Хрест – це жах. Хрест – це безумство. Хрест – це скандал. Хрест – це кричуща аморальність. Хрест – це ляпас по нашому культурному обличчю. Чесний погляд на хрест не може не зачіпати нашу гордість та самолюбство. Хрест викриває нашу ницість, боягузтво та зрадливість.
Російський художник ХІХ ст. Микола Ге намагався зобразити моральну проблему хреста у своїх картинах. Він писав про це так: «Я стрясу всі їхні мізки стражданням Христа… Я змушу їх ридати, а не розчулюватися…» І це тільки моральна сторона розп’яття. А якщо говорити про його релігійну суть, тоді треба визнати, що хрест – це найбільша безбожність у світі й найбільша поразка Бога в історії. Хрест – це пекло на землі. Хрест – це кроваве місиво. Хрест – це жах. В ньому немає ніякої романтики й естетики. Це гидотне видовище від якого не може не знудити. Але тільки воно здатне нас пробудити й вирвати з нашого облещення.
«Писати вірші після Освенціму – це варварство» – сказав колись німецький філософ єврейського походження Теодор Адорно. Якщо його слова є справедливими щодо Холокосту, то куди більше вони є справедливими щодо розп’яття Христа. Хтось із цього приводу сказав, що якщо після Освенціму не писати вірші, то це означатиме, що переміг Освенцім. І здається, саме це мав на увазі Адорно. Не щоб не писати вірші взагалі, а щоб не писати їх так як раніше. Щоб любити життя не так, як ми любили його до Холокосту, а по-новому. Щоб споживати хліб не так, як ми його споживали до Голодомору. Щоб відноситись до Бога не так, як ми відносились до Нього до розп’яття.
Хрест – це найбільший жах, але саме серед цього жаху найбільше сяє слава Його благодаті. Хрест – це найбільша дурість, але через неї найбільше проявляється Божа мудрість. Хрест – це найбільша безбожність, але в ній найбільше відкривається Божа присутність. Хрест – це найбільша аморальність, але через неї найбільше показує себе Божа любов. Хрест – це поразка, але в ній є найбільша Божа перемога.
[sc name=”futerblock” ]
