Проза

Прихована гробниця

Дорога на Голгофу була гучною, нерівною і небезпечною. І це при тому, що мені не прийшлося тягнути на своїй спині хрест.

Коли я думав про те, щоби пройти по слідах Христа на Голгофу, то уявляв собі, як буду роздумувати про останні години життя Ісуса і уявляти події, які наближалися до апогею. Я помилявся.

Прогулянка по Віа Долороса – не просто екскурсія слідами Христа. Це – заплив проти течії, в якому вам приходиться долати натиск людей, які йдуть у своїх справах, солдат, вуличних торговців і дітей.

«Потурбуйтесь про свої гаманці», – попередив нас Джо.

«Вже бережу», – подумав я.
Джо Шулам – месіанський єврей з Єрусалиму, людина, яку поважають не лише серед юдеїв. Він відомий як вчений, дослідник релігійних традицій юдаїзму і археолог. Але багато чим він знаний завдяки своїй любові до Месії і зруйнованого дому Ізраїлевого. Нас вів не екскурсовод, нас супроводжував справжній зилот. А коли зилот каже вам берегти свої гаманці, ви маєте берегти їх.

Я не міг і кроку ступити, щоби хто-небудь з вуличних торговців не підскочив до мене, трясучи перед моїм обличчям сережками чи шарфами. Про які роздуми можна говорити, коли ти знаходишся в центрі ринку?

Віа Долороса і є ринок. Це ділянка вулиці – настільки вузької, що по ній неможливо йти, постійно приходиться якось протискуватися між людьми. По боках вулиці високі цегляні стіни чергуються з древніми крамницями, в яких продається все, від іграшок і одягу, до тюрбанів і компакт-дисків. Одна ділянка являє собою м’ясний ряд. Мене почало нудити від запаху, який стояв над вулицею і вигляду овечих нутрощів. Проштовхнувшись до Джо, я запитав:
– Тут і в час Христа були м’ясні ряди?
– Так, – відповів він, – щоб дістатися до місця розп’яття, Йому прийшлося пройти через бійню.
Лише через кілька хвилин після цих слів сказане стало до мене доходити.
– Не відставай, – крикнув він, намагаючись перекричати гул натовпу, – тут за рогом – церква.
«В церкві буде спокійніше», – подумав я. І знову помилився.

Храм Гробу Господнього – це скеля, покрита сімнадцятьма століттями релігії. В 326 році від Р.Х. імператриця Олена, мати Костянтина Великого, відправилась в Єрусалим на пошуки пагорба, на якому був розп’ятий Христос. Епископ Єрусалимський Макарій відвів її до скелястого пагорбу біля північно-західної стіни міста. Шестиметрова гранітна скеля служила основою для побудованого римлянами храму Юпітера. Навколо скелі знаходилось кладовище, яке являло собою видовбані в камінних схилах гробниці, входи до яких були закриті камінням.

Олена зруйнувала язичницький храм і побудувала на його місці каплицю. Після того, як через високі двері ми увійшли в храм і піднялися по сходах з десятка сходин, я опинився біля вершини. Під скляним ковпаком було видно лише верхівку скелі. Біля підніжжя вівтаря розміщалась окрема золота виїмка, в якій було встановлено хрест. Три ікони із зображенням розп’яття висіли на хрестах за вівтарем.

Золоті світильники, статуї Мадонни, свічки і приглушене освітлення. Я не знав що і думати. Одночасно був зворушений тим, що знаходжусь в такому місці і стурбований тим, що тут побачив. Я розвернувся, спустився по сходинках і пройшов до гробниці.

Гробниця, в якій, згідно передань, поховали Христа, розміщувалася під одним дахом з місцем, де, за переданнями, Він був розп’ятий. Щоби побачити все це, вам не потрібно виходити з будівлі, однак приходиться напружити свою уяву.

Дві тисячі років тому це місце було кладовищем, і на сьогодні тут вже були мільйони відвідувачів. В наші дні це собор. Високі куполи покриті величними розписами.
Гарно оздоблена гробниця являє собою місце, де, за переказами, був похований Ісус. Сорок три світильники звисають над входом, перед яким стоїть підсвічник. Вхід оздоблений мармуром, а по кутках – золотими листками.

Камінний поміст веде до входу в могилу, який закриває собою одягнутий в чорне, чорнобородий, в чорному головному уборі священик. Його завдання – утримувати святе місце неоскверненим. Більше ніж півсотні людей стояло в черзі, щоби зайти в гробницю, але він не впускав їх. Я не розумів, чим викликана ця затримка, але розумів, що це надовго.

Ті, що зібралися, почали нарікати. Я теж обурився і підійшов настільки близько до входу, настільки це було можливо. Побачив підлогу, викладену мармуровими плитами і ще велику кількість світильників, які звисали зі стелі.

