Це не місто-герой, це місто страху, смерті та жаху – відверта історія про життя у Маріуполі
16 березня на свій страх і ризик, під обстрілом виїхали з Маріуполя. Ночували в полі в сірій зоні, не встигли проскочити до комендантської години. Надворі був мороз, слава Богу, живі. Живі для того, щоб кричати, що кожному, хто залишився в Маріуполі, потрібна допомога! Це не місто-герой, це місто страху, смерті та жаху.
Ми не мали гуманітарного конвою, нас ніхто не вивозив, ми бігли за машинами під обстрілами, об’єднувалися в колони, клеїли на машини напис «Діти!». Я особисто садила власного сина в машину під звук снаряда, що прилетів в сусідній двір. Нас ніхто не рятував, ми самі себе рятували й Бог.
У місті немає зв’язку, води, газу, «швидких», люди з відірваними кінцівками стікають кров’ю у дворах і їм нема кому допомогти. Це мирні люди – наші з вами знайомі та рідні. Загиблих просто присипають землею на місці, рідні згодом не можуть їх знайти. Найчастіше це відбувається під час пошуків води, у чергах, або під час приготування супу на багатті.
Так, ми збирали сніг, гріли його на багатті й варили макарони. Моя сім’я була в притулку гімназії №2, три дні тому туди прилетів снаряд, вибило частину вікон, жінку в стегно поранило осколком, вона всю ніч лежала на першому поверсі гімназії й благала дати їй отруту, щоб не відчувати болю. Везти її лікарню не було кому. Щодня і щоночі обстріли, свисти, тремтячі стіни та жах: «куди прилетить».
Героїчно працює вціліла частина 3-ї міськлікарні: оперують, рятують. Цю жінку за добу забрав Червоний Хрест, дай Боже, щоб з нею було все добре.
У мій під’їзд прилетіло два снаряди, два – у мій двір, там же чоловікові таким же снарядом відірвало ногу.
Моя мама Анжела та троє братів Роман (16 років), Вася (11 років) Владислав (9 років) залишилися у центрі міста, на п’ятому поверсі будинку; свекруха Любов та свекор Анатолій – на дев’ятому поверсі. Цей будинок повністю посічений уламками.
У місті майже немає притулків, їх не вистачає, немає бункерів із вентиляцією, у кращому разі − цокольні поверхи, у будинку моєї мами його немає. Людей треба вивезти, жінок, дітей, старих, дайте автобуси, зелений коридор, домовтеся!
Молюся за близьких, кожного маріупольця та українського солдата. Ворог прийшов до нас і не залишив нам вибору, але немає нічого ціннішого за людське життя. Це має скінчитися!
Ні продуктів, ні ліків немає, якщо не буде снігу з такими міськими боями, люди не зможуть вийти за водою, води у людей вже давно немає. Аптеки, продуктові магазини – або розграбовано, або спалено. Померлих не вивозять, поліція рекомендує родичам тих, хто помер природною смертю, відчиняти вікна та викладати трупи на балкон, а потім везти до Молитовного дому.
Я знаю, ви думаєте, що розумієте те, що відбувається. Але ви ніколи не зрозумієте цього, якщо не були там. Зараз я чую звук сирени, і мені не страшно, тому що в Маріуполі 16 днів не було світла, і коли літаки скидали на нас бомби, ми навіть не могли про це знати.
Молю кожного зупинити це! Не знаю що буде далі, але молюся, щоб це не повторилося в жодному з міст України та світу. Ні з ким: з дівчинкою, яка народила дитину в лікарні, куди прилетів снаряд, вагітною, яка померла в тій же лікарні, яка не встигла дати життя, з матір’ю, що тремтить від страху, що накриває сина в коридорі кожного під’їзду під звуки тремтливих вікон, стін і летючих снарядів, зі старим, що залишився без шансів на виживання, з пораненими мирними жителями, що вмирають під час вуличних боїв. Ні з ким!..
Вам показують як горять дома, але не показують як горять люди. Мені потрібно спалити себе, щоб ви повірили, що це не повинно продовжуватися?! Я благаю вас, зупиніть це! І нехай ваше серце вибере життя!
Цей 21 день змінив кожного. Все змінилось! Нічого не має тепер значення, нічого не варте, аби кожен, хто залишився в маріупольському пеклі, не трясся від страху і жахів.
Молюся за маріупольців!
Автор: Христина Джолос
Художнє редагування тексту: Андреас Патц
Джерело: Facebook Andreas Patz
