Роздуми з «візитів» у зони, близькі до війни… Запрошення зазирнути в наше життя через розбиті вікна наших душ, але не для журналістів… Самі знаєте чому…
Сім’я з одинадцяти осіб жила в маленькому українському селі поблизу зони бойових дій на лівому березі України з 2014 року. Старий дерев’яний будинок самотньо стояв на узліссі, неподалік від лінії фронту. Їхній дім, скромний, але затишний, завжди був наповнений звуками сміху, розмов та ароматом домашніх страв. Батько був фермером, а мати − швачкою. Діти відвідували місцеву школу і допомагали батькам. Життя було «більш-менш хорошим», а сім’я − «більш-менш забезпеченою».
Але одного дня до їхнього села докотилися звуки війни. Розривалися бомби, лунали постріли, і сім’я зрозуміла, що треба тікати. Вони зібрали свої речі й покинули рідну домівку, не знаючи, чи повернуться коли-небудь…
Час минав… сім’я врешті-решт влаштувалася в новому житті на правому березі України… Але, попри новий (орендований, а не власний) дім і нові можливості, вони все ще тужили за звуками старого власного будинку. Вони сумували за скрипом дощок, брязкотом каструль і сковорідок, тупотом дитячих ніжок. Вони сумували за теплом і безпекою, які може дати лише рідна домівка, повна життя і людей… Тепер це все здається таким далеким, як сон, який вони колись бачили, але вже не можуть згадати. Їхній будинок стоїть покинутий…
Одного дня сім’я отримала звістку, що їхнє село тепер деокуповане і «більш-менш безпечне» для відвідування. Тож вони повернулися на батьківщину, не знаючи, що там знайдуть. Моторошна тиша вразила їх, коли вони наблизилися до свого старого будинку. Колись жваве подвір’я заросло, вікна були розбиті, а двері повисли на петлях.
Розгублена і налякана, сім’я увійшла до будинку, щоб побачити, наскільки він зруйнований і порожній… Їх зустріла моторошна тиша. Спальні, де маленькі діти ночами молилися, були зруйновані і брудні… Будинок був порожній, позбавлений життя і будь-яких ознак колишнього життя. Єдиними звуками були слабкі відгомони… звуки їхніх спогадів… Запах борщу, що доносився з кухні, дитячий сміх, що відбивався від стін… Порожнеча відчувалася як порожнеча, яку неможливо заповнити знову…
Будинок моторошно завив, коли посилився вітер ззовні. Немов дитина, будинок ніби плакав від болю через те, що його покинули… Він скрипів і стогнав не тому, що йому було боляче, а тому, що йому було самотньо. Йому не вистачало дитячого сміху, батьківських розповідей, родинної любові…
Коли сімʼя стояла, занімівши від побаченого, посивівший батько звернувся до них зі словами: “Будинки не видають звуків, коли вони повні життя і людей… тільки коли вони порожні. Пам’ятаймо про це… Ніколи не забуваймо звуки цього будинку, які колись наповнювали його стіни… візьмімо ці звуки з собою… тепер…”
За кілька днів сім’я покинула свій старий дім… Але вони знали, що куди б вони не поїхали, їхній новий дім завжди буде сповнений звуками життя, доки вони є одне в одного… як сім’я… Відвідавши свій старий дім, вони зрозуміли: справжня цінність дому полягає не в його стінах, а в людях, які у ньому жили… живуть…
В умовах війни, що триває, і втрат, вони усвідомили: справді важливими є любов і зв’язок, які вони поділяють один з одним… Хоча їхній дім зараз порожній і зруйнований, спогади і любов, які колись були в його стінах, залишаться з ними назавжди… Їхній порожній будинок став трагічним нагадуванням про життя, зруйноване війною: життя, яке ніколи не можна буде відновити таким, яким воно було… те життя можна лише пам’ятати…
Читайте також:
Дорожіть кожною миттю, українці, поки наш дім (де би він зараз не був) ще наповнений звуками життя, бо тиша може настати надто швидко і несподівано… Завжди пам’ятаймо, що узи любові та сім’ї є міцнішими за руйнацію війни…. Саме ця істина нехай підтримує нас в Україні в найтемніші часи і дає нам надію на «світле майбутнє»…
Пам’ятайте, що ваші домівки не видають звуків, коли вони сповнені життям і людьми… лише коли вони порожні… Мир вам, і я бажаю вам Тихої ночі…
