Сьогодні ввечері євреї розпочинають святкувати Хануку. Відзначають Хануку 8 днів. Ханука не є храмовим святом, про нього не йдеться у Святому Письмі, а є історичним.
Джерело: ieshua.org
Ханука − це свято, яке починається взимку. Сьогодні запалюється одна свічка, завтра запалюється друга, післязавтра третя, і протягом восьми днів запалюється весь ханукальний світильник, який в народі називають «ханукія».
Запалюється це все спеціальною свічкою, яка стоїть окремо, дев’ятою свічкою, яка має назву «шамаш», що означає «слуга».
Справжня історія Хануки − це історія кризи і потрясінь для народу Ізраїлю. Це історія про спробу асиміляції єврейського народу і дух антисемітизму, що повстав проти нього. Це історія гріха і морального розкладання, пригноблень і переслідувань, свободи й, зрештою, перемоги.
Справжня історія Хануки починається приблизно за 200 років до народження Христа, коли останній з іноземних диктаторів Ізраїлю, Антіох Епіфаній, убив безліч ізраїльтян, розграбував Єрусалим і взяв у полон жінок, дітей і домашню худобу. Потім він примусив до повсюдного прийняття своєї власної світової релігії, яка могла б визначити долю не тільки Ізраїлю, а й усіх навколишніх народів.
З урахуванням того, як багато євреїв уже добровільно підкорилися правлінню Антіоха, наступним кроком, необхідним для прийняття Ізраїлем його релігії, було оголошення дотримання Тори й продовження служіння в Хамі державним злочином. Зі скасуванням і забороною всього, що має відношення до Тори й храмового служіння, мало бути усунуто все, що відрізняло Ізраїль від інших народів. План царя був геніальним, а мета разюче очевидною: змусити євреїв «забути», хто вони такі, і тоді можна правити світом.
Те, що послідувало за цим, було жахливо: цензура, полювання на відьом, страти, різанина невинних… вторований шлях асиміляції, яким колись так охоче йшли деякі, тепер став шляхом вимушеного переходу і маршем смерті для решти. Аморальний альтернативний спосіб життя, який раніше не приймався, але який терпіли в Ізраїлі, раптово став державною релігією, а все інше було оголошено поза законом і заборонено. Бути євреєм − зберігати хоч якусь подобу унікального, самобутнього народу Ізраїлю − тепер офіційно вважалося злочином. Вчорашня зрадницька індивідуальна асиміляція вже не була вільним вибором для народу. Тепер у всього народу був тільки один варіант: вибрати навернення або смерть.
Але не все було втрачено, бо, навіть попри те, що більшість була пригнічена через жахи пригноблення, стійка меншість знову розпалила в народі вогонь за Богом.
Маттафія, вірний священик і батько Юди Маккавея, оплакував спустошення Ізраїлю і своє непереборне почуття безпорадності від того, що він не міг зупинити це. Ставши свідком звірств, він дізнався болісну картину колишніх проблем Ізраїлю в чужих землях. З огляду на цю стійку пам’ять про стародавнє, що торкалася найглибших глибин його душі, серце Маттафії прекрасно знало, як розгортатиметься прийдешня послідовність подій.
Коли чиновники царя прибули в місто Модіїн, щоб змусити народ принести жертви, вони зустріли Маттафію, який явно опирався. Відчуваючи його супротив, вони спробували звернутися до нього на рівні, який, як вони справедливо очікували, мав би досягти будь-якого єврея.
Чиновники розмахували пряником лестощів, престижу і непристойного багатства перед тим, кого вони, напевно, вважали черговим продажним євреєм. Вони також намагалися вмовити Маттафію підкоритися, змушуючи його прийняти звичаї його співвітчизників. Але з цим євреєм спроба отримати вигоду зі звичайних людських слабкостей виявилася серйозним прорахунком. Звертаючись до його плоті, їм вдалося лише вивільнити невгасимі праведні ревнощі за Богом.
Маттафія і його благочестивий загін ревнителів боролися за справедливість, хоча плід його посвяти дозрів у повноті тільки після його смерті.
Читайте також:
Юда Маккавей, син-воїн, швидко підхопив факел свого батька і проклав шлях до переможного повторного освячення Храму, встановлення Хануки, Свята оновлення.
Іскра праведності кількох вірних розпалила вогонь руху відновлення. Їхні ревнощі були відзначені абсолютною відмовою пристосовуватися і непохитною пристрастю за Торою, заповітом і Богом їхніх батьків. Батьки і матері присвятили своє життя і життя своїх дітей єдиній справі відродження Ізраїлю.
Тоді чудо-вогонь, котрий на імпровізованій (із бойових списів) повстанцями-макавеями храмовій Менорі (Семисвічнику) – замість, відповідно до тодішнього запасу її оливи, ОДНОГО дня – палав аж цілих ВІСІМ (!) днів.
І він, по суті, пророче провістив та знаменував про наближення приходу в цей світ справжнього й могутнього Божого Світла. Та його звільнення від влади й панування диявольського мороку і темряви, гріха, прокляття і смерті. Того непроминаючого й всеосвітлюючого та, водночас, милосердного й всеблагого Божого Світла, котре – з появою на небосхилі яскравої Вифлеємської зірки – і було явлене всьому людству в особі воплоченого Бога-Слова. Тобто новонародженого Пресвятого Немовляти – обіцяного Месії-Спасителя з царського дому Давидового.