Напевно, не думав архімандрит Пересопницького монастиря, ієромонах Григорій разом із своїми однодумцями-перекладачами унікального шедевру, яким стало Пересопницьке Євангеліє, що в історії Руси-України воно відіграє і відіграватиме одну з ключових ролей в державотворенні та пробудженні духовної й національної самосвідомості. Якщо Старокиївське Реймське Євангеліє було коронаційним для французьких королів, Пересопницьке Євангеліє стало таким для українських Президентів. Адже саме йому випала почесна місія стати присягальною книгою вже не одного державця України. Та шлях до цього для нашої історичної пам’ятки не був устелений квітками троянд.
Середньовічна Русь-Україна у другій половині XVI століття переживала свої не найкращі часи. Особливо історична церква, роль якої відігравало на українських землях православ’я, в силу політичних та ідеологічних чинників польсько-литовською владою була усунута з усіх державних та політичних інституцій. Натомість її заступило католицтво, що провадило доволі нетерпиму й принизливо-неприйнятну політику щодо православних українців. Українським вищим верствам в особі князів, вельмож, купецтва, а також нижчих прошарків без визнання примату папи Римського і вищості католицької церкви, фактично нічого було робити в жодному представництві Речі Посполитої. Навіть ремісничі цехи, що були вельми поширені в державі, носили явний релігійний характер. Привілейоване становище католицтва в польській державі, що вже не соромилося себе таким власне вважати в другій половині XVI століття, диктувалося різкими релігійно-політичними подіями в Європі. Саме це століття стало реформаційно-революційним в житті не тільки окремих людей, але й цілих народів європейського континенту. Реформаційні ідеї, що проголосив Мартін Лютер у своїх 95 тезах проти індульгенцій римо-католицької церкви у 1517 році, не просто сколихнули свідомість людей, вони запалили вогонь релігійної свободи в духовному житті. Адже повернення до першоджерел християнства, чим стала Біблія для кожного народу в його рідній мові, відкрило людям очі, що кожен може мати свої стосунки з Богом без людських посередників. Вогонь релігійно-духовної свободи почав з дивовижною швидкістю ширитися в багатьох європейських країнах. Це викликало неймовірний опір з боку вищих католицьких ієрархів: від папи Римського і кардиналів до простих єпископів і священників. Реформаційний рух потрібно було спинити. Польська Річ Посполита стала добрим ґрунтом для католицької контрреформації. Проте, цілковито папською Польща стала не відразу, попри її латинство: в самій Польщі також були наявні реформаційні течії і церковні громади. Об’єднаними силами державної влади в особі королів і римо-католицької церкви вдалося витіснити з польської держави реформаційно-протестантські рухи. Через державно-адміністративні репресії, релігійні утиски, правові заборони в країні вдалося припинити зріст некатолицьких віровизнань.
Незважаючи на поступові наступи Польщі на українство, ситуація на переламі двох половин XVI століття в середньовічній Русі-Україні не нагадувала нині сучасної. Національна свідомість русів-українців не зникла. Крім певної частки української шляхти, яка залишилася вірною своїй руськості, тобто, українству, в цілому національно-свідомим був увесь народ. Опріч не покинули своєї отари й провідні пастирі українського православ’я. Події цього часу вимагали не пробудити національну свідомість, а зберегти та зміцнити її. Цій вкрай потрібній шляхетній справі мали служити і переклади Святого Письма на українську мову. Це обіймало й другу, коли б сказати, не першу найшляхетнішу мету – духовне пробудження українців: не підвищення їхньої релігійності у виконанні обрядів і приписів церкви, а саме, пошуку Бога в Євангелії спасіння. Інакше як можна і трактувати слова перекладачів Пересопницького Євангелія: «для ліпшого вирозумління люду християнського посполитого». Саме такими мотивами і могли керуватися автори цього видатного перекладу. Бо тільки через «ліпше вирозумлення» проста людина у зрозумілій для неї мові могла осягнути прості істини Євангелія і наблизитися до Бога Христа-Спасителя. Адже в цей час у Європі вже створили не один повний переклад цілої Біблії або Нового Заповіту на прості мови європейських народів: у Німеччині – Біблія Мартіна Лютера(1522 рік), Нідерландська Біблія Якова ван Лізвельта (1526 рік), перший повний текст французької Біблії Жака Лефевра з Етапля (1530 рік), Новий Заповіт Вільяма Тіндейла в Англіїї (1523 рік) та Новий Заповіт Роберта Естьєна у Франції (1550 рік) та багато інших. Це в свою чергу спонукувало людей до пошуку Бога. У такий спосіб усувалася потреба якогось земного посередника між Всевишнім і людиною в особі священника[1]. Вірянин ставав розкутим у своїх стосунках з Богом, зʼявлялася довіра Творцеві і віра в Нього. Ще віруючий міг читати й іншу духовну літературу, якої згодом в Русі-Україні намножилося чимало.
Переклад Святого Письма на прості мови народів, і, зокрема, українців зруйнував усталений погляд на сакральність двох мов, що панували тоді у церкві по обидва боки Європи: на заході – латини, на сході – церковнослов’янської . А в українському контексті – це знаменувало утвердження мови бездержавного народу в церковній сфері[2]. Бо саме в ній найчастіше відбивався світогляд українського громадянства на події життя. З іншого боку проста мова українців у перекладі Святого Письма підвищувала її авторитет в їхніх власних очах, розширювала її межі не тільки у церковній галузі, але й у інших царинах земного буття. Наявність перекладу книг Біблії українською мовою було своєрідною перепусткою до утвердження її престижу і рахування з нею з боку сусідніх народів.
На жаль, до наших днів не дійшла чимала кількість творів, схожих на Пересопницьке Євангеліє. А що вони були, в цьому немає сумнівів. Відомо ж, що за наказом московського Синоду такі книги підлягали вилученню з церковного вжитку. І після остаточного приборкання української церкви така наполеглива праця московських опричників тривала протягом всього XVIII століття[3].
Титульний аркуш Пересопницького Євангелія
На превелике щастя ця вікопомна пам’ятка нашої давнини хоча і пройшла драматичний шлях до свого остаточного осідку в своїй батьківщині, проте існувала загроза її повної втрати. Про її цікаве життя ми і поведемо мову. Тож коли з’явилося Пересопницьке Євангеліє? Допоможуть нам у цьому самі автори, перекладачі-переписувачі Євангелія. Саме вони зазначають, кому належала ініціатива появи цієї книги. Як ми вже говорили вище, наступ Польщі на українство щодо полонізації провадився безупинно, але у справі написання Пересопницької Євангелії він відіграв не першу роль. У цей час на Волині залишалися чимало руських, а також і зукраїнізованих литовських княжих родин, які ревнували про українську справу. Серед таких була і княгиня Анастасія Заславська, що походила з князівського роду Гольшанських[4]. Батько її, Юрій Іванович Гольшанський, перед тим, як став київським воєводою, вже був князем Дубровицьким та Степанським. Крім своєї доньки Анастасії, він мав ще 11 дітей. Достеменно невідома дата народження Анастасії Гольшанської (Заславської), але дослідники припускають час між 1510-1520 роками. Місце появи на світ також неясне, ймовірно поліське місце Дубровиці на березі річки Горинь. По1530 році Анастасія вийшла заміж за князя Кузьму Івановича Жеславського (Заславського.) Цей рід походив від князів Острозьких і перебувував із ними у тісних родинних зв’язках. Князівським осідком було місто Жеслав, нині Ізяслав на Хмельниччині. Напевно, що тут княгиня і проживала разом із своїм чоловіком, по смерті якого згодом замовила переклад Євангелія і дала грошей для цієї шляхетної справи, яку підтримали її дочка Ганна-Євдокія та зять Іван Федорович Чорторийський. Його родовий маєток був у місті Клевані, поряд із селом Пересопницею[5]. Не підлягає сумніву, що княгиня Заславська зрозуміла потребу мати Святі Писання на зрозумілій для народу мові. Бо тоді не стала б замовницею цього перекладу. Що її подвигло на цей крок – невідомо. Лише можемо припускати, що вона була знайома з європейськими подувами Реформації щодо перекладу Біблії на прості мови. Та попри це, вона залишилася прибічницею грецького обряду, бо її вибір стати черницею по сметрі чоловіка Кузьми Івановича у 1556 році, доводить її тверді переконання відданості українському православ’ю. В чернецтві вона отримала нове імʼя – Параскева[6]. Саме під ним вона представлена в Пересопницькому Євангелії, як замовниця.
