Чи може народ бути “штучним”? Християнська відповідь на духовний імперіалізм
Під час двох останніх міжнародних поїздок щонайменше троє євангельських служителів (один із Чехії) намагалися переконати мене, що Україна — це «штучна» країна з «сфабрикованою» національною ідентичністю, мовою та церквою. Як українському християнину, мені було особливо боляче це чути — зокрема з огляду на смерть мого брата, якого вбили росіяни, коли він захищав тих самих нібито «штучних» людей.
Припустимо, що Україна «штучна», бо її нинішні кордони сформувалися через історичні та політичні процеси. Якщо прийняти цей аргумент, слід визнати, що майже кожна нація на Землі однаково «штучна».
Чи є Сполучені Штати «штучними», бо виникли внаслідок революції, територіальних закупівель і злиття різних народів в одну ідентичність, яка досі еволюціонує?
Чи є Канада «штучною», бо постала через переговори між колоніями, а не тисячолітню тяглість?
Італія — «штучна», бо до XIX століття складалася з окремих регіонів із різними діалектами та культурами?
Німеччина — «штучна» через свою історію роздробленості та поступового об’єднання?
Чи країни Латинської Америки, Африки й Азії менш «справжні», бо їхні кордони спершу провели чужі руки?
Глибоке протиріччя полягає в тому, що цей ярлик застосовують вибірково — до України, але не до Росії чи США, хоча всі вони мають однаково складну та умовну історію.
Російська Федерація сама з’явилася нещодавно й включає безліч неросійських народів та територій, набраних силою та імперськими амбіціями. Її кордони також — справа людських рук.
Твердження, що українська мова — «штучна» або просто діалект російської, свідчить про нерозуміння того, як формуються мови. Українська має виразну фонологію, словниковий запас і граматику, що тягнеться ще з часів Київської Русі. Вона має власну літературну традицію та історичний розвиток. З такими ж міркуваннями можна було б звести португальську до «штучної іспанської» або норвезьку до «штучної шведської». Але де тоді межа зменшення людського вираження?
У День П’ятидесятниці диво проявилося не в уніфікації мови, а в тому, що кожен народ почув Євангеліє своєю мовою. Це було підтвердженням того, що істина перевищує, але водночас шанує різноманіття. Бог зберіг виразність — і водночас зробив її зрозумілою.
Спроба стерти українську ідентичність — це не історична об’єктивність, а прояв духовного імперіалізму, коли розповіді про великі нації підносять до метафізичного рівня, а інші — применшують.
Це суперечить біблійному баченню, де «народи ходитимуть у світлі Його, і царі земні принесуть у нього свою славу» (Об’явлення 21:24). Кожна нація має унікальний дар для Божого Царства. І стирання будь-якої мовної чи національної ідентичності — це спотворення повноти людського життя, яку задумав Бог.
Церква, яка втрачає повагу до національних і мовних відмінностей, перетворюється з Божого інструменту спасіння на рупор імперської теології.
Назвати народ «штучним» — означає поставити себе на місце Бога і вирішувати, хто заслуговує на спокуту та майбутнє. Це переворот Євангелія, де людські амбіції ставляться вище Божого покликання зробити учнями всі народи.
Коли ми делегітимізуємо націю, ми стаємо суддями Божої творчої роботи. Ми переписуємо П’ятидесятницю як історію панування, а не урізноманітнення.
У світі, де кордони часто малюють кров’ю, наше християнське покликання — не легітимізувати імперії, а бути в пророчій солідарності з тими, кого маргіналізують і загрожують. Бо Христос — не в палацах тих, хто перемальовує карти, а серед тих, хто прагне зберегти унікальність — ту, яку Бог вплів у гобелен людства.
Читайте також:
