Це був його останній день удома, ввечері він має бути в лікарні. Начебто нічого страшного, почало турбувати серце, треба трохи підлікуватися – і все буде гаразд. Так йому сказали лікарі.
Сьогодні такий гарний день, весна, так хочеться жити. Земля навіть тут, на БАМі, почала потихеньку прокидатися від зими. Леоніду шістдесят сім років, і приїхав він на Північ за доволі романтичних обставин. Річ у тім, що колись у нього була дружина і двоє дітей. Жив він тоді в одному місті, в Дніпропетровській області. У свої сорок сім років він, як вважав сам, досяг усього, чого хотів. Побудував будинок, посадив багато дерев і виховав двох синів. Потім – став майстром своєї справи. Він був зварювальником шостого розряду й викладав на курсах з підготовки зварювальників при вагоноремонтному заводі. Леонід дуже пишався цим. Життя його текло розмірено й одноманітно. Це як трамвай їде по рейках – щодня один і той самий маршрут, одні й ті ж зупинки, обід і вечеря за розкладом.
Здавалося, що так триватиме завжди. Але він помилявся. Одного разу до класу увійшла маленька витончена білява жінка. На вигляд їй було років тридцять. Її блакитні очі були немов два озера. Хотілося дивитись і дивитись, не відриваючись. Льоня втратив здатність говорити, побачивши це диво. «І це крихітне створіння хоче вчитися на зварювальника?» – подумав він. Почалися заняття, теорії було багато, і Ольга, так звали новеньку, із завзяттям усе занотовувала в зошиті. Ці курси були прискореними, усього три місяці, і потім місяць практики.
Щодня Леонід входив до класу й шукав очима Ольгу. Він увесь час чекав, що вона не витримає й відмовиться від бажання стати зварювальником. Така професія, погодьтеся, більше підходить чоловікові, ніж жінці. Але Ольга благополучно склала іспит, і Леонід попросився бути її керівником практики. Йому здавалося, що він знав її завжди, що це саме вона снилася йому уві сні. Було таке враження, що все його життя до їхньої зустрічі – не його життя.
Він жив із дружиною. Він жив із дружиною просто тому, що вона дружина, мати його дітей. Навіть якщо дружина від’їжджала на ціле літо до батьків, Леонід не нудьгував, і не колотилося серце при зустрічі. А зараз він засинав і не міг дочекатися ранку, йому не вистачало Ольжиних блакитних очей, її заливчастого сміху, її білявої голівки.
Усе, що переповнювало його тепер, було таким новим і таким приємним. Він уперше в житті по-справжньому відчув кохання, і йому було все одно, скільки йому років. Це як перший раз стрибати з парашутом. Коли летиш у небі, вільний, як птах, а під ногами цілий світ, з його війнами, землетрусами, повенями. А ти так далеко від усього, і ти щасливий, незважаючи ні на що.
Ользі було тридцять чотири роки, вона в шлюбі, і в неї двоє дітей-підлітків. Чоловік її займав високу посаду в місті. Він усіляко протестував, щоб Ольга взагалі працювала. Але вона наполягла на своєму рішенні. Леонід розумів, що в нього немає жодних шансів, але ж серцю не накажеш. У процесі практики вони з Ольгою ставали дедалі ближчими й ближчими. Чоловік Ольги часто був відсутній удома, і вони довго гуляли містом й говорили, говорили…
Одного разу на заводі сталася біда: прорвало трубу в одному з цехів, треба було терміново заварити її. Труба знаходилася високо, під самою стелею, і Ольга визвалася зробити цю роботу. Леонід був в іншому цеху. Ольгу підняли під саму стелю, але, щоб заварити, потрібний стик, необхідно за щось триматися. Ольга вхопилась за якийсь гак у стіні, почала зварювання, і раптом гак випадає зі шматком штукатурки, і Ольга летить униз. Люди, що працювали в цеху, обімліли. Підлога була бетонна, та й висота пристойна. Але, на щастя, все обійшлося. Ольга залишилася живою.
Я вже не знаю, як щодо геніальності, але Леонідові було сорок сім, а Ользі тридцять чотири роки, коли вони закреслили своє минуле й почали життя з чистого аркуша. Леонід узяв лише особисті речі, Ольгу з її двома дітьми й поїхав на БАМ. Він був щасливий, як хлопча. Він іще не знав, що попереду на нього чекає жахлива неприязнь дорослих дітей, ревнощі й величезний хвіст неприємностей з минулого життя, яких він ніколи не зможе позбутися. А поки що він кохав і його кохали і він мріяв про життя повне кохання. Вони обоє працювали зварювальниками на базі «Будкомплект».
Діти виросли й розлетілися. Леонід старів, сивів, лисів. А Ольга чомусь, чим старше, тим красивішою ставала. Ось тільки за двадцять років спільного життя Ольга розучилася сміятися. Вона боялася дивитися по сторонах: раптом хтось посміхнеться їй і, не приведи Боже, вона відповість йому. Вдома її чекав такий скандал! Сцени ревнощів ставали нестерпними. І ось зараз Леонід відчував, що він іде назавжди. Він сидить у кухні й чекає. Нарешті вона прийшла. «Льоню, тобі вже пора, напевно», – тихо сказала, заходячи до кухні, Ольга. Краще б вона цього не говорила. Він злісно вимовив: «Що, не дочекаєшся, коли я піду?» Очі його були злі, погляд важкий. У такий момент Ользі завжди хотілося сховатися. Леонід підійшов до неї впритул і прокричав просто в обличчя:
– Помирати йду. Що? Не дочекаєшся?
– Ну що ти, Льоню, адже я тебе кохаю й завжди кохала. Тебе підлікують, і все буде добре, – притискаючись до стіни, говорила Ольга.
Більше про кохання:
Леонід ударив її по обличчю, потім штовхнув до холодильника. Ольга дуже забилася головою. Він гарячково збирав речі. Грюкнули вхідні двері. Ольга сиділа на кухні на підлозі. Усе боліло, жити не хотілося. Заради цієї людини вона колись кинула все, довгих двадцять років жила його життям, його проблемами, забуваючи про себе й дітей. Він ревнував її навіть до них. Дочці було чотирнадцять років, а синові дванадцять, і вони жили поруч увесь час, але це було як у дитячому будинку: нагодовані, одягнені – і гаразд. Ця людина була як вампір, забирала всю її без останку.
І зараз за все – ось така вдячність! Ольга плакала, біль і образа переповнювали серце. На ранок Леоніда не стало. Він знищив сам себе ревнощами. На похороні Ольга мовчала, думаючи про щось своє. Її діти не приїхали на похорон вітчима. Вони не могли пробачити цій людині, що він назавжди відібрав у них матір. Зате приїхали двоє його синів. Вони стояли трохи віддалік від усіх, насупившись, і з презирством дивилися на Ольгу. Адже для них вона була тією жінкою, яка колись забрала з сім’ї батька. Відразу після похорону його сини зажадали розділу майна.
І, згідно з рішенням суду, все було поділене: автомобіль, будинок, побудований в Україні, килими, меблі. Ольга рада була віддати все, аби тільки не бачити цих дорослих хлопців, які ненавидять її. Зараз Ользі шістдесят дев’ять років, живе вона в Україні й служить Богові. Син її живе з нею в одному місті, і вони, на жаль, не спілкуються. Йому вже п’ятдесят років, але він досі не може пробачити їй те кохання, яке зламало йому життя.
Ольга зрозуміла одну істину – за все в цьому житті треба платити, а за таку любов удвічі: за своїх дітей і за його, покинутих. Недаремно говорять, що на чужому нещасті ніколи власного щастя не збудуєш.
Дочка Ольги живе в нашому місті. Вона давно пробачила свою матір і дуже добре до неї ставиться. Адже батьків не вибирають, і треба за все дякувати Господові.
Тамара Кузьменкова