Але тепер надійшла черга познайомитися нам і з самими авторами рукопису. Найпершим, чиє імʼя трапляється на приписах до Євангелія – ймення монаха, архімандрита Григорія. Безперечно, що фундаторка книги Анастасія Заславська і чернець Григорій були добрими знайомими. Як згадано вище, княгиня була по-справжньому релігійною людиною, а архімандрит міг бути її духівником. Можливо це і зіграло свою роль, що Анастасія Заславська присвятила своє подальше життя чернецтву. Тож маючи такого надійного душпастиря, княгиня і замовила архімандриту переклад Євангелія. Сам чернець був людиною побожною. Крім цієї важливої чесноти, архімандрит Григорій був талановитим і високоосвіченним чоловіком. Засвідчує це його ставлення до дорученої справи, в якій він виявив себе як доброго знавця стародавніх мов – івриту, давньогрецької та старослов’янської, а також сучасних – української, польської та чеської.[7] Він належав до тієї когорти своєрідних українських масоретів, переписувачів Божого Слова, які вважали для себе великою честю й привілеєм перекладати Святе Письмо на зрозумілу українцям мову: «зане не любил злата и сребра тлеющих, але імел любов и прилежаніє к божественному писанію, о котороє просил Господа Бога». [8]
Був гідним і свого наставника у цій святій праці й писар Михайло, який ретельно переписував перекладені тексти. З того, що він сам пише про себе: «Разумь вь тия дні моутень, яко вода в рекоу», можна довідатись, що писець був молодою, скромною й самокритичною людиною. А це немаловажно для такої святої справи. Він розумів свою недосконалість й обмеженість, свої вади. У письмі Михайло досяг неабиякої вправності і майстерності, багато років навчаючись цьому мистецтву від батька, учнем якого себе називає.[9]
Розповідь про Пересопницьке Євангеліє була б неповною, коли б ми забули сказати кілька слів про оздоблювача чи ілюстратора цього раритету. На думку деяких дослідників ним міг бути художник Волинського воєводи князя Олександра Чорторийського Антон Дяк. Він жив разом із своїм паном у його родовому замку в Літовежі. Напевно, що такий поважний пан не відмовляв собі мати, як на ті часи, свого мистця[10]. Інші вчені називають автором мініятюр Пересопницького Євангелія видатного іконописця другої половини XVI ст. Федуска зі Самбора.[11] І хто б цим обдарованим майстром не був, але вправність талановитої руки художника каже сама за себе, що ця людина любила від щирої душі свою справу й присвятила її Богові. Український художник зумів написати чотири окремі мініатюри євангелістів, яких читач може побачити на початку текстів кожного з Євангелій. Талановитий маляр в цьому творі майстерно поєднав «західноєвропейську та місцеву мистецькі традиції.Плетінчаста та рослинна орнаментика рукопису, зберігаючи певну єдність з мистецтвом Відродження, має яскраво виражений характер українського книжкового мистецтва, тісно пов’язаного зі східнослов’янськими традиціями. Тож не даремно сучасні мистецтвознавці називають Пересопницьке Євангеліє перлиною українського книжкового мистецтва XVI ст.»[12]
Покінчили справу перекладу Євангелія у 1561 році. Про це пише писар Михайло. Тож, “всі зуполна виписаниї книги чотирьох Євангелистов виложениї із язика болгарського на мову руськую, читачу милий” були готові до вжитку для «люду посполитого».[13]
Дослідники та й прості люди задаються питанням: «Чому так відбувається, що чимало історичних творів людства канули в небуття, а ті, що маємо сьогодні й досі в полі нашої уваги, й особливо – Біблія?» Але ми знаємо напевно, що Боже Слово бережене Самим Всевишнім, як написано: «Трава засихає, а квітка зів’яне, Слово ж нашого Бога повіки стоятиме». Тому то, пройшовши крізь вогонь й горнило випробувань Святе Письмо залишається ніколи і ніким непереможеним. Так було, є і буде! Тому то й у кожному народі Бог зберіг Своє Слово в перекладі на їхні рідні мови в тій необхідній кількості, яка потрібна для спасіння душі людини й самозбереження їх як нації та їхньої ідентичності. Через це Боже Слово промовляє: «Нехай кожен лишається в такому стані, в якому був покликаний…Ви дорого куплені – тож не ставайте рабами людей! Браття, кожен із вас, в якім стані був покликаний, хай у тім перед Богом лишається.» «Як багато, наприклад, різних мов є на світі – і жодна із них не без значення!» (1 Коринтянам 7:20,23-24;14:10) Все має вагу в очах Всевишнього.
Маючи таку відповідь з Божого Слова нам легше зрозуміти й долю Пересопницького Євангелія. Але чи почули прості українці Слово Боже своєю рідною мовою і як склалося майбутнє цієї історичної пам’ятки? Всесвітньо знанний український мовознавець, дослідник і перекладач Святого Письма на українську мову Іван Огієнко († митрополит Іларіон) зазначає, що, «на жаль тільки, ані один із цих перекладів[14], з невідомої нам причини, видрукуваний не був і український народ не мав змоги читати Святе Письмо рідною мовою. Ці переклади, остаючись рукописами, широкого мовного впливу на маси не мали. Це був тяжкий удар і для християнізації нашого народу, і для розвою нашої літературної мови!»[15] Єдиними читальниками цих раритетів були самі перекладачі, та ті поодинокі привілеянти, хто мав певну дотичність до них. Щодо Самого Пересоницницького Євангелія, то одними з перших, а фактично, і останніми протягом 70 років такий привілей мали хіба що ченці Пересопницького монастиря, де воно зберігалося трохи більше понад 70 років після свого написання. Згодом, по укладенні Берестестейської Унії 1596 року Пересопницький монастир стає уніатським (греко-католицьким), а з часом життя в ньому й зовсім занепадає – обитель опустіла. Князь Миколай Чорторийський просить польського короля Сигизмунда ІІІ передати монастирське майно та земельні угіддя на користь влаштованої ним у Клевані єзуїтської колегії. Король задовольняє прохання князя й від 22 червня 1630 року видає грамоту, якою Пересопницький греко-католицький монастир передають у вічне володіння єзуїтам-католикам. Тож і українське Євангеліє почало вже жити своїм життям в єзуїтській шкільній бібліотеці.[16] Чи торкалися його руки та очі наступних його читачів, можна тільки здогадуватися. Та Боже провидіння попровадило справу так, що по 18 роках Пересопницьке Євангеліє опиняється на Наддніпрящині в Гетьмансько-козацькій державі. Дослідники реконструювали приблизний шлях рукопису на козацькі землі. Подаю виїмку із розвідки Миколи Федоришина «Пересопницьке Євангеліє як феномен духовної культури українців». «Гетьман Богдан Хмельницький, турбуючись про зміцнення органів влади та обороноздатності на теренах Волині, направив сюди наказного полковника Герасима Яцкевича, сина луцького священника. Центром повстанців було місто Звягель (суч. м. Новоград Волинський Житомирської області). Новосформована козача сотня під орудою звягельського кушніра Михайла Тиші вирушила у похід на захід. Сотня легко здобула містечко Клевань і замок, бо на той час там не було військової залоги. Пограбоване майно єзуїтів помандрувало до Звягеля. Книги на латині мало цікавили повстанців, але православну святиню не можна було не помітити. Цілком вірогідно, Михайло Тиша забрав його і передав у звягельський замок Герасиму Яцкевичу як трофей. Син православного священника Герасим Яцкевич знав справжню ціну цьому рукопису [9, с.167]..
У 1649 році під тиском польського війська козаки залишили Звягель. Герасим Яцкевич згодом стає дипломатом. Їздив з дипломатичною місією до Варшави та Москви, брав участь у підготовці відомої переяславської угоди, залучивши до цієї роботи і білоцерківського отамана Степана Мазепу – батька майбутнього гетьмана Івана Мазепи. Хід подальших подій дозволяє стверджувати, що Пересопницьке Євангеліє було подароване ним сім’ї Степана та Марії Мазепи. Розглянемо причини за якими Пересопницьке Євангеліє могла потрапити до Вознесенського Печерського дівочого монастиря у Києві.
- Дружина Герасима Яцкевича Олена була католичка. Книга написана «схизматською» мовою не пасувала для двору такої пані.
- Герасим Яцкевич був членом Луцького Хрестовоздвиженського братства. Марина Мазепа після смерті свого чоловіка Степана Мазепи у 1665 році прийняла чернецтво та ім’я Марії-Магдалени. У 1666 році вона стала членом Луцького Хрестовоздвиженського братства. Хоча до Луцька не мала жодного відношення. Тут очевидний вплив Г. Яцкевича.
- Родина Марії Магдалени належала до шляхти, що мала звичай давати добру освіту не лише синам, а й донькам. Дослідники вважають, що освіту, як на той час, Магдалена мала добру. Про це свідчать, зокрема, її вишуканий почерк, характер письма й підпис. Один із його зразків можна знайти в музеї В.В.Тарновського: «Maryia Magdalena Mazepina monasterov panienskich Ihumenia Peczarskiego Kiiovskiego i Hlichowskiego». Марина Мазепина відома була в громадських колах як справжня ревнителька Вітчизни й православної церкви.
- У 1686 році бачимо Марію Магдалену вже ігуменею дівочого Печерського Вознесенського монастиря, але коли саме це сталося – невідомо. Монастир заснований на початку XVII ст. архімандритом Києво-Печерського монастиря Єлисеєм Плетенецьким. Він був розміщений напроти Троїцької надбрамної церкви. У цьому монастирі постригалися дівчата зі знатних родин. Очолити такий монастир могла лише освічена, інтелігентна, шляхетського походження жінка, твердих релігійних переконань. Такою була Марія Магдалена Мазепина.
- На відкриття новозбудованого у Переяславі Свято-Вознесенського собору зробили подарунки обоє – мати і син: Ігуменя Марія-Магдалена подарувала золотом шиту єпатрахіль, а гетьман України Іван Мазепа – Пересопницьке Євангіє з дарчим написом. Цілком очевидно, що вибір подарунку для сина-гетьмана зробила його мати. Це свідчить про те, що Пересопницьке Євангеліє перебувало на той час у дівочому Печерському Вознесенському монастиру.
Отже, гетьман Іван Мазепа 17 квітня 1701 року вручив Пересопницьке Євангеліє настоятелю Переяславського кафедрального собору. На нижньому березі арк. 2-7 рукопису гетьман залишив вкладний запис: «Сіє Євангеліє прислано і дано єст от ясновельможного єго милости пана Іоана Мазепи, Войск його царського пресвітлого величества Запорозьких, обох сторон Дніпра гетмана і славного чина Святого апостола Андрея кавалера, до престола Переяславского єпископського, который от его ктиторской милости создан, отновлен и драгоцінными утвари церковнимы украшен, при преосвященном єпископі Захарії Корниловичі. Року 1701, априля 17 дня.»[17]
Та все ж Пересопницьке Євангеліє, попри всі обмеження та остаточного знищення українського автономного життя, встигло послужити своєму народу з церковної катедри. Фактично майже століття його використовували під час Богослужб у Переяславському катедральному соборі. Й лише 1799 року рукопис перестає виконувати свою церковну роль: він опиняється в бібліотеці Переяславської духовної семінарії. Чи траплялось воно на очі семінаристам – малоймовірно, бо на той час Україна, як і українська православна церква, настільки були вже під московським ярмом, що й сама мова не могла вже лунати з церковних амвонів, а що вже й казати про мову навчання. Та не судилося нашій пам’ятці покриватися бібліотечними порохами. Завдяки корінному переяславцю, синові ректора семінарії Андрієві Козачковському відомому українському археографу, філологу-славісту й педагогові Осипові Бодянському пощастило не тільки доторкнутися до цієї визначної пам’ятки, але й звістити про її існування цілий науковий світ. Вже наступного року у «Журнале Міністерства народнї освіти» він публікує «Донесення п. Міністру народної освіти магістра Московського університету Осипа Бодянського з Праги от 23 березня 1838 г.» Це повідомлення стала першою згадкою про визначну українську пам’ятку, яка згодом приверне до неї увагу багатьох науковців. А ось як сам науковець відгукнувся про пам’ятку свого народу: «Друге завдовжки з лишком 1/2 аршини, оправлено в дошки, обиті малиновим оксамитом, з яких уціліла лише одна перша; писане найкрасивішим великим уставом, вельми добрими чорнилами: всіх аркушів у нім 482. Це Євангеліє важливе, по-перше, як єдина пам’ятка перекладу чотирьох Благовістей на Південно-Руську (Малоросійську, Українську. Русинську) мову. До цього часу ми не знали, що Малоруси (в ширшому розумінні), маючи разом із іншими Слов’янами Писання давньослов’янською, церковнокнижною мовою, давно вже намагалися перекласти його, для ліпшого зрозуміння та сприйняття, на свою живу, розмовну, загальнонародну мову. …Мова цього Євангелія – чисто Південно-Руська, переважно Русинська, якою розмовляють у колишній Червенній (Червленій, Червоній), нині Галицькій Русі, з малою домішкою церковнокнижних слів, від яких перекладач не мав сили зректися, перекладаючи зі спорідненого говору, вважаючи їх більш відповідними значущості самого предмету, більш виразними і ніби вже освяченими…». На час написання цього документу Україна вже не мала своєї автономії, а перебувала в неволі під Москвою. І тому таке донесення, а фактично звіт про виконану працю в такій подачі, було внутрішнє прагнення науковця, бодай на такому рівні не стільки для московського міністра освіти, а для широкої громадськости донести й відстояти право українців на переклад богослужбових книг на свою рідну мову. Треба віддати належне Осипу Бодняському, що він не побоявся стверджувати, що українська мова – це самостійна мова, якою розмовляють і нині. Він засвідчив, що українці вже не ждали, коли до них хтось принесе Боже Слово в їх рідній мові: вони самі взяли ініціативу у свої руки, засукали рукави і перекладали його на свою рідну мову. І що цей процес має свою тривалу історію.
Прикметно, що подає Осип Бодянський у своєму звіті. В своїх відсилачах науковець нотує одну цікаву річ: перекладачі Пересопницького Євангелія в своєму перекладі використовують слово україна на означення землі, місцевості, області, країни, а також поле: «Звідси видно, що називання нинішньої Малоросії Україною, Вкраїною, Украйною (у = в і навпаки як у Хорватській, Словенській та інших мовах) є вельми стародавнім, що відповідає слову Поляни, його синоніму. Нащадки Київських Полян замінили успадковане ними від своїх предків ім’я Поляни схожим за значенням словом Україна, Українці, можливо й тому вже, щоб у такий спосіб відрізнити себе від Поляків-Ляхів, Поляків, за якими воно залишилося назавжди, витиснувши попередню родову назву Лях, Ляхи(вживане Південними Русами про Поляків тільки в лайливому поганому сенсі…) …Київські поляни взяли собі синонім цього імені Українці, Україна, на яке натрапляємо вже по 1187 році: «По ньому ж (Володимиру Глібовичу) Україна багато потужила» (Київський літопис). Тут під Українцями, мається вся Київська область, а з часом ця назва перейшла і на всю Малоросію». Цей факт вельми значущий хоча б тому, що науковець зазначає, що саме так, а не інакше нащадки стародавніх русів почали називати себе українцями, а свою землю – Україною. На доказ того, що самоідентифікація русів, русичів, русинів з новим етнонімом українці припадає на досить давній період української історії, Осип Бодянський навів посилання на Київський літопис, щоб таким чином заперечити намагання московських ідеологів накинути українцям не властиву для них назву малорос, а їхній край Малоросія. І хоч він уживає назву Малоросія, але це більш вимушено, під силою політичних обставин, але не з доброї волі.[18]
Чому саме перекладачі використали термін україна в своєму перекладі пояснює український вчений, видатний юрист, історик та дипломат Сергій Шелухін: «В напису зазначено, що переклад зроблено з язика болгарського на мову руску», що в ті часи означало: з мови церковнословянської на мову українську. В перекладі пояснено, що його зроблено „для ліпшого вирозумлення люду християнсько го посполитого», себто: люду простого, не книжного, невченого. Це вказує, що перекладчик старався слова оригіналу перекладати на слова простонародні українські, зрозумілі кожному селянинові. Тому він i замінив у перекладі книжні земельні терміни українським народним терміном „україна“, замість «страна», «земля», «область» і тому інше, чим показав, що «україна » означає те саме, що «страна», «земля», «область».[19] Тобто, знічев’я архімандрит Григорій та писар Михайло не могли цього зробити, бо вже на той час це слово мало свою вагу, і перекладачі були свідомо того, що слово «україна для них не було порожнім терміном. Простеживо це на низці прикладів:
«И переехали до украины Гадаринськои, которая єсть з другои стороны напротив Галилеи» (Луки 8:26)
«Тогды тым, которыи бы били в земли жидовской, нехай утекають на горы, а которыи в середині его (Іерусалиму) – нехай выидуть, а которыи на украинах – нехай до него не входять.» (Луки 21:21-22)
«И пошло тое слово аж по всей Иудеи о нем и по всих украинах.» (Луки 7:17)
«И вышла о немь повєсть по всей украини.» (Луки 4:14)
«И ходиль по всей украини Іорданской проповедуючи крещеніє.» (Луки 3:3)
«И плынул до украинь долманутьскых.» (Марка 8:10)
«Вышоль з Галилеи и пришоль в украины иудейскыя по онуи стороні Іордана» (Марка 10:1).
Навіть побіжний погляд на текст засвідчує, що питома вага української лексики рясніє чи не у кожному реченні, переплітаючись із церковнослов’янською мовою. «Простежимо лише за вибірковим рядом суто українських слів, взятих, скажімо, з Євангелія від Луки: аби, аж поки, але, бо, болячка, будувати, ворог, врядник, глек, година, громадити, дах, докучати, досить, жадати, забороняти, засоромитися, копа, криниця, лічба, мовити, мусимо, надто, нехай, ніколи, отож, пекло, позичати, помста, рута, рядно, сором, стежка, стодола, торба, тиждень, челядь, чинити, шкода. Це — лише частина взятих з Євангелія слів, які не властиві, скажімо, мові російській.»[20]За словами дослідників пам’ятки, більше до церковнослов’янського масиву тяжіють перші два Євангелія – Матвія та Марка, а від Луки та Івана – до простонародної мови. Мова цієї книги дуже наближена до простої народної, лише з певним домішком церковнослов’янських і польських слів. Прикметно, що чимало в ній вжито лемківських говорів, що наштовхує науковців на висновок, що перекладачі були з Лемківщини.[21] Сьогодні ми б сказали, що це був своєрідний суржик, і ми б не помилилися. Але треба брати до уваги, що Пересопницьке Євангеліє – це був почин на ниві звернення до джерел простої мови українців у церковному житті. А укладачи цієї безцінної реліквії були піонерами і водночас революціонерами, якщо можна так висловитися. Євангелія Спасіння ставала мовно доступною широким масам української людності.[22]
Пересопницьке Євангеліє досліджували чимало видатних українських та іноземних науковців. Крім Осипа Бодянського та Олександра Грузинського сторінки українського рукопису вивчав учений-україніст Павло Житецький, який 1874 року підготував реферат про Пересопницьке Євангеліє і прочитав його на III Археологічному з’їзді. Пізніше він опублікував його, додавши повний текст Євангелія від Луки та уривки інших євангелістів. Цей текст потім використовували більшість дослідників в історії української мови. У тексті Пересопницького Євангелія велика кількість тлумачень слів, зроблених живою староукраїнською мовою, і з цього погляду воно становить великий інтерес для лінгвістів. На початку XX століття воно стало джерелом для «Словника історичної української мови» під редакцією Є. К. Тимченка, який містив тлумачення понад 10 тисяч слів. В сучасній Україні все своє життя дослідженню української памятки присвятила мовознавець Інна Чепіга, яка видала понад 20 наукових праць. І зараз інтерес до нього не зменшується, і, як видно, буде притягати дедалі більше й більше дослідників.
Пересопницьке Євангеліє – це чи не єдина книга, якої торкнулися руки чолових людей Української історії. Як воно духовно впливало на них – нам невідомо. Більше про нього відгукуються з погляду мистецько-естетичного та культурно-історичного. І всі вони не залишались байдужими до цієї пам’ятки. Про це свідчить сама доля реліквії. Ознайомитися з нею, потримати її в руках і зробити з цього приводу замітки випало на долю й українському генію, будителю нації, поету Тарасові Шевченку. А випала йому така нагода завдяки дорученню Київської археографічної комісії, коли він вдруге відвідав свою Батьківщину 1845 року. І тут знову відіграв свою роль відомий нам Андрій Козачковський, який свого часу ознайомив із українською пам’яткою Осипа Бодянського. «У Козачковського Шевченко пробув до двох тижнів. За цей час поет познайомився з містом, його околицями, змалював Покровську, Михайлівську церкви, Вознесенський собор та інші пам’ятки. Далі, у вересні-жовтні, Кобзар побував на своїй малій батьківщині — на Канівщині, а також у Миргороді, Лубнах та інших місцях центральної України.[23] І звісно, що не міг Андрій Козачковський не ознайомити свого друга й приятеля, як свого часу він це зробив і Йосипу Бодянсьому, із запасниками семінарської бібліотеки. В своїх археографічних нотатках з цього приводу Тарас Шевченко залишив запис: «В скромній семінарській бібліотеці зберігається два Євангелія, писані на пергамені витонченими слов’янськими літерами, чорнилом и кіноваром – с пречудовими барвистими малюнками на золоті. Перше написане в 7053 році… Друге Євангеліє, також на пергамені, вишуканіше и розкішніше за перше, написане малороссійским наріччям 1556 года, с надписом на берегах перших аркушів…» Вельми цікаве спостереження науковця Пертра Кралюка з цього приводу, яке не можу не навести: «Письменник передусім вказав на естетичну цінність пам’ятки, на те, що вона зроблена мистецьки, естетично витончено і є «розкішною». Дійсно, естетична вартість пам’ятки надзвичайно висока. Друге, на що звернув увагу Шевченко, це те, що пам’ятка написана «малоросійським наріччям», тобто українською мовою. Як відомо, Пересопницьке Євангеліє було одним із перших пам’яток офіційної книжності, написаних цією мовою. Правда, не весь текст Євангелія був перекладений українською. Принаймні перше Євангеліє, Євангеліє від Матвія, було близьким до старослов’янської основи. Інші ж Євангелія, особливо від Луки, наближалися до мови народної. Певно, Шевченко не випадково зауважив, що Євангеліє писане «малоросийским наречием». Він, попри деякі нюанси, був прихильником широкого використання розмовної української мови, піднесення її на рівень елітарний. Так, Кобзар навіть засуджував Григорія Сковороду за те, що той не писав свої твори цією мовою. Тому для Шевченка Пересопницьке Євангеліє як пам’ятка української писемності становило велику цінність… По-своєму символічно, що свою офіційну роботу в Київській археографічній комісії Шевченко фактично почав з вивчення Пересопницького Євангелія. І хоча дослідження ним цієї пам’ятки не було вичерпним, все-таки поет зумів звернути увагу на її важливі моменти.»[24]
Вир сліпого часу знов підхоплює українську пам’ятку, і після 63 річного перебування у Переяславській семінарії вона опиняється у Полтаві, куди переводять сам навчальний заклад з усією його книгозбірнею. Причиною такої зміни місця перебування стало утворення Полтавської єпархії, на чолі якої став архиєпископ Полтавський та Переяславський Йоан (Петін). За сприяння саме цього архієрея український рукопис із семінарської бібліотеки було вилучено за розпорядженням міністра народної освіти і обер-прокурора Найсвятішого Синоду графа Дмитра Толстого.[25] Останній її бачив, коли був у Полтаві 1873, і доповів про цікаву пам’ятку московському імператору Олександру II, який наказав її привезти. Тоді ж Євангеліє стало власністю великого князя Петра Георгієвича, принца Ольденбурзького. [26] Так українська реліквія опинилася на чужині не в ріднх для неї руках і під пильним московським оком.
Та не судилося нашій пам’ятці братися порохами у московських приватних кабінетах столичних вельмож. По смерті Петра Георгієвича, принца Ольденбурзького в 1881 році українська святиня повернулася на рідну землю до своїх рідних пенатів – до тієї ж Полтавської семінарської бібліотеки. Сталася ця подія 1887 року. Українські науковці по різному переказують історію повернення рукопису на батьківщину. Одні стверджують, що це невідомо, яким чином наша пам’ятка опинилася в Україні, інші наводять такі дані, що за сприяння вдови покійного принца Ольденбургзького герцогині Терези Ольденбурської у 1887 році повернулася знову до бібліотеки Полтавської духовної семінарії. [27]Але тут вкралась напевно помилка: Микола Федоришин та Петро Кралюк разом наводять відсилачі на працю Олександра Грузинського: «Пересопницкое Евангелие как памятник искусства эпохи Возрождения в Южной России в ХVІ в. / А.С. Грузинский // Искуство. – К.,1910. – № 1. – 53, де науковець пише, цитую мовою оригіналу: «Лишь после кончины великаго князя († 1881) при содействии его Августейшей супруги – оно было возвращено в библиотеку Полтавской духовной семинарии, где оно и хранится в настоящее время». На жаль, шановний Олександер Грузинський не наводить імені вдови. Але, заглянувши до Вікіпедії російської версії, ми надибуємо на такий цікавий факт: Терезія Вільгельміна Фредерика Ізабела Шарлотта Насауська, а саме вона і була дружиною згадного царського вельможі, померла 8 грудня 1871 року в Празі. Тобто, вона фізично не могла сприяти поверненню української пам’ятки на батьківщину. Тож хто міг дійсно допомогти нашій святині повернутися до рідної домівки. Відомо, що Петро Георгієвич, принц Ольденбурзький від своєї дружини мав 8 дітей. Серед них була тільки одна старша дочка, яка пов’язала своє життя з Україною. Це була Олександра Петрівна, дружина великого князя та третього сина московського імператора Миколи І – Миколи Миколайовича. З історії її життя відомо, що саме вона, бувши невиліковно хворою людиною, прикутою до інвалідного візка, 1881 року із Санкт-Петербургу переїхала до Києва. Ця подія припала саме на час смерті її батька. Все її життя було присвячено благодійництву і допомозі жіноцтву. Тому ймовірно, що своєрідний акт доброчинства – повернення української святині на батьківщину могла виявити саме вона. Вірогідно, що нею керували дійсно філантропічні мотиви і щодо Пересопницького Євангелія. І також не малозначуща деталь, хоч вона і сповідувала православне віровизнання, але при народжені була лютеранкою.[28] Можливо лютеранське виховання в дитячі роки сприяло повазі до Біблії, адже лютерани цінують Слово Боже і ставлять його на перше місце над усіма людськими приписами. Ймовірно, що почуття духовного обов’язку та історичної справедливости і спонукали її вчинити акт доброчинства. Не виключено, що Олександра Петрівна через когось могла повернути українську реліквію до книгозбірні Полтавської духовної семінарії.
Карколомні й інколи незбагненні повороти долі Пересопницького Євангелія можна пояснити тільки одним аргументом, що за цим стояло Боже Провидіння. Звісно, можна висунути інший аргумент: чому тоді до нас не дійшла решта, не менш значущих пам’яток перекладу Слова Божого на українську мову? Чому Бог за них не потурбувався? Як на мене, то в нашому випадку спрацював Божий закон збереження Свого Слова, як, наприклад, і зі збереженням Кумранських рукописів. Хоча чимало єврейських та християнських списків і копій також загинуло у вирі війн, переслідувань з боку римських імператорів, а то й просто з причини елементарного людського невігластва. Можна також розцінювати цей випадок, як турботу Бога за наш народ, бо саме Пересопницька Євангелія була на той час максимально наближена до простої мови українців. Адже Бог ніколи не затемнює Свою раду і дає пізнати Себе просто і доступно. І так Він чинить щодо всіх народів, бо в кожного з них були свої Пересопницькі Євангелія, і, навіть, повністю перекладені Біблії. Українці продовжили торувати цей шлях, що розпочався в інших народів Європи ще раніше.
Тож 1887 року наша славна памятка знову повернулася не тільки до України, але й туди, звідки її забрали. 54 роки зберігатиметься Пересопницьке Євангеліє на полтавській землі: 1915 року Полтавська єпархія подарує українську реліквію Полтаському історико-краєзнавчому музею. Через 2 роки переживе зникнення однієї московської імперії та появу іншої, пройде крізь лихоліття московсько-більшовицької окупації 20-30 років, боротьбу атеїстів із вірою в Бога, поки знову безжальним вітром історії не буде підхоплена, щоб опинитися під час радянсько-німецької війни знову на чужині, аж у Башкирії в Уфі, куди евакуюють фонди музею. Та й тут Боже провидіння попіклується про майбутню долю української пам’ятки. Проте не обійшлося без детективних пригод. Перед наступом німців на Полтаву на всі етнографічні, народознавчі, церковні речі складали спеціяльні списки, але в них якимось дивом не опинилося Пересопницького Євангелія. Тривалий час думали, що воно загинуло в пожежах війни. Та раптом сталося чудо: «Виявилося, що під час зборів у евакуацію тодішній завгосп музею Маркіян Опанасович Браїлко поклав книжку до ящика вже в останній момент, коли почали забивати кришку. Тому до списків її внести не встигли. Коли по війни евакуйовані цінності повернулися в Україну, Євангеліє опинилося у Києво-Печерській лаврі. Звідти його передали до Національної бібліотеки України.»[29] Ось так, через мало кому відомого завгоспа музею українська пам’ятка була збережена. Хто цей скромний служитель і поціновувач культури?
Можливо, наша святиня і канула б у лєту, і вважали б, що вона згоріла у Полтаві під час війни, коли б не потрапила на очі, невідомому нині, співробітникові архіву Києво-Печерської Лаври, де ніхто й не підозрював про цінність книги. Але він, у свою чергу, звернувся до книгознавця й історика літератури, професора Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР Сергія Івановича Маслова, щоб той розпізнав якусь рукописну книгу, що була схована серед мотлоху в невеличкій скринці: чиїсь добрі руки врятували цей безцінний скарб. Професор не йняв віри: він знову тримав у руках Пересопницьке Євангеліє, що бачив його передвоєнного 1940 року, перебуваючи у Полтаві в краєзнавчому музеї. Завдяки зусиллям Сергія Івановича Маслова, 24 грудня 1948 року пам’ятка була передана на вічне зберігання у фонди Національної бібліотеки України імені В. Вернадського (нині — Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені Володимира Вернадського), де й пробуває нині.[30] Нарешті, закінчилася така тривала подорож нашої святині до своєї рідної домівки – Руси-України, де вона була перекладена. Без перебільшення можна сказати, що Пересопницьке Євангеліє дійсно відіграло епохальну роль у відродженні духовного й національно-культурного життя українців.
А щоб, як писав Тарас Шевченко, не полягла наша слава, вже в незалежній Україні зусиллями наукових, церковних та громадських інституцій тільки з 2001 по 2010 рік було здійснено двічі факсимільне видання української рукописної святині. Першим, хто долучився до цього, став Інститут української мови Національної академії наук України. Українські мовознавці видали цей твір із словопокажчиками та дослідженнями. Працювали над виходом у світ цієї української реліквії четверо науковців-лінгвістів: Олексій Онищенко, Інна Чепіга, Любов Дубровіна та Людмила Гнатенко. Загальний наклад першого факсимільного видання пам’ятки становив 500 примірників.
Друге відтворення факсимільного друку Пересопницького Євангелія сталося восени 2007 року. Під патронатом Української православної церкви (Московського патріархату), видавничий дім «АДЕФ-Україна» випустив у світ українську памятку накладом — 1000 примірників. Ось що про це пише Єпископ Переяслав-Хмельницький Олександр, секретар Предстоятеля УПЦ:
«Нове життя настало для пам’ятки восени 2007 року, коли з благословення Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Володимира Київська Митрополія разом з НАН України започаткувала масштабний видавничий проект з відтворення ПЄ. Однак, проект УПЦ не зводився лише до факсимільного відтворення ПЄ, але й включив до себе реставрацію оригіналу, пошкодженого грибком, видання наукових розвідок про історію Євангелія, проведення наукових конференцій та презентацій унікального видання в Україні та закордоном. Аби зберегти раритетність видання Пересопницького Євангелія його вирішено видати обмеженим накладом – усього 1000 примірників. З благословення Блаженнішого Митрополит Володимира унікальне видання передається в дар Предстоятелям та чільним ієрархам Православних Церков, вітчизняним музейним, науковим та освітнім установам, міжнародним науковим та дипломатичним установам. Частина накладу передається церковним меценатам, які сприяють будівництву Кафедрального Собору Української Православної Церкви у столиці України.
З благословення Блаженнішого Митрополита Володимира видавничі роботи здійснювалися УПЦ спільно з видавничим домом «АДЕФ-Україна». НАН України передала видавництву слайди 964 сторінок Пересопницького Євангелія. Однак, оскільки товщина оригіналу книги – 13 сантиметрів, під час сканування відбулося викривлення зображення. Тому видавцям довелося прикласти надзусиль, аби виправити неточності та підготувати до друку ідеально рівні сторінки. Видавці поставили за мету відтворити книгу, дотримуючись розмірів та особливостей оригіналу. «Нашим завданням, – зазначала директор видавництва «АДЕФ-Україна» Алла Істоміна, – донести до читачів цієї книги дух століть, які нагромадила в собі ця книга. А, отже, відтворити Пересопницьке Євангеліє таким чином, щоби книга максимально відповідала оригіналові”. Одним із найскладніших підготовчих етапів став вибір паперу. Зупинилися на варіанті, що за якістю й тактильними властивостями повністю відповідає пергаменту. Кожен аркуш було надруковано повнокольоровим друком. Наступним етапом роботи стало виготовлення обкладинки. За довгі роки існування Євангеліє мало декілька варіантів оправи, до нас дійшли лише залишки останньої – із зеленого оксамиту.
Однак, видавці вирішили відворити початкову оправу, тобто видати Пересопницьке Євангеліє у тисненому шкіряному окладі, який оздоблено металевими медальйонами.
20 січня 2008 року, у друкарському цеху Видавничого дому «АДЕФ-Україна», що міститься у м. Бучі Київської області, за участі Предстоятеля Української Православної Церкви відбулася урочиста церемонія, присвячена друку першого аркушу факсимільного видання Пересопницького Євангелія.»[31]
Повторні друки української пам’ятки тривали і далі. Так, 9 листопада 2010 року в День української писемності та мови, на виробничому комплексі видавничого дому «АДЕФ-Україна» (міста Буча в Київській області) в урочистій обстановці надрукували 1-й аркуш видання «Пересопницьке Євангеліє. Витоки та сьогодення» (загальний обсяг — понад 1800 сторінок; наклад — 200 примірників). У книзі художньо поєднані зменшені зображення оригінальних текстів, доповнені транслітерацією та сучасною українською мовою.[32] Остаточно видання побачило світ 28 травня 2011року. В рамках міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал» відбулася презентація видання «Пересопницьке Євангеліє. Витоки і сьогодення» – перекладу Пересопницького Євангелія на сучасну українську мову, виданого видавничим домом «АДЕФ-Україна».
На цьому і поставити б крапку та й перейти до іншої сторінки нашої оповісті, але шановний читачу, ти багато чого упустив, коли б не дізнався, як і чому стародавня українська памятка стала присягальною книгою Президентів України. Фактично, в неї розпочався новий етап життя. Як же все це відбулося?
Після проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року українці мали обрати Президента. Ним став Леонід Кравчук. Вперше в історії державності України 5 грудня 1991 року мала відбутися церемонія інавгурації новообраного Президента. Як перший Президент України присягнув на Пересопницькому Євангелії розповідають самі ініціатори цієї доволі цікавої та урочистої вже традиції – український письменник Роман Лубківський та колишній директор інституту української літератури НАН України Микола Жулинський. Їхні нижче подані інтерв’ю вже стали частиною новітньої української історії. Тому будуть цікаві для всіх поціновувачів нашої минувшини.
«Зустрітися з лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка, поетом Романом Лубківським випало на Рівненщині, в краю, який є батьківщиною Пересопницького Євангелія. А оскільки Лубківський був причетний до того, що саме ця пам’ятка української культури стала символом державної незалежності України, священною книгою, на якій складають присягу українські президенти, то розмова якось сама собою точилася довкола цієї теми.
– Романе Мар’яновичу, ви були у1991 році ініціатором прийняття присяги Президентом України на Пересопницькому Євангелії. Як прийшла така ідея?
– Здається, сама історія підводила до тієї великої події різними шляхами. І нас, депутатів Верховної Ради, і представників влади – тих людей, які тоді переходили з однієї політичної ситуації в іншу.
Мені було відомо, що у багатьох країнах вже є усталені норми – президенти приймають присягу, кладучи руку на священну книгу – Біблію. Як же діяти нам?
Перший варіант у мене був такий: взяти для цього Остромирове Євангеліє. Чому? Тому, що це одна з найвидатніших пам’яток старослов’янського письменства, вважається найдавнішою книгою Русі, і вона була створена у столиці, в Києві. Але складається вона лише з окремих листків! Хоч цінність їх величезна, проте вони не творять образу книги. З іншого боку, я також бачив у цій ролі й Острозьку Біблію, хоча вона в той час (до перекладу), не мала такого резонансу.[33] Я в цих роздумах випадково на вулиці зустрів академіка Миколу Жулинського. І розповів йому про свою ідею. Тоді також у цьому ряду назвав і Пересопницьке Євангеліє, хоча воно, мені здавалося, трішки віддалене від тих головних книг. А Микола Григорович сказав: “Я б підтримав би думку стосовно Пересопницького Євангелія, тому що нинішнє село Пересопниця, яке в часи Київської Русі було столицею великого удільного князівства, розташоване недалеко від батьківщини Президента Леоніда Кравчука – села Великий Житин того ж Рівненського району”. Я знав, що Леонід Кравчук із Рівненщини, але деталі, названі Жулинським, мені були невідомі. У продовження розмови Микола Жулинський додав: “Між іншим, я недавно надрукував статтю в одній із центральних газет про Пересопницьке Євангеліє”. Після цього, я, зважуючи “за” і “проти”, подумав, що, можливо, таке зближення понять, як Пересопницьке Євангеліє і батьківщина Президента Леоніда Кравчука може зіграти з певних міркувань і негативну роль: Леоніда Макаровича недолюблювали деякі “демократи”, а ще більше – недавні колеги-партократи. Та вирішив іти, як мовиться, напряму: будь, що буде… Я зі своєю пропозицією підійшов до Дмитра Павличка – на той час голови комісії Верховної Ради із закордонних справ, у якій я працював. Він же тоді очолював і групу, що вела підготовку до інавгурації президента. А Дмитро Васильович із властивим йому темпераментом почав доводити, що найголовніше вже зроблено – у Верховній Раді на місці ідола-Леніна встановлено наш український національний прапор. Але згодом, після моїх аргументів став прихильником ідеї, і запитав: “Як це зробити?” Я відповів, що свого часу директор бібліотеки імені В. Вернадського пан Іван Онищенко висловлювався, що хотів би, аби цю книгу побачили у світі, звернули на неї увагу, бо вона є унікальною. Того ж таки дня я запитав у директора, чи реально все це – взяти в бібліотеці Пересопницьке Євангеліє, а потім внести у зал Верховної Ради для того, щоби президент під час складання присяги поклав на книгу свою долоню. Іван Онищенко відповів ствердно. Тому я вирішив повідомити про ідею особисто новообраному першому Президентові. Приходжу в сесійний зал Верховної Ради і бачу, як Леонід Макарович готується до інавгурації. Я спостерігаю: він жестикулює, тобто входить у роль, як людина, котра серйозно поставилася до майбутньої події, у якій буде ключовою фігурою. Я підійшов і розповів про свій задум. Кравчук сказав, що не заперечує, але сам вирішити цього не може і попросив піти на пораду до першого заступника голови Верховної Ради Івана Плюща. По дорозі до мене випадково долучився депутат Іван Заєць, який, дізнавшись, з якого приводу йду до Івана Степановича, побажав бути свідком розмови. Іван Плющ сприйняв пропозицію іронічно… Але я йому сказав, що може дізнатися про книгу зі статті в “Урядовому кур’єрі”. Зрештою він погодився і… відіслав до Леоніда Кравчука, аби передати, що заступник голови парламенту підтримує думку Лубківського. Що я й зробив.
– І…
– Президент погодився. Я тоді ще не знав, що ця книга має велику історію, і що до неї має стосунок гетьман Іван Мазепа. Якби це стало відомо комуністам із більшості, так званої групи 239, то вони не дозволили б на такій книзі складати присягу президента. Наступні дії: за допомогою працівників канцелярії вдалося переконати робітників, аби вони поставили спеціального столика біля трибуни, на який мали б покласти Пересопницьке Євангеліє. Далі телефоную Івану Онищенку, домовляємося. За декілька годин до інавгурації книгу привезли, вийняли із футляра, поклали на столику біля трибуни. Це було величезне диво! Депутати, котрі перебували ближче до трибуни, кинулися подивитися на книгу, почали перегортати сторінки. Директор бібліотеки сприймав це боляче, він закликав обережно торкати сторінки – для такої справи годилося б одягнути рукавички… Десь працівники канцелярії знайшли дерев’яний валик і поклали його між сторінок, зафіксувавши один з мальовничих розворотів. До інавгурації книга була в кабінеті Леоніда Кравчука. Але документ, який, так би мовити, регулював таке перебування, стосувався особисто мене: я 5 грудня 1991 року дав розписку Іванові Онищенку, що отримав від нього в тимчасове користування на 4 години Пересопницьке Євангеліє, зобов’язуюся зберігати книгу і відповідаю за це. Один примірник такого документа Онищенко залишив собі, другий передав мені. Перед інавгурацією я попросив у секретаріаті Верховної Ради, щоб знайшли місце в залі для Онищенка, аби він спостерігав за процесом прийняття присяги і пильнував поглядом книгу… І ось Леонід Макарович починає виголошувати присягу. Одночасно його рука стала наближатися до того столика, на якому було Пересопницьке Євангеліє – воно лежало трішки збоку. У мене таке враження, що його рука досить близько підсунулася до книги, але він не поклав на неї свою долоню. А, можливо, я не все зміг побачити (ця деталь мене турбує й понині). І після цього настала урочиста мить – уперше прозвучав гімн України (у музичному виконанні). Потім була коротка перерва між засіданнями Верховної Ради. Після перерви підходжу до Івана Онищенка і бачу: він схвильований – стоїть розгублений і говорить, що зникло Пересопницьке Євангеліє! Я йому: “Я ж вас просив дивитися!” Відповідає, що на мить відвернувся, а коли глянув на місце, де воно лежало, його там уже не було… Почалася тривога. Ми йдемо на пошуки, добилися до приймальні голови Верховної Ради – я як депутат аргументував, чому мені потрібно сюди. Виявилося, що працівниці канцелярії забрали книгу і заховали, а самі вийшли попити кави… Нарешті книга лягла у бібліотечний футляр. Іван Онищенко передав мені другий примірник розписки, котрий я зберігаю й понині. Разом із першим… Ось так почався і новий етап життя Пересопницького Євангелія. Книга запрацювала. І вже під час наступної інавгурації Леонід Кучма подолав психологічний бар’єр і поклав руку на Пересопницьке Євангеліє. Коли прийшов третій Президент, то сталася така дивна річ. Професор Ігор Юхновський вирішив привести його до присяги на Біблії. Комусь, певно, довелося довго й аргументовано переконувати, що цього не слід робити, бо ж маємо вже узвичаєний прекрасний атрибут процесу присяги. Зрештою, все ж урочиста церемонія відбулася за участі саме Пересопницького Євангелія.
– Чому ж немає досі державного рішення, яке б узаконило акт прийняття Президентом України присяги саме на цій книзі?
– Це, звісно, державний недогляд. Адже ж є вже традиція, вона міцно склалася, утвердилася. Книга зі статусу видатної рукописної пам’ятки українського народу перейшла у статус важливого державного символу. А такими є Державний Прапор і Державний Гімн. Вона стала причетною до долі конкретної людини, а водночас і всього народу. Саме Пересопницьке Євангеліє є феноменом історичним, який працював і в минулому, і тепер, працює на майбутнє.»[34]
«У перших числах грудня 1991 року, ввечері, — розповів Микола Григорович,— мені зателефонував народний депутат України, поет Роман Лубківський і схвильованим голосом запитав: “Миколо! Що Ви порадите? Леонід Кравчук має п’ятого грудня присягати як Президент України! І що, на брежнєвській Конституції буде це робити? Як бути?”. Я тоді порадив взяти у Центральній науковій бібліотеці Академії наук України одну із найбільших святинь нашого народу — Пересопницьке Євангеліє. Народні депутати України, поети Роман Лубківський і Дмитро Павличко привезли цю видатну пам’ятку української культури та історії до Верховної Ради України, і на ній Президент України, вперше в історії України, всенародно обраний 1 грудня 1991 року, присягнув на вірність українському народові.
– На чому грунтувалася ваша порада?
– Відомий атеїст, недавній високий компартійний функціонер не міг присягати, як, скажімо, президенти США, на родинній Біблії, та й невідомо, чи зберігалася в родині Леоніда Кравчука така сімейна реліквія. Я вважав, що певною мірою було б символічним, якби саме на Пересопницькому Євангелії присягали українські президенти, бо ця українська першокнига засвідчувала поривання нашого народу читати Святе Письмо рідною мовою. Те, що зробили пересопницький архімандрит Григорій і переписувач книг Михайло Васильович із Сенока, можна назвати духовним подвигом. Саме ці двоє мужніх, духовно сильних людей протягом п’яти років і кількох днів (1556-1561 рр.) й творили живою мовою, максимально наближеною до розмовної української мови XVI століття, цю рукописну, майстерно орнаментовану рослинними, передусім, формами книгу. Треба підкреслити, що тогочасна Україна була органічною частиною Європи, реформаторські настрої і процеси захоплювали багатьох культурних діячів Волині, Галичини, Центральної України, і коли Мартін Лютер переклав Біблію німецькою народною мовою, Франціск Скорина — білоруською, то, очевидно, і в Україні замірилися головну частину Нового Завіту — Святе Письмо – дати своєму народові його рідною мовою.[35]
Щоб Пересопницьке Євангеліє продовжило своє життя, його ретельно зберігають і тільки раз у п’ять років, як присягальну книгу використовують в Українському парламенті в офіційному церемоніалі приведення до присяги Президента України.
Більше про українську Біблію:
Ось така цікава, драматична й водночас оптимістична доля нашої пам’ятки. Досліджуючи її історію,мені здається, що і сама доля нашої України схожа на Пересопницьке Євангеліє. Ніби Сам Бог промовляє до нас , українців: «Якщо збережете живу віру в Мене, так і Я вас збережу, як зберіг Своє Слово у вашій рідній українській мові». І перед тим, як ми перегорнемо останню сторінку нашої оповісті про Пересопницьке Євангеліє, зазначу, що воно надихнуло у майбутньому не одного українського перекладача взятися за перо, щоб знову пройти шляхом своїх попередників. До цієї когорти українських масоретів наша історія закарбувала видатні імена, хто переклав Святе Письмо частково чи повністю на українську мову: Пантелеймона Куліша, Івана Левицького, Івана Пулюя, Івана Огієнка (митрополит Іларіон), Івана Хоменка Рафаїла Турконяка та багатьох інших.
[otw_shortcode_sidebars sidebar_id=”blog-left-sidebar”][/otw_shortcode_sidebars]
[1] Григорій Савчук Дещо про історичні обставини створення Пересопницького Євангелія [„ Вісник НТШ”, число 47].
[2] Федоришин М. Пересопницьке Євангеліє як феномен духовної культури українців /Федоришин // Українська мова та культура в сучасному гуманітарному часопросторі : збірник матеріалів Всеукраїнської науково-практичної інтернет-конференції. – Ірпінь: Національний університет ДПС України, 2014. – С. 217-226.
[3] Федоришин М. Пересопницьке Євангеліє як феномен духовної культури українців /
[4] «Про саму княгиню Жеславську маємо доволі скупі відомості. Походила вона з роду Гольшанських, протопластом яких був відомий литовський князів Гедиміновичів. Щоправда, Гольшанські, живучи на українському та білоруському Поліссі, прийняли місцеві звичаї, належали до сповідників православ’я й тим самим мали причетність до руської (українсько-білоруської) культури того часу. [Євангеліє княгині Жеславської Петро Кралюк Українська національна святиня: історія, зміст, загадки. Газета «День» 29 серпня 2011 рік]
[5] Там таки.
