В Старому Завіті були дві форми доморядництва Божого Слова. Перша – традиційна. Мойсей залишив Закон і священники повинні були передавати його з покоління в покоління, навчаючи народ. Друга пророча. Але чи є хтось, хто сьогодні виконує в церкві ту роль, яку виконували колись пророки?
Священники не отримували Слово Боже безпосередньо від Бога, вони отримували його з передання. Їхня роль полягала в тому, щоб неушкоджено зберігати традицію. Але разом з цією традиційною формою доморядництва Слова існувала також й інша форма – пророча. І часто пророки виступали з критикою того ж священства.
Коли традиція поростала мохом та різним непотребом, коли релігійне життя скочувалось у лицемірство і формалізм, коли традиційні постулати релігії повторювались, а корупція і несправедливість без проблем собі процвітали, коли керівники народу впадали в самодурство та авторитаризм – тоді свій голос підіймали пророки. І часто це не подобалось священникам і царям. Але саме завдяки їм Слово Боже продовжувало звучати в народі.
В наш час більше немає пророків. Боже об’явлення завершилось. Воно знаходиться у Святому Письмі. І в церкві є пастирі, які покликані його зберігати і передавати наступним поколінням, подібно як це робило старозавітне священство. Але чи є хтось, хто сьогодні виконує в церкві ту роль, яку виконували колись пророки? Так! Цю роль тепер виконують богослови. Це правда, що кожен пастир повинен бути певною мірою богословом, але не кожний богослов обов’язково є пастирем.
Пастир – це той, хто несе відповідальність за непорушне збереження традиції. Саме тому найчастіше пастирі зацікавлені в тому, щоб зберегти у церкві статус кво. Це звісно не виключає творчість і критичне осмислення традиційного порядку, але пастирство – це передусім зберігання традиції. І це є факт церковного життя.
Богослов теж є церковною людиною. Він також черпає з традиції, себто з переданого в Писанні Слова, але його функція не так у тому, щоб недоторканно зберігати релігійні догми та захищати їх, як постійно їх переосмислювати та критично оцінювати стан церковного життя. Саме тому богослов – це є той, хто «не просто ретранслює традиційні постулати, а й іноді говорить з церквою, але «проти церкви» – тобто висвітлює і критично вивчає небезпечні тенденції церковного життя». (Роман Соловій) Подібно, як це робили свого часу пророки, які говорили «проти Ізраїля», але з великої любові до нього. Це вимагає неабиякої відваги. Адже хто з царів любив коли-небудь слухати критику своїх пророків?
Без пророків життя спокійніше, але якщо в церкві немає богослов’я, а є тільки захист доктрини – це доволі нездорова ситуація. Я нікому не бажав би належати до такої церкви. В ній добре себе почувають тільки її керівники та сліпі адепти. Я ж переконаний, що тим шляхом, який Христос задумав для своїх послідовників є не сліпе доктринерство, а діалектичне співіснування церковної традиції та критичного богослов’я: «Ось чому кожний книжник, навчений про Небесне Царство, подібний до господаря, який виймає зі свого скарбу нове і старе». (Мт.13:52)
N.B. Дані міркування не претендують на істину в останній інстанції. Це є просто сміливі роздуми вголос на дорозі віри.
[sc name=”futerblock” ]
