Проза

Запізнився

Андрій, як завжди, поспішав…

«І чому того часу так не вистачає? – думав чоловік. – От і сьогодні змушений був трохи затриматися на роботі, у коледжі. Через це тепер запізнююся на заняття зі своїми студентами-вечірниками.

Так він їх називає. Вони теж після роботи поспішають на заняття Біблійного інституту, де Андрій їм викладає курс вивчення Слова Божого.

Чоловік з нетерпінням поглядав на годинник. Та тролейбус, як на зло, їхав повільно, часто зупинявся: то йому штанги злітали, і водій, неквапом надівши рукавиці, йшов їх поправляти, а то ще чомусь. Хвилини на годиннику навпаки швидко пролітали одна за одною. Андрій у душі вже почав трохи нервувати. Тож коли тролейбус нарешті зупинився на потрібній зупинці, чоловік поспіхом вистрибнув із нього.

Перетнувши вулицю, Андрій підбігцем попрямував між будинками. Завернувши за ріг магазину, він зауважив, що хтось до нього звертається. За інерцією ступивши ще два-три кроки, Андрій повернув голову на голос. Під стіною з простягнутою рукою стояв чоловік похилого віку. В Андрія навіть промайнула думка: не гай часу, пройди мимо. Такі випадки останнім часом стали звичними. Та якби не та рука. Не можна проходити байдуже повз простягнуту до тебе руку! Андрій зупинився. Глянув на чоловіка. Той стояв з непокритою головою. Сиве волосся стирчало у різні боки. Мабуть, давно не бачило ні мила, ні гребінця. Одягнений він був у зім’ятий костюм невизначеного кольору і таку ж сорочку. Обличчя у прохача було одутле, жовто-зелене. Під бездумними сльозливими очима висіли темно-сині мішки. Ніс, який, напевне, раніше підкреслював інтелігентність чоловіка, тепер говорив про велике духовне падіння, демонструючи явні ознаки любителя спиртного.

– Подайте пару копійок! Я зранку ще нічого не їв, – перервав захриплим голосом Андрієві спостереження чоловік і нетерпляче простяг до нього тремтячу руку з капелюхом.

«Мабуть, випиває і то добряче», – подумав Андрій і, не стримавшись, сказав:

– Не дам! Ви їх однаково проп’єте!

– Ні-ні, пане! Я вже зав’язав! Покинув, – заквапився незнайомець.

– Добре! Я вам дам більше, ніж кілька копійок, куплю вам хліба. Згода?

– Згода, – мить помовчавши, сказав чоловік і спантеличено поглянув на Андрія.

Той швиденько пішов до магазину.

За кілька хвилин він вже вийшов звідти з буханцем білого запашного хліба.

– Ось! Візьміть. Господь нас вчить не обминати руку прохача. Але Бог може дати вам більше, ніж я, більше, ніж варта ця хлібина. Він може знову повернути вас до життя. Через деякий час ви вже не будете просити, а будете давати іншим. Вам хочеться зазнати таких змін?

Чоловік переминався з ноги на ногу й мовчав.

– Ну гаразд! – перервав свою тираду Андрій. – А ви маєте Євангеліє? – запитав.

– Було колись. Та хтось узяв почитати й не повернув, – відповів чоловік.

– А ви хочете його мати?

– Хочу, – не довго думаючи, сказав і зазирнув довірливо Андрієві в очі.

– Добре. Я зараз дуже поспішаю. Але якщо ви скажете мені свою адресу, то завтра чи післязавтра ввечері я прийду до вас і принесу вам Євангеліє. Домовились? От тоді ми зможемо поговорити про все.

– Домовились! – відказав новий Андріїв знайомий.

– А тепер, будь ласка, розкажіть мені, де ви живете.

Чоловік, назвавшись Павлом, розтлумачив Андрієві, як потрапити до його помешкання. Поспіхом попрощавшись із чоловіком, Андрій побіг далі. На заняття він явно запізнювався.

Наступного дня, збираючись на роботу, Андрій поклав у портфель «Новий заповіт». «Шкода, що я тоді чомусь не мав його з собою. Та, може, це й на краще: зайду до Павла, розповім йому про Бога. Розповім, що Господь любить і його, що Він хоче аби Павло теж був спасенний», – думав Андрій.

З цими думками чоловік поїхав на роботу. Цей день для нього видався не менш напруженим, ніж попередній. Тож коли він повернувся додому, був уже пізній вечір. Викладаючи з портфелю різну літературу, щоб підготуватись до завтрашніх лекцій, Андрій помітив між книжками Євангеліє, яке поклав зранку до портфеля. Сумління докоряло чоловікові:

«Чому не відніс за призначенням?».

Андрій присів на стілець. Йому стало незатишно, незручно від того, що так заметушився і забув про свою обіцянку. Не вагаючись, знову поклав книжку в синій палітурці у портфель. Може, завтра вдасться знайти час аби забігти до Павла.

Але наступні дні були сповнені роботою, турботами і клопотами.

«Що це таке? Чому того часу мені так не вистачає? – думав Андрій. – Два тижні пролетіло, як один день, а я ще так багато не встиг зробити».

Як ось, перекладаючи папери в портфелі, чоловік помітив сині палітурки Євангелія. Євангеліє… Євангеліє для Павла…

«Ай-я-яй! Що в мене за голова! Я ж обіцяв, що зайду до нього і принесу книжку».

Андрій гарячково почав шукати адресу Павла. Він чомусь так розхвилювався, що у нього аж руки почали тремтіти.

«Де ж вона? Де ж вона?.. Невже загубив? Не може бути?.. Ні, ні, є! Є, ось вона! – Я аж спітнів, – радісно сказав сам до себе. – Добре, що знайшов… Потрібно обов’язково занести книжку. Нехай читає й рятує душу…».

Він поглянув на годинник.

«Пізно… Сьогодні вже надто пізно. Однак завтра неділя, отож, після зібрання зразу ж зайду до Павла. Не піду обідати, а розшукаю його», – розмірковував, стомлено вмощуючись на відпочинок.

Цього разу Андрій відклав усе і нарешті знайшов час відвідати Павла. Після зібрання відразу пішов до нього. Його будинок не довелось довго шукати, місто не таке вже й велике, майже кожен куточок знайомий.

Андрій піднявся сходами на третій поверх. Ось і потрібна йому квартира. Натиснув на кнопку дзвінка. Почекав і ще раз подзвонив.

За дверима почулось човгання.

«Добре, що застав удома», – подумав Андрій. У нього наче гора з плечей звалилася.

Двері відчинилися. На порозі стояла літня жінка.

– Вам кого?

– Павла. Він тут живе?

– Не живе, – жінка чомусь опустила очі, а потім і голову.

«Обманув, обманув, – розчаровано подумав Андрій, – цього слід було чекати, а я ще й переживав за нього».

Андрій повернувся, щоб піти геть.

– А що ви хотіли від Павла? – почувся за плечима голос жінки.

Андрій повернувся і глянув у її насторожені очі.

– Я обіцяв йому Євангеліє принести. Він сказав мені, що живе за цією адресою.

– Я ж вам сказала, що не живе, – видихнула жінка. Трохи помовчавши, додала зовсім тихо: – Вже не живе. Помер…

– Помер? – спитав розгублено Андрій, знімаючи шапку. – Як помер? Я ж з ним два тижні тому розмовляв!

– То було два тижні тому. Але для тих, хто так багато п’є, як Павло, це великий термін. Така людина може померти будь-якої хвилини. Та й ніхто за ним не пильнував. Жив самотою, без родини. Правда, казали сусіди, що в останні дні чекав на когось… Можливо, то він вас виглядав?

Андрія аж пересмикнуло. Ці слова, наче обухом, боляче вдарили по голові. Світ закрутився йому перед очима, і він вхопився за стіну.

– Вам погано? – почув здалеку голос жінки.

– Погано… Дуже погано, – відказав Андрій побілілими губами, кутики яких зрадливо затремтіли.

– Може, вам води винести?

– Ні, дякую. Я піду.

І він поволі пішов. Плечі йому опустилися. Голова схилилася на груди…

Андрій йшов сходами униз, тримаючи під пахвою шапку і притискаючи до грудей Євангеліє. По його щоках текли сльози й скапували на синю палітурку Книги, що вже не могла допомогти покійному Павлові. А все тому, що він, Андрій, своєчасно не виконав обіцянку. Чоловік йшов тротуаром, не помічаючи перехожих, що здивовано озиралися на нього. Світ перед ним застилали сльози розкаяння, які безперестанку котилися з очей.

Читайте також:

«Прости мене, Боже, – думав Андрій, – прости за Павла, прости за Євангеліє, яке мав би він отримати, але не отримав з моєї вини. Як шкода мені, Господи. Як я каюсь в тому, що не знайшов часу для свого ближнього…. Так, він мене обманув, бо сказав, що покинув пити, а насправді й далі продовжував це робити… Але ж це хвороба. Це залежність, якої важко позбутися без Божої допомоги. Я мав би не забувати про це… Однак адресу Павло дав свою. Не обманув. Він, напевне, чекав, на ту допомогу, яку я мав би подати йому… А я? Я не знайшов для нього часу… Господи, як тяжко я завинив перед Тобою. Прости мені… Це урок для мене. Дуже серйозний урок. Я мушу, я зобов’язаний розповісти цю історію іншим аби подібне не відбулося з моїми братами та сестрами, які несуть благу вістку людям… Щоб вони не повторили мою помилку, щоб не повторили… Щоб не відкладали на потім те, що треба робити сьогодні, зараз… Щоб завжди знаходили час для спілкування з людьми аби розповісти їм про Голгофську жертву Ісуса Христа… Щоб не запізнювалися, як запізнився я».

Андрій вийшов за кафедру. Сьогодні, як і кожної неділі, він проповідуватиме Слово Боже. Завжди говорив тихо, лагідно. Слова його торкалися душ слухачів, та сьогодні, коли заговорив, голос його болісно затремтів:

– Якось, поспішаючи на заняття до Біблійного інституту, я почув, що до мене хтось звертається. Повернувшись, я побачив простягнену до мене руку…

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Микола Мучинський

Письменник і автор оповідань, які публікуються в журналах та збірках. У 2018 р. вийшла авторська книга «Слід».

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Дивіться також
Close
Back to top button