ігоря Туніка, «плюшовими християнами». Ті, хто вважає, що під час війни християни мають «просто молитися», «всіх любити» і «нікого не засуджувати». Максім запитує: «Что бы сделал Иисус на вашем месте?». Відповідаємо: Ісус, коли бачив зло, прямо називав його злом. Так, Його Царство не від світу цього. Тим не менше, Він давав конкретні оцінки подіям, що відбувалися у цьому світі, називаючи зло злом. І називав конкретних виконавців цього зла, вживаючи відомі усі нам євангельські епітети, такі як «лицеміри», «фарбовані гроби», «гадюче поріддя» і т.д.

Максім закликає нас дивитися на цей світ Божими очима. І при цьому цитує слова апостола Павла: «Не мстіться самі, улюблені, але дайте місце гніву Божому, бо написано: Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь» (Рим. 12:19). Він, вочевидь, забув, що Христос вчить нас: «Не судіть з вигляду, але судіть справедливим судом» (Ів. 7:24). Христос вчить нас давати оцінку будь-яким подіям виходячи з Його критеріїв добра і зла.

А Максім якраз і «судить за обличчям», поверхово, спираючись на свої суб’єктивні враження. Він ототожнює будь-яку конкретну оцінку з осудженням, а розмите «не все так однозначно» у нього називається «дивитися на світ очами Бога». В його версії «очі Бога» не бачили, хто розпочав російсько-українську війну, тому й ми повинні мовчати щодо цього питання. Тобто Максім, сам того не розуміючи, фактично зображає нам деїстичого бога, байдужого до цього світу і зайнятого самим собою. Такий бог, звичайно ж, не має з Богом Біблії нічого спільного.

Далі Максім намагається викликати співчуття до себе: «Для кого-то родиться в России – уже скорбь. Уже с 2014 года наши цены так выросли, что я не знаю, на какие деньги купить еды и памперсы ребенку. Вся моя зарплата с работы уходит на плату за квартиру, коммуналку и бензин». Браття з України, не кажіть мені, що вам спалили хату чи вбили вашу дитину. Ми тут теж страждаємо. Нам перестали платити допомогу на дітей і погано йде монетизація на ютуб-каналі! Мені доведеться шукати другу роботу, виїхати в іншу країну не зможемо. Тому що проти нас ввели санкції. І знову ж таки, жодного слова про те, ЗА ЩО, за які саме (і чиї саме) дії було введено санкції. Санкції ввелися самі по собі. Просто так. Як стихійне лихо.

Це не випадковість. Коли російським християнам говорять про страждання їхніх українських братів внаслідок російської агресії, вони замість того, щоб визнати свою співвідповідальність за це, починають говорити про власні «страждання». Так, вам зламали обидві ноги, але ж і я прищемив собі палець! Давайте не будемо про це говорити. Це все там політики скубуться, спробуй зрозумій, хто із них правий. А ми – поза політикою. Тільки пожалійте нас, що ми харчуємося макаронами і сосисками. Не можемо купити собі фуа-гра з марципаном. А те, що наша армія у вас мирних жителів убиває – так це фейк. Менше дивіться телевізор!

А ось фраза, від якої я ледь не реготав (щоправда, крізь сльози): «Я не видел ни одного пастора, ни одного блогера из Украины, который бы призвал молиться за врагов, за спасение и прощение всех грехов президента России».

Ну, по-перше, про які гріхи тут ідеться? За всі 15 хвилин «Обращєнія» Максім не назвав жодного гріха (і тим більше злочину) російського президента. Коли Дітріх Бонхоффер визнавав Гітлера грішником і злочинцем, він молився за поразку Німеччини у Другій світовій війні. Не просто «за мир в усьому світі» і «за прощення гріхів», а й за те, аби німці викупили ганьбою ті страждання, які вони принесли іншим народам внаслідок агресивної політики гітлерівського режиму. Максім Аґафонов цього, звичайно, не зробить. Навіщо тоді взагалі говорити про гріхи Путіна?

А, по-друге, чому Максім закликає саме християн України молитися за гріхи Путіна? Можливо, спочатку є сенс звернутися із таким закликом до християн росії? Чи російські християни вважають Путіна безгрішним? А, може, страх перед популярністю Путіна в росії не дозволяє Максіму Аґафонову робити такі заклики на внутрішню аудиторію? Хоча за гріхи правителя молитися повинен перш за все саме його народ, а не інші народи.

Відверто скажу: я не вважаю за потрібне молитися за Путіна. Я переконаний, що він вже давно вчинив гріх до смерті – той гріх, про який апостол Іван наказує не молитися (1 Ів. 5:16). А якщо Максім хоче повчити нас смирінню перед випробуваннями, нехай він почне із себе: припинить вставляти у своє звернення до українських братів ці жалюгідні скарги на високі ціни й незбалансоване харчування внаслідок санкцій, які взялися «невідомо звідки». Це все мізерна плата за спільну відповідальність кожного росіянина щодо агресивної політики його держави. І Максім, як смиренний християнин, не повинен навіть говорити про це вголос.

Чому мізерна? Тому що це тільки початок. Справжня плата – це податки, які має сплачувати кожний росіянин для покриття збитків і виплати репарацій. І їх будуть платити усі. У тому числі ті, хто не підтримував політику Путіна. Мене абсолютно не цікавлять труднощі пересічних росіян (у тому числі російських християн), викликані війною проти України. Якщо Максім вважає, що ми маємо мовчки терпіти війну, то нехай росіяни мовчки терплять санкції. Я їм анітрохи не співчуваю. Хай самі вчаться християнському смирінню, перед тим як вчити цьому нас. Можливо, це, нарешті, дасть російським християнам усвідомити, який зв’язок між «кримнашем» і неможливістю купити дитині памперси.

Не зовсім зрозумілою є вставка щодо християн-африканців. Або Максім робить вигляд, або він щиро не розуміє причину кризи в україно-російських церковних стосунках. Ця причина не в кольорі шкіри і не в різних поглядах на політику. Це світоглядна криза, оскільки українські християни сприймають себе як частину українського громадянського суспільства, а російські – як гвинтики російської держави. І ця криза сягає ще часів Помаранчевої революції 2004 року, після якої російські християни звинувачували своїх українських братів. Мовляв, ви пішли на Майдан і через це російська влада почала нас перевіряти, підозрюючи, що і ми зробимо Майдан у росії.

Максім правильно говорить, що хороші і погані люди є в кожній нації. Але, мабуть, ми з ним по-різному визначаємо, хто хороший, а хто ні. Для мене хороший російський християнин – це Юрій Кирилович Сипко, колишній керівник російських баптистів. Ця людина з першого ж дня війни засудила дії росії, попросила пробачення в українців і зараз усіма своїми діями визнає свою частку провини. А от Максіма Аґафонова я хорошим російським християнином назвати не можу. І справа не в його крові чи етнічному походженні. Справа в його лукавстві. У небажанні брати на себе відповідальність. У спробах приховати справжні причини того, що відбувається.

Хороший християнин не зречеться своїх братів через страх перед владою. І про події у сусідній країні він дізнається від них, а не увімкнувши телевізор. І якщо Максім говорить: «Хватит разделений!», то нехай скаже це Ігорю Колгарьову, який вже послав Олександра Турчинова в пекло. Нехай скаже це тим російським християнам, які демонстративно засуджували участь своїх українських братів у Майдані. Відмежовувалися від них, аби російська влада не запідозрила їх у підготовці такого ж Майдану. Які зараз ігнорують вбивства своїх братів в Україні, аби не викликати гнів з боку влади. От вони і є справжні творці розділень. Вони ставлять свої відносини з земною владою вище відносин всередині Тіла Христового. Як би гучно вони при цьому не кричали про свою «аполітичність».

Максім говорить про закон написаний у серцях (2 Кор. 3:3). Але я не бачу цього закону на скрижалях його серця. Інакше б він спромігся принаймні вичавити з себе співчуття тим християнам, які вже загинули в Україні. Натомість він говорить про те, що ми живемо якимись абстрактними «законами неба». Вони абстрактні тому, що дозволяють Максіму не називати конкретне зло і винуватців цього зла. Вони дозволяють йому гучніше співати псалми до неба, аби не чути зойку і плачу вбитих російською армією тут, на землі.

Максім правильно говорить, що війна показує нам, хто є хто. І вона показала. Російський протестантизм зважений на вагах і виявився дуже легким. Порожні гасла і красива фразеологія не підкріплена реальними діями. Ми, безумовно, знаємо, що тим, хто любить Бога і покликаний Його постановою, усе допомагає на добре (Рим. 8:28). Але що таке «добре» в україно-російських церковних відносинах? Лише зміцнитися в єдності зі справжніми братами? Чи також виявити фальшивих пророків, що приходять до нас у овечій одежі, а всередині хижі вовки (Матв. 7:15)? Деяких «вовків» російського протестантизму ми вже знаємо поіменно… Шкода…

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Максим Нестеренко

Християнський письменник. Автор книги "Інституційне полоніння Церкви". Магістр бухгалтерського обліку і аудиту. Податковий експерт компанії "Factor.Media". Автор понад 900 професійних публікацій з питань бухгалтерського обліку й оподаткування.

Схожі статті

Одне повідомлення

  1. “Если дорог тебе твой дом,
    Где ты русским выкормлен был,
    Под бревенчатым потолком,
    Где ты, в люльке качаясь, плыл;
    Если дороги в доме том
    Тебе стены, печь и углы,
    Дедом, прадедом и отцом
    В нем исхоженные полы;

    Если мил тебе бедный сад
    С майским цветом, с жужжаньем пчел
    И под липой сто лет назад
    В землю вкопанный дедом стол;
    Если ты не хочешь, чтоб пол
    В твоем доме немец топтал,
    Чтоб он сел за дедовский стол
    И деревья в саду сломал…

    Если мать тебе дорога —
    Тебя выкормившая грудь,
    Где давно уже нет молока,
    Только можно щекой прильнуть;
    Если вынести нету сил,
    Чтоб немец, к ней постоем став,
    По щекам морщинистым бил,
    Косы на руку намотав;
    Чтобы те же руки ее,
    Что несли тебя в колыбель,
    Мыли гаду его белье
    И стелили ему постель…

    Если ты отца не забыл,
    Что качал тебя на руках,
    Что хорошим солдатом был
    И пропал в карпатских снегах,
    Что погиб за Волгу, за Дон,
    За отчизны твоей судьбу;
    Если ты не хочешь, чтоб он
    Перевертывался в гробу,
    Чтоб солдатский портрет в крестах
    Снял фашист и на пол сорвал
    И у матери на глазах
    На лицо ему наступал…

    Если жаль тебе, чтоб старик,
    Старый школьный учитель твой,
    Перед школой в петле поник
    Гордой старческой головой,
    Чтоб за все, что он воспитал
    И в друзьях твоих и в тебе,
    Немец руки ему сломал
    И повесил бы на столбе.

    Если ты не хочешь отдать
    Ту, с которой вдвоем ходил,
    Ту, что долго поцеловать
    Ты не смел,— так ее любил,—
    Чтоб фашисты ее живьем
    Взяли силой, зажав в углу,
    И распяли ее втроем,
    Обнаженную, на полу;
    Чтоб досталось трем этим псам
    В стонах, в ненависти, в крови
    Все, что свято берег ты сам
    Всею силой мужской любви…

    Если ты не хочешь отдать
    Немцу с черным его ружьем
    Дом, где жил ты, жену и мать,
    Все, что родиной мы зовем,—
    Знай: никто ее не спасет,
    Если ты ее не спасешь;
    Знай: никто его не убьет,
    Если ты его не убьешь.

    И пока его не убил,
    Ты молчи о своей любви,
    Край, где рос ты, и дом, где жил,
    Своей родиной не зови.

    Если немца убил твой брат,
    Пусть немца убил сосед,—
    Это брат и сосед твой мстят,
    А тебе оправданья нет.
    За чужой спиной не сидят,
    Из чужой винтовки не мстят.
    Если немца убил твой брат,—
    Это он, а не ты солдат.

    Так убей же немца, чтоб он,
    А не ты на земле лежал,
    Не в твоем дому чтобы стон,
    А в его по мертвым стоял.
    Так хотел он, его вина,—
    Пусть горит его дом, а не твой,
    И пускай не твоя жена,
    А его пусть будет вдовой.
    Пусть исплачется не твоя,
    А его родившая мать,
    Не твоя, а его семья
    Понапрасну пусть будет ждать.

    Так убей же хоть одного!
    Так убей же его скорей!
    Сколько раз увидишь его,
    Столько раз его и убей!”

    Це – повний оригінальний (автентичний) текст знаменитого вірша Костянтина СИМОНОВА “Убей его”, надрукованого в газеті “Красная звезда” 18 липня 1942 р. Так от, якщо, зокрема, дещо переосмислити й замінити в ньому – принагідно до реалій нинішньої російсько-української війни – деякі слова й означення, то тоді логічно слідує досить аналогічний і актуальний висновок:
    “УБИЙ ЙОГО – МОСКАЛЯ”!
    Москаля – вкрай озвірілого гидотно-сатанинського кривавого покидька у військовому строї, що зі зброєю в руках непрохано вдерся на нашу землю, аби руйнувати і грабувати цю прекрасну країну та безжально й нещадно знищувати її миролюбний народ!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Back to top button