Не можна навіть уявити, як це… Одного ранку прокинутись у суцільній темряві. І так, як маленькі діти вчаться пізнавати світ, так довелось йому по-новому пізнавати життя. Вчитися ходити до магазину, відраховуючи кроки, рухатися по кімнаті, не натикаючись на меблі, самотужки вбиратися так, «що комар носа не підточить», готувати їжу – і все це наосліп.
Спершу, через відчай, не знаходив собі місця у житті… Все виглядало безнадійним і темним, бо темно і безнадійно було в його очах. Та, кажуть, коли Бог забирає якийсь дар, то натомість дає кращий. Бо через те, що перестав бачити очима, навчився відчувати світ на дотик.
Закінчив курси масажиста. Тепер до нього звідусіль привозять немічних людей, і малих, і дорослих. Про його дар ходять чутки. І кожен, хто лягає під його руки, отримує полегшення.
Та є дещо більше у цій історії. Іноді, коли подружжя довгий період живе разом, то з часом дедалі рідше можна побачити, як вони йдуть попід руку, чи тримаючись за руки. А він зі своєю дружиною, яку, до речі, зустрів уже після втрати зору, не мають іншого вибору, як тільки ходити пліч-о-пліч, чи взявшись за руки. І так приємно дивитись на цю пару. Та ще зворушливіше спостерігати, як за руку його веде маленька донечка. Йдуть так рівненько, так вправно, вміло звертають у потрібний бік, знають де призупинитись, де пришвидшити крок…
І знаєте, що вам скажу, – немає в житті безвихідних ситуацій. Допоки триває життя – є надія. Бо ніколи достеменно не знаєш, що чекає на тебе за поворотом.
Іванна Попудник
