Варто замислитись

Я це вже бачила раніше і бачила зблизька

Моя бабуся була дуже милою турботливою жінкою, говорила дуже спокійно і лагідно, з протяжним уральським говором. Ми її забрали з Пермі до Києва років за 7 до її смерті. Інколи я ділилась з нею своїми підлітковими роздумами про Радянський Союз та альтернативи радянському життю. І як тільки вона чула хоча б найменший негатив у бік Сталіна, її як перемикало. У ній закипала лють перемішана зі страхом. Здавалось, що вона мою критику у бік Сталіна сприймала за богохульство й ось-ось очікувала грому з неба. Я вивчила її відповідь на будь-які мої пояснення майже на пам’ять: «вам в книжках всякое напишут, а я тогда жизнь прожила, я знаю… Сталин в одном солдатском кительке ходил, не то что сейчас депутаты − при галстучке. Голод везде был, не только на Украине, вон у нас Поволжье голодало… А что расстреливали? Это вам в книжках написали. Бандитов только расстреливали. При Сталине порядок был, его любили. Он когда умер, мы все плакали…»

Для кращого розуміння варто сказати, що моя бабуся народилась до революції, в сім’ї «крестьян средней зажиточности». Її сім’ю розкуркулили, коли їй було дев’ять, батьки при собі залишили лише найменших дітей, її відправили на заробітки для виживання у місто. Більше вона додому не верталась. В дев’ять працювала нянькою, в чотирнадцять додала собі два роки, щоб отримати паспорт і піти на роботу в теплиці. Її першого чоловіка розстріляли при тому ж таки Сталіні. Він пішов рознімати людей, які бились. Той, хто порізав іншого, вставив йому ніж у чобіт. Довго не розбирались. Вона дізналась про розстріл, як тільки приїхала на перше побачення. Потім її донька від цього шлюбу померла від менінгіту. Так все її збудоване життя було анульоване. Вона вийшла заміж вдруге і народила мою маму вже після війни.

Жертва більшовицьких і сталінських репресій захищала Сталіна і радянську владу все своє життя. Дуже сварила Хрущова за «наклеп» на Сталіна, дуже сварила Горбачова, бо розвалив країну. Україну і все українське дуже поважала, любила, коли ми співали українські пісні. Потім якось сказала мені, що її перший чоловік був з України із «спецпереселенців». Тоді я зрозуміла, чому його так швидко розстріляли й не сильно щось розслідували.

Культ особистості лідера − явище не політичне, а духовне. Я пам’ятаю, як вона ставала іншою, зі зміненим поглядом і голосом. Вона відмовлялась думати, боялась почати сумніватись в істинності свого ідола. Те саме я бачу і чую, коли дивлюсь опитування росіян, як вони оцінюють війну: «Путін знает, что он делает, я ему верю. Раз он так решил, значит так правильно. Я за Путина». Що таке духовна несвобода? Це коли людина сама віддала свою волю іншому, коли вона не хоче сама обирати добро і зло, а свій вибір повністю покладає на іншого.

Моя бабуся не прозріла і не відмовилась від свого ідола, навіть коли його засудили свої ж. Коли почали відкрито говорити про репресії 30-х і воєнні злочини проти свого ж населення під час великої вітчизняної, це жодним чином не змінило ситуацію. Бо це більше, ніж щось раціональне. Це одержимість. Хоча в інших сферах життя вона була дуже доброю і турботливою жінкою, тільки дуже нещасливою.

Не мені зараз вирішувати та прогнозувати, хто з росіян прозріє, а хто ні. Вибір завжди є, і диво полягає в тому, що кожна людина може скористатись цим вибором самим неочікуваним способом. Але це звільнення не буде легким і, скоріш за все, не буде масовим. Поразка на війні та економічний занепад не звільнить, скоріше утвердить в мучеництві за своє сповідання ідолопоклонницької віри. Час переосмислення для певних людей настане, але це буде згодом. На мою суб’єктивну думку, не час витрачати сили на марні спроби когось переконати. У будь-якому разі шлях до свободи у цьому випадку лежить через взяття на себе відповідальності. А це складно. Але давайте не про них, давайте про нас.

Подібні прояви культу лідера я бачу і в Україні, переважно в релігійному середовищі. Я зустрічала багато людей, які відмовлялись робити власний етичний вибір, бо «слухались пастора». Я бачила цей панічний страх в очах, коли люди боялись бути присутніми при розмовах, де говорять про їхнього навіть не пастора, а культового ютуб-проповідника, критично осмислюючи його вчення або вчинки. Вони боялись засумніватись, боялись усвідомити, що їхній лідер неправий. Інколи масштаб цієї неправоти був у прояві фізичного насилля і блуду, а іноді у прояві емоційного насилля та численних маніпуляціях. Масштаби зловживання владою бувають різними: колись це війна і вбивства, колись розкрадання коштів, колись просто хамська поведінка стосовно підлеглих. Але коли це все починається? Коли люди навколо лідера спочатку переклали на нього відповідальність за свій вибір, почали догоджати йому своїм схваленням і захопленням, потім перестали самостійно розрізняти добро і зло, а потім остаточно віддали свою волю у рабство. І тоді лідер має необмежену владу, його ніхто не зупинить у його неправоті. Його ніхто не зупинить у його власному падінні та навіть загибелі.

Ми всі герої подібних історій в різному масштабі. Всі ми є лідерами та послідовниками. Кожен з нас може ставити ідолів, а може їх скидати у своєму розумі. В Україні досі є запит на лідерів «сильної руки». Саме тому релігійні рухи з культом лідера особистості є доволі популярними й масовими. Це так само проявляється у любові до різних інтернет-гуру, які дадуть інструкції на всі випадки життя, жорсткому і маніпулятивному керівництві у професійній сфері. У нашому суспільство досі є запит на рабство. А рабів, як відомо, до раю не пускають.

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!
Become a patron at Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Ольга Кондюк

Керівник відділу зовнішніх зв'язків в Українській Євангельській Теологічній Семінарії, тренер з організаційного лідерства у місії Інновіста. Одружена з Кондюком Денисом, разом з чоловіком виховують сина. Навчається на магістратурі богослов'я за програмою "Трансформуюче лідерство", завершила бакалаврат богослов'я у Київському Християнському Університеті. Служить разом з чоловіком у команді організації нової церкви в м. Київ.

Схожі статті

Одне повідомлення

  1. Дуже цікава й актуальна тема заторкнута у цій статті. На всі 100% шановна авторка тут має рацію.
    Разом з тим звернув увагу ось на таку фразу:
    “…воєнні злочини проти свого ж населення під час великої вітчизняної…”
    На жаль, ще й подосі у свідомості багатьох людей в Україні – і не лише старшого, а й навіть відносно молодого покоління – та війна (1941-1945 рр.) визначається цим ідеологічним штампом ще комуно-совдепівського агітпропу… Штампом, по суті й змісту, імперсько-шовіністським, який апелює до існування т. зв. “великої спільної вітчизни” – для віх поневолених і утискуваних Московією націй і народів. І яка для них – принаймні, для українців – такою фактично ніколи не була…
    Мабуть, набагато ліпше ту війну називати так, як це прийнято в усьому світі, – Друга світова війна. Чи німецько-радянська – як важлива її складова частина.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Дивіться також
Close
Back to top button