Бог подарував мені життя не даремно – вражаюча історія дівчини з інвалідністю
Мій життєвий шлях почався не так, як я цього хотіла. З перших днів життя, після важких пологів, я була позбавлена вільного руху для рук та ніг. Мені встановили ДЦП важкої форми.
З дитинства я ніколи не була самотньою. Біля мене завжди були рідні люди, які мене підтримували. Особливо – моя Мама. З Мамою ми завжди були разом і ніколи не сиділи на одному місці.
З дитинства я завжди раділа зустрічам з новими людьми, любила бути в компанії, але мені було соромно розмовляти, тому я лише посміхалась і коротко відповідала.
Коли мені було 15 років, в центрі реабілітації, я зустріла Лілію Гидней, яка була логопедом. Вона на перший погляд мені здалась суворою, але в процесі спілкування ми здружились. Саме вона підштовхнула мене до змін. Я зрозуміла, що нічого боятись не треба, а потрібно бути впевненою і наполегливою, тоді усе вийде. Ніколи не потрібно падати духом, завжди бути на позитиві та цінувати світ.
І я почала нову сторінку. Закінчивши школу, де знайшла багато друзів, я засмутилася, що доведеться з ними попрощатись, але справжні друзі ніколи мене не забували.
Хтось думав, що я буду сидіти дома і нічого не буду робити, але це не про мене. Я почала вчитися. На моєму шляху знову зустрілася прекрасна людина, Галина Петрівна, яка мені подарувала багато чудових моментів у житті. Під її керівництвом я навчалася два роки і отримала диплом. Ці роки пройшли швидко, мені було цікаво та постійно хотілось дізнаватися щось нове.
Під час навчання я не припиняла спілкування з людьми. Завдяки Інтернету, моїй сторінці у фейсбуці, я знаходила нових друзів, шукала людей подібних до себе, спілкувалася з тими. Якщо комусь потрібна була допомога і підтримка – я допомагала.
Я спілкувалася і підтримувала своїх друзів, одночасно з цим сама вдосконалювалась, ставала більш відкритою і впевненою у собі.
Усе моє життя зі мною біль мого тіла. У мене болять ноги і руки, але я стараюсь терпіти і не показувати, що мені боляче. В цьому мені допомагає спілкування з друзями і музика.
У 2019 році я поїхала з Мамою в санаторій «Авангард» м. Очаків. Я не дуже хотіла туди їхати, однак там я зустріла дуже багато гарних людей, з якими ми здружилися і не перестаємо спілкуватись. Цей санаторій назавжди залишиться в моїй пам’яті – дуже гарний масаж, вид моря, чудові друзі, дискотека з веселими танцями, гарна природа.
Я люблю проводити час на свіжому повітрі. Мені цікаво дивитись, які зміни проходять у природі, люблю спостерігати за небом, люблю веселі прогулянки із своєю сестричкою Настею. Люблю теплими вечорами дивитись на захід сонця і на зорі. Я люблю красиву природу мого краю – ліси, сади, поля, квіти, особливо троянди, цвітіння дерев, спів птахів. Літній дощ з веселкою наповнює мене яскравими емоціями і гарним настроєм. Окрім природи я люблю музику, вона завжди поряд зі мною. Музика мене надихає, додає драйву в моє життя, а буває, що і заспокоює. На одинці з мелодією я співаю, і моя душа літає.
У мене в житті було багато чудових моментів, але були і переломні, які мене змінили, і я думаю, що на краще. Я почала спілкуватись і одним хлопцем. П’ять місяців було теплих і ніжних слів, турбота один про одного, плани на майбутнє. Але цьому прийшов кінець, дуже раптово і незрозуміло. Мені було боляче, але я переборола себе і не втратила надію знайти свою долю. Я дякую йому, що він навчив мене краще розбиратись у людях.
У 21 рік у моєму житті – нова сторінка… Я зрозуміла, що Бог зі мною, а я скільки часу його не помічала. Після цього мені стало легше жити. Всевишній робить дива, які людині не під силу, тому я дякую Богу за все, що я маю.
Я не просто знаю, я переконана, що Бог існує, адже він приходив до мене. Таке не з кожним трапляється. Ісус сказав: «У тебе все буде добре, і ти ще раз мене побачиш».
Коли я слухаю Біблію, я думаю про дива, які робив Бог і розумію, що всі ми ходимо під Богом, який за нами спостерігає. Тож дуже важливо, щоб кожна людина жила за Законом Божим, дотримувалась Десяти заповідей. Біблія – книга, що написана дуже давно, але вона актуальна зараз.
Зараз 22-й рік мого життя. Мені здається, що я знайшла себе – мене зацікавила психологія. Я зрозуміла, що коли я більше дізнаюсь про цю науку, я краще зможу допомогти собі та іншим. І знову я зустріла людину, яка мені допомогла зробити перші кроки до розуміння психології – це Олена Тараріна. Я слухаю багато її вебінарів і розумію, як правильно потрібно жити і які помилки я робила. Мені цікаво читати і слухати про різні життєві ситуації, та правильні рішення. З часом я буду більше вивчати і краще розуміти, як правильно допомогти людям. Я хочу бачити людей щасливими і, якщо потрібно, я допоможу.
Ще я хочу написати, що мені у житті зустрілася чудова людина, з якою ми здружилися. Хоч вона далеко від мене, але ми завжди разом. У нас дуже багато спільного: рік народження, любимо однакову музику, фрукти, наші думки завжди сходяться. Подруга мене підтримує і хвалить, що б я не робила. Вона для мене більше, ніж подруга. Вона як сестра. Звати її Анюта. Найбільша наша мрія – зустрітися, прогулятися і зробити спільну фотосесію, щоб надовго залишити у пам’яті нашу зустріч. Я вірю, що наша мрія здійсниться.
Зараз я бачу свій талант у спілкуванні, моральній підтримці та допомозі людям. Я знаю, що багато людей перебувають у депресії і потребують допомоги, але у мене депресії не було ніколи. У мене є різні способи, як не потрапити в її тенета: можна писати книги, малювати, вивчати іноземні мови, слухати музику, спілкуватись, переглядати кінострічки та думати про щось цікаве та чудове. Незалежно від того, який у тебе фізичний стан, потрібно не опускати руки, а рухатись вперед і не зупинятись. Від твого душевного стану залежить твоє майбутнє.
Не потрібно бути закритим, потрібно шукати людей, близьких тобі по духу. Коли такі люди є, тоді нічого не страшно, бо у тебе є підтримка.
Треба не забувати мріяти, бо кожна мрія рано чи пізно здійсниться, потрібно тільки вірити і чекати.
Якби я боялась, то моє життя було б не таке, як зараз. Не було би стільки друзів і спілкування, любові до себе та свого життя, веселощів, мрій про дивовижне.
У квітні мені наснилось, що мені кажуть: «У тебе буде операція, від якої тобі стане легше. Будуть люди, які заважатимуть, але ти їх не слухай». Через місяць після цього мені подзвонив мій друг Андрій і сказав, що він їде на операцію у Вінницю. Там є один лікар, який робить операції на м’язах. Я попросила його номер телефону і наступного дня ми з мамою подзвонили до нього. Через тиждень лікар погодився на операцію, але повідомив, що потрібні кошти – 27 тисяч. Я пообіцяла, що знайду гроші. Чудова жінка Олеся, син якої мав таку ж проблему, як і у мене, порадила написати у групу в фейсбуці з проханням про допомогу. Мій допис набрав мільйони поширень, і небайдужі люди допомогли зібрати потрібну суму. Невдовзі мені вдалося поїхати на операцію.
Там були хороші люди, а особливо Марина Валеріївна, яка була анестезіологом. Вона співала мені пісні під час анестезії. В операційній я спала до 50 хвилин, коли мені робили операцію. Раптом я розплющила очі і побачила лікаря, який ніс мене на руках в палату. Це був Вільген Володимирович, який проводив операцію.
Коли я лежала в палаті, було важко розмовляти і хотілося спати, і тут раптом заходить Дарія Вексель. Вона психолог і я познайомилась з нею за два дні до того у фейсбуці. Я запропонувала дружбу і розповіла про те, що теж хочу бути психологом. Коли вона зайшла в палату, я не зрозуміла, це сон чи реальність. Дарія мені подарувала гарні квіти, книгу з автографом, слова підтримки, які мені дуже допомогли в ту хвилину. Дякую долі, що знайшла таку людину, як вона. Той момент я не забуду ніколи.
Після зустрічі, повна позитивних емоцій, я поїхала додому. Дорога була сповнена болю та надій. Починався новий етап мого життя.
Перший місяць нового життя був тяжким: постійні болі, мінімум руху. Завдяки Богові, моїм рідним та друзям, які про мене не забували, я перетерпіла ці муки і маю силу рухатись далі.
В ці тяжкі дні мені допомагав мій Хлопець Микита. Ми знайомі з ним більше року, але саме зараз наше спілкування стало міцнішим і щирішим. Воно стало таким теплим, приємним і необхідним для нас. Я рада, що Микитка у мене є. Я довго шукала такого, як він, ми з ним схожі, хоч він і далеко від мене, але я відчуваю його підтримку на відстані. Я знаю, що у нас все буде добре, бо ми з ним сильні.
У мене дуже багато планів на майбутнє і я вірю, що Бог зі мною і мені усе вдасться.
Я почала працювати над собою: робити зарядку, стояти. Так, мені важко, але я не здаюсь, іду до мети і вірю, що все вийде, бо в мене є ціль. Я хочу довести, що такі люди як я, можуть все і навіть більше. У нашому житті варто зрозуміти просту річ: обов’язково знайдеться та людина, для якої буде не важливо, який стан твого тіла, а головним буде твій духовний розвиток і внутрішній стан, твоя душа.
Моя ціль – бути здоровою і щасливою, стати психологом, допомагати людям, не падати духом. У житті все можливо, якщо вірити в себе. І я вірю, що у мене все вийде.
Для мене прикладом є Нік Вуйчич, який не зважаючи на свій фізичний стан став великою людиною, яка має все і навіть більше, ніж здорові люди. Він довів, що головне – це не втратити віру в себе і іти далі, не зупинятись.
Читайте також:
Для мене почалася нова історія. Нещодавно я написала Олені Тараріній, що у мене є історія, якою я б хотіла поділитись, і вона це зробила. Я була дуже рада, що комусь це допомогло. Вперше я почула про себе на ютубі і подумала, що недаремно Бог подарував мені життя, а саме для того, щоб я була сильною та раділа кожній його миті, і тому, що я така, яка є. Тож дякую тобі, Боже, і обіцяю, що тебе не підведу, адже я знаю, що ти дивишся за мною з небес і безмежно радий кожному моєму досягненню. Я зроблю все можливе, щоб люди любили життя, яким Ти їх нагородив.
Автор: Катя Чорнописька