Спогади про нашу сьогоднішню прогулянку почали поступово складатися в одну картину. Свята дорога, заповнена торговцями. Хрест, схований під вівтарем. Вхід в могилу, загороджений священиком.

Я вже почав бурмотіти собі під ніс щось про те, що храм, схоже, знову має потребу в очищенні, коли почув, як хтось мене кличе. «Все добре, йди сюди». Це був Джо Шулам. Я ніколи не забуду того, що він показав нам.

Він вивів нас з-під прикрашених арок, провів через непомітні двері, і ми опинились в звичайній кімнаті – пахнуло пліснявою, було не прибрано і все покрите пилом. Місце явно не призначалося для відвідування туристами.

Поки наші очі звикали до темряви, Джо почав говорити. «Відшукали біля шести таких місць, але люди не часто сюди приходять». За його спиною знаходився невеликий отвір. Це була могила, витесана в скелі. Не більше метра двадцяти в висоту і приблизно така ж в ширину.

«Було б кумедно, – посміхнувся наш гід, – якби ця могила і дійсно була тією… Тут брудно, не прибрано, місце закинуте всіма. Те, що знаходиться там, під куполами – гарно оформлене. Це – всіма забуте. Чи не було б іронії в тому, якби дійсно Господь був похований саме в цій могилі?»

Я підійшов до входу і нахилився, як апостол Іван, щоб заглянути в гробницю. І так же, як Іван, я був вражений побаченим. Це зовсім не великий простір, який я собі уявляв, читаючи про поховання Христа, а крихітне приміщення, освітлене маленьким світильником.

«Заходь», – сказав Джо. Мене не потрібно було просити про це двічі.

Три кроки по кам’яній підлозі, і я зіткнувся зі стіною. Через низьку стелю мені прийшлося зігнутися і притиснутися до холодної нерівної стіни. Моїм очам знову потрібно було звикати до темряви. Поки це відбувалося, я сидів в тиші – вперше за день. Поступово до мене почало доходити, де я знаходився – я був в могилі. В могилі, яка могла утримувати тіло Христа. В могилі, в якій могло бути поховане тіло Бога. В могилі, чиїм склепінням довелося бути свідками найвеличнішого моменту в історії людства.

– Тут могло бути поховано до п’яти людей. – Джо теж вліз в гробницю і був там разом зі мною та деякими з наших попутників. – Двоє чи троє могли лежати на підлозі, а ще двох могли покласти в ці заглибини з боків.

– Сам Бог помістив Себе в таке місце, – промовив хтось не дуже голосно.
Так, Він зробив це. Він помістив Себе в темне, тісне місце, яке викликає клаустрофобію і дозволив себе замурувати там. Світло світу було загорнуте в полотно і сховане в суцільній темряві. Надію людства закрили в могилі.

Ми не осмілилися розмовляти. Ми просто не могли говорити.

Жалюгідні намагання людини прикрасити те, заради чого Бог прийшов у світ, перестали мати якесь значення. Все, про що я міг думати в той момент, – і думка ця була чіткішою, ніж будь-коли, – те, наскільки далеко Він зайшов. Це більше, ніж Бог, який говорив через палаючий кущ. Більше, ніж сповите Немовля в годівниці для худоби. Більше, ніж молодий Спаситель з Назарету. І навіть образ Царя царів, прибитого до хреста, залишався десь збоку при думці про Бога, який лежить в могилі.

Більше про воскресіння Христа:

Немає нічого темнішого, ніж могила; безжиттєвішого, ніж гріб; більш незмінного, ніж склеп. Але саме в склеп Він зійшов.

Наступного разу, коли ви виявите, що опинилися в смертельному мороці, пригадайте про це. Наступного разу, коли в цьому повному жахів світі біль закриє вас у склепі, пригадайте про це. Наступного разу, коли камінь завалить вам вихід, подумайте про порожню, покриту пліснявою гробницю недалеко від стін Єрусалиму.

Щоби побачити цю гробницю, вам навіть, можливо, прийдеться пройти повз печеру, яку охороняють священики, проникнути в дальню кімнату і своїми очима подивитися на неї. Іноді саме в храмі найважче всього знайти цю гробницю. Але вона там.

І тоді ви станете перед нею, схилитесь, увійдете в неї, не кажучи ні слова, і придивитеся. Бо там, на стіні, ви зможете відшукати ділянки, які обвуглилися від божественного сіяння.

Макс Лукадо

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!
Become a patron at Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Анатолій Якобчук

Засновник та головний редактор "Слово про Слово", видання з християнським корінням. Служить пастором. Його особисте життя відзначається відданістю родині: він є люблячим чоловіком і батьком трьох дочок, що додає йому натхнення у професійній сфері.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button