[6] Федоришин М. Пересопницьке Євангеліє як феномен духовної культури українців /Федоришин // Українська мова та культура в сучасному гуманітарному часопросторі : збірник матеріалів Всеукраїнської науково-практичної інтернет-конференції. – Ірпінь: Національний університет ДПС України, 2014. – С. 217-226.
[7] Федоришин М. Пересопницьке Євангеліє як феномен духовної культури українців /Федоришин // Українська мова та культура в сучасному гуманітарному часопросторі : збірник матеріалів Всеукраїнської науково-практичної інтернет-конференції. – Ірпінь: Національний університет ДПС України, 2014. – С. 217-226.
[7] Там таки
[8] Євангеліє княгині Жеславської Петро Кралюк, проректор НУ “Острозька академія” Сайт газети «День», Україна інкогніто.
[9]Федоришин М. Пересопницьке Євангеліє як феномен духовної культури українців /Федоришин // Українська мова та культура в сучасному гуманітарному часопросторі : збірник матеріалів Всеукраїнської науково-практичної інтернет-конференції. – Ірпінь: Національний університет ДПС України, 2014. – С. 217-226.
[10] Пересопницьке Євангеліє – перлина української духовності [прот. Ігор Швець,кандидат богословських наук, Ректор Волинської Духовної семінарії Пересопницьке Євангеліє в історії Української Православної Церкви і українського народу (до 450-річчя духовно-національної святині). Збірник матеріалів міжнародної науково-практичної конференції присвяченої 450-річчюПересопницької Євангелії.]
[11] Григорій Савчук „Вісник НТШ”, число 47 [Скоп Л. А. Майстер мініатюр Пересопницького Євангелія…]
[12] Пересопницьке Євангеліє – перлина української духовності [прот. Ігор Швець,кандидат богословських наук, Ректор Волинської Духовної семінарії Пересопницьке Євангеліє в історії Української Православної Церкви і українського народу (до 450-річчя духовно-національної святині). Збірник матеріалів міжнародної науково-практичної конференції присвяченої 450-річчюПересопницької Євангелії.]
[13] Там таки.
[14] Маються на увазі Пересопницьке Євангеліє 1556-1561рр., Євангелія Житомирська 1571 р., Новий Заповіт Негалевського 1581 р., Крехівський Апостол
[15] Іван Огієнко (митрополит Іларіон) Як Святе Письмо ставало українським / Упоряд., авт. Передмови та коментарів М.С.Тимошик, – К.: Наша культура і наука, 2018, стор.301
[16] Федоришин М. Пересопницьке Євангеліє як феномен духовної культури українців /Федоришин // Українська мова та культура в сучасному гуманітарному часопросторі : збірник матеріалів Всеукраїнської науково-практичної інтернет-конференції. – Ірпінь: Національний університет ДПС України, 2014. – С. 217-226.
[17] Федоришин М. Пересопницьке Євангеліє як феномен духовної культури українців /Федоришин // Українська мова та культура в сучасному гуманітарному часопросторі : збірник матеріалів Всеукраїнської науково-практичної інтернет-конференції. – Ірпінь: Національний університет ДПС України, 2014. – С. 217-226.
[18] На той час діяв указ Петра І про заборону вживати назву Русь щодо України, і заміна її на Малоросію, а Московщину було перейменовано на Росію. Про це свідчить красномовний документ, розпорядження Олександра Меншикова московському послу в Копенгагені від 1713 року: «Во всех курантах печатают государство наше Московским, а не Российским, и того ради извольте у себя сие престеречь, чтоб печатали Российским, о чем и к прочим ко всем Дворам писано». Baсиль Iванишин, Яpoслaв Pадевич-Bинницький Мова і нація.Tези пpo мiсцe i poль мoви в національному відродженні Укpаїни. Bидання чeтвеpте, дoпoвненe Дpoгoбич «Відродження» 1994.
[19] Сергій Шелухін Україна – назва нашої землі з найдавніших часів, Прага, 1938 р., стор. 120
[20] Микола Тимошик Історія видавничої справи Науково-видавничий центр «Наша культура і наука, К., 2007, стор.94
[21] «У Пересопницькому Євангелії помітні деякі лемківські впливи. Так, говорячи про складність роботи над книгою, Михайло Василієвич писав: ««Бил бо мой разум в тия дни мутен, яко води в реку приходящіи із гор і яко плониі билини от вітров колеблеми». Звісно, таке не могла написати людина, яка народилася й виросла на Волині чи Поділлі. Мутні води, що приходять із гір у ріку, – це суто «гірський», карпатський образ. А як відомо, Лемківщина є гористою місцевістю, частиною Карпат. Також у мові Пересопницького Євангелія зустрічаються елементи лемківського діалекту. Важко сказати, чи їх вніс Михайло Василієвич, чи це зробив архимандрит Григорій, котрий, можливо, теж походив із Лемківщини.» Євангеліє княгині Жеславської Петро Кралюк, проректор НУ “Острозька академія”, Газета «День», «Україна інкогніто».
[22] Нині московські науковці ніби і не заперечують українську належність і за мовою, і за місцем написання пам’ятки, але треба ж сформулювати свою незаперечність так, щоб у московського читача Вікіпедії не було жодних сумнівів, що Пересопницьке Євангеліє це не зовсім переклад на українську мову, а це тільки українці так уважають. Подаю мовою оригіналу: «Пересо́пницкое Ева́нгелие — рукописный памятник искусства XVI века, написанный на одном из вариантов западнорусского языка. Украинскими учёными считается первым переводом Евангелия на украинский язык.» Западнорусский язик – це яка мова? Хіба тільки українські вчені так думають, що це був переклад на українську мову? Але правильні відповіді на ці запитання годі й шукати у головах цих московських учених. Автор
[23] Петро Кралюк. Геній знайомиться зі святинею (Шевченко й Пересопницьке Євангеліє). Сайт: Релігія в Україні.
[24] Там таки.
[25] Сам Дмитро Толстой засвідчив себе затятим українофобом і брав пізніше безпосередню участь в підготовці Емського указу 1876 року про заборону української мови. А 1884 року видав додаткове розпорядження про нагляд над українськими театральними трупами й українофілами. Дмитро Андрійович Толстой. Вікіпедія, українська версія.
[26] Енциклопедія Історія України К.,«Наукова думка». Т.8, стор.138-139
[27] Федоришин М. Пересопницьке Євангеліє як феномен духовної культури українців/Федоришин // Українська мова та культура в сучасному гуманітарному часопросторі : збірник матеріалів Всеукраїнської науково-практичної інтернет-конференції. – Ірпінь: Національний університет ДПС України, 2014. – С. 217-226. Також див.: Євангеліє княгині Жеславської Петро Кралюк, проректор НУ “Острозька академія” Сайт газети «День», Україна інкогніто.
[28] Мойсеєнко В.О., Шостка І.П., Тарченко Н.В. – Національний медичний університет імені О.О. Богомольця, м. Київ, Україна Велика княгиня Олександра Пертівна Романова: сторінки життя і благодійництва на території України (частина І) Практикуючий лікар, №4, 2015, стор. 74-79.
[29] Козельська Г. Пересопницьке Євангеліє, на якому складають присягу президенти України, вивезене під час Великої Вітчизняної війни із полтавського краєзнавчого музею // Вечірня Полтава. – 26.05.05, № 21. – C. 8.
[30] Там таки.
[31] Єпископ Переяслав-Хмельницький Олександр, секретар Предстоятеля УПЦ Пересопницьке Євангеліє (1556-1561) та проект з його відтворення під патронатом УПЦ як засіб утвердження міжнародного іміджу України // Офіційний веб-сайт Української православної церкви
[32] Сайт міста Буча
[33] (Острозька Біблія вийшла в перекладі українською мовою Рафаїлом Турконяком у 2006 році, за що він удостоєний Національної премії України імені Тараса Шевченка, – журналіст, автор інтерв’ю Віктор Мазаний.)
[34] Пересопницьке Євангеліє після інавгурації Кравчука зникло із зали. Інтерв’ю 11.10.2015 Сайт Укрінформ. Віктор Мазаний. Рівне.
[35] Інтерв’ю взяв Володимир Данилюк..Сайт Волинь